Злодійський світ старого Львова
Старий Львів був містом, повним таємничих закамарків, загублених від людського ока в мороку кам’яниць. Як і кожне велике місто, він слугував чудовим сховком для всіляких шахраїв та кримінальних злочинців. Схопити злочинця, який після виконаної «роботи» загубився у міському лабіринті, потребувало надто багато зусиль.
Якщо йшлося про «грубу рибу», рецидивіста, або, як казали, «кримінальника нотованого» (зафіксованого), то рано чи пізно поліція його висліджувала або у знайомих, або у колєжанки, бо всі колєжанки були теж дбайливо «нотовані». Гірше було з меншими «рибками» — згадує письменник Юрій Вінниченко на сторінках видання ZBRUC. . Хлопчина, що вириває жінці з рук торбинку, злодій, що витягає на ринку або в трамваю гаманця з кишені, злочинець, що прокрадається вночі до помешкання, або переслідуваний розшуковими оголошеннями провінційний бандит, від моменту, як зникне у великоміській джунглі, випадав на довший час з поліційного горизонту.
Одним із найвдаліших методів схоплення дрібних злочинців у міжвоєнній Польщі була облава. Облаву слушно порівняти можна з лапанням риб сіткою. Як рибалка, закидаючи сіть у море, сподівається багатого полову, так і поліція, оточивши якусь місцину, знає, що серед багатьох затриманих осіб знайде тих, кого віддавна шукає.
Облава у Львові мала свої особливості і свої цікавинки. Львів, розташований у долині Полтви, був тоді ще оточений зі всіх сторін безлюдними вертепами, ярами, лісами і узгір’ями, які становили чудову криївку для людей, що не бажали з тої чи іншої причини зустрічатися з представниками влади. Влітку прочісування того величезного терену вимагало чималих зусиль. Майже неможливо докладно перешукати досить велику територію ярів і лісів, аби хтось не уник очей облавників.
Куди легше було взимку. Мороз і сніг виганяли підозрілих типів з готелів «під зоряним небом». Їхньою криївкою ставали покинуті взимку цегельні, якісь шопи, що пустували за містом, або склади, погано пильновані сторожами.
Частенько поліція влаштовувала облави на базарах. Особливою популярністю у неї користувалися Кракідали (Краківський ринок) і базар на площі Сольській (Зернова), котрі були торговицею досить підозрілого типу, громадячи в різні пори дня величезну кількість покупців і продавців. Але серед них також сновигали люди, які з гендлем не мали нічого спільного. Довкола кожного злодія, який з дуже великою обережністю приходив на ринок, громадилася група пасерів – скупників краденого. Вкрадені речі складали до великого коша, а потім відбувався блискавичний аукціон. Злодій швидко ховав гроші і йшов до найближчого шинку поділитися зі спільниками.
На облаву збирали якомога більшу кількість осіб, щонайменше сотню – і мундурових (у формі), і тайняків. Відбувалося це таким чином. Спочатку на площу просочувалися тайняки, які набитим оком фіксували підозрілих типів. Поліціянти сходилися на площу бічними вуличками по одному, по два. Злодії відзначалися неабиякою чуйністю, а тому поява більшої групки ґранатових мундурів викликала миттєву паніку, і вони відомими тільки їм переходами і брамами потрафляли за кілька секунд зникнути. Але поліція перекривала усі вулиці настільки щільно, що проскочити непомітно не вдавалося нікому.
Вилапування «риб» починалося з того, що тайні агенти сортували публіку на площі. Порядних залишали у спокої, підозрілих спроваджували зазвичай до складу старих театральних декорацій, який містився поруч. Тут відбувався попередній допит. Осіб, які мали папери в порядку, відразу звільняли. Тих же, у кого не було документів, відправляли до комісаріату, де розпочиналася копітка, часом кількаденна процедура вияснення особи.
Зазвичай на кожній такій облаві вдавалося виловити розшукуваних уже тривалий час злодіїв. Знаючи наперед, що їх далі чекає, ті, що потрапили у поліційну сіть, на всі гроші, які мали при собі, закуповували масово папіроси і ховали у всіх можливих закамарках одягу. Брак тютюну для них – найтяжча мука під час довгих днів ув’язнення.
В осінню пору тереном облав ставав Пасаж Миколяша. Тут поліція мала значно полегшене завдання. Пасаж Миколяша, який єднав вулицю Коперніка з теперішньою вулицею Чайковського, збирав під своїм зашкленим дахом чималу зграю злодіїв та шахраїв. Але на облаву до Пасажу Миколяша вибиралося заледве кілька поліціянтів. Вони перекривали обидва виходи, а потім розпочиналася перевірка документів. Оскільки при цьому виникало значне замішання, а випадкові перехожі починали енергійно протестувати проти затримки, то поліція досить рідко вдавалася до облави у пасажу.
Великою подією вважалася облава на периферії. Тереном її зазвичай були приміські цегельні – улюблене місце усіх бездомних і розшукуваних. В так званих люфтах, нішах, до яких вкладали цеглу для випалювання, було досить місця. Тут поселенці робили собі помешкання і склади краденого. Оскільки ті цегельні лежали обіч колії, то часто саме там зберігалися викрадені у потягах речі. Тому як тільки траплялася якась більша колійова крадіж, поліція відразу вирушала до тих криївок, і переважно вкрадені товари встигали повернутися до своїх господарів.
Цікаво, що ті люфти поділялися на загальні і окремі. У загальних спали чоловіки, в окремих – закохані пари. Поліція не зважала на їхні глибокі почуття і заходилася будити однаково безоглядно тих, хто спить у парі, як і всіх інших. Зрештою, часом це були звичайні подружжя. Одних вигнала на узбіччя нужда й безробіття, інших – конфлікт з параграфами карного кодексу. І ті й ті мали поважні причини, аби при появі поліції зашитися в найтемніший кут своїх нашвидкоруч зімпровізованих леговищ, і навіть ще там закривати дбайливо обличчя: одні з сорому, а інші, остерігаючись розпізнання. Допіру там, у гнітючій атмосфері бруду, нужди і безнадійного ранку, була змога наочно переконатися, як виглядає деморалізація.
Розставивши вартових, які унеможливлять просочування найцінніших рибок, поліція вривалася всередину. І знову та сама процедура. Знову поліція ловила підозрілих і залишала на місці тих, що опинилися тут, втративши працю та житло. Затриманих садили у вантажівки і везли до міста. І на якийсь час у Львові наставав спокій, аж доки до міста не прибували нові аси злодійської справи. Але і їх рано чи пізно чекала доля попередників.
До таких методів вдавалися за Польщі. За Австрії ж панували інші звичаї і традиції.
Треба зазначити, що реформа, якої зазнала львівська поліція за Польщі, лише погіршила стан справ, бо за Австрії всі функціонери поліції, від найвищих до найнижчих, були зв’язані зі Львовом. А по війні поліціянтів, які щойно встигли познайомитися зі специфічними умовами терену своєї праці, раз-по-раз перекидали не тільки з міста до міста, а й з одного воєводства до іншого. А тим часом злочинний світ Львова мав свою, неповторну специфіку. На відміну від прибулих до Львова з різних кінців Польщі, австрійські поліціянти знали цілий Львів. А разом з тим і цілий Львів знав їх.
Звісно, це утруднювало роботу в деяких випадках, але також мало більше добрих сторін, ніж поганих. Наприклад, у всіх рестораціях, кав’ярнях, нічних кнайпах поліція мала конфідентів – стукачів. Були ними кельнери, гардеробники, кухарі. Вранці, коли поліціянт приходив до офісу, то заставав на своєму столі докладну доповідь з минулої ночі, в якій перераховано не тільки більші чи менші кримінальні випадки, а й на перший погляд не варті уваги події з життя елеґантного Львова. Поліція знала, що пан X. зафундував панові Y. дві пляшки шампана, що пан Z. програв значну суму в карти, а пані Z. була в той час з паном W. в «сепаратці» – так називали кімнатки в рестораціях.
Важко уявити собі, як часто завдяки саме докладному знайомству цих дрібних людських таємничок вдавалося поліції впасти на слід фінансової афери – або, що важливіше, притлумити її ще в зародку.
З непоправними злочинцями тактика була інша. Злочинний світ мусив мати перед поліцією пошану. І мав її. Незважаючи на конституційні права, бувало не раз, що поліція за Австрії тримала підозрюваних по кільканадцять днів під арештом, і ніхто з цього приводу не зчиняв ґвалту. Тим більше, що майже завжди з’ясовувалося, що поліція мала цілковиту рацію в таких діях. Навіть тоді, коли з запобіжною метою перетримували довше когось, кому формально поки нічого не мали що закинути.
Отже, стукачі відігравали в австрійській поліції велику роль, поділяючись на політичних і кримінальних. Політичних оплачував переважно директор поліції зі своїх таємних фондів. Кримінальні стукачі не діставали жодної оплати і не були стукачами всієї поліції, а лише окремих комісарів, інспекторів або агентів. Кожен з них мав «свою людину», яка працювали виключно для нього. Тому агенти, часто змагаючись між собою через премії за розкриття якоїсь справи, ревно стерегли своїх виняткових прав до конфіденційних доносів.
Незважаючи на цю конкуренцію, стукач, що перебував на виняткових послугах одного агента, тішився підтримкою всієї поліції. Ця підтримка й ставала його єдиною платнею – адже тоді дивилися крізь пальці на його вчинки, дозволяючи часом навіть монополію на те чи інше джерело заборонених доходів.
Стукачі, більшість яких вже не раз опинялась за ґратами і перебувала під поліцейським наглядом, мали, правда, і деякі обмеження: вони мусили час від часу мельдуватися і не могли після дев’ятої вечора без дозволу виходити з дому.
Незважаючи на опіку поліції, стукачі часто бували гіршим елементом від злочинців, яких мали за обов’язок вистежувати. Нічого дивного, зрештою: адже були то переважно злочинці, які від інших відрізнялися лише тим, що зраджували своїх товаришів і видавали їх в руки поліції. У злодійському балаку називали їх «капусями». Тому траплялося часом, що стукач сам був злочинцем, якого за його ж допомогою розшукували.
Автор: Юрій Винничук; Zbruc.eu
Tweet
