Битва за село Довгеньке поблизу Ізюма очима російських окупантів

Небагато фрагментів російсько-української війни ілюструють це більш яскраво, ніж п’ятимісячна битва за село Довгеньке поблизу Ізюма. Йдеться про епізод, який, ймовірно, коштував сотень життів, але не приніс жодних успіхів для Росії.

Дослідник воєнної історії ChrisO, спираючись на відкриті джерела, реконструює бої за Довгеньке, використовуючи, зокрема, свідчення російських військових, які брали учать в битві. Видання ТЕКСТИ опублікувало переклад треду з незначними стилістичними скороченнями.

Довгеньке – невеличке село за 20 км на південь від Ізюма Харківської області. Перед війною тут проживало близько 850 осіб, майже всі говорили українською. Село не має особливого стратегічного значення, окрім того, що знаходиться неподалік від головної дороги. Після захоплення Ізюма в березні 2022 року російські війська почали наступ на Довгеньке приблизно 11 квітня. Далі були п’ять місяців боїв, які знищили все село та спричинили багато втрат з обох сторін, зокрема серед російського 752-го гвардійського мотострілецького полку. Початкові етапи бою задокументував російський контрактник Віктор Шайга. Він приїхав на територію України на початку квітня. Невдовзі після прибуття його відправили битися за Довгеньке, яке утримували українці.

Від атаки відмовилися 80% солдат

Село вже мало репутацію арени кровопролитних боїв. Шайга та його однополчани отримали можливість відмовитися від штурму, запланованого на ранок 19 квітня. «Наш полковий замполіт [політрук] … сказав, що ми йдемо в дупу сатани, тому хто хоче, може відмовитися прямо тут … оскільки потім він нікого не візьме назад, якщо хтось захоче повернутися», – пізніше написав Шайга.

Їхня перша спроба атаки зазнала невдачі під час обстрілу української артилерії. «Я вже попрощався з життям – думав, що все, що наступна бомба мені або ноги відірве, або вб’є миттєво. Це було дуже страшно», – написав Шайга.

Наступного дня «багато командирів рот двох батальйонів 752-го полку сказали своїм бійцям, що їх відправляють на вірну смерть, оскільки українці добре підготовлені. Тож вони сказали – вирішуйте самі, чи хочете ви йти. чи ні». Вісімдесят відсотків батальйону відмовилися йти. В атаку пішли з тими, хто зголосився, але це була катастрофа. Протягом шести годин вони йшли 7 км до Довгенького під постійним артилерійським обстрілом, який убив і поранив багатьох.

Командир батальйону, здавалося, не турбувався про вбитих і поранених, наказав продовжувати атаку попри втрати. Це виявилося неможливим. Недосвідчені офіцери вирішили відступити за порадою 40-річного ветерана бойових дій. Вони відступили до сусіднього села, яке контролювали росіяни, і дісталися до нього лише пізно ввечері.

«Один із волонтерів, Андрій із Курська, який приїхав зі мною, сказав, що багато хто просто розбігся під час відступу. Він кричав, щоб допомогли витягнути поранених, але ніхто не допомагав». «Він сказав, що хотів схопити автомат і почати стріляти їм у спину… За цих обставин, командир гранатометного взводу капітан Ніколаєв, якого тягнули 4 години, помер від втрати крові».

Інші частини наступали на Довгеньке, але без більшого успіху. Під час однієї атаки «вісім танків і піхота увійшли в Довгеньке, але вирішили продовжувати рух, а не займати позиції, тож танкісти пішли вперед і майже всі були підбиті, а потім піхоту також витіснили».

Спецпризначенці (спецназ) і ВДВ також намагалися взяти Довгеньке, але були відбиті. Прибув підрозділ підготовлених резервістів, який місяць штурмував село. «Загалом їх в Україну прибуло 340. Після місяця обстрілів залишилося 57».

Переважну більшість втрат спричинила українська артилерія. Новоспечених вояків, які прибували на територію України, одразу кинули в атаку на Довгеньке. До травня всі офіцери були або вбиті, або поранені, або відмовлялися йти атакувати.

Краще розстріляйте тут

Повторні невдачі спустошили моральний дух росіян. Шайга розповідає, що «майже всі» з його підрозділу відмовилися від наказу продовжувати наступ на Довгеньке, як і спецназ, і ВДВ, і найманці Вагнера. Вони сприймали ці накази як самогубство. «Політрук» 752-го полку намагався «замотивувати» військових, стріляючи їм у ноги з автомата. Натомість вони кричали у відповідь: «Нехай стріляють! – Краще тут померти, хоч тіло повністю передадуть родичам, щоб нас як слід поховали».

Деякі із тих, хто погодився лишатися в строю, продовжували наступ. «Офіцерів уже не було, тому з добровольців вибирали найзагартованіших (тих, хто воював у Чечні та Сирії), призначали старшими, давали рації і відправляли на штурм Довгенького».

Після одного невдалого штурму запеклий опір українців скував росіян і змусив їх відступити. За даними російського джерела, «танк ще навіть не почав працювати по позиціях ЗСУ, а БМП відзначився лише тим, що обстрілював своїх».

ОФІЦЕРІВ УЖЕ НЕ БУЛО, ТОМУ БРАЛИ НАЙЗАГАРТОВАНІШИХ ІЗ СОЛДАТ, ДАВАЛИ ЇМ РАЦІЇ І ВІДПРАВЛЯЛИ НА ШТУРМ

План атаки швидко провалився. Пораненого командира частини залишили в селі з гранатою, щоб він міг себе підірвати. Троє росіян були вбиті, усі, хто вижив, були поранені. Ті, хто вижив, тікали назад до Ізюма на вантажівках або розбрелися по лісах.

У боях на Довгеньке Шайга більше не брав участі, повернувся в Росію і залишив армію після завершення контракту.

Безглузді атаки заради звітів

Росіяни продовжували кидати більше військ у бій, імовірно, втративши ще сотні людей. Один російський військовий Денис Вотінов, який служив у 488-му мотострілецькому полку, каже, що на початку травня його разом із 70 іншими російськими солдатами відправили на Довгеньке. Вони одну вулицю, «протрималися» дві доби, а потім відійшли. Результатом стала кривава баня.

«Того ж дня загинула майже вся рота, загинув командир роти, нас залишилося троє. [Командири] сказали, що повернуться за нами, але в результаті вночі почався обстріл. Наші обстріляли це село. Вони знали, що там залишилися [наші] поранені, а потім ЗСУ вивезли нас, врятували поранених – тих, хто не міг рухатися».

Такі, очевидно, безглузді операції, можливо, мали на меті підкріпити заяви місцевих російських командирів про те, що село було захоплено, що є ще одним прикладом інституціоналізованої брехні, про яку згадувалося раніше. Один російський солдат сказав матері: «Розумієте, що смішно? Тут же були бої: якщо ми не візьмемо Довгеньке, то зараз на командирі дивізії три кримінальні справи висять, його [посадять] у тюрму. І все!. А справа в тому, що три тижні тому було повідомлено, що ми взяли Довгеньке. А ми досі за нього воюємо».

Наприкінці травня росіяни таки незначно заволоділи зруйнованим селом. Бої навколо Довгенького тривали, оскільки росіяни намагалися просуватися далі на південь, де окопалися українці. Хоча вони були погано озброєні, їх змінювали кожні 3 дні, і вони були набагато краще мотивовані, ніж виснажені росіяни.

Російська армія продовжувала атакувати без успіху, зазнаючи величезних втрат серед 752-го полку та інших російських частин. У липні російський військовий розповів про втрати, яких вони зазнали. «Було [в моїй роті] 107 чоловік, залишилося 10. З них 4 пішли, нас 6 залишилося. З 1-го взводу залишився я один. У 1-му взводі нас було 22 людини, я я єдиний, хто залишився».

«Тут був наступ два дні тому, 752 [полк] наступав на укропів і 25 людей загинуло. 25. 25 довбаних хлопців загинуло. Просто 25 загинуло, всі «200». Це просто бійня. Повна дупа. Те, що вам говорять по телевізору, не вірте, не вірте».

Після стількох невдалих штурмів місцевість навколо Довгенького нагадувала суцільне кладовище. Шайга почув від військових, які брали участь у подальших атаках, що коли вони підійшли до села, «зовсім близько від нього лежали тіла наших загиблих солдатів».

В РОТІ БУЛО 107 ЛЮДЕЙ, ЗАЛИШИЛОСЬ 10, З НИХ 4 ВІДМОВИЛИСЬ ВОЮВАТИ, НАС ЗАЛИШИЛОСЬ ШЕСТЕРО

«Деякі вже тоді почали розкладатися і розбухати. Хтось також казав, що бачили тіла наших загиблих, складені в кущах, деякі також були прив’язані до дерев … Вони казали, що наші поранені три дні були в одному з окопів. І ніхто не міг їх забрати».

Даремні жертви

Бої в Довгенькому та навколо нього тривали протягом серпня. Село, здається, стало спірною нічийною землею. На відео з дронів видно, як українська артилерія обстрілює російські піші патрулі та техніку в Довгенькому, ймовірно, наприкінці серпня.

Кінець настав раптово на початку вересня. Ліс на схід від села був зайнятий 36-ю мотострілецькою бригадою, але кажуть, що цей підрозділ було відправлено на південь до Херсона, ймовірно, у серпні. Довгеньке в кращому випадку залишалося легко захищеним. Раптовий наступ України на Харківщині застав росіян зненацька. Вони готували оборону на південь від Ізюма, але не були готові до наступу з півночі. Український штурм Ізюма залишив тил Довгенького оголеним. Після короткого штурму, під час якого, здається, було знищено щонайменше одну українську машину, українські сили відбили Довгеньке за один день, завершивши таким чином п’ятимісячну боротьбу за село.