Королева такмеду Марія Назарова: “Сатісфекшн від того, що росіяни тупорилі – клас, супер, підтримую. Але ми не на двадцять голів попереду”

Марія Назарова – інструкторка з тактичної медицини Української військово-медичної академії та Національної асоціації екстрених медичних техніків (NAEMT). Завдяки зусиллям Назарової тисячі військовослужбовців пройшли навчання з такмеду. Але на питання: “Марія, а як справи з тактичною медициною в армії?” – Назарова відповідає: “Я поняття не маю, і всі не мають поняття”.

Відповідь Марії звучить парадоксально – але вона чесна. Засвоєння матеріалу залежить і від самих курсантів, і від інших інструкторів. В Україні паралельно функціонує декілька стандартів надання допомоги на полі бою, й апологети іноді готові перегризти один одному горлянку, щоб довести правильність власного алгоритму. Журналісти видання ҐРУНТ поговорили з Назаровою про поточний стан справ у військових медиків, про радянські та російські методики такмеду, про принизливе проходження військово-лікарських комісій, а також про неякісні турнікети, які видно за кілометр.

“Бісова машина! Не знаю жодну людину, яка б вижила після такого поранення”

– У соцмережах ти інколи просиш підписників купити та привезти свинячі тельбухи – трахеї, серця, легені тощо. Для чого вони тобі?

– Я навчаю бойових медиків робити крікотиреотомію – це складна хірургічна операція для прохідності дихальних шляхів. Найкраще тренуватись саме на таких свинячих трахеях. Тому я знаю всі ринки України, можу знайти свинячу трахею в Донецькій області за 20 хвилин.

– Скільки військових ти навчила тактичній медицині за свою кар’єру?

– Можна питання попрощє? Я не знаю. Колись намагалась порахувати, ще на гражданці, для якогось резюме, враховуючи тільки те, що було з 2014 по 2019 рік. І вийшла якась фантастична цифра – щось близько десяти тисяч. І я навіть не написала цього в резюме, бо подумала, що ніхто не повірить.

– Ти відчуваєш результати своєї праці? Чи знаєш історії, після яких пишуть, дзвонять, дякують за науку?

– Так, це найкращі моменти, коли люди, яких я навчила, розказують, як вони надавали допомогу. І ще крутіше, коли ми можемо проаналізувати якийсь випадок надання допомоги.

Нещодавно мені написав хлопець із Німеччини, який вже багато місяців перебуває там на лікуванні із досить складним пораненням. Він має можливість реабілітуватися тільки завдяки тому, що його врятували люди, яких я навчила. І він знайшов мене, написав подяку.

– Яка історія тебе найбільше вразила?

– Я сьогодні була в колеги у госпіталі. Ми з ним проходили навчання у 2016 році. Він бойовий медик за американським стандартом – 68W combat medic. Ми з ним писали програму підготовки бойових медиків ЗСУ. Він воює із 2014 року. І в 2022-му до нього долучився його брат. Вони разом служили у медпункті 93-ї бригади, я проводила для них навчання – зокрема, для брата, який тільки прийшов в армію і тільки почав вивчати тактичну медицину. Потім цей брат став інструктором і навчив нових людей, які прийшли у бригаду.

Сухарь – той із братів, із яким я разом вчилася – це бісова машина! Йому прилітає осколок у сонну артерію. Я не знаю жодну людину, яка б вижила після такого поранення. На тренінгах, коли ми розбираємо тему шиї, зазвичай, коли є питання про пошкодження сонної артерії, немає хорошої відповіді. Ну, якщо він якимось чином неймовірним до вас доживе, то затисніть рану і зробіть пальцеве притиснення.

Так от, Сухарю прилітає в сонну артерію! Ця чортова машина зажимає себе сама, падає в автомобіль. І його тампонує і везе дівчинка, яку навчив його брат, якого навчила я. Сухарь вижив і зараз одужує. Хоча ніхто б не повірив, що можна вижити з таким пораненням.

“Щоб отримати знання з такмеду, цивільна людина може прийти в армію”

– Які основні травми та хвороби на фронті? Як із ними працюють польові медики?

– Я кажу чесно: спитайте тих, хто на фронті. Ми з тобою сидимо в тилу, я в тилу навчаю військовослужбовців. Безперечно, що я знаю, збираю фідбеки від людей, яких ми навчили і які працюють на фронті. Але для чесності мушу сказати: треба питати на фронті.

Крім бойової травми, люди хворіють, як завжди. Це залежить від сезонних хвороб, і залежить від особового складу. Тому що можуть бути молоді Миколи-добровольці, в яких єдина проблема – це непроходящая ерекція. А можуть бути Миколи віком понад сорок років, у яких скаче тиск, і дзвонить дружина, питає, чи він п’є ті таблетки. А в бойових медиків немає тих таблеток, бо він же прийшов воювать – кров, кишки, різать трахеї. А нє, братан, в тебе ще має бути якийсь бета-блокатор, інакше Микола тут у нас зараз крякне сердечком.

– Що включає базове навчання тактичній медицині? З якими знаннями виходять бійці?

– Ой, поняття не маю, з чим виходять бійці. Можна поїхати на полігон подивитися. Хтось виходить із почуттям, що він уже парамедик, хтось – із почуттям, шо він нічого не поняв, а хтось просто не встиг в цей момент попасти на тактичну медицину. Це те, що мене харить найбільше. І будь-які питання: “Марія, а як справи з такмедом в армії?” – я поняття не маю. І всі не мають поняття. Всі, крім, можливо, заступника командувача медичних сил, який недавно сказав, що 99% забезпечені аптечками.

У нас абсолютно немає розуміння, з чим виходять люди. У нас є купа паралельно існуючих стандартів. От ти можеш викладати дуже добре і дуже так собі, за стандартом 2015 року, який уже поріс мохом – але вони обидва діють. Є ініціативи, які намагаються це покращити або виправити, але говорити про уніфікацію ми абсолютно не можемо.

– Куди може піти цивільна людина, щоб отримати знання з такмеду?

– В армію. Цивільна людина, щоб отримати знання з такмеду, має прийти в армію. Запрошуємо на службу за контрактом або мобілізацією до кінця особливого періоду! Тактична медицина – в першу чергу “тактична”, а потім “медицина”. Вона потребує знань поводження зі зброєю, вогневої, тактичної підготовки, дій у складі підрозділу.

Якщо цивільна людина хоче навчитися надавати допомогу – вона йде на курси домедичної допомоги, на які ми теж запрошуємо всіх. Це також потрібно і важливо. Це підготує вас до армії? Точно ні. Але краще піти на курс домедичної допомоги, ніж на такі курси, де за день вас “навчать” і стрілять, і бігать, і надавати допомогу.

– Не секрет, що в нас є довбаки, які начебто навчають такмеду, але насправді шкодять. Як не попасти на таких?

– Мене дуже порадувало, що кейс із “Інструктор.UA” став таким мемним, і люди розуміють, шо там всьо не так. Такого багато є, крім “Інструктор.UA”.

Але тут завжди таке питання, що, от, є певна правильна концепція, яку можна викладати трьома різними способами. І за спосіб викладання цієї концепції йдуть бої – про те, чи називаєш ти “червона зона” чи “гаряча зона”, чи “етап допомоги під вогнем”, чи care under fire / direct threat. Здавалося б, це дрібна частина. І чи вплине це на виживання? Ну, імовірно, ні, якщо ви загалом добре провели навчання. Але є дрібнички, за які треба воювати, тому що коли дрібнички накопичуються, у нас виходить людина, яка думає, що може послабляти турнікет без того, щоб замінити його.

Дрібні деталі: “От, там хай так буде”, “Ну, це краще, ніж нічого”, “Ну, це теж є такий підхід”. Але коли ми накопичуємо толерантність до дрібних деталей, у нас з’являється десять паралельно існуючих стандартів, і абсолютне нерозуміння, як треба вчити.

“Сатісфекшн від того, що росіяни тупорилі – клас, супер, підтримую. Але ми не на двадцять голів попереду”

– На якому рівні такмед в Україні, якщо порівнювати з НАТО і Росією?

– Перший мій улюблений тейк – про стандарти НАТО. Стандартів НАТО дуже мало, і це такі суперповерхові документи, які звучать приблизно: “Ми любимо своїх військовослужбовців і будемо їх рятувати”. Кожна країна НАТО, кожна армія світу затверджує свої документи, які пояснюють, як треба надавати допомогу, і вони можуть кардинально відрізнятися. Купа наших військовослужбовців вчаться за кордоном і повертаються з дуже різноманітними знаннями. Хоча їм усім викладали тактичну медицину за настановою TCCC (Tactical Combat Casualty Care, – Ред.). І це нормально, бо кожна армія підбирає особливості – як вони працюють, воюють, середовище, у якому вони воюють, аптечки, які вони можуть видавати військовослужбовцям, зручності в перекладі.

Є досі країни НАТО, які використовують не MARCH, до якого ми так звикли… Ми гризли друг другу глотки, щоб викладати MARCH, а не КОЛЕСО чи ще якіcь скорочення. А є країни НАТО, які викладають C-A-B-C.

(Примітка редакції: MARCH – алгоритм надання допомоги: massive bleeding – масивна кровотеча; airway management – контроль дихальних шляхів; respiration – дихання; circulation – циркуляція; head injury, hypothermia, hypovolemia – травма голови, гіпотермія, гіповолемія. КОЛЕСО – спрощений кириличний аналог MARCH’у: кров – легені – серце. C-A-B-C: критична кровотеча – дихальні шляхи – дихання – циркуляція).

Не можу порівнювати з НАТО. Можемо порівнювати з конкретними країнами. У них може бути дуже високий рівень викладання, але дуже малий досвід бойових дій. І тут ми кажемо: “Listen, I’ll tell you story, how we всіх спасли”. І це прикольно, це класний обмін досвідом. Але очевидно, що він ніяк не закарбовується, бо Велика Британія від цього не змінює свою програму навчання. І, на превеликий жаль, людина, яка розказала свою класну історію, не сприйняла знання від британців, тому що “вони ж не були там у підарській посадці, як я”.

А щодо Росії… Ну давай так: очевидно, що в нас все прям сильно краще, ніж у Росії. Сатісфекшн від того, що вони тупорилі – клас, супер, підтримую. Але думати про те, що ми на двадцять голів попереду – то ні.

– У них періодично з’являються відео про те, як тактичні медики тампоном рану затикають, всілякі джгути Есмарха намотані на приклади калашів.

– Сьогодні буде день зради: бачила ТікТок чувака, нашого чувака, з двома тампонами на броні.

Заходжу на сайт командування Десантно-штурмових військ – там є “Порадник переможцю”. У ньому є дуже класні поради. Наприклад, написано, що не можна виривати чеку гранати зубами. Клас! Я знаю людину, яка виривала зубами. Якби вона прочитала “Порадник переможця”, було б супер.

Але там є пункт, із переносом зі сторінки на сторінку. Читаю першу фразу: джгутів має бути два. Думаю, клас, десантники – умнічки! А потім дивлюся на наступну сторінку: джгутів має бути два, і під рукою, тобто на прикладі. Та-дам!

– У багатьох російських та українських медиків старшого віку була одна школа – радянська. Чи важко нашим перебудовуватися на нову систему?

– Звісно, важко зрозуміти, що організація медичного забезпечення радянського типу не працює, що купа речей, до яких звикли – не працює. Падають скрєпи про те, що військова медицина – це суперзакрита каста, елітна. Не всі, але багато людей зрозуміли, що цей флер елітної касти не існує.

Їм дуже важко перебудуватися. Але тільки завдяки тому, що в нашій країні сумашедші активісти мають якусь вагу, і городські сумашедші пишуть гадості в інтернеті – тільки завдяки цьому можна швидко порушити “авторитет”, щоб просунути важливу ідею. Але це працює тільки в екстремальних випадках.

Якщо пам’ятаєш, був срач про головного психіатра Міноборони, який вякнув, що 93% військових мають ПТСР і що вони небезпечні для суспільства. Тоді миттєво спрацював “шакалячий експрес”, і це стало мемом. Але якщо це якась дрібничка, яка не цікава широкому загалу, то, ймовірно, не буде масової хвилі. “Давайте щемить військових через те, що в них такий кончений протокол по контузії, який містить у собі купу непрацюючих, недоказових методів, нейропротекторів!” – це не та штука, яку можна роздути.

“Уринотерапія не заборонена, але люди її обирають у меншості”

– Одвічний срач про турнікети – про те, чому вони мають бути сертифікованими, чому не можна брати просто аналог, зроблений у гаражах. Зрозуміло, що це вже сто разів проговорили, але тема й далі актуальна.

– У мене є велика теорія про недовіру до медицини українського народу. Це тоталітарна травма. Вас там усе життя у совку погано лікували, каральна медицина була – то чому вам тепер довіряти медикам, які кажуть, що треба сертифіковані турнікети?

Думаю, що зараз войовничих захисників гівняних турнікетів залишилося мало і вони перейшли у категорію фріків. Але багато людей не задумуються взагалі, що купують. Я домахуюся до фото людей, бо бачу гівняний китайський турнікет за кілометр по трьох пікселях. Пишу: “Чувак, в тебе китайський турнікет!” – “Як ти помітила? Та нє, це ж медик видав!” І це вже треба виловить.

Але так, щоб повністю припинити процес закупівлі чи виготовлення неякісних турнікетів… Ну, я не вірю в те, що тут подіє якась роль наказова чи жорсткого контролю. Уринотерапія не заборонена – але люди її обирають у меншості. Тому треба просто гасить попит на херові турнікети і просвіщать людей, чому треба хороші.

– Якщо якісних турнікетів немає, можна брати ніякі?

– Краще не брати! Кожну копійку, яку ви потрапили на якусь херню, краще витратити на щось корисне.

– У тебе в соцмережах є тред про протези, що їх краще в Україні робити, не за кордоном. Чому?

– Контекст: я запостила організацію, яка займається протезуванням в Україні (https://protezhub.com). Протезування – це довготривалий процес, не одноразова річ. І протезист для людини – це її другий сімейний лікар, він постійно спостерігає за цим пацієнтом. Буде змінюватися кукса, буде змінюватися процес, може з’являтися більш спортивний протез. І це все краще робити в Україні. По-перше, у нас є якісне протезування, по-друге – є можливість отримати послуги за місцем проживання.

І друге: коли людина летить на якусь складну операцію протезування за кордон, безперечно, вона буде в супер-класних умовах, тебе, безперечно, добре зустріне наша діаспора, організує, щоб із пацієнтом перебував його родич. Але на довгий період людина буде замкнена у лікарні – у чистій, красивій палаті, з можливостями арт-терапії, музики. Кожен має право реінтегруватися, реабілітовуватися. Коли не знаєш мови, коли перебуваєш у чужій країні, ймовірність того, що людина назавжди замкнеться у собі як у пацієнті – досить висока.

А якщо людина це робить за місцем проживання, то вона, пройшовши гострий стан, вирушає додому. Вона буде серед своїх і почне шлях реінтеграції. У себе вдома – це важливо.

Не всі збори на протези за кордоном погані. Але не завжди людині обов’язково треба їхати за кордон.

“Мені дуже-мені-дуже соромно перед цими людьми, і я не знаю, як це змінити. Це жахливо”

– У новинах постійно розповідається про проблеми із військово-лікарськими комісіями. Чи реально їх вирішити?

– Реально! Якщо уявити, що під час війни бувають поранені і їм, ймовірно, потрібно змінити свій статус у силах оборони, то… Ну, якщо подумати про таке за пару місяців до того, як піде активна кількість поранених, то, ймовірно, можна було би це організувати краще.

Зараз цивільні заклади охорони здоров’я також залучаються до проведення ВЛК. Я думаю, що вони від цього не в захваті. Не тому, що вони не люблять наших захисників і захисниць, а тому, що просто не розуміють, чого від них очікують, як це зробити.

Система ВЛК побудована на приниженні та абсолютній відсутності поваги до людської гідності. Без можливості хоч щось спростити і зробити більш зручним. Якщо тобі треба піднятись у травматологію на третій поверх без ліфта по сходинках. Якщо тобі треба прийти до лікаря на восьму годину, а ти приходиш на п’яту, щоб стати у чергу і забить собі місце, і мусиш стояти, тому що лавочок там не передбачено. Якщо тобі треба взяти направлення на інше обстеження або на інше лікування, то доводиться їхати у військову частину через Україну, брати там цю бумагу… Це абсолютно гидотна ситуація!

Чи було таке раніше? Так, звісно! Просто менше людей із цим стикалися. Черги зараз шалені. І мені дуже-мені-дуже соромно перед цими людьми, і я не знаю, як це змінити. Я не працюю з людьми на цьому етапі надання допомоги, але мені просто соромно… Це жахливо.

Є якісь спроби це якось реформувати чи змінити. Наприклад, із цим працює організація “Принцип”. До роботи залучені відповідні відомства – Міноборони, МОЗ, Мінсоц. Це треба. Це, можливо, і буде працювати. Але поки що, наскільки мені відомо, це відбувається у режимі ручного управління. І, знов-таки, все тримається на активістах, “людях, які пишуть гадості в інтернеті”. Хтось написав “гадость”, що у Львові чи в Києві немає лавочок – люди зібрали за годину гроші, купили ті лавочки.

Але так, щоби дати людині зрозумілий шлях, куди вона має звернутися чи як їй здобути якусь бумагу,  або що робити, якщо там тобі не оформили вчасно “форму 100”… Це форма, яка заповнюється первинною медичною документацією після поранення. Оце якраз те, що роблять люди, яких я навчаю. Я вчу людину не тільки заповнити “форму 100”, а ще й її сфотографувати і залишити на пораненому свій номер телефону, щоб лікарі на наступному етапі мали куди дзвонити. Бо ця форма губиться. Без “форми 100” ти не можеш отримати довідку про обставини травми, і потім процес отримання виплати, чи списання [з війська], чи отримання інвалідності іде повністю шкереберть.

– Твої плани після перемоги? Думала про таке?

– Що ти кажеш таке!

Більшість людей кажуть: “От після перемоги…”. Мій улюблений мем – це коли якийсь військовослужбовець каже “після демобілізації”, і на цьому моменті всі ржуть сильно: “Ти шо! Демобілізації не буде, ні-ко-гда!”.

Я поняття не маю, що буду робити. І коли кажу, що треба дожити, це не прям пафосна фраза, це ось реалії життя. Я думаю, що багатьом людям треба буде і захочеться залишитися в армії після перемоги. І от я думаю, чи буду однією з них.

Джерело: ҐРУНТ