«Спочатку не можеш вмовити на евакуацію — потім приїжджаєш забирати тіла»: волонтери про порятунок людей
За даними Агентства ООН у справах біженців, кількість українських біженців і вимушених переселенців у країні за два роки повномасштабної війни перевищила 10 млн осіб. Щодня з прифронтових районів виїжджають десятки й сотні мирних жителів. На Сході України кілька добровольчих організацій евакуюють людей.
Спеціальний кореспондент RFI Сергій Дмитрієв поговорив із волонтерами в Покровську, Краматорську та Костянтинівці про евакуацію, ризики, які вони пережили за два роки війни, і причини, через які людей так складно переконати залишити свій дім.
Олександр. Костянтинівка
«Я з березня 22-го року почав вивозити людей, — розповідає про себе волонтер фонду “Добра справа” Олександр Довгаль. — Мене попросили друзі, щоб я вивіз їхніх родичів із Харкова. Я взяв свою машину і поїхав. Тоді Харків уже був гарячою точкою, його постійно обстрілювали, ДРГ заходили, місто було порожнє, дорогами тільки танки їздили. Люди переважно сиділи в укриттях, у метро».
До початку великої війни Олександр працював менеджером із логістики, однак після російського вторгнення з роботою почалися проблеми, натомість з’явилася потреба у волонтерах. «Я побачив, що багато людей хочуть виїхати, але не можуть. І тоді я почав щодня їздити, забирати цих людей. Потім команда в нас з’явилася, стали більш організованими, відкрили “гарячі лінії”. За 2022 рік ми вивезли 17 тисяч людей із Херсонської, Донецької, Харківської областей» , — перераховує він.
З Олександром ми зустрічаємося в Костянтинівці — промислове місто і залізничний вузол на півночі Донеччини. До війни тут було понад 70 тисяч жителів, зараз залишилося близько 40. Попри щоденні обстріли місто залишається перевалковим пунктом для евакуації з прифронтових територій і доправлення туди гуманітарної допомоги. Олександр щойно вивіз кілька родин із прифронтового Торецька, частина з евакуйованих залишилися в Костянтинівці, інші поїдуть разом із волонтерами до Дніпра. На місця торецьких, що вийшли, у Костянтинівці сідають уже місцеві пенсіонери, які також втомилися жити під щоденними обстрілами.
«Ніхто не хоче їхати з дому»
У 2023 році потік тих, хто виїжджає, знизився, але не припинився. Евакуація стала більш точковою. «Велика частина людей [з прифронтових територій] виїхала ще на початку війни. Є ті, хто залишаються з ідеологічних причин. Звичайно, взагалі-то вони в себе вдома. Ніхто не хоче їхати з дому, — визнає Олександр. — Ми багатьох людей прямо просили виїхати, поки є можливість. Зараз люди сидять до останнього в небезпечних місцях, у містах, селах, де немає ні зв’язку, ні світла, де постійні обстріли. І виїжджають, коли діватися вже нікуди».
Особливо Олександр хвилюється через дітей, які разом із дорослими змушені залишатися під обстрілами. «Найбільше мені не подобається, коли сім’ї з дітьми в небезпечних районах живуть. Оскільки діти не можуть ухвалити рішення, вони стають заручниками своїх батьків. І якщо батьки вирішили сидіти в підвалах і чекати, поки там чимось закінчиться, то діти змушені перебувати разом із ними», — пояснює волонтер.
Часто люди вирішують евакуюватися вже в найкритичнішій ситуації. «Що ближче лінія фронту, то більше обстрілів, то більше людей наважуються на виїзд. І виходить, що ризикуємо ми, ризикують військові, які їм допомагають. Бо в таких містах, як правило, немає вже магазинів. І люди там живуть коштом військових і волонтерів, які їм привозять їжу, — не приховує досади Олександр. — Є місця, куди ми не можемо вже заїхати, — дуже небезпечно. Але ми співпрацюємо з військовими, які броньованими машинами вивозять людей у безпечніші райони. Ми їх там забираємо і веземо в Дніпро, а звідти вони виїжджають уже далі, кому куди треба».
Павло. Покровськ
«Якщо є мобільний зв’язок, люди самі телефонують нам або есемески пишуть, — розповідає поліціянт Павло Дяченко про роботу свого евакуаційного загону «Білий янгол». — Коли в Бахмуті не було взагалі жодного зв’язку, то просто працювало сарафанне радіо: одні іншим сказали, інші — третім. Бувало, випадково на вулиці зустрічали людей. Вони нам казали, що з такого-то будинку людина чи сім’я хоче виїхати. А коли вже було повне пекло, то просто підвалами бігали, людей шукали. Окрема категорія — це загиблі. Їх теж треба забирати. Траплялося, приїжджаємо за вбитими — підбігають люди й самі стрибають у машину. Останні дні просто як конвеєр працювали: по дві, по три ходки на день робили. І люди набивалися по 10 осіб у невеликий мікроавтобус» .
З першого дня війни інспектор із комунікації Бахмутського районного відділення поліції Павло Дяченко знімав роботу поліціянтів, які під обстрілами надавали допомогу місцевим жителям. Коли в Бахмуті залишатися стало вже небезпечно, він виїхав із рідного міста і приєднався до групи поліціянтів «Білі янголи». Вони евакуюють мешканців із найнебезпечніших територій — Бахмута, Часового Яру, Авдіївки та інших міст на лінії фронту. З Павлом ми зустрічаємося в Покровську, на заході Донецької області. Він щойно повернувся із Селидового — шахтарського містечка на Авдіївському напрямку, яке зазнало чергового обстрілу з боку росіян.
«Діти не повинні цього всього ані бачити, ані чути»
У поліціянтів із «Білих янголів», на відміну від простих волонтерів, є броньовані автомобілі, на яких вони заїжджають у найнебезпечніші точки на лінії фронту. «Не військові, а прості інкасаторські машини, не призначені для бездоріжжя, але хоч якийсь захист, — каже Павло. — Майже кожна група потрапляла під обстріл, травми були, але всі живі. У Бахмуті минулого літа на евакуацію не доїхали — міна поруч упала, машину перед нами потрощила. Ми цілі залишилися, контузія тільки. Росіяни луплять з усього, чого можна. Хоча машини евакуації розмальовані, але нічого росіян не зупиняє».
Крім щоденних ризиків для життя, інше важке завдання для евакуаторів — переконати людей виїхати. «Є люди, які чекають відверто, що прийдуть російські війська, але це не масовий характер, — пояснює Павло. — І знову ж таки, ці люди прямо не говорять, в очі дивляться і такого не висловлюють. Хоча за поведінкою можна зрозуміти. Є окрема категорія — це пенсіонери. У них одне формулювання: “Це мій дім, я тут народився, я тут помру”. Причому ми їм привозимо відео від родичів, дітей, які благають їх виїхати. Люди плачуть, але навідріз відмовляються».
Але якщо в літніх людей є вибір виїжджати чи залишатися, то для родин із дітьми уряд України ухвалив постанову про примусову евакуацію із зон активних бойових дій. «Діти не повинні цього всього ані бачити, ані чути. У нас була ситуація в Авдіївці, що дівчинка в підвалі сиділа з бабусею і дідусем, і серце не витримало через війну, через вибухи», — згадує Павло. Конкретні населені пункти визначає влада кожної області. Дітей вивозять тільки з батьками або законними представниками. «Окремо дітей ніхто не забирає. Приїжджаємо, пояснюємо, люди зараз здебільшого все розуміють», — підтверджує поліціянт.
За два роки війни «Білі янголи» евакуювали вже близько семи тисяч осіб. «У кого немає родичів, тих розселяють у сімейні гуртожитки, є багато хабів, де людей приймають, церкви, волонтерські та державні організації. Не було такого випадку за нашу практику, що вивезли б на вокзал і кинули, як розповідає російська пропаганда, — каже Павло. — Головне, щоб у людей було бажання вижити, виїхати. У мене особисто був випадок, коли неодноразово приїжджали до одних і тих самих людей — вони відмовлялися, а потім приїжджали їх евакуювати вже вбитими, тобто вивозити тіла. Чому було не виїхати?»
Микола. Краматорськ
«Ракета впала за 30 метрів від будинку. Тут ось у мене дитяча кімната була. Жив-жив, і все обнулили, — житель Краматорська Микола Саєнко показує свою квартиру в радянській панельній п’ятиповерхівці, що потрапила під ракетний обстріл у травні 2023 року. — Я сам був тоді в Кропивницькому (Кіровоградська область. — Ред.), нічний дзвінок від сусідів: “Ми, — кажуть, — усім під’їздом у травматології”. Пощастило — усі живі залишилися. Наші два будинки та сусідні два будинки — вікон ні в кого немає. Дуже довго чекали допомоги [від влади], але зараз люди почали самотужки вже ремонтувати. Це в Харкові — обстріл, і відразу починають ремонт, там місто велике, коштів більше. А в нас у Краматорську ніхто не відновлює».
Миколу багато хто знає в Краматорську як «Діда Мороза» — за його пухнасту сиву бороду і подарунки, які він роздає дітям переселенців, вбравшись під новий рік у костюм казкового діда. Створена ним громадська організація «Футурама» збирає і розподіляє гуманітарну допомогу постраждалим від війни, передусім сім’ям із дітьми, а також допомагає з евакуацією тим, хто все ж вирішив виїхати. Старенький жовтий фургончик Миколи, забитий коробками з продуктами, ліками та засобами гігієни, уже впізнають військові на блокпостах навколо Краматорська — за два роки великої війни він об’їздив десятки сіл і міст на Донеччині та в сусідніх районах Харківської.
«Щодня хтось із новою бідою приходить»
Свою частково зруйновану квартиру Микола зрештою переобладнав під склад для гуманітарної допомоги. «Зробили громадську організацію, з дітками працюємо — памперси, суміші, пляшечки. Матусям, вагітним, лежачим, маломобільним допомагаємо — інвалідні візки, милиці», — перераховує Микола. «У нас організація невелика, актив — це чоловік шість-вісім. А допомогу нам з усього світу передають — США, Польща, Німеччина… Ми якось скриньку відкриваємо, а дитяче харчування, уявляєте, упаковка — з Росії. І на банці підписано: “Не всі такі, як…”, ви зрозуміли, хто», — запинається Микола.
Для отримання гуманітарної допомоги в «Футурамі» не вимагають жодних документів. «Людина нужденна прийшла й отримала, — каже Микола. — Що люди просять і що в нас є, даємо — речі, постільну білизну, ковдри та подушки. Посуд ми якось бахмутянам шукали — їх тут уже понад сто сімей у Краматорську розмістили. Вони самі нас знаходять. Сьогодні жінка приходила, розповідала, що держава нічим не допомагає. Дві тисячі тільки дають, на ці гроші навіть квартиру не зняти. У нас підопічні змушені жити шість осіб в одній кімнаті — з маленькими дітьми, з бабусею».
Переселенці, які втратили майно і засоби для існування, везуть із собою в евакуацію хатніх та свійських тварин. «Одна сім’я з Бахмута — самі виїхали на старенькій “Ладі”, уся в дірках, без скла — ще й собак вивезли, — згадує Микола. — “Наші собаки, — кажуть, — гріли нас у підвалах, рятували від щурів, не можемо їх кинути”. А рік тому я з Бахмута корів вивозив. Тільки тому, що ми домовилися “помінятися” на дітей. Я їх попросив: “Вивезіть свою дитину — я вивезу цих ваших тварин”. Так, жартома. Через якийсь час дзвінок: “Ми виїхали. Ви пам’ятаєте, ви обіцяли?” Раз обіцяв — поїхали. Дві корови, двох бичків у своєму фургоні вивіз» .
У якийсь момент влада розпорядилася не завозити в Бахмут дитячу допомогу. «Інакше ми стимулюємо людей залишатися і ризикувати життям дитини, — пояснює Микола. — Мовляв, нам усе привезуть, ми тут залишимося. Начебто й потрібно це робити, а з іншого боку, — не кидати ж їх!» Деякі, за словами Миколи, навіть ховають дітей, щоб примусово не евакуювали.
«Ми вивезли якось хлопчика, він у Краматорську вийшов із машини та стоїть, дивиться на дерева і відірватися не може — сидів пів року в підвалі, нічого не бачив. Навіщо це потрібно?» — розводить руками «Дід Мороз». Деякі виїжджають і повертаються. «Щодня хтось із новою бідою приходить. Складно через себе це все пропускати, — зізнається Микола. — Долі такі важкі є — не витримаєш просто це все».
Джерело: RFI
