Війна на виснаження? Хто кого виснажує
Якщо ми спостерігаємо за війною штибу Першої світової, то де ж тоді «нічия земля»? Де повага до «обіднього часу» обома сторонами, і такі незабутні обіди в окопах? Де всі ті коні?! Ну добре, жартую. Більшу частину солдатів підвозять на RAV-четвертих [модель позашляховиків Toyota – перекл.].
Війна в Україні, як я її бачу, не схожа на будь-яку іншу. Це перша війна, у якій застосовуються великі та малі безпілотники, повноцінна розвідка поля бою за допомогою надпотужних супутників та систем ДРЛС [літаки дальнього радіолокаційного стеження – перекл.], мобільні телефони, боротьба у кіберпросторі, велика кількість найманців, яких ніхто не ховає.
Війна на виснаження є військовою стратегією, за допомогою якої сторони, що воюють, намагаються виграти війну, виснаживши ворога до точки колапсу шляхом постійних втрат особового складу та технічних засобів.
Б’юся об заклад: росія намагається виграти війну на виснаження… і намагається, і знову намагається – а тоді знов і знов.
Як і в усьому, що стосується цієї війни, більшість коментаторів зосереджуються на діях росії. Бо ж росія має більше танків, більше артилерії, більшу підтримку домашніх вболівальників – та всього в неї більше! Це ж супердержава, чорт забирай!
А що є в України? Те саме обладнання, що й у росії, але у меншій кількості. Підтримка України? Західні країни лише сваряться між собою та більше переймаються власною економікою, ніж збереженням українських життів. Ой, годі, Україна не виграє, якщо їх підтримують такі як оце ми. Ми – відстій! Ми обрали Трампа (чи й Байдена)! Ще один крок – і ми перетворимося на персонажів «Розповіді служниці» [серіал-антиутопія про тоталітарне суспільство, де жінки мають народжувати дітей заможним родинам після згвалтувань – перекл.].[Цей коментар пов’язаний з останніми подіями в США, де Верховинй суд на днях своїм рішенням обмежив право жінок на аборт – ред.].
Гадаю, 100 днів достатньо для того, щоби порівняти українських та російських солдатів. Вони – неспівставні. Українці не лише вважають росіян поганими бійцями, багато з них [українців] страждають, бо змушені вбивати таку купу строковиків [певно, автор має на увазі мобілізованих з «ЛДНР» – перекл.]. Поки Зеленський безупинно розповідає про те, що Україна потребує більшої кількості важкого озброєння, чим створює враження, що російські сили переважають, на рівні окремого українського солдата ми бачимо зовсім іншу історію.
(Ще раз повторюю: все це – лише мої здогадки!) Маю відчуття, що якби обидві сторони перестали використовувати артилерію вже завтра, то українські солдати б гналися за росіянами так швидко, як тільки можуть тікати росіяни… і вони тікали б і тікали: змінювали номери телефонів, переїжджали тощо.
Ох, але ж світу не подобається, коли одну половину їхніх ворогів видають за наляканих до усрачки 18-річних хлопчаків, що моляться на якнайшвидше закінчення війни, а другу – за досвідчених російських офіцерів, що ховаються від усіх й усього, закривають свої обличчя та уникають спілкуватися будь із ким.
Ну звісно же, це – війна на виснаження і росія переможе, бо вона має більше артилерії, щоб врешті решт виснажити українців. [без сумніву, автор висловлюється тут саркастично – ред.]
І байдуже, що Україна отримує від Заходу більш точну артилерію – щоденно.
Байдуже, що, коли російські підрозділи намагаються просуватися після того, як вже згадана артилерія рф насипає купу-купезну снарядів, українці воюють завзято та організовано – так, що росіяни аж кігті рвуть. (і хто ми такі, щоб їх звинувачувати?)
Байдуже, що українські айтішники майструють зброю проти дронів на своїх горищах, тоді як російські провоєнні айтішники пишуть у блогах про вдавану міць російського рубля у своїх тихих московських та петербурзьких квартирах.
Байдуже, що росія не спромоглася продемонструвати бодай якісь справді вражаючі результати від самісінького початку війни. Жоднісіньких.
У нашого суспільства якийсь масовий психоз, що змушує нас вірити у те, що росія має якусь наднебезпечну армію. То все роки фільмів про Бонда і пропаганди часів Холодної війни.
Та чому ж люди вірять у те, що зрівняти з землею неукріплене містечко гаубицями – це прояв видатної (та хоч якоїсь!) військової міці?
Байдуже, що росія, в цілому, вже втратила контроль над сотнями квадратних кілометрів української території, але тепер всі проголошують кінець України щоразу, як росія виборює черговий квадратний кілометр.
Байдуже, що росія неодноразово намагалася перетнути річку [Сіверський Дінець – перекл.], але не спромоглася, бо в них недостатньо здатних російських солдат, що ладні утримувати плацдарм на іншому березі?
Ще раз, я можу помилятися щодо всього, що я перерахував. Припущення, що Україна перемагає, не поверне людей з того світу, і не завадить вбивствам, що стануться завтра.
Але українці мають рацію. Вони твердять просту істину, яку не доганяє сила силенна людей. Вони уже перемагають; і вони переможуть.
Якщо Захід дійсно не хоче, щоб війна не звернула з контрольованої траєкторії в кювет (й інші автократи не почали шукати собі пригод), то їм треба забезпечити цю перемогу якомога швидше.
І якщо ми з вами дійсно стаємо свідками війни на виснаження, то це українські солдати своєю впертістю та кмітливістю виснажують ворога до точки колапсу шляхом завдання постійних втрат у живій силі.
Не має значення, скільки в росії зброї, бо вона не має жодного змісту, коли нею нема кому воювати.
Оригінал: “War of Attrition — I Don’t See It” Max Rottersman
Переклад Anton Shygimaga та Rostyslav Semkiv; Фейсбук
Tweet
