Викрадення дітей – глобальний злочин диктаторів, включаючи Путіна та Лукашенка
Леонардо Фоссаті Ортега подолав шлях з Аргентини до Берліна, щоб розповісти в Бундестазі – свою історію. Історію викраденої дитини. Його доля – одна з багатьох, які можна побачити на виставці, котра зараз відбувається в Берлінській ратуші. Організаторами виступили Федеральний фонд опрацювання диктатури СЄПН (Bundesstiftung zur Aufarbeitung der SED-Diktatur) та Фонд Елізабет Кеземанн (Elisabeth-Käsemann-Stiftung).
Леонардо Фоссаті Ортега народився в Аргентині, однак його передали бездітній паріФото: Bundesstiftung Aufarbeitung
Коли 1977 року народився Леонардо, його батьківщина – Аргентина – перебувала під жорстоким пануванням військової диктатури. Його мати Інес була ще підлітком і брала активну участь у молодіжній організації. Її хлопець Рубен – батько Леонардо – навчався в університеті. Вони стали жертвами кривавої хунти й донині вважаються зниклими безвісти, найімовірніше, були вбиті. Як і багато інших аргентинців аж до кінця правління диктатури в 1983 році.
“Я завжди мав сумніви щодо своєї ідентичності”
Сам Леонардо виростав серед чужих людей. “Я завжди мав сумніви щодо своєї ідентичності, тому що мої батьки порівняно з батьками моїх друзів були радше схожі на дідуся і бабусю. Я також не міг знайти жодної схожості в їхній зовнішності”, – поділився він своїми спогадами. Лише 20-річним юнаком Леонардо наважився розпитати своїх “батьків”. “Тоді вони розповіли мені правду”, – каже він.
За їхніми словами, одна акушерка, що мешкала по сусідству, розповіла їм, що він був покинутою дитиною молодої жінки з Ла-Плати, яка буцімто не захотіла залишити свою дитину. Леонардо намагався знайти акушерку – марно. Вирішальну підказку в пошуках своєї справжньої рідні йому дав друг з театрального училища в Буенос-Айресі, а саме звернутися до організації “Бабусі Пласа-де-Майо”.
Діти, викрадені та народжені у в’язниці
Ця група відважних і мужніх жінок була заснована за часів військової диктатури й вимагала від можновладців повної інформації про місцеперебування їхніх дітей та онуків, які були викрадені або народилися у в’язницях. Після падіння диктатури “Бабусі Пласа-де-Майо” ініціювали створення генетичної бази даних за допомогою зразків крові.
Це дозволило Леонардо розгадати таємницю своєї справжньої ідентичності. “Моя біологічна сім’я, чия кров зберігалася в базі даних, шукала мене майже 28 років”, – пояснив він. У дорослому віці Леонардо зустрівся зі своїми дідусем і бабусею. Від його біологічного батька залишилося лише одне фото, що також показано тут на виставці у Берліні, від матері – не лишилося навіть і цього.
Багато “викрадених дітей” досі розшукують своїх батьків
Леонардо тішить те, що тепер він знає правду. “Вперше я усвідомлюю схожість з іншими людьми – моєю родиною”, – каже він. Близько 130 з приблизно 500 дітей, викрадених під час військової диктатури в Аргентині, пережили подібний досвід. Долі інших досі невідомі, а багато з них, ймовірно, так і залишаться невідомими.
Попри це, Леонардо не збирається впадати у безнадію і бачить себе частиною спільноти людей, пов’язаних спільною – нехай і трагічною – долею. “Для нас дуже важливо й надалі вести пошуки, знаходити нових друзів і встановлювати нові близькі контакти”, – каже 46-річний чоловік.
Місце народження – спецтабір
Александеру Латоцькому (Alexander Latotzky) вже 75 років, він – викрадена дитина з Німеччини. Його історія на виставці є типовою для багатьох подібних трагічних доль, що спіткали чимало людей після закінчення Другої світової війни в радянській окупаційній зоні, а згодом і в НДР.
Александер народився у спецтаборі Баутцен, де його мати була ув’язнена за звинуваченням у шпигунстві на користь іноземних спецслужб. Вирок – 15 років ув’язнення і примусові роботи. Перші два роки свого життя хлопчик провів у трьох різних таборах, а потім його відправили до дитячого будинку.
Спецтабір Бауцен за НДР був в’язницею Штазі, а зараз це – меморіальний комплексФото: Joko/Bildagentur-online/picture alliance
Його батька нацисти депортували до Німеччини
Лише в 1956 році йому дозволили повернутися до матері, яку достроково звільнили через важку хворобу. Вона померла у віці 41 року, що стало безпосереднім наслідком ув’язнення. Його мати так ніколи й не побачила батька свого сина. Він походив з України й був депортований нацистами до Німеччини в 1943 році, тобто в розпал Другої світової війни, на примусові роботи.
“Ця виставка неймовірно важлива для мене, тому що я десятиліттями намагаюся привернути увагу до долі дітей і політичних в’язнів”, – сказав Александер Латоцький у розмові з DW. Невдовзі після падіння Берлінського муру в 1989 році багато хто, безумовно, цікавився цією табуйованою темою, однак потім увага до цього питання згасла. “Чомусь у мене таке відчуття, що люди більше не вважають цю проблему такою важливою”, – зазначає Латоцький.
Режим НДР погрожував примусовим усиновленням
Александер Латоцький з власного гіркого досвіду знає, що діти завжди – найслабші члени суспільства. За часів соціалістичної диктатури в НДР жінкам часто погрожували силоміць позбавити їх материнських прав і віддати їхніх дітей на всиновлення в інші родини, якщо вони не погодяться на співпрацю. У більшості випадків це означало співпрацю з міністерством держбезпеки НДР, або скорочено “Штазі”.
“Це один з багатьох прикладів методик, які диктатори застосовують знову і знову, щоб чинити тиск на своїх опонентів”, – каже Латоцький.
Евелін Цупке (Evelyn Zupke) знає багато таких історій. Вона є уповноваженою німецького Бундестагу у справах жертв диктатури СЄПН. Абревіатура СЄПН розшифровується як Соціалістична єдина партія Німеччини, панування якої в Східній Німеччині вдалося повалити лише під час мирної революції 1989 року.
Жертви, які порушують мовчання
“Мене завжди зворушує розмова з жертвами про те, що з ними сталося, – каже Евелін Цупке. – Припинити мовчання – це великий виклик для жертв. І велика користь для нашого суспільства”.
Такі люди, як Александер Латоцький з Німеччини та Леонардо Фоссаті Ортега з Аргентини, навіч унаочнюють собою часто абстрактні життєписи. Багато з біографій, представлених на берлінській виставці “Викрадені діти”, також походять з інших країн, зокрема з колишнього Радянського Союзу, Сальвадору та Канади.
Діти, викрадені Росією з України
“Насильницьке розлучення батьків і дітей не залишилося в минулому”, – йдеться на текстовій панелі виставки. “З моменту російського вторгнення в Україну тисячі дітей були викрадені зі східної України до Росії. Китайська влада депортує уйгурських дітей до таборів перевиховання, а терористичні організації, такі як “Боко Харам”, навмисно викрадають дівчаток у Нігерії”, – зазначають автори допису.
Модульний принцип виставки, яка зараз відбувається в Берлінській ратуші, має на меті полегшити її подорож зі столиці Німеччини до інших країн світу.
Автор: Марсель Фюрстенау
Джерело: DW
