Стаханівський партизан “Східний”: Всі люблять дивитись, як горять склади окупантів з боєприпасами
“Всі люблять дивитись, як горять склади окупантів з боєприпасами. Але кожен повинен розуміти, завдяки кому вони горять. Це не тільки американські супутники, це не тільки наша розвідка, це також люди на місцях, це завжди люди на місцях”, – каже український партизан з Луганщини під псевдо “Східний”. З 2014 по кінець 2021 року він передавав українським спецслужбам докладну інформацію про військові об’єкти та вогневі точки бойовиків.
В кінці 2021 року він залишив окуповану територію, але продовжив вести публікації в соціальних мережах з прикладами “бавовни” по об’єктах окупантів у своєму рідному регіоні й виконувати завдання, деталі яких поки не може розголошувати. Про кількість партизан у окупації, про те, чому в Кадіївці (Стаханові) досі зростає пропроукраїнська молодь, і чи надіється він повернутися додому, Східний розповів журналістам “Реальної Газети”.
Розпочиналося з трафаретів, стікерів та листівок у 2014
“Вже не секрет, що мене звуть Артем, але частіше називають Східний. Я з окупованого Стаханова Луганської області”, – представляється хлопець в бафі. Він каже, що його особа вже відома окупантам, але поки що зарано, щоб його впізнавали на вулиці.
Як відбувалася ваша партизанська діяльність під час окупації, коли вона почалася і як це загалом було?
Я вважаю вихідною точкою зиму з 2013 на 2014 рік. В той час почався Майдан, оскільки на Сході також відбувалися певні події, поїздки на Антимайдан та все таке. Приблизно з січня 2014 року я і ще кілька моїх знайомих розпочали такий інформаційний опір щодо того, що більшість мешканців міста не підтримувала революцію на Майдані. А ми хотіли показати, що в Стаханові, у нашому місті, є ті, хто її підтримують. Власне, все почалося з трафаретів, стікерів, листівок та всього такого. А навесні 2014 року, коли вже почалася “руська весна”, ми займалися тим самим: розклеювали різноманітні листівки “За єдину Україну”, стікери. Я робив деякі трафарети, написи.
Тоді ж у нашому місті відбувалися проукраїнські акції. Наприклад, акція пам’яті Небесної Сотні біля пам’ятника Стаханову. Достатньо багато людей зібралося в той момент. Приблизно 70 людей, можливо, прийшло. Для Стаханова це багато. Наприклад, в Луганській області я не пам’ятаю подібних акцій у будь-яких інших містах. Можливо, тільки в Луганську. Але в тому ж самому Алчевську я не пам’ятаю такого, хоча місто є більшим. Були також автопробіги, різні акції на день народження Тараса Шевченка. А уже саме влітку, коли більшість проукраїнських мешканців виїхала через те, що багатьох почали затримувати, там вже почалися трохи інші реалії.
У липні 2014 року я створив у Twitter акаунт проукраїнського спрямування, на якому почав висвітлювати події, які відбувалися в моєму місті. Писав про рухи російської військової техніки, загалом про те, як відбувається окупація. Зрозуміло, я вів його анонімно, що, в принципі, врятувало мені життя.
А потім, десь вже до осені, на мене вийшли певні люди з нашої сторони і запропонували співпрацю: не писати відкрито в Twitter про те, що відбувається, а допомагати більш детально, вказувати місця дислокації бойовиків – росіян було не так багато – передавати потрібні координати. І, в принципі, протягом наступних восьми років аж до кінця 2021 року я цим займався: у Twitter висвітлював просто деякі події в місті, а в приватні повідомлення передавав різну корисну інформацію.
В Кадіївці досі з’являється проукраїнська молодь
Як взагалі сталося, що 16-17-річний хлопець, ще підліток, раптово вирішив, що політика – це про нього? І скільки є однодумців у вас?
Не те, що політика – про мене. Просто це ж сталося зі мною не у 2014 році, не з Майдану я раптово прокинувся і згадав, що я українець. У нас був, наприклад, у місті Марш УПА, про який мало хто знає, я теж там з краю ходив. Мені взагалі тоді було 15-14 років. Тобто мене вже тоді ця тема цікавила. Плюс я досить з раннього віку потрапив на ультрас сектор донецького “Шахтаря”, і це також залишило свій слід. Скажімо так, там завжди була досить активна політична позиція проукраїнська. Я думаю, це відіграло ключову роль, бо живучи в Стаханові, живучи як усі, мені малоймовірно би хтось розповів на уроках історії про УПА.
Однодумців достатньо багато, але не всі з самого початку розуміли ризики, на що вони йшли, і в подальшому багато хто відпав. Але у моєї вікової групи також було достатньо подібних людей. Забігаючи наперед, у Стаханові донині з’являються проукраїнські люди того ж самого віку – 16-17 років. Це ще більш дивовижно, ніж у 2014-му, як на мене. Тому що зараз ці діти, вони ще навіть не застали, не пам’ятають життя за України.
Як це виходить? Виглядає, що там досить сильне промивання мізків, історія перекручена, що, мовляв, Україна до цього була окупаційною владою…
Росіяни, на мою думку, з самого початку, коли почали займатися так званими “Л-ДНР”, зробили ставку на юне покоління, на дітей. Йдеться про те, що з першого класу почалися різні промивання мізків, постійні акції, свята, все з акцентом на Другу світову війну, на перемогу, на все це.
Насправді, це також загадка для мене: чому достатньо великий відсоток у Стаханові молоді проукраїнської є дотепер. Я спілкувався з багатьма з них, тому що вони знаходять зі мною контакт. Кожен з них по-своєму пояснює це. Деякі пояснюють це тим, що росіяни занадто багато влили в їхні голови, і вони просто йдуть шляхом спротиву.
Коли талдичать щодня, що це єдине правильне бачення, то молодь, вона ніби трохи бунтує і звертає увагу на іншу сторону. Плюс є Інтернет. Молоді люди в Стаханові бачать, що, в основному, цих усіх проросійських переконань дотримуються літні люди, а молодь хоче бунтувати проти цього. І тому вони дивляться в іншу сторону, плюс дивляться на якийсь цивілізований світ. Мабуть, їм хочеться жити скоріше в цивілізованому світі, ніж в цьому радянському безумстві.
На вашу думку, зараз багато хто в Стаханові та загалом на Луганщині, Донеччині чекає і наскільки сильно люди чекають на звільнення і повернення до України?
Якби я не спілкувався з людьми з того ж окупованого Стаханова або Луганська, якби мені не довіряли люди звідти, я, мабуть, за зовнішніми ознаками подумав би, що там вже ніхто не чекає. Що останні люди, які чекали, вони зараз виїхали, нікого не залишилось. Але завдяки тому, що я спілкуюся з людьми звідти, вони мені довіряють, вони можуть висловити свою думку. Наприклад, зі мною з Стаханова спілкувалося за останній рік понад 20 осіб, які мають конкретно проукраїнські погляди, чекають ЗСУ і надають їм різноманітну корисну інформацію.
Це просто ті, хто зв’язався зі мною. Скільки їх там насправді живе, хто навіть в Інтернеті нікому про це не каже? Вони не можуть висловити свою позицію, це ж страх, це загроза життю. Я думаю, що їх достатньо багато, мені важко визначити у відсотках, скласти статистику проблематично. Але я думаю, що їх достатньо багато, враховуючи всі нюанси і дев’ять років окупації.
“Мені просто пощастило”
Це насправді важливо: багато хто боїться хоча б натякнути на свою позицію, а ви займалися досить ризикованими речами. Як вам вдавалося, і наскільки довго вам вдавалося приховувати свою особу?
Насправді я вижив і не потрапив до списку на страту, мабуть, не завдяки якимось правилам виживання, а всупереч всьому, просто пощастило.
Зараз, коли я прокручую всі події, розумію, що мені просто пощастило якимось незрозумілим чином ходити по лезу ножа. Не було жодних чітких правил. У нас аж ніяк не було уявлення, як правильно вчиняти, з ким спілкуватися, кому передавати інформацію. Тепер хоча б є якісь чат-боти, але інтернет-трафік на окупованій частині Луганщини відстежується тож це також досить небезпечно. Кожен, хто на це йде, усвідомлює, що немає жодних гарантій безпеки, які б напевно зберегли його життя. Жодні 100% гарантії не даються. Незалежно від того, як ти чистиш телефон, якими програмами користуєшся, все одно немає 100% гарантій.
Багато людей, насправді, навіть потрапляли “на підвал” не тому, що вони не вміли користуватися смартфоном, а просто десь необачно висловили фразу сусіду, і він повідомив це МДБ, і їх забирали. У мене таких історій було безліч, і я досі не розумію, чому мене ніхто не заарештував. Очевидно, якось до кінця не повірили.
Потрібно зважати на те, що МДБ стаханівський, це навіть не луганський відділ МДБ. І бригада Лондарєва (Олег Лондарєв – керівник Стаханівського міжрайонного відділу “міністерства державної безпеки “ЛНР”, – ред.), мабуть, не надто компетентна і не надто хотіла чимось займатися. Може, відписки писали і взагалі не займалися проукраїнськими жителями. Тому що я не пам’ятаю якихось проукраїнських користувачів Твіттера зі Стаханова, щоби когось затримали. Я думаю, це просто їх [МДБ] недопрацювання.
Не можу сказати, що я там був обережний чи ще щось таке. Було багато помилок. Зараз розумію всі свої помилки і намагаюся донести до тих людей, які залишилися там, щоб вони їх не повторювали. Але все одно кожен з них розуміє, що немає 100% гарантії, що тебе не затримають, тому що зараз ситуація ще серйозніша, ФСБ щільно займається цим. А мені просто пощастило.
Можете пригадати якісь найбільш ризиковані завдання чи може якісь масштабні, які принесли великий результат?
На жаль, специфіка міста така, що все, що я робив, уся інформація, яка передавалась, усі координати, до 2022 року по них не було відпрацьовано. Я не знаю, з яких причин, мені важко це пояснити. Тому я не можу назвати це гучними операціями, я передавав просто все те, що знав: пересування техніки, де треба було зробити фотографії нового місця дислокації, я все це передавав.
Я вірю, що це приносило користь і допомагало. Наприклад, вогневі точки, які я бачив з балкона, у полях, звідки вони стріляли, – все це передавав. Хоча я розумів, що тоді в нас теж було радянське озброєння і що якби навіть стріляли по цій вогневій точці, можливо, накрили б і мій дім. Так буває, це розліт снарядів. Я усвідомлював це все. Я займався передачею конкретної інформації, а далі вже розвідка ухвалювала рішення, що з цим робити.
Чи багато людей, таких самих партизанів, було з 2014 року і яка динаміка цього числа зараз?
Тих, про кого я знаю особисто, мабуть, понад 10 людей. І це лише Стаханів. Ми з ними не знайомі, але я знаю, що є конкретні люди, котрі займалися такою діяльністю. Насправді їх значно більше. Це десятки людей точно. Динаміка, навдивовижу, після початку нової фази війни, вона не пішла вниз. Тобто за рік із лишком зі мною лише співпрацювало близько двох десятків людей тільки по Стаханову.
Це була різна інформація: хтось передавав системно, хтось кілька разів написав, що бачив те й те. Але це 20 різних людей тільки в Стаханові. Це не була дезінформація, це точно перевірена інформація, вона верифікована. По тому ж стадіону “Перемога”, де горіли “Вагнери”, там брало участь щонайменше 20 осіб. Кожен якось вніс свою інформацію: хтось там прогулявся, хтось щось почув, хтось щось побачив, і кожен свій внесок зробив.
Це лише ті, хто зі мною спілкувалися, а я не знаю, скільки людей ще спілкуються з різними структурами, з розвідкою, СБУ, хто просто передає цю інформацію в чат-боті. Це можуть бути взагалі сотні людей на Стаханів зараз. Як на мене, це дуже багато.
І всі ці люди зі зрозумілих причин непублічні, є відчуття, що ʼїх немає. З одного боку, це добре для їхньої безпеки, а з іншого боку, ми не знаємо, а наскільки багато людей, які готові жертвувати собою?
Чесно кажучи, там є такі люди (сподіваюся, що вони все ж таки виберуться на підконтрольну або ми туди повернемося), там є люди, я не знаю, якими медалями їх треба нагородити. Зараз це не просто йти на ризик, це людина буквально ризикує не лише своїм життям, а й життям сім’ї. Людина передає цю інформацію, проходячи через все це лише заради того, щоб допомогти Збройним Силам України знищити ворога. І це на дев’ятий рік окупації. Їх треба нагороджувати якимись особливими, окремими нагородами за це. Єдине, що мало хто про них знає, але поки що це на краще.
Ви сказали: чи виїдуть вони, чи закінчиться окупація. А ви вірите в те, що повернетеся додому?
Складне запитання. Війна непередбачувана, можуть бути різні варіанти. Я вірю, що повернуся додому. Принаймні це якась моя ідея фікс. І доки я не ступлю на цю землю, доки не побуваю на могилах батьків, я, грубо кажучи, не збираюся здаватися в тій діяльності, якою займаюся. Якщо потрібно буде заходити серед перших у Стаханів, я тільки за. Я був би радий і щасливий взяти участь у боях за Стаханів. Я не можу нічого пророкувати, як і ніхто. Це така війна, що ніхто не знає, куди розвернеться фронт. Можливо, через три місяці ми вже підходитимемо до Краснодону, а можуть бути всякі розклади.
У мене є віра та надія. І вона з’явилася, напевно, влітку 2022 року, коли багато чого відбувалося. У мене виникли якісь серйозні надії. Звісно, коли я виїжджав із окупованого Стаханова у 2021 році, насамкінець, у мене вже жодних надій, жодної віри не було. Я думав, що це вже все. Залишав своє місто, думав, що я приїжджатиму зрідка, тому що тоді ще не було відкритих справ на мене в ФСБ. Тоді вже жодної віри не було. То була сіра, сіра окупація. Нині є надія.
Все, що горить в окупації, горить у тому числі завдяки нашим людям
Ви розбиваєте стереотип, який за дев’ять років уже сильно укорінився в багатьох жителів України про представників Донецької та Луганської області, настрої людей, готовність людей захищати свою країну та боротися за повернення України. Що б ви хотіли сказати найголовніше про людей в окупації для тих, хто негативно ставиться до них?
За мене найкраще сказала, як це не сумно, нова фаза війни. Багато людей реально усвідомили лише після 24 лютого 2022 року, що таке окупація. Якщо раніше багато хто думав, що окупація це, значить, покликали, допустили, дозволили, самі вивісили прапори і таке інше, то після 24 лютого багато хто зрозумів, що це так не працює. І навіть якщо у місті не звали окупанта, він все одно може прийти і ти нічого з цим не зробиш, тобто ти цивільна людина, можеш мінімум зробити.
Мені в 2014-2015 році писали: “ти такий-сякий, чому ти не ходив і окропом не обливав окупантів? Побачив, окропом облив, забрав автомат і пішов воювати”. Я думаю, що ці люди, які так писали, тепер, мабуть, усвідомили, як це справді працює.
Що я хочу їм сказати. Я радий, що їх поменшало, що насправді, в тому числі завдяки мені, люди в решті України зрозуміли, що в окупації є різні люди. Припустимо, я жив там вісім років, і хтось міг подумати, що я там уже оформився, що мені все це подобається, що отримав якісь паспорти. Я нічого від цього не отримував. Я займався своїми справами, за що був відзначений та нагороджений. Ті, хто донині так висловлюється, щиро, їм уже складно щось більше казати, я навіть не знаю, що їм сказати, ми максимально віддалені.
Мені здається, всі, хто більш-менш адекватний, уже зрозумів, що і в окупованому Криму і на Луганщині залишилося чимало наших мешканців. Незважаючи на те, що там різні обставини, незважаючи на те, що багато хто виїхав, їх все одно дуже багато, і ми це показуємо на фотографіях, різних акціях.
Усі люблять дивитися, як горять склади окупантів із боєприпасами. Але кожен має розуміти, завдяки кому вони хочуть. Це не лише супутники американські, це не тільки наша розвідка, це ще люди на місцях, це завжди люди на місцях. Без них нічого цього не вийде, бо завжди потрібна людина на місці, яка сходить, подивиться, розвідає та докладе. Ці люди щодня ризикують життям, щодня. Вони нічим не гірші за солдата, який іде на штурм з окопа. Вони нічим не поступаються, бо будь-якої миті – це навіть не термін, у більшості випадків їх просто катують і вбивають.
Тому ще раз повторюся: все, що горить у окупанта в окупації, це в тому числі завдяки цим людям, я думаю, це багато про що говорить.
Джерело: Реальна газета
Tweet
