Як Україні не забути своїх громадян, які знаходяться в тюрьмах в окупації

Уже понад півроку минуло з моменту, як з окупованого Криму на материкову Україну перевели 12 засуджених українців, які застрягли у тамтешніх в’язницях у момент анексії в березні 2014-го. Усього таких засуджених там може бути понад 3 тисячі. Коли забиратимуть решту – невідомо, адже в Україні досі неврегульований їхній правовий статус. Трохи краща, якщо можна так сказати, ситуація з ув’язненими на неконтрольованих територіях Донецької та Луганської областей.

Окупований Крим. Дванадцятеро з понад трьох тисяч

Як розповіла Галина Килимова, спеціаліст відділу моніторингу пенітенціарних установ Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, до омбудсмена надходять звернення щодо повернення засуджених із окупованої території Криму. Як пише видання ТИЖДЕНЬ за її словами, ці люди умовно поділяються на три групи:

А) засуджені українськими судами до 18 березня 2014 року та утримуються в окупованому Криму – 21 особа;

Б) засуджені українськими судами до 18 березня 2014 року та переведені для відбування покарання на територію РФ – 26 осіб;

В) засуджені новоствореними окупаційними «судами» – 72 особи.

У 2016 році до секретаріату Уповноваженого надійшло понад 50 звернень родичів та адвокатів про повернення засуджених, навіть самі в’язні знаходять можливість звернутися до омбудсмена через соцмережі чи електронну пошту. Для України ці звернення є підставою, щоб ініціювати повернення свого громадянина на підконтрольну територію.

Представник українського омбудсмена Михайло Чаплига, Україна не може повернути одразу всіх засуджених, оскільки немає списку цих людей, електронної бази, вся інформація зберігалася в паперовій формі й залишилася на півострові. Тому такі звернення – фактично єдине джерело інформації.

За офіційними даними, які в 2016 році надало виданню Тиждень Міністерство юстиції, у березні 2014-го в Криму перебувало 3295 таких в’язнів. Зокрема, у Сімферопольському СІЗО — 1086 осіб, Сімферопольській виправній колонії № 102 — 1353, Керченській виправній колонії № 126 — 789, Керченському виправному центрі № 139 — 67 осіб. Керченський СІЗО був законсервований ще до окупації.

Втім, ця інформація дуже швидко стала неактуальною, адже Росія почала переглядати вироки громадянам України, приводити їх у відповідність до власного законодавства, переводити засуджених в інші установи за межами Криму. У 2016 році було 170 випадків повторного засудження українців нелегітимними кримськими судами і про 179 випадків вивезення їх з анексованого Криму до Росії в порушення міжнародного законодавства. Таку інформацію надало українське Міністерство закордонних справ із посиланням на дані закордонних дипломатичних установ України в РФ. Утім, як наголосили тоді в МЗС, кількість таких українців може бути значно більшою.

Як відомо, у 2014-му Росія автоматично «подарувала» своє громадянство мешканцям окупованого Криму. Відмовитися від нього можна було лише у письмовій формі. Багато засуджених не могли скористатися цим правом і стали «громадянами РФ» без своєї згоди.

Крім того, як розповіла юрист громадської організації «Крим СОС» Ольга Куришко, правозахисникам відомі випадки знищення окупаційною владою українських документів засуджених, це робить їх повернення на підконтрольну Україні територію ще більш проблемним.

За її словами, Росія пояснює переведення українських громадян із Криму в російські регіони тим, що там інша класифікація місць несвободи і немає деяких закладів, які є в Україні. Проте є й неофіційна версія: таким чином українських в’язнів карають за різноманітні порушення та відмову прийняти російське громадянство.

Є випадки смертей серед в’язнів, яких перевели з Криму до РФ, зокрема, через відсутність належної медичної допомоги. Набула певного розголосу історія Валерія Керімова, який помер у вересні 2016-го після переведення в колонію російської Адигеї. За даними правозахисників, у нього був гепатит та туберкульоз і його стан значно погіршився після переведення, але своєчасної допомоги він не отримав.

Також правозахисники наголошують, що Росія активно практикує застосування тортур до в’язнів та затриманих із метою отримання зізнань. Знаково, що така інформація відображена у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Стан з правами людини у Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)» № 71/205, ухваленій у грудні 2016-го. У цьому документі ООН Росія вперше визнана окупантом, а Крим – окупованою територією. Тут повідомляється про політичні переслідування в Криму, викрадення, залякування і тортури.

Врешті у березні 2017-го з Криму вдалося забрати 12 українських засуджених. Для цього український та російський омбудсмени майже рік вели переговори, адже не було спільного бачення повернення цих людей. Росія вимагала застосувати Конвенцію про передачу засуджених осіб між державами, проте Україна не могла на це піти, адже тоді б довелося визнати Крим російським. Валерія Лутковська ще у 2015-му запропонувала механізм, який дозволив би забрати в’язнів, не апелюючи до міжнародного законодавства, лише через взаємодію омбудсменів. Елла Памфілова відмовилася, і повернулися до цього питання лише після призначення в РФ нового Уповноваженого – Татьяни Москалькової.

Здавалося б, схема уже налагоджена. Вона бюрократично складна, проте дала результат. Поки що одноразовий. Зараз, через сім місяців після повернення 12-ти засуджених, прогресу не спостерігається. «На жаль, на даний час немає продовження цього діалогу. Напрацьовуються взаємні домовленості, але конкретних результатів або дат іще немає», – сказала Килимова.

Непідконтрольний Донбас. Врятувати засуджених від голоду

Якщо територія Криму офіційно визнана окупованою, то ОРДіЛО – окремі райони Донецької та Луганської областей – наразі просто «непідконтрольні». Тут працює інша схема переміщення засуджених, хоча теж не без участі омбудсмена.

За словами Килимової, до секретаріату Уповноваженого щотижня надходить 10-12 звернень від засуджених, які відбувають покарання на непідконтрольних територіях і бажають бути переведеними, а також від їхніх родичів. Вона зазначає, що на непідконтрольних територіях залишилося 27 установ виконання покарань, в яких утримуються приблизно 12 тисяч 700 осіб.

Секретаріат отримав інформацію стосовно 798 в’язнів, які захотіли повернутися на підконтрольну Україні територію: 415 із ОРДО та 383 із ОРЛО. Втім, як зазначила, Килимова, таких охочих насправді набагато більше.

За 2015-17 роки із окупованої частини Донецької області здійснили дев’ять переміщень засуджених та осіб, узятих під варту, всього 166 людей. Такі переміщення відбуваються за присутності омбудсмена, бо це, як сказала Килимова, обов’язкова умова «тієї» сторони. Представники ОРЛО не співпрацюють з українською стороною, тому на Луганщині переміщення не відбуваються.

Олександр Павліченко з Харківської правозахисної групи зазначає, що ув’язнені на цій території також поділяються на дві категорії:

А) особи, які були засуджені вироками українських судів і мимоволі опинилися на непідконтрольній території під час захоплення частини Донбасу бойовиками;

Б) особи, яких ув’язнили так звані «суди», утворені на цих територіях після захоплення бойовиками. Вони, у свою чергу, теж є двох типів: «засуджені» за кримінальні злочини та за виявлення своєї політичної позиції.

Також звернення від засуджених та їхніх родичів надходять активістам і правозахисникам. ГО «Донбас СОС»  документує всі випадки порушення прав людини, про які від них дізнається.

Наталія Мельник, експерт «Донбас SOS», розповіла, що всі опитувані називають порушенням їхніх прав те, що їх не евакуювали із зони проведення АТО й залишили в небезпеці.

«Вони (ув’язнені – Ред.) не можуть відбувати покарання відповідно до українського законодавства, не можуть скористатися умовно-достроковим звільненням, так званим законом Савченко. На порушення своїх прав вони не можуть скаржитися в українські органи влади. Вони не мають змоги бачитися  з родичами, які мешкають на підконтрольній території, не можуть писати й отримувати листи, посилки», – розповіла Мельник.

Крім того, переважна більшість опитаних відзначає порушення умов утримання після того, як територія стала непідконтрольною. Зокрема, вони розповідають про погане харчування в колоніях та відсутність медичної допомоги, навіть людям із хронічними захворюваннями, у медичних частинах часто відсутні ліки. Краща ситуація в тих, чиї родичі мешкають поблизу й мають змогу передати медикаменти чи продукти, проте серед засуджених багато тих, кому ніхто не допомагає.

Фактично всім ув’язненим, які опинилися на непідконтрольній частині Донбасу, місцеві інституції, що називають себе судами, переглянули вироки, багатьом із них змінили статті та режим утримання. Є випадки, коли довічне змінювали на 15 років ув’язнення, і декому скоро час виходити на волю, хоч за українським законодавством ця людина має перебувати у в’язниці.

Багатьох засуджених перевели в інші колонії, декого по кілька разів. Тому, наголошує Наталія Мельник, Україні стає все складніше встановити їх місце перебування.

Ольга Куришко додає, що саме через цю міграцію складно назвати точні цифри про фактичну кількість ув’язнених, адже відбуваються звільнення, нові засудження, переведення. За її словами, офіційні дані датуються 2014 роком, а отримати свіжі об’єктивно неможливо, лише фрагментовано безпосередньо від людей, які повертаються з непідконтрольних територій.

Майже всі, з ким спілкувалися представники «Донбас СОС», заявляли про проблеми та перешкоди з боку працівників колоній при написанні клопотань про переведення їх на підконтрольну Україні територію. У засуджених під різними приводами не приймали заяви або ж не давали цим заявам руху в подальші інстанції.

Нерідко колонії опинялися в епіцентрі бойових дій. Наприклад, Макіївська виправна колонія №32, фото зроблене влітку 2014 року, його «Донбас СОС» надали рідні засуджених, які в той час там перебували.

«Сильні обстріли колоній та прилеглих територій тривали приблизно півроку. В цій колонії загинули четверо засуджених, двоє з них померли через ненадання своєчасної медичної допомоги. Засуджені принесли тяжко поранених до медичної частини, але допомогу їм надати було нікому, працівників колонії у період сильних обстрілів майже не було», – розповіла Мельник.

На території Мічурінської виправної колонії №57 у місті Горлівка, за свідченнями опитаних, за час проведення АТО впали більше 100 снарядів. Тут, за різними даними, загинуло від двох о семи засуджених, також були поранені.

Мельник розповідає, що фото зроблене взимку 2017 року. Тут видно, що в житлових приміщеннях у деяких вікнах відсутнє скло, вони закриті ковдрами. До того ж, за її словами, там немає опалення.

Крім того, у період сильних обстрілів у колоніях була дуже погана ситуація з харчуванням. Найгірша – у кінці 2014 року та на початку 2015 в Західній виправній колонії №97 у Макіївці.

Наталія Мельник навела цитату одного засудженого, який у той час там перебував: «У цій колонії (97 – ред.) завжди було погане харчування, і тоді, коли вона перебувала під контролем України. Із жовтня 2014 року почали дуже погано годувати, давали по три рази на день порцію 150 грамів води з капустою. Через обстріли і рідні не могли привезти продуктів. Засуджені голодували. Місцевим було трохи краще, їм рідні передавали якусь їжу. Через голод у деяких засуджених опухали живіт та ноги. Були випадки, що засуджені просто падали від голоду, коли бігли в бомбосховище чи йшли в їдальню. Таких вивозили в міжобласну лікарню. У той період до нас приїздили представники Червоного хреста, зважували нас, дивилися ноги та животи. По них було видно, що вони дуже вражені».

Засуджений з іншої колонії, який перебував на лікуванні в міжобласній лікарні на території Донецької виправної колонії №124, за словами Наталії, розповів, що бачив людей, яких привозили з 97-ї, і найважчий із них важив 47 кг.

Також переважна більшість опитуваних розповідають, що засуджених використовували як живий щит. До колоній приїздила військова техніка, з неї здійснювалися обстріли, засуджених наражали на небезпеку стрільби у відповідь, каже Наталія.

За її словами, через неможливість перевестися на підконтрольну територію деякі засуджені оголошували голодування або різали собі вени.

«Засудженим із проукраїнськими поглядами тяжко підкорюватися тим, кого вони вважають зрадниками, через це в них багато порушень і вони часто сидять у штрафних ізоляторах. Наприклад, Микола Казначей у Донецькій виправній колонії №124 фактично всю зиму 2014 року перебував в ізоляторі. Йому прямо сказали, що з цієї колонії нікого не переводять. На знак протесту він відмовився виконувати розпорядок дня та працювати, оскільки вважає, що та продукція, яку виготовляють засуджені, так чи інакше йде на підтримку так званої «ДНР». Через тривале перебування у закритому приміщені в нього почалися психологічні проблеми, він вирішив покінчити життя самогубством. Його врятували, викликали психіатра. Поставили діагноз тяжкий депресивний стан. Лікували електрошоковою терапією без наркозу», – розповідає Наталія Мельник. Водночас, за її словами, багато опитаних побоюються розказувати про порушення своїх прав.

Правовий статус в’язнів в окупації досі не визначений

Правозахисні громадські організації підписали відкритий лист до президента України, Уповноваженого президента України з мирного врегулювання конфлікту на Донбасі, міністра юстиції, омбудсмена,  Моніторингової Місії ООН з прав людини, Міжнародного комітету Червоного Хреста, в якому просять звернути увагу на порушення прав засуджених у місцях несвободи на непідконтрольній території.

Зокрема, як ідеться в листі, неврегульованими є питання застосування національного законодавства про зарахування строку відбування покарання та відновлення документів.

«Якщо стосовно непідконтрольної території є хоча б якесь законодавче підґрунтя, відбуваються обміни, то стосовно окупованої території немає державної політики, законодавчого чи нормативно-правового акту, який би регулював це питання. Тому засуджені на окупованій території України не мають правових механізмів повернення», – наголошує Ольга Куришко.

Крім того, Росія почала засуджувати українців у Криму за власним законодавством, і щодо таких осіб теж має бути вироблена чітка позиція з боку держави Україна, вважають правозахисники.

Україна має спрощувати процедури реінтеграції в суспільство осіб, які відбули покарання й повертаються з непідконтрольних територій, каже Олександр Павліченко.

«Сьогодні Мін’юст не має стратегії, не пояснює, яким чином працювати з особами, які повертаються з непідконтрольної території, не ускладнюючи, а спрощуючи порядок їх входження в українське суспільство. Україна не сприяє тому, щоб цим людям якомога легше було отримати всі необхідні документи», – каже він. Адже людина, яка звільнилася з місць виконання покарань в ОРДіЛО, має лише довідку, видану нелегітимними органами, і в українських правоохоронців виникає до неї багато питань.

Крім того, всі судові справи залишаються на непідконтрольній території. Після відбуття людиною покарання необхідно з’ясувати, наскільки легітимно вона були звільнена за українським законодавством.

«Необхідно щоб держава розробила стратегію вирішення цієї проблеми і чітко визначилася, що вона пропонує цим особам. Можливо це будуть якісь амністійні пільги через ті умови, в яких вони перебували впродовж цих років: відсутність меддопомоги, погане харчування, обстріли, психологічний тиск… Держава має розглядати цих осіб як своїх громадян, які повертаються, інтегруються, має бути максимальне сприяння у зменшенні всіх перешкод на шляху до цього повернення», – каже Павліченко.

Дехто з цих засуджених дуже ображений на Україну за її бездіяльність, додає Наталія Мельник. «Їм довелося багато чого пережити. Три з половиною роки їм вселяють, що «Україні ви не потрібні, Україна не хоче вас забирати», – каже вона. – Мені здається, нам не потрібно, щоб стільки ображених на Україну людей перебували в руках тих, кого ми вважаємо терористами.»

Зазначимо, що більше року тому Міністерство юстиції розробило проект закону «Про визначення правового статусу засуджених осіб, які відбували покарання на тимчасово окупованій території або території населених пунктів, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, а також на території, що розташована на лінії зіткнення». Законопроект пройшов громадське обговорення, також відбулися консультації з представниками громадських організацій. Проте на цьому робота зупинилася, документ навіть не був зареєстрований у Верховній Раді. Хоча його ухвалення могло б вирішити значну частину проблем із правами українських в’язнів на територіях, які Україна не контролює. Поки що ж лишається сподіватися на повільні, але вже відпрацьовані схеми.

Автор: Ганна Чабарай, ТИЖДЕНЬ