Як важкохворі в’язні помирають в тюрмах і СІЗО в очікуванні медичної допомоги

Дмитро Пономаренко потрапив в Київське СІЗО зі СНІДом, а вже там захворів на туберкульоз. Більшу частину часу за ґратами 25-річний хлопець не міг говорити, майже не їв, а також не ходив — був у підгузку. Однак суд не вважав це підставою для зміни запобіжного заходу. Півтора року Дмитро перебував у СІЗО, допоки не помер прикутим до лікарняного ліжка наручниками.

Найбільше скарг омбудсмен отримує саме через порушення прав на медичну допомогу в тюрмах і СІЗО. Недолікований туберкульоз, брак медперсоналу та коштів на конвоювання в’язнів у лікарні, — ось реалії життя за ґратами, пише Слідство.Інфо .

Дмитра Пономаренка затримали на вулиці та доставили до Подільського управління поліції в Києві 7 квітня 2016 року. Адвокат безкоштовної допомоги приїхав у відділок за три години, сфотографував хлопця та викликав швидку, адже побачив його побитим.

Лише в присутності адвоката склали протокол про затримання Дмитра. Він розповів, що на другому поверсі райвідділку над ним знущалися кілька людей — били по голові й тілу, одягали протигаз і закривали клапан для дихання, обливали холодною водою, ставали ногами на кайданки, душили, погрожували зґвалтуванням у СІЗО. За словами Дмитра, таким чином його намагалися змусити зізнатися у зґвалтуванні неповнолітньої дівчини та грабежі.

За чотири місяці до цього Дмитро вийшов на волю — відбував покарання за розбій. Його підліткові роки пройшли спершу у виховній, а потім у виправній колонії. Там же він дізнався, що заразився ВІЛ, але специфічного лікування не отримував.

Після затримання, вже в Лук’янівському СІЗО, Дмитру зробили рентген, відтак  визначили його стан як задовільний. А вже через п’ять місяців виявилося, що в нього туберкульоз лімфовузлів. Уперше на ВІЛ Дмитра обстежили за півроку. З’ясувалося, що в хлопця остання стадія хвороби — СНІД.

У жовтні 2016 року Дмитро вперше поскаржився на здоров’я начальнику СІЗО: він написав, що в нього висока температура — понад 40 градусів, він непритомніє. Лист закінчувався словами: «Мені дуже погано, прошу направити мене на лікування». 

Наступного місяця адміністрація СІЗО вже визначала стан Дмитра як важкий, а тому на суд його не доставили. Адвокат просив змінити йому запобіжний захід, адже життя Дмитра повністю залежало від спеціалізованого медичного лікування, яке в СІЗО отримати неможливо. Та колегія суддів Подільського райсуду на чолі з Оленою Павленко клопотання відхилила: Дмитро залишився в ізоляторі.

Уперше лікування ВІЛ-інфекції (антиретровірусну терапію) медперсонал СІЗО призначив Дмитру трохи менш ніж за рік після затримання. Під час засідання суду адвокат просив направити його на лікування, адже в Київського СІЗО навіть немає ліцензії на медичну практику.

Того дня прямо до приміщення суду Дмитрові викликали швидку. Попри те, що адвокат просив скликати консиліум лікарів, щоб визначитися з лікуванням, хлопця повернули назад у СІЗО. Там лікарі діагностували в нього зміну стану мозку — енцефалопатію, множинне ураження нервів, хронічний гепатит і стійкий больовий синдром.

За кілька днів швидка приїхала вже в СІЗО. Дмитро був у важкому стані — організму не вистачало кисню, він не міг самостійно ходити, майже не говорив. Із медчастини СІЗО його перевезли до міської лікарні №5.

«Я спостерігала, як син помирає»

«Я була в шоці. Просто в шоці. У лікарні я побачила скелет, обтягнутий шкірою», — згадує перше побачення в лікарні мати Дмитра Раїса Олександрівна. Поки він був у лікарні, за процедурою вона щоранку була змушена отримувати дозвіл на побачення в начальника СІЗО, перш ніж відвідати сина.

Дмитро лежав у спецпалаті із заґратованими вікнами, на вході до неї чатували кілька охоронців. Обидві його руки були прикутими кайданками до ліжка, крім того, тіло додатково фіксували, зав’язуючи простирадлом під руки. Хоча на той час Дмитро вже не міг самостійно ходити й навіть сідати. Говорити теж не міг. Щоб спілкуватися із сином, Раїса показувала йому літери, хлопець заплющував очі — вона складала слова. Жінка привозила перетертий суп і годувала сина з дитячої пляшечки, однак він майже не їв. Давав зрозуміти, що після їжі йому дуже боляче. Раїса каже, що побачення давали тільки на пів години на день.

За її словами, ніхто з лікарів не спілкувався з нею з приводу стану сина, лише казали, які ліки або підгузки купити. Також не давали ніякої інформації про лікування та обстеження.

«Я дивилася на нього, а він корчився від болю. Купувала найсильніше знеболююче, а йому не допомагало. Він відчував неймовірний біль, — плаче Раїса, — Я спостерігала за тим, як помирав мій син. І нічого не могла вдіяти». 

В офісі омбудсмена, куди звернулася Раїса, їй сказали, що лікування Дмитра на контролі уповноваженої, та її син отримує необхідне лікування. Попри це вже за тиждень Дмитра повернули назад у СІЗО. Хоча на наступний суд його знову не змогли доставити через стан здоров’я, тримання під вартою продовжили. Судді вирішили, що Дмитро може переховуватися, тиснути на свідків і перешкоджати судовому провадженню. Клопотання адвоката відхилили — захисник нібито не довів, що життю чи здоров’ю Дмитра щось реально загрожує. У безперервному лікуванні йому також відмовили, адже «суд не забезпечує лікування в умовах СІЗО». У вкрай важкому стані Дмитра знову відвезли на кілька днів до лікарні.

«Свою позицію не висловив»

У СІЗО хлопець повернувся зовсім слабким, тепер він уже не контролював випорожнення та був дизорієнтований. За словами матері, він перебував у звичайній камері, а доглядали та прибирали за ним самі засуджені:

«Хлопці мені дзвонили, казали, ставлять крапельниці, змінюють підгузки. Казали, Діма нібито замовляє їжу — я все їм передавала. А потім, коли пішла до Діми на побачення, він попросив нічого не приносити, бо йому нічого з передачі не дістається: лише суп і підгузки, а інше засуджені забирають собі. Казав, що були дні, коли до нього ніхто не підходив», — згадує Раїса.

Начальник Київського СІЗО та начальник медчастини справді розуміли, що Дмитрові потрібне стаціонарне лікування й просили суд та прокуратуру прискорити розгляд справи, змінити запобіжний захід і випустити з-під варти. Однак за тиждень до засідання суддя Олена Павленко особисто попросила привезти Дмитра швидкою на суд. Судді вирішили надалі тримати Дмитра під вартою. На той час він уже не міг говорити. Як ішлося в постанові суду, «обвинувачений свою позицію не висловив».

«Забрали дитину, довели до смерті»

Наприкінці липня Європейський суд з прав людини зобов’язав Україну лікувати Дмитра. Український суд не брав до уваги Конвенцію про захист прав людини — статтю 2 про право на життя й статтю 3 про заборону катувань, ідеться в рішенні ЄСПЛ.

Дмитра госпіталізували, а пізніше перевели в реанімацію та прооперували — видалили рідину з черевної порожнини. Хоча після операції продовжували тримати в кайданках. Раїса просила їх зняти, однак їй відповіли, що наручники застосовують до всіх ув’язнених, які перебувають у лікарнях.

Дмитро помер 7 серпня 2017 року. Причина смерті — сепсис, тобто зараження крові, йдеться в заключенні.

Справа щодо незаконного затримання Дмитра, яку завели ще за його життя, досі відкрита. Після його смерті відкрили два провадження — за статтями «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним працівником» та «Умисне вбивство». Однак, за словами Раїси, за майже два роки її навіть не викликали на допит.

Адвокат жінки Василь Мельничук звернувся в Європейський суд з прав людини. У зверненні до суду, юридичною мовою, життя Раїси після смерті сина описується як «глибока моральна та психічна травма, постійний душевний біль». Згадки про сина досі викликають у неї сльози:

«Нічого більше не має сенсу. Забрали в мене дитину і довели до смерті. Досі не можу зрозуміти, як всі причетні до цього відчувають себе безкарно, як вони повертаються додому до своїх дітей?» 

Допомога поза законом

Одне з останніх рішень, яке ухвалила ЄСПЛ проти України, стосувалося засудженої Анни Солопової. Дівчина потрапила в СІЗО, коли їй було 20. Анна жила в інтернаті, де проходила антиретровірусну терапію — вона народилася ВІЛ-інфікованою. Опинившись у тюрмі в Дніпрі, ліки більше не приймала. Згодом почала скаржитися на збільшення лімфовузлів. Спершу лікарі запевняли, що в неї туберкульоз, та виявилося, що насправді це рак — лімфома другої стадії. Тим часом без лікування ВІЛ перейшов у СНІД. Остаточний діагноз Анні поставили рік тому, але весь цей час лікували її неналежно.

Адвокат Анни звернувся до ЄСПЛ. Після рішення Європейського суду,  лікування поновили, щоправда, не в повному обсязі — провели хіміотерапію, але не дали медикаментів для відновлення організму. А потім знову перестали лікувати.

• «Киев-арестантский» — вокзал особой категории

Згідно з постановою ЄСПЛ, найближчим часом Україна повинна виплатити дівчині 7500 євро за моральну шкоду.

Кожне рішення ЄСПЛ складається з двох частин — індивідуальних і загальних заходів. За словами виконавчого директора Гельсинської спілки з прав людини Олександра Павліченка, якщо перша частина рішень (компенсації окремим людям, їхнє лікування) частіше виконують, то системні проблеми з лікуванням в’язнів залишаються.

«Насамперед в Україні повинна змінитися судова практика: якби національні судові інстанції працювали ефективно, то і ЄСПЛ був би не потрібен», — каже Павліченко.

У 2018 році найбільше скарг, які надійшли до омбудсмена, стосувалися порушення прав на охорону здоров’я та медичну допомогу під час утримання за ґратами. Згідно з міжнародним законодавством, ненадання медичної допомоги прирівнюється до катувань. Однак за останні майже 5 років в Україні за 127 статтею Кримінального кодексу — «Катування» до суду передали тільки один обвинувальний акт щодо співробітника тюрми.

Сьогодні в тюрмах бракує медиків, а в деяких закладах є лише молодший медичний персонал. Тож не всюди медичну допомогу можуть надавати цілодобово та якісно. Для лікування в цивільних або спеціалізованих лікарнях засудженим потрібно дочекатися та пережити етапування — перевезення спецтранспортом. Про умови, в яких засуджені їдуть лікуватися, Слідство.Інфо писало раніше.

• Пытка «стаканом». Как перевозят заключенных в России

Медики СІЗО та колоній не підпорядковуються Міністерству охорони здоров’я. Тому, наприклад, не повинні обов’язково підвищувати кваліфікацію.

Щоб на медиків не впливала адміністрація закладів, правозахисники пропонували відмовитися від відомчої медицини — вивести її з підпорядкування тюремного відомства (ДКВС).  У 2017 році медицину в тюрмах передали так званому Центру охорони здоров’я, який підпорядкували Мін’юсту. Це допомогло лікарям стати більш незалежними, однак залишило простір для перекладення відповідальності між начальниками установ і медичних частин.

У правилах Мандели (мінімальних стандартах ООН щодо поводження з засудженими), зокрема, йдеться, що в кожній тюрмі повинна бути медично-санітарна служба, яка «оцінює та покращує здоров’я засуджених». Однак Україна ці рекомендації до уваги не бере. Якщо медпрацівники в колоніях ще передбачені, то у виправних центрах, де відбувають покарання засуджені до обмеження волі, медичних частин узагалі немає. Тому засуджені можуть  лікуватися у звичайних комунальних лікарнях, куди їздять власним коштом.

Окрім того, дотепер не всі філії новоствореної державної установи мають ліцензію на медичну практику. Відповідно, медична допомога в більшості СІЗО та колоніях де-юре поза законом, а де факто — надається.

Автор: Маргарита Тулуп; Слідство.Інфо 

Матеріал підготований у межах проекту, який реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.