Заборонений бізнес: як я працювала касиром одному з гральних залів Києва

Гральний бізнес вже рік як під повною забороною. Після того як дев’ять людей згоріли в «Метро-ДжекПот», Верховна Рада поставила гравців поза законом. Спочатку вони ніби підкорилися, і багато залів були закриті. А тепер знову з’являються під виглядом інтерактивних клубів…

У напівтемному вагончику, де стоять вісім гральних комп’ютерів і робоче місце касира, шеф пояснює мені, як правильно рахувати гроші. Він вправно шарудить купюрами: одна, дві, три тисячі гривень…

«И не раскладывай их по кучкам, запоминай, сколько у тебя в одной руке, сколько во второй. И после всех пересчитывай — после меня, после сменщицы, после него», — показує на мого напарника-адміністратора залу Вову.

Наука має мені знадобитися. Влаштовуючись у зал гральних автоматів касиром, мені довелося прибрехати, що раніше я працювала продавцем і касиром ксероксу. Але врешті це виявилося не складно.

Гральний бізнес вже рік як під повною забороною. Після того як дев’ять людей згоріли в «Метро-ДжекПот», Верховна Рада поставила гравців поза законом. Спочатку вони ніби підкорилися, і багато залів були закриті.

Але днями представники гральної індустрії вже на повний голос заговорили про необхідність легалізації їх бізнесу: «Зали і так працюють, то нехай приносять доходи в бюджет», — закликав громадськість президент Української асоціації діячів грального бізнесу Григорій Трипульський 25 червня на річницю заборони. Говорить він про це впевнено і так, ніби сам він не має ніякого стосунку до клубів, які діють всупереч законодавству.

Звідки беруться нові гральні зали?

интерактивный клуб

Простий запит у Google, до того ж краще російською — і маєш безліч вакансій у гральні зали. Таку роботу можна знайти і через газети з об’явами — ніхто особливо не криється.

Досвід роботи не потрібен, тож телефоную за першим же номером мобільного телефону, що потрапив на очі на сайті rabota.ua — менеджеру на ім’я Арсен. Він каже, що треба приїхати до »інтерактивного клубу» біля станції метро Мінська.

На Мінській у торгівельному ряді магазинчиків-шпаківень всього три клуби. Спочатку помилково заходжу до клубу-конкурента, там кажуть, що не знають ніякого Арсена. У другому мене зустрічають привітніше і дають заповнити анкету для найму на роботу.

Касир Ірина при мені передзвонює Арсену і перепитує, чи дійсно їм потрібні співробітники. Ірина — досвідчений касир, в цьому бізнесі вже декілька років. Працювала ще до заборони на гральних автоматах. Вона насторожено поставилася до мого приходу і декілька разів наголосила, що вакансій у цьому клубі немає.

Пізніше питання з’ясувалося — я маю потрапити до нового клубу, що тільки-но відкривається на Ленінградській площі. Ірина стала моєю «першою вчителькою» у гральному бізнесі. Показала, як робити ставки, як знімати гроші, гордовито ділилася досвідом. За її словами, за сім місяців роботи закладу у неї були зміни і з нульовим доходом, і з мінусовим. Максимум доходило до 10 тисяч гривень за зміну, а в середньому 2-5 тисяч.

Ірина показує мені, де натискати, щоб зарахувати гроші на той чи інший комп’ютер. Гральні програми відкриваються в Інтернеті через російські пошукові системи «Рамблер» або «Яндекс». Відкрити їх з комп’ютера не в клубі неможливо. Міліціонер без досвіду може і не здогадатися, як знайти гральне програмне забезпечення, навіть якщо буде бачити увімкнений комп’ютер з відкритими сторінками для нелегального бізнесу. На цих сторінках треба клацнути ледь помітні посилання «Sponsored by». Тоді відкриваються дві гри: «Карма» або «Вістгейм».

За тиждень мені телефонує Арсен і запрошує нарешті почати роботу. Клуб на Ленінградській площі відкрили у торговому ряді біля іншого такого ж, але від фірми-конкурента. Арсен каже, що на цьому місці до заборони грального бізнесу були автомати, потім — магазин «Все по вісім гривень», і от знову відкривається клуб.

Усередині темно від заклеєних клейкою плівкою вікон, на стелі завжди увімкнені червоні лампи. Біля стін – вісім комп’ютерів і моє місце касира – стіл за фанерною загородкою. Навколо мене – склад із туалетним папером, водою, чаєм, кавою і коньяком для клієнтів. Коньяк – у пластикових пляшках. («Прямо із заводу», — гордо стверджував Арсен).

— А много у вас раньше клубов было? – заводжу розмову з шефом.

— Да. Всего было 25. Потом по началу позакрывали. Меня шеф отпустил – говорит, найдёшь роботу, иди. Первым открылся клуб на Бориспольской ещё в августе прошлого года. Потом ещё два – на Минской, где ты была, и на Лыбедской. Вот это четвёртый. Мне шеф предложил щас ещё три брать, восстанавливать, но я не захотел. Там такие страшные!

Куди дивиться влада?

Арсен розговорився і почав разом з інструктажем на випадок, якщо приходить міліція, розповідати цікаві історії зі своєї практики. Ми з Вовою мали второпати, що панікувати ніколи не слід, а міліціонерам говорити, що у нас тут Інтернет-кафе з розцінками 10 хвилин – 10 гривень. Я ніби одна працюю касиром, а Вова – просто мій хлопець.

Арсен розповідав, як залітали «Беркутівці» в масках і одразу все фотографували. Після складання протоколу і розмов «на чистоту» зізнавалися, що знають, що тут усе домовлено, але звітувати перед начальством чимось треба… Після деяких телефонних переговорів приходив один чи два з них знову і наново все фотографував з пустими моніторами.

Були спокійні знаючі специ з Управління по боротьбі з організованою злочинністю. Ті без «пантів» заходили, розпитували, шукали керівників. Приходили і просто дільничні, складали формальні протоколи, бо до них скаржилися місцеві мешканці. За словами Арсена, після цих набігів усі клуби продовжували працювати.

Арсен ще раз пояснює нам з Вовою обов’язки: я приймаю ставки, слідкую за балансом грошей у гравців, видаю виграш, бережу гроші і підбиваю бухгалтерію в кінці зміни. Адміністратор вмикає і пояснює ігри, пропонує клієнтам чай, каву, халявні цигарки і 30 грамів коньяку. Також Вова міняє попільничку та підтримує бесіди з гравцями.

Поки немає клієнтів, ми можемо сидіти в Інтернеті, дивитися фільми з піратських сайтів. Коли у залі є гравці, розважатися заборонено. За п’янку – штраф. За сон на роботі – штраф. Найтяжчий гріх – це ставити і грати самому. Звільняють без розмов.

Десь за годину до клубу під’їжджають двоє «хазяїв» – приймати роботу. Головний схожий на Мікі Рурка, одягнений в дорогі джинси і футболку. Мікі Рурк зверхньо оглядає зал. Другий прикріплює у кутку за моїм робочим місцем веб-камеру – слідкувати за співробітниками і гравцями. Головний шеф звертається до мене:

— На кого ты работаешь, знаешь?

— Да… ЧП, который висит на стенде.

— Чтоб выучила.

Після від’їзду начальства Арсен продовжує:

— К вам по-любому сегодня кто-то зайдёт. Новый клуб… С ними, конечно, договорено, шеф всё проплачивает, но ты веди себя, как сказано.

— Проплачивает? А сколько? — граю я невимушене здивування.

— Смотря за какой клуб. На Бориспольской – там большой, всегда прибыльный был – там восемь штук. А на Минской — только начал деньги приносить, но за него ещё с октября по четыре штуки.

— Гривен в месяц? Ничего себе!

— Ага. Нифига не делает – бабки дерёт, — діагностує важкі хвороби правоохоронної системи Арсен.

Чуйка його не зрадила і скоро ми мали цікавих візетерів.

Про те, хто до нас завітав і що з цього приводу прокоментував автор закону про заборону грального бізнесу, далі.

До грального клубу на Ленінградській площі, де я працюю, підходять двоє чоловіків бандитського вигляду і просять покликати менеджера. Я гукаю свого шефа — Арсена. Бандити цікавляться, чи потрібна Арсену «безпека». Я стою неподалік і тихенько слухаю розмову, вдаючи незацікавленість.

Тиждень роботи касиром в гральному залі, дозволив мені дізнатися, як працює цей бізнес з середини і чи зважають тут на його нелегальність. Адже рівно рік тому — 25 червня — було прийнято Закон «Про заборону грального бізнесу в Україні» .

Для кого працюють гральні клуби?

Бандити говорять, що Арсен може вести бізнес без зайвих людей і «зайвих витрат». Арсен обіцяв подумати, вони обмінялися телефонами. За три дні, коли бандити прийшли знову, Арсен наказав мені переказати, що «безпека» нам не потрібна. Бандити спокійно пішли собі.

Після бандитів до нас завітав чоловік у штатському. Мовчки почав оглядати зал. На той момент в нас ніхто не грав.

— Добрий день! – привіталась я і швидко пішла закривати усі програми на комп’ютерах – на клієнта штатський не був схожий.

— Добрый, добрый… Что у вас тут?

— У нас – Интернет-кафе. Я – администратор, работаю здесь.

— Знаем мы ваши Интернет-кафе… Тоже, знаете, телевизор смотрим, — вишкірився штатський, — Да не боись! Мы – люди гуманные. Сегодня открылись, значит. А где ваш менеджер?

— Уехал. Хотите – я позвоню.

— Не надо. Запиши мой мобильный телефон – пускай сам мне звонит и заходит. У меня кабинет здесь напротив сразу. Я – участковый ваш.

У цей же день Арсен поїхав знайомитись з дільничним. Про свій візит нічого не розказував, але дільничний більше не приходив, і ми продовжили спокійно працювати.

Першими нашими відвідувачами були дві жіночки бальзаківського віку. Одна весь час інструктувала другу. Обидві віддали мені по 20 гривень — мінімальній ставці. Більш досвідчена пані у спортивному костюмі і з базарною сумкою швидко програла. Друга спочатку виграла гривень 15, а потім все пішло нанівець.

Жіночки чемно попрощалися, навіть подякували, ніби я зробила для них добру справу, і пішли собі.

Зайшов пристойного вигляду чоловік і простягнув мені 50 гривень.

— На всі? – питаю я.

— Ні, 20 гривень. Я ж тільки розслабитись після роботи…

«Розслабившись» на 20 гривень, він віддав мені інші тридцять, а потім ще 50. Програвши сотню, чоловік пішов із розпачем на обличчі.

До клубу заглядали й не-гравці: то шукали магазин «Все по вісім», то цікавились, скільки коштує година Інтернету і, почувши ціну, спантеличено йшли.

Ближче до опівночі гарно вдягнений молодий хлопець напідпитку без зупину розмовляв то з комп’ютером-автоматом, підбадьорюючі його, то з Вовою — лаючись на автомат. Хлопцю хтось дзвонив:

«Я вже іду, я тут недалеко, вже іду додому», — виправдовувався він. І ставив далі. Почав з 20 і врешті-решт програв 150 гривень. Хоча в якийсь момент мій монітор висвічував, що хлопець виграє 170 гривень.

«Чого ж він не забирає гроші та не йде додому!», — сказала я тихо Вові.

«Такі на мізерних сумах ніколи не спиняються».

З кожним днем гравців ставало все більше. Заходив огрядний чоловік років під 30. Виявився бізнесменом. Залишив у нас 500 гривень. Двоє гравців «здружилися» прямо в нас. Один, лисуватий з діжкоподібним пузом ставив по 100 та 200 гривень. Інший поставив мінімум. Обидва програли і попросили ще коньяку та цигарок. Ми не відмовляли.

Бідніший після декількох тостів з багатшим почав клянчити в нього гроші, щоб поставити ще. Той дав. Обидва програлися знову: бідніший – 20, багатший –1 000 гривень. Пішли. Але скоро обидва повернулися. Багач приніс ще грошей, а бідняк – просив в нього знов та знов. Після першої години ночі до клубу прийшли жінки наших гравців. Обидві – молоді, стрункі, тихі чорнявки. Як виявилося, у бідняка троє дітей. Його жінка змогла забрати його додому раніше.

Товстун тримав свою дружину у клубі до півначетвертої ночі, постійно обіцяючи, що от-от йому крупно пощастить. Він грав загалом десь дев’ять годин, вклав півтори тисячі гривень, а забрав дві тисячі.

«Это ж моя касса с фирмы! Если бы проиграл, капец бы мне пришёл!», — розкрив він мені джерело статків, і почвалав, тримаючись за жінку.

Що кажуть офіційно?

Заняття ігорним бізнесом підпадає під статтю 203 Кримінального кодексу України і загрожує позбавленням волі строком до п’яти років.

«З юридичної точки зору змінювати нічого. Законодавством чітко все передбачено, всі важелі впливу у правоохоронних органів є», — депутат парламенту Григорій Смітюх у красивому офісі Партії регіонів в центрі Києва гортає перед «Свідомо» сторінки ухваленого минулого року закону:

«Гральний бізнес – діяльність з організації та проведення азартних ігор у казино, на гральних автоматах, у букмекерських конторах та в електронному (віртуальному) казино, що здійснюють організатори азартних ігор з метою отримання прибутку. «Та в електронному…»! Які ще питання?» — цитує автор закону перший пункт першої статті.

Смітюх, який в минулому працював оперативником, разом з товаришем по партії влади Вадимом Колесніченком тепер пише листи до правоохоронців. І отримує відповіді як, наприклад, оця з податкової:

«Зазначене питання у роботі визначено одним із пріоритетних. …до суду направлено 125 позовів, з яких щодо 18 винесені рішення на користь державної податкової служби».

Схожу відповідь від Міністерства внутрішніх справ отримало і «Свідомо»: «Особи, що користуються послугами інтернет-салону, інформують, що знаходились у приміщенні під різного роду приводами, але не грали в азартні ігри…

За п’ять місяців цього року по всій Україні органами МВС викрито всього 67 злочинів у сфері грального бізнесу по статті 203 Кримінального кодексу. Щодо порушення саме інтернет-закладами закону «Про заборону грального бізнесу» по статті 203 порушено 40 кримінальних справ. До суду направлено за цей час 11 кримінальних справ, а вже розглянуті з них всього 5».

Переданий до Генеральної прокуратури журналістський запит залишився без відповіді.

Зате мені на пошту продовжують надходити пропозиції з категорії «Гральний бізнес» від сайту rabota.ua.

Олександра Веснич, Київ,  бюро журналістських розслідувань «Свідомо»

Читайте также: