Репортаж із міста, що пережило окупацію, біля якого знову зібралося 100 тисяч російських загарбників: «Налякані так, що вже пофіг»

У середині липня Росія зосередила ударну групу зі ста тисяч військових на сході України — у напрямку Куп’янська та Лиману. Нині вони намагаються наступати на цій ділянці фронту. Лиман — колишній великий залізничний вузол та єдине місто на Донеччині, яке Україні вдалося звільнити після початку повномасштабного вторгнення Росії. Минулого року фронт пройшов через Лиман двічі, різною мірою було пошкоджено майже всі будинки. З 23 тисяч мешканців тут залишилося близько п’яти.

Цього року журналісти видання «Ґрати» двічі приїжджали до Лиману: у квітні та липні. Кореспондент Олексій Арунян розповідає, як живе і змінюється напівзруйноване місто, над яким знову згустилися хмари.

«Значить є Бог, а?»

Увечері 13 березня 2023 року 57-річний різнороб Михайло Жиров вимкнув телевізор і ліг спати у своїй квартирі у чотириповерхівці на півдні Лиману. Як тільки він заснув, його розбудив оглушливий гуркіт.

«Шматочки цегли й скла по хаті полетіли. Двоспалка разом зі мною підстрибнула десь на пів метра. А коли опустилася, головою об стіл бахнувся, добре, хоч не об кут. Башка потім довго гуділа, дня два», — згадує Михайло — худорлявий чоловік із прокуреним голосом у тренувальних штанях і туфлях.

Після вибуху він схопився з ліжка, поспіхом одягнувся і вибіг у двір.

«Там уже була купа народу. Усі переживають: «Міха хоч живий?». І Міха виповзає такий чумний. Башкою вдарився, переляканий був весь. Гуркіт був, звісно, класний», — розповідає лиманець.

Як виявилося, за десять метрів від будинку Михайла, посеред житлового кварталу, впала російська ракета С-300. На щастя, ніхто не загинув, але будинки серйозно пошкодилися.

Ми розмовляємо з Михайлом у його квартирі в середині квітня — через місяць після вибуху. Тут холодно, сиро і протяг. Вибухова хвиля понівечила вікна, між рамами та стінами зяють дірки. Грошей на ремонт Жиров не має і поки лише замінив скло дошками.

• Кількість загиблих через російський обстріл Лимана зросла до 8

По підлозі господар розставив тази та каструлі. Через вибух з даху злетів шифер і квартиру заливає під час дощів. Стеля — вся у розводах, зверху звисають шматки шпалер.

«До ЖЕКу ходжу постійно. Кажуть, що з техніки безпеки їм працювати не можна. Дах мокрий, он які дощі йдуть. Кажуть — буде сухо і вишка — поліземо», — пояснює Михайло, стоячи посеред квартири із цигаркою в зубах.

Сам він зараз тут не живе, «щоб тубік  туберкульозне підхопити». Михайло тимчасово перебрався до квартири двома поверхами нижче. Вона дісталася Жирову від сусідки, яка нещодавно померла. Але коли йде дощ, Михайло підіймається до себе, щоб врятувати від затоплення своє житло та сусідів знизу. Якщо дощить уночі, доводиться не спати. Михайло називає це «всеношна».

До повномасштабної війни Жиров працював підсобним робітником на залізниці — головному підприємстві міста.

Раніше Лиман був одним із найбільших у країні залізничних вузлів. У травні 2022 року на місто наступали російські війська. Вони обстрілювали Лиман артилерією і зруйнували значну частину міста разом із залізничною станцією та коліями. Під час боїв українська армія підірвала залізничний міст через річку Сіверський Донець, що сполучав Лиман та Краматорськ. Наприкінці травня Збройні сили України залишили місто.

А вже через п’ять місяців, 1 жовтня, Україна звільнила Лиман. Та фронт, як і раніше, — поряд, міст не відновили, а залізнична станція зруйнована і знеструмлена. Михайло, як і більшість залізничників, що залишилися у Лимані, сидить без роботи. Виїжджати він не хоче.

«А куди мені їхати? Грошей у мене немає. І найголовніше — нікуди мені їхати. У Куп’янськ до тітки? А який сенс, там те саме. Що толку?» — пояснює Жиров.

Хоча після падіння ракети його квартира стала непридатною, він вважає, що легко відбувся, і радіє, що залишився живим.

«Найголовніше, після вибуху жодна ікона не впала, як стояли, так і залишилися. Ось маленька іконка Божої матері стоїть на серванті, не впала. І ось стара-стара ікона як висіла, так і висить, — показує Михайло на ікону Діви Марії над вхідними дверима. — Ось так. Значить, є Бог, а? Як ви думаєте?».

Підвал

Залізниця ділить Лиман на дві частини: північну та південну або, як її називають місцеві — «южка». На півночі переважно приватна забудова, на півдні — багатоповерхівки.

Бої, пройшовши містом минулого року, перетворили південну частину на декорації для фільмів про постапокаліпсис. Від обстрілів різною мірою постраждав кожний будинок: від деяких залишилися лише купа цегли, плит та уламків меблів, від інших — обгорілий каркас. Ті, кому пощастило більше, — з вибитими вікнами та невеликими ушкодженнями фасаду та даху. Як, наприклад, чотириповерхівка Михайла.

• Російські окупанти обстріляли Лиман: щонайменше шестеро людей загинули

Про недавній приліт нагадує глибока вирва у палісаднику поряд з його будинком. Поруч валяється москітна сітка з якоїсь квартири та гілки від зламаних дерев. Екскурсію тут мені проводить голова вуличного комітету, пенсіонерка Тамара Климошенко.

«Молодь уся виїхала з дітками… Повертатися ніхто не хоче, роботи немає. Тільки пенсіонери, такі як ми, тут поневіряються. Багато хто п’є», — зітхає жінка.

Здалеку долинають глухі звуки вибухів. Лінія фронту проходить всього за 20 кілометрів  Ми говоримо у квітні 2023 року. У цей час фронт знаходився на відстані 20 кілометрів, але пізніше наблизився до Лиманувід Лиману.

«Це ще нічого, нещодавно були дні й гірші. Гуготіло з ранку до ночі, і сьогодні зранку щось сильно бухнуло, — каже Климошенко. — Боїмося, переживаємо, не хочемо [щоб росіяни повернулися]. Ніхто не хоче. Ми вже втомилися. Швидше б їх подалі вибили».

У підвал у чотириповерхівці Михайла спускається 84-річна Тамара Олександрівна Балюк — невисока привітна жінка. Донедавна разом із донькою вона жила на останньому поверсі будинку навпроти. Вибухова хвиля від недавнього прильоту вибила вікна і пошкодила дах.

«Жити там наразі неможливо. Стеля падає, нам нема, де лягти. На голову штукатурка сиплеться», — бідкається Тамара Олександрівна.

Разом із донькою Людмилою їй довелося перебратися до підвалу. Ключі дали сусіди. Тут холодно та сиро. Жінки туляться у невеликому приміщенні, майже всю площу якого займає саморобне ліжко. На столику в кутку — електроплита: тут же Тамара Олександрівна і готує.

«Спимо тут удвох. Ліжко, звичайно, закоротке, ноги висять. Але що ж робити? І зависоке, важко залізти. Донька допомагає, каже, ти якось залазь потихеньку, — усміхається жінка, намагаючись підбадьорити сама себе. — І дихати нема чим. Вранці прогріємо кімнатку, поїмо і йдемо на вулицю, якщо погода дозволяє, щоб хоч свіжим повітрям подихати».

Тамара Олександрівна розгребла сміття у квартирі і, як Михайло, розставляє тази та відра, коли йде дощ. ЖЕК вжив тимчасових заходів — покрив дах плівкою, але її швидко здуло вітром і квартиру знову заливає.

«Вчора пішов дощ. Поставила там тази, щоби хоч на ліжко не текло. Тому ліжко, одяг, ковдри, матраци — все мокре», — журиться жінка.

Донька їй допомогти не може — вона давно травмувала хребет і погано ходить. Тамара Олександрівна має другу дочку — їй 61, вона лежить у лікарні в Краматорську. Під час тогорічних масових обстрілів вона, як і весь Лиман, тижнями ховалася у підвалі та підірвала здоров’я. Лікарі діагностували у неї онкологію.

Через дощі ЖЕК поки не може залатати Тамарі Олександрівні дах шифером, так само як і Михайлу, та тільки замінив дошками скло, що вилетіло. Але жінка не здається і сподівається згодом відремонтувати квартиру.

• Элитная бригада ГРУ понесла серьезные потери при бегстве из Лимана: “Кинули в мясорубку”

Адвокат та «Смерч»

Минуло три місяці. Наприкінці липня ми знову приїхали в Лиман. За цей час росіяни просунулися трохи ближче до міста — тепер фронт на відстані близько 15 кілометрів.

У північній частині міста ми зустрічаємося з Олегом Роговим — єдиним адвокатом, який залишився в Лимані, та колишнім начальником слідчого управління міліції міста.

Він смажить м’ясо у сковорідці на мангалі у подвір’ї приватного будинку. Два місяці тому Олегу увімкнули світло, але він все одно готує на багатті — звик. До цього електрики не було майже рік. Світло зникло у всьому місті ще під час російського наступу у квітні 2022 року. Енергетики почали поступово його підключати після звільнення з листопада.

Будинок у Рогова теж пошкоджений — у Лимані важко знайти повністю цілий. На одній зі стін — розсипалася цегляна кладка і залишився лише шар глини та руберойду. У червні 2022 року під час окупації на город Олега впала міна та знесла стіну і частину покрівлі. Почалася пожежа, але Рогов разом із сусідами швидко її загасив.

«Пощастило, що я під час прильоту у сусіда був, випадково зайшов. А зазвичай на подвір’ї на дивані сидів. Якби залишився, то… — замовкає Олег, не бажаючи говорити вголос, що саме з ним сталося б. — У мене там кодекси лежали, матеріали справ, половину розірвало. А супутникову тарілку знайшов за місяць. У сусідів була через два городи».

На подвір’ї у Рогова цвітуть троянди.

«Має ж хоч щось радувати», — пояснює Олег.

Лиманці приділяють посадці квітів особливу увагу — так вони можуть хоч трохи покращити вигляд міста, понівеченого війною.

На правій руці Олега не вистачає фаланги підмізинного пальця. У вересні бойовики «ЛНР» викрали Рогова, запідозривши, що він передає їхні позиції українській армії. Його жорстоко побили, але відпустили того ж дня. Палець, який розтрощили прикладом автомата, довелося ампутувати.

Зараз, майже через рік після викрадення, на зап’ясті тієї ж руки Олега — свіжа марлева пов’язка. Нещодавно Рогов отримав нове поранення.

У нього вдома, як і в значній частині Лиману, поганий мобільний зв’язок та інтернет. 8 липня він поїхав у центр міста, щоб перевірити пошту та завантажити фільм. Рогов припаркувався неподалік стихійного ринку — одного з найлюдніших місць у Лимані.

«Там було досить велике жваве скупчення місцевих жителів: і дітей, і старих, а також військовослужбовців. Десь о 9:50 пролунав сильний звук. Чесно, від таких ми вже відвикли… А буквально за хвилину-дві таке враження, що пішли опади у вигляді граду. Я спочатку не надав цьому значення, потім дивлюся, у мене із правої руки почала фонтанувати кров», — згадує Олег.

Рогов завів автомобіль і швидко виїхав із зони обстрілу.

«Виїжджаючи далі, я бачив, як з боку базарчика йшов густий стовп диму вперемішку зі сміттям та пилом, лунали крики», — згадує Олег.

Він поїхав до знайомих медиків, і ті ледве-ледве зупинили кров. Виявилося, що в руку потрапив уламок, пробив вену і застряг під шкірою в районі зап’ястя.

Тоді Росія завдала по центру Лиману удару з ракетної системи залпового вогню «Смерч». Загинуло дев’ятеро людей і ще тринадцять було поранено.

«Це все, звичайно, моторошно. За дев’ять місяців після деокупації давно такого прильоту не було. Народ зараз наляканий», — каже Олег.

Через два дні після обстрілу медики дістали з руки Рогова уламок. Операцію проводив той самий хірург, що й ампутував фалангу пальця після викрадення та тортур. Нещодавно Рогову зняли шви, зараз рука гоїться.

«Медики сказали, що на мені як на собаці заживає, — сміється Рогов. — І додали: тільки втретє не приходь».

«Чекаємо, коли посунеться лінія фронту»

17 липня речник східного угруповання ЗСУ Сергій Черевий повідомив нові тривожні новини для лиманців. Росія зібрала на лимано-куп’янському напрямку 100 тисяч військових та багато техніки: 550 артилерійських систем і 370 реактивних систем залпового вогню. Заступниця міністра оборони Ганна Маляр заявила, що росіяни в такий спосіб хочуть відтягнути сили України, яка перехопила ініціативу в іншій частині Донецької області — у районі Бахмута.

Мер Лиману Олександр Журавльов каже «Ґратам», що поки що місто ніяк не відчуває на собі скупчення росіян, якщо не враховувати обстріли по цивільних об’єктах — у липні їх було три.

• Почему Лиман сдали не российские генералы, а лично полковник Путин

За словами мера, лиманці не панікують і не залишають місто. Але й не поспішають повертатися через близькість фронту. До повномасштабної війни у місті жило 23 тисячі людей, наразі близько 5,5.

«Міграція йде: одні виїжджають, інші заїжджають. Люди приїжджають, законсервовують  свої помешкання, накривають дахи, ремонтують вікна тимчасовими матеріалами», — розповідає мер.

Сам Журавльов виїжджав із міста за день до окупації та повернувся після звільнення. Будівля, в якій він працює, також пошкоджена. Кут будинку розтрощений, замість половини шибок на вікнах — фанера.

На місці міської лікарні також руїни. Медики змушені були перебратися до іншої комунальної будівлі на півдні Лиману. Директор лікарні Володимир Русанов каже, що в середньому на місяць до лікарні надходить із пораненнями 10-15 людей.

«Здебільшого мінно-вибухові травми, осколкові поранення кінцівок, тулуба. Невеликі уламки можуть залишатися, великі найчастіше видаляються. Якщо це поранення життєво важливих органів, люди гинуть», — зітхає медик.

У лікарні не вистачає персоналу, й іноді Русанову доводиться перенаправляти хворих до військових медиків. Під час окупації установу евакуювали до Кривого Рога, і багато лікарів там і залишилося.

«Всі співробітники, особливо ті, хто з дітьми, чекають, коли посунеться лінія фронту. Тоді й під’їдуть, хоч вони, звичайно, асимілювалися в інших умовах. Але сподіваємося, що основна частина все ж таки повернеться», — каже Русанов.

Чеська організація People in need відкрила в лікарні соціальну пральню. Мешканка сусідньої багатоповерхівки, пенсіонерка Наталія Каменюк завантажує випрані речі у багажник велосипеда.

«Здали, випрали, подзвонили, забрали — дуже хороша послуга», — задоволена жінка.

Випрати речі по-іншому складно — в її будинку, який також постраждав від обстрілу, немає води. Комунальники відновили водопостачання у мікрорайоні, але будинок підключати бояться. У квартирах труби довго стояли пусті і можуть прорватися.

«Людей у під’їзді немає, боїмося вмикати, бо затопимо. А ключі залишили не всі», — пояснює Наталя, сідає на велосипед і зникає за поворотом.

Туман перед очима

Лікарня знаходиться неподалік від будинку Тамари Олександрівни Балюк, яка разом із донькою жила в підвалі під час нашого попереднього приїзду. Я зустрічаю жінку у дворі. З нашої першої зустрічі минуло лише три місяці, але Тамара Олександрівна мене не впізнає.

«Знаєте, я як побувала у підвалах, у мене і зір, і слух, і пам’ять — все загубилося. У мене і зараз туман стоїть перед очима», — бідкається вона.

Вже місяць, як вона перебралася з підвалу назад у квартиру, але днями сталося нове нещастя — ще гірше за попереднє. 18 липня Тамара Олександрівна разом із донькою Людмилою пішла за продуктами. Удома залишилася друга донька, 61-річна Любов. Під час минулого приїзду ми її не застали вдома — вона лежала у лікарні Краматорська, де боролася із раком. Нещодавно вона повернулася до Лиману до матері та сестри.

«Ми пішли за продуктами. Знайома нам привозить то курятину, то потрошки, то молоко. Ми пішли до неї, і раптом як шарахнуло! Ми бігом сюди. Приходимо, а донька лежить на підлозі. Запитую: «Люба, що таке?» Вона відповідає: «Мамо, мене через вікно поранило». Крові повно. Дівчатка викликали швидку. Хлопці з поліції приїхали швидко, забрали її й відвезли до лікарні», — розповідає жінка.

Як виявилося пізніше, російський снаряд чи його уламки знову впали неподалік будинку Тамари Олександрівни. Сотні уламків розлетілися навколо, у тому числі попали у квартиру Балюк. Один із них влучив у живіт її дочки. Хірурги вийняли уламок, але через слабке здоров’я стан жінки тяжкий. Окрім неї тоді було поранено ще одного мешканця району.

Тамара Олександрівна заходить у квартиру. У кімнатах до стелі прибиті шматки килимів та твердої тканини. На прохання Балюк, сусід так закрив дірки, щоб штукатурка не сипалася на голову. До кухні у нього ще не дійшли руки — там через дірки на стелі видно дерев’яні перекриття.

«Не можу готувати, бо все сиплеться. Тільки підмету — знову все сиплеться. Боюся ж ще, щоб шматок стелі на голову не впав», — каже Тамара Олександрівна.

Під час дощу вже не тече. ЖЕК залатав дірки на даху, щоправда, поки що тільки плівкою, а не шифером.

Замість шибок на вікнах — досі дошки. Після позавчорашнього обстрілу вони зрешечені дірками від уламків. До холодів їх знову потрібно буде замінити.

«Я сьогодні в ЖЕК ходила, говорю: вставте, я заплачу. А вони: «У нас матеріалів немає». Не стали навіть розмовляти… У день по чотири рази підлогу мию і замітаю. Донька старша у лікарні, а менша — із травмою хребта. Виходить, я цілий день бігаю. А перед очима туман», — каже Тамара Олександрівна.

Наступного дня її дочка Люба померла у лікарні.

• ЗСУ завершують оточення росіян на Лиманському напрямку

Давні друзі

На подвір’ї сусіднього будинку зустрічаю іншого давнього знайомого — різнороба Михайла Жирова. У зубах у нього, як і три місяці тому, цигарка, на голові — кепка з написом Louis Vuitton. Дах у нього більше не тече.

«Із ЖЕКу приїхали, все зробили. Хотіли покрити плівкою, а накрили шифером. Мабуть, після вашого приїзду», — повідомляє Жиров.

Михайло також був очевидцем недавнього обстрілу. Того дня він сидів у дворі з другом і сусідом Олександром Соболем — тілистим меланхолійним чоловіком в окулярах та сивою бородою. Зараз обидва сидять на тому ж місці.

«Був гуркіт, потім виск, а потім феєрверк такий, що вуха позакладало. У мене день у вухах дзвеніло. Та й у Саші теж. У Саші над головою бачите вибоїну? Уламок над головою пролетів», — Жиров показує на дірку в стіні за спиною в друга.

«Ну так, я нахилився. А Міша на бік упав», — додає Олександр незворушним тоном.

У будинку за спиною у нього вилетіли всі вікна. На першому поверсі їх закрили плівкою, на четвертому — на віконній рамі сидять голуби.

Поруч з Олександром і Михайлом на столику, що зроблений з пенька, лежить купа уламків. Їх назбирали у дворі мешканці.

«Оце від ракети. Ось це 120-та чи 82-й міномет. Ось це не знаю, це теж ракета. Причому не С-300, щось важке, крилата ракета чи щось таке», — діловитим тоном перераховує Олександр, перебираючи уламки.

Перед тим як, попрощатися, питаю у друзів, як вони почуваються і чи сильно злякалися під час останнього обстрілу.

«Ви думаєте, це вперше чи що? — відповідає Михайло незворушно. — Ми тут усі налякані так, що нам уже пофіг».

Автор:  Олексій Арунян

Джерело: Ґрати

Tweet