Галина
Насправді її звати не Галина. Та сказати її справжнє ім’я, поки Росія окуповує 18% українських земель, ми не можемо з міркувань безпеки, як і не можемо вказати точну назву населеного пункту, де вона живе.
Ця жінка – з містечка на Запоріжжі, що на початку повномасштабного вторгнення опинилося в окупації. Ми підтримуємо зв’язок з нею через месенджер. І навіть попри те, що жінка постійно стирає повідомлення, спілкуватися небезпечно. Галина вже пережила обшуки, залякування і боїться перевірок телефону, які, розповідає, можуть трапитися будь-де.
За рік і дев’ять місяців до її квартири кілька разів приходили російські окупанти: то з погрозами та перевірками, то змушуючи проголосувати на псевдореферендумі та псевдовиборах.
Галина не змогла виїхати з окупованої частини Запоріжжя. Спершу чекала, що буде масова евакуація з її міста, організована українською владою. Потім не наважилася їхати через Василівку, де люди могли днями стояти, чекаючи, поки росіяни дозволять рух. Зараз же основною причиною є нестача коштів.
Жінка сама виховує дітей та має батьків, яких не може залишити.
“А ще думаю, кому ми потрібні з трьома котами. Я – хвора, дитина хвора. І боюся потрапити під обстріл або тиждень жити в авто зі всім своїм табором. Відчуваю, що не впораюся, не витримаю. Речі зібрані стоять вже давно. Але боюсь, що не впораюсь. Не витримає психіка. Пробачте”, – написала Галина 1 червня 2022 року, коли ми вкотре просили її евакуйовуватися.
Через два дні додала: “Від мого міста до Запоріжжя – близько 20 ворожих блокпостів. В основному – до Василівки. На кожному, крім того, що вимагають немалі гроші, обшукують кожного і всі речі. І щоразу по кілька годин в кожній черзі. Хворим стає погано, малі діти плачуть, тварини кричать. А оркам це до вподоби. Це такий один з видів тортур над беззахисними”.
Залякування. “Кричав, що забере дітей, поріже їх по частинах і кожного дня буде мені повертати по куску”
“Мене не полишає сильне відчуття страху. Діти веселяться, граються конструктором, бігають надвір. А у мене майже зовсім сил немає. В очах темніє і двоїться, важко дихати й гуде у голові… Я думаю, що це від переляку, від нервів”, – так свій стан описувала Галина у травні 2022 року. На той час її містечко було під окупацією близько двох з половиною місяців.
За місяць до цього повідомлення Галина розповідала: “Окупанти зняли наш прапор з лікарні й з будинку культури, зірвали великий український герб. Тепер на цьому будинку культури на великих моніторах мешканцям показують концерт “Любе”. Готують місто до референдуму.
Запросили до себе в адміністрацію пенсіонерів, ветеранів, інвалідів з паспортами для оформлення грошової допомоги. Залякують людей тим, що Україна нас кинула і вже ніхто не отримає української зарплати й допомоги, пенсіонери на пошті досі не змогли отримати свої пенсії, в магазинах порожні полиці, в аптеках нема ліків. Персональні дані рашисти пропонують обміняти на 10000 рублів. Багато людей погоджуються.
Кілька днів під їхньою адміністрацією – великі черги. Один чоловік голосно закликав людей не продаватися рашистам. Його швидко військові вхопили й закинули у своє авто, та вивезли. Захопили тепличний комбінат і місцевий ринок. У директора ринку відібрали квартиру, машину і гроші. З автоматами ходять по ринку, купують собі огірки за гривні!!! Зупиняють машини, проводять обшуки, забирають, що захочуть”.
У грудні 2022 року до дому Галини увірвалися з обшуком та погрозами. Шукали її родича, який служив в АТО.
“Ввечері приходили до нас двоє рашистів, – написала Галина на початку грудня. – Одягнені як цивільні. Сказали, що проводять огляд будинків, знайомляться з мешканцями. Записали, хто мешкає у квартирі і як звати. Але опитування проходило тільки в нашій квартирі. Щось записали в блокнот і пішли”.
За кілька днів озброєні росіяни прийшли вдруге:
“Розігнали нас по різних кімнатах. Кожного допитували про родича. Коли останній раз бачили, що приносив, де перебуває, в якому підрозділі служив, імена й адреси його спільників. У нас такої інформації немає.
Нас звинуватили у брехні, сказали, що ми спільники. Зробили обшук. Знайшли військовий одяг. Кричали мені: “Збирай дітей, зараз вивозимо вас. Діда – в один бік, тебе – в інший, дітей – у дитячий будинок!”.
Я намагалась пояснити, що дійсно нічого не знаю, але вони не вірили. Я благала, щоб не чіпали невинних дітей. Один з них, особливо садистський, кричав, що не вірить. Кричав, що забере дітей, поріже їх по частинах і кожного дня буде мені повертати по куску, поки я не зізнаюсь. Зізнаюся у тому, чого я не знаю.
Кричали на хворого батька. Дитина заїкалася. Забрали всі наші телефони… Цей жах тривав з 20:00 до півночі”.
За тиждень один із росіян прийшов ще раз. “Приходив той, що хотів дітей забрати та порізати. Сказав, що РФ у місті навіки, і щоб отримати грошову допомогу у рублях, потрібно спочатку отримати паспорт РФ. Сказав, що вони – не звірі, а це просто у них робота така… Збережіть це повідомлення. Я його видалю”, – написала того ж дня Галина.
Кілька місяців жінку не зачіпали. Проте після пережитого її не полишав страх та підозри, що за нею стежать. З родичем вона не спілкувалася.
“Ночами сняться жахіття. Двічі наснилось, що дитина випала з балкона і померла у мене на очах. Я дуже боюсь за кожне рішення. Що правильно, а що ні, не знаю і дуже боюсь”, – писала Галина у лютому 2023-го.
У липні росіяни прийшли знову. Перевірили телефон, запитували, з ким спілкується з України, перевірили весь дім: “Двоє було їх. У цивільному одязі. Сказали, що вони поліція. Але відчуття, що військові. А тоді сфотографували мої документи й пішли. Більше не приходили. Мабуть, думали, що б у нас вкрасти. Але нічого не припало до душі. А може, когось шукали”.
Перевірки та арешти людей – звична практика для російських окупантів. Під вартою, а часто і катуванням може опинитися будь-хто.
Херсонка Світлана Кулаксиз це знає з власного досвіду. Жінка два тижні пробула в організованій росіянами у Херсоні катівні – з 16 липня по 1 серпня 2022 року. Її утримували у приміщенні ІТТ на вулиці Теплоенергетиків.
“Прийшли через те, що я написала коментар у телеграм-каналі, як я їх “люблю”, – розповідає Світлана. – Telegram-канал “Зрадники Херсона”, там писали всі коментарі. Ну, я теж написала, що вони поїдуть додому в чорних пакетах. І вони прийшли з цим коментарем.
Зробили обшук, перевернули всю квартиру вверх ногами, все повитягували. Вони навіть копирсались у спідній білизні. Забрали техніку, що була у квартирі: ноутбуки, комп’ютер, планшет, телефони, електронну книжку. Все, що можна було, вони позабирали. І мій паспорт, і сина паспорт був вдома — забрали. Так нічого не повернули.
А потім сказали мені одягатися. Я ще запитала: “Ну, що мені з собою брати?”. Сказали: “Нічого, гроші на таксі”. Ну і все, і так на 17 днів”.
Світлана Кулаксиз була у Херсоні всю окупацію. Фото: Суспільне, січень 2023 року
Світлану не били та не катували, на відміну від чоловіків, яких утримували в ІТТ, та кількох жінок з її камери, яких теж піддали тортурам.
“Щоночі було катування, – розповідає Світлана. – Якщо після 22:00 ключ у двері вставлявся, мене вже трусило, тому що я знала, що якщо у цей час виводять з камери, то це нічого гарного нікому не пророкує. З хлопців дуже і знущалися, і били, і був простріляний один. Вони виводили їх, але все одно крики було чутно. Я і вуха закривала, щоб не було чути, але це не допомагало. Кожна ніч була каторга. Вони самі ж, ці рашисти, і хизувалися потім, коли вони вже приходили після цієї екзекуції, сиділи й цим гордилися. Вони це так розповідали в піднесеному настрої, що це вони так зробили. Вони цим гордилися.
Страшно було за всіх. Всі знали, що якщо людей забирали, то багато людей не поверталися. Ми знаємо прекрасно, як у нас і в Дніпрі трупи виловлювали. І зараз ми не знаємо, де дуже багато людей. Дай Боже, щоб вони були живі. Останніх, кого забирали, вивезли до Росії чи на той берег (лівий берег Дніпра. – Ред.)”.
Леонід Ремига, директор Херсонської міської клінічної лікарні імені Афанасія й Ольги Тропіних, також опинився у російській катівні на Теплоенергетиків – відмовився працювати на окупаційний режим. Ми записали з ним інтерв’ю у грудні 2022 року, за місяць після деокупації Херсона.
Поки був в ув’язненні, Леонід Ремига допомагав в’язням, яких катували в ІТТ:
“Переломи ребер, вибиті зуби, забої всіх частин тіла. В однієї жінки, наприклад, вся поверхня від стегна до п’ятки була зчесана. Таке враження, що її, вибачте, тягали по якомусь асфальту чи бетону.
Сліди від електрошокерів. Це глибокі такі поранення, які потім в умовах спекотного періоду нагноювалися. Розумієте, вони просто гноїлися через відсутність своєчасного призначення антибіотиків й іншої терапії.
Потім страшне було таке катування, коли чоловікам вводили у пряму кишку електрод. Це називали “дзвінок Байдену”: один електрод накладали на мочку вуха, другий – вводили в анус і давали електрику.
Потім був так званий “дзвінок Зеленському”: на мочку вуха і на статевий орган, і давався електророзряд. І вони електрошокерами били в ті місця, де труться поверхні. Ну, наприклад, якщо у чоловіків, то це під пахвами. А у жінок – внутрішня поверхня стегон”.
Леоніда Ремигу російські окупанти ув’язнили та тримали у приміщенні ІТТ на вулиці Теплоенергетиків. Фото: Суспільне, грудень 2022 року
За словами Леоніда Ремиги, росіяни затримували та катували цивільних, щоб нагнати страх:
“Це був вплив на нас. Якщо ти вижив там, вийшов звідти й в тебе люди будуть питати, то ти їм будеш розказувати такі жахи. І вони розумітимуть, що із ними так може бути, то треба йти отримувати гроші, треба йти на співпрацю – і тоді ти будеш вільний, і тебе ніхто не буде катувати. Це основний такий був методичний вплив. Тому що ті люди, які були в цих камерах, вони нічого не вирішували з точки зору воєнної ситуації. Це був психологічний вплив на населення”.
Заборона на спілкування
“У місті немає українського телебачення і радіо. Новини є у тих, хто має інтернет і супутник. Звісно ж, не у пенсіонерів… Люди розділилися на тих, хто за Україну, і на тих, хто каже, що вже нова влада і як раніше вже не буде”, – написала Галина у квітні 2022 року.
Ілюстрація Яни Тарасової, EBU Investigative Journalism Network
У її містечку звичними стали перевірки телефонів на вулиці та обшуки. Галина щоразу стирала повідомлення, які надсилала й отримувала з підконтрольної частини України.
У червні телефон Галини ще де-не-де ловив український зв’язок та навіть інтернет. Найважливіше для неї було мати інтернет та доступ до українських інтернет-банкінгів та новин.
“Новини українські ми дивимось по супутнику. Є тарілка. У багатьох людей немає, а кабельне телебачення вимкнули вже давно. Люди отримують новини від орків, в основному в чергах через підісланих людей. Я вже і сусідам, і знайомим боюся довіряти. Буває, що я в магазині називаю продукти українською, то продавці з подивом уважно до мене придивляються”, – писала Галина у червні 2022-го.
Цього року ситуація кардинально змінилася. У серпні 2023-го жінка повідомила: “Знаю, що не можна користуватись українськими сімкартами й українськими додатками банків, не можна спілкуватись будь з ким з України”.
Людмила (ім’я вигадано) зустрілася зі швейцарським журналістом Емільяно Босом у Запоріжжі у вересні 2023 року. Наприкінці липня вона виїхала з-під окупації. Фото — скрін з відео RSI
“Жити під окупацією було так, наче ти й живеш нормальне життя, але тобі не можна висловлювати свої думки, говорити про щось на теми, які б ти хотів обговорити. Ти не міг піти, куди хочеш”, – це вже розповідь іншої жінки із Запорізької області, яка наприкінці липня цього року виїхала з-під окупації. Людмила (ім’я також змінено, оскільки у жінки залишилися рідні на окупованій території) спілкувалася із журналістом швейцарського публічного мовника RSI Еміліано Босу у Запоріжжі у вересні.
“Ти живеш, наче павук у банці. Тебе там тримають, і ти бігаєш колами. Здається, що ти й всі навколо живуть нормальним життям, але ті, хто очікує на прихід України, вони мають важкі часи. Це важко морально, – розповідає Людмила. – Тому що, як я вже казала, тобі не можна говорити про Україну, українські символи заборонені. Якщо ти почуєш щось і скажеш щось не то в їхній бік, вони тебе схоплять і вкинуть у підвал. Ти йдеш і озираєшся. Ти переживаєш, чи цієї ночі тебе схоплять, чи ти таки проспиш до ранку нормально”.
Зламати голодом
З квітня 2022 року у магазинах містечка Галини почали активно продавали російські продукти. Щоправда, тоді ще за гривні.
“Є магазинчики, де продають майже все: макарони, чай, кава, цукор, борошно, печиво, випічка, ковбаси, корм для тварин, вареники та пельмені, сіль, масло. Картопля – тільки на ринку. Тільки дуже дорого.У 5 і 6 разів виросли ціни, – написала Галина 22 квітня 2022 року. – Я ж не все купую. Намагаюся, щоб взяти найголовніше, без цяцьок. Щоб протриматись. Я розумію, що попереду час визволення, коли дійсно може нічого не продаватись та й терміналів може не бути. Бо я тільки карткою користуюсь. Тому маю вдома запас. Невеличкий, але хоч щось”.
На початку червня 2022-го на місцевому ринку продавали товари уже не лише за гривні, а й за рублі. Галина користувалася переважно карткою українського банку, на яку, зокрема, отримувала допомогу на дітей. Але використовувати гривні ставало все складніше:
“Термінали й банківські застосунки не працюють. Люди кажуть, що за три місяці вводитимуть російські паспорти. Хто отримає паспорт, то зможе отримати якісь рублі. А гривню сказали залишити як туалетний папір. Нам би Василівку розблокувати. Везли б і готівку, і продукти. Мором нас хочуть зламати.
Біля нашого дому минулого місяця двічі роздавали орки гуманітарку. Черги були величезні! Тепер знову тут люди збираються другий тиждень. Зранку чергу займають і стоять до обіду, а машини з гуманітаркою все немає. А люди чогось її чекають. Ми кожного дня у вікно на них дивимось. Сьогодні біля черги двоє орків з автоматами ходили. Так люди й не дочекалися.
За їхньою гуманітаркою черги ще у квітні були величезні. По 300-500 осіб. На запис про допомогу біля мерії тоді кілька днів стояли такі великі черги”.
На початку червня 22-го батькам Галини окупаційна влада принесла гуманітарну допомогу додому:
“Жінка назвалась робітницею соціальної служби й дала пакунок. Ніякого підпису не вимагала. Виявилося, пакунок від РФ. Батько зніяковів. Він ніде не записувався і не може зрозуміти, звідки у них їхні дані. Я сьогодні його заспокоювала. Казала, що за все, що Росія наробила, вони повинні тепер десятиліттями приносити нам і продукти, і ліки, і ремонти робити, а приходячи до нас, мають кланятися і казати: “Пробачте нам”. Я аж розкричалася, поки виговорилася, бо так захопила мене образа за всі українські рани”.
Набір продуктів, що був у пакунку, який принесли її батькам як гуманітарну допомогу. Червень, 2022. Скрін із листування з Галиною
У січні 2023-го Галина написала, що гривню “відмінили”: “У магазинах ще можна розраховуватись українськими картками. Але тихенько. Комунальна плата – тільки в рублях. Дідусь в ломбарді розміняв 4000 грн, отримав 5000 рублів. У магазинах ціни приблизно так само обкрадальні. Яйця – 110 рублів, картопля – 50 рублів… Перевірили показники газових лічильників. У нас з 2019 року накрутило 473. То ж виписали платіжку: оплатити за всі 473 куб.м. Тобто за всі роки. Дідусь пішов розбиратись. А там з такою ж проблемою цілий коридор людей. В одного чоловіка за сім років нараховано. Ще й говорять людям: “То була Україна, а тепер Расія”!
Ілюстрація Яни Тарасової, EBU Investigative Journalism Network
“У багатьох людей втрачена можливість навіть купити собі хліб. У магазинах конфіскували термінали. Оштрафовані й магазини, і обмінні пункти. Деякі магазини заборонили відкривати. Ми ще справляємося, бо це тільки почалося. Перший тиждень. Показове покарання недостойних, які не прийняли “асвабадітєлєй”, – писала жінка.
У вересні 2023-го “відділ соцзахисту” окупаційної влади призначив Галині по 4000 рублів на кожну дитину.
Російський паспорт. “Це такий вид зґвалтування людей”
“У Пологах виганяють людей з житла, якщо немає російського паспорта. У Бердянську з 1 березня соціальні виплати й гуманітарну допомогу отримають тільки ті, в кого є російський паспорт. У Херсонській області всіх, у кого немає російського паспорта, відправлятимуть на фільтрацію. Всі події зазвичай поступово повзуть протягом місяця до нашого міста. Як бути? Ми вже нічого не можемо собі купити, бо не приймають українські картки. Кошти ми отримуємо тільки від України. Зрадниками не хочемо бути. Це такий вид зґвалтування людей!”, — писала Галина у лютому 2023 року.
Її двоюрідна сестра отримала російський паспорт і влаштувалась на роботу. Принесла Галині звідти чутки: якщо до кінця березня не отримати паспорт, будуть депортувати, а дітей – у дитячі будинки.
Паспортизація, яку розпочали на окупованих після 24 лютого 2022 року територіях, у 2023-му стала насильною. Окупаційні чиновники прямо заявляли, що ті, хто не матиме російського паспорта, не зможуть отримати навіть найнеобхідніше. Наприклад, інсулін.
Наприклад, 10 серпня 2023-го таку заяву зробив так званий начальник “територіального управління” окупованого селища Лазурного на Херсонщині Олександр Дудка, опублікувавши свій відеозапис на телеграм-сторінці управління:
Олександр Дудка. Фото – скрін з відео, яке поширила окупаційна влада Лазурного. Серпень, 2023
Переді мною список дітей, які за час СВО жодного дня не були в школі. Щоб усім було зрозуміло, що згідно з законами Російської Федерації, в першу чергу, ці батьки будуть притягнуті до адміністративної відповідальності, потім до кримінальної, а потім ми їх посадимо в автобуси, відправимо на лінію розмежування і відправимо в школи українські… Якщо ви не підтримуєте законів Російської Федерації, прохання збирати речі й готуватись на виїзд – це моя пропозиція вам”.
Людмила, жінка, яка виїхала з окупованої частини Запорізької області й спілкувалася зі швейцарськими журналістами, розповіла, як примушування взяти російський паспорт відбувалося на практиці:
“Загалом брати паспорти наче необов’язково, але у людей немає вибору. Ти береш його, щоб вижити. Коли ти йдеш до лікарні, тобі треба російський паспорт. Якщо його немає, тебе не будуть лікувати. Це перший приклад. Якщо ти їдеш на авто і патруль зупинить тебе, а у тебе нема російського паспорта, вони можуть просто забрати твій автомобіль. Заберуть і не повернуть ніколи. Пенсіонери змушені брати паспорти, бо у них немає грошей – щоб отримувати пенсію”.
На Людмилу тиснули через дітей, саме тому вона виїхала: “Бачте, якщо ти відправляєш дітей до школи, ти повинен мати російський паспорт. Якщо у тебе немає паспорта, твоя дитина матиме проблеми й ти матимеш проблеми. А які це проблеми – тебе можуть позбавити батьківських прав. Вони заберуть твоїх дітей і все – ти залишишся без дітей”.
Ілюстрація Яни Тарасової, EBU Investigative Journalism Network
Галина, до останнього опираючись, влітку 2023-го таки змушена була взяти російський паспорт. Теж через дітей.
“Ходять чутки, що будуть перевірки, – написала вона у серпні. – Що будуть покарання батькам, якщо діти не ходять до школи. Що можуть і дітей відібрати. Ми з вчителями нашими з гугл-класу (діти Галини з початку окупації навчалися в українській школі онлайн. – Ред.) вже обговорили. Радять краще піти до руської школи задля збереження життя. Але нам головне – не втратити зв’язок з нашою школою. Наші обіцяють не покинути нас і підтримати. Ми сподівались, що війна закінчиться. Але тепер пишуть в новинах, що війна буде ще довго, дуже довго. На жаль. Ми не можемо нічого, окрім молитви”.
Галина описала, який процес проходять батьки, віддаючи своїх дітей до окупаційної школи:
“Потрібно надати документи й копії: російський паспорт одного з батьків, свідоцтво про народження дитини, який потрібно перекласти на російську мову, СНІЛС (це такий ідентифікаційний номер), медогляд. СНІЛС роблять в пенсійному фонді, для цього має бути російська сімкартка.
Переклад свідоцтва можна зробити вдома на комп’ютері, але якщо немає можливості, то перекладають і роздруковують в поліграфії за 200 рублів. Потім з цим перекладом треба йти в паспортний стіл, там за 15-20 хвилин перевіряють на помилки, дають заповнити заяву: “Прошу прийняти мою дитину в громадяни Росії”, – і видають папірець з печаткою “прийняв громадянство РФ”. У Кам’янці-Дніпровській ще відбитки пальців у дітей беруть (від 6 до 14 років).
Ми у школі зустріли багато однокласників, які прийшли подавати документи. Люди чекали вже до останнього. Місцеві, які ще в тому році все оформили, нас обзивають “ждунами” і глузують, що “ждалі й нє дождалісь”.
Отримавши паспорт РФ, Галина отримала непроханих візитерів. На початку вересня до неї прийшли зі скриньками – взяти участь у псевдовиборах.
“Ходили з автоматами, тільки ховались від відеокамер, що в під’їздах. Жінки з бюлетенями дзвонили у квартиру, а військовий підглядав на сходах. Пенсіонерам сказали, що скасують пенсію, якщо не проголосують. Голосування проходило по квартирах. На виборчі дільниці, у кабінки, сказали не йти. Приїхали спеціальні люди й все замість нас зробили”.
Ілюстрація Яни Тарасової, EBU Investigative Journalism Network
Торік до Галини теж приходили. На так званому референдумі про “приєднання Запорізької області до РФ”. Опісля жінка вперше за час окупації наважилася зателефонувати нам. Довго плакала і казала, що відчуває себе зрадницею. Місцеві колаборанти прийшли до неї з озброєним військовим. Погрожували, що відберуть дітей, а тоді сміялися, коли жінка тремтіла – від страху, образи та болю – і ставила галочку “за”.
Цивільне населення в окупації захищає четверта Женевська конвенція – “Конвенція про захист цивільного населення під час війни”. Відповідно до її норм, окупація має бути тимчасовою, а окупаційна влада може вторгнутися в життя цивільних осіб лише тою мірою, яка потрібна для військової мети.
“Заборонені переїзд поселенців на територію, вигнання населення або депортація, – прокоментував в інтерв’ю для іспанського телеканалу RTVE професор міжнародного права Мідлсекського університету у Лондоні Вільям Шабас. – Основний принцип полягає в тому, що цивільне населення повинно залишатися непорушним. Все, що спрямоване на внесення певних постійних змін, що стосуються населення, суперечить всьому духу закону окупації й буде порушенням цього закону, але не обов’язково воєнним злочином, тому що не всі порушення законів війни є воєнними злочинами. Ці питання будуть розглянуті, в ідеалі, у Раді з прав людини, на Генеральній Асамблеї ООН. Вони можуть, теоретично, також бути розглянуті у Міжнародному суді”.
Вільям Шабас, професор міжнародного права Мідлсекського університету у Лондоні. Фото – з сайту Міжнародного кримінального суду
Також на думку Вільяма Шабаса, той факт, що українці на окупованих територіях беруть інший паспорт, не позбавляє їх української національності:
“Звичайно, люди можуть прийняти нову національність, а потім засудити попередню. Вони можуть відмовитися від національності. І якщо вони це роблять, вони не можуть вимагати захисту Конвенції. Але я думаю, що якщо люди нічого не роблять, щоб порушити своє українське громадянство, то вони залишаються захищеними Конвенцією. Єдиний спосіб втратити українське громадянство, якщо Україна забере його. Україна цього не робить. Росіяни роблять дітей, вивезених до Росії, російськими громадянами, і це знищує їхню ідентичність. Але це не відбирає їхню українську національність. Росія не може забрати їхнє українське громадянство”.
Освіта та культура. “Дитина називає їхні підручники какашками”
Діти Галини пішли з вересня до школи – тієї, що й ходили до повномасштабного вторгнення. Але уже з російськими правилами, російською мовою та новою навчальною програмою, яка вчить любити окупанта.
“Видали по комплекту шкільної форми безкоштовно, – написала Галина у вересні. – Тканина тонка і швидко мнеться. Всі діти мають навчатися тільки у шкільній формі, дівчатам заборонено носити штани. Але ті, хто записався до школи в останніх числах серпня, форму не отримали. От і ходять учні у тому, у кого що є. Дитина називає їхні підручники какашками. Він каже, що майже всі діти в його класі – за Україну. Вчителька казала, що Україна – маленька-премаленька, а Росія – велика-превелика і навіть мільйонером можеш стати. Отже, це мільйонери прийшли у бідняків відбирати труси й унітази”.
6 жовтня у їхній школі дітей та вчителів примусили святкувати “приєднання Запорізької області до РФ”. Галина прийшла забрати дитина з уроків, а він був “на концерті”:
“Деякі вчителі дуже нервували, ховали обличчя і намагалися не бути в актовому залі. Вчителів там майже не було. Основна частина учнів гралася в телефонах або бешкетувала. Виступали в основному молодші класи. Про любов до Росії”.
Запорізька обласна прокуратура у відповіді на запит журналістові швейцарського RSI Еміліоно Босу повідомила, що в області розслідують 18 кримінальних проваджень за фактами впровадження на тимчасово окупованій території області стандартів освіти РФ та мілітаризації дітей – за ст. 111-1 Кримінального кодексу України. Щодо 13 колаборантів до суду вже скерували обвинувальні акти.
Триває також досудове розслідування у кримінальному провадженні стосовно чотирьох очільників дитячих військово-політичних рухів, незаконно створених окупаційною владою РФ: загальноросійський громадсько-державний рух дітей та молоді “Рух перших”, “Південь Молодий”, “Ми разом з Росією”, дитячий військово-патріотичний рух “ЮнАрмія”.
“Зазначені організації розраховані на найвразливішу аудиторію – дітей. Вони мають на меті впровадження у сферу виховання підлітків агресивної політики РФ, укріплення її авторитету та формування у молоді певних ідеологічних поглядів. Надалі на їхній базі можуть утворюватися терористичні організації та нести загрозу як українській, так і міжнародній спільноті”, – йдеться у відповіді прокуратури.
Наталія Арлаускайте, професорка Інституту міжнародних відносин та політичних наук Вільнюського університету, вважає, що Росія, використовуючи активно радянські та російські символи та наративи, зокрема в освіті, намагається довести, що “немає такого поняття, як незалежна українська нація”.
Це яскраво демонструють підручники з історії Росії та всесвітньої історії для 11 класу, за яким також навчають у школах на тимчасово окупованих територіях. Про це Наталія Арлаускайте розповіла в інтерв’ю журналістці литовського публічного мовника LRT Індре Макараітіте:
“Весь підручник історії Росії – про постійну боротьбу проти Заходу. Або якщо це не буквально боротьба, то постійне протистояння, напруга. Наприклад, якщо розповідь про дисидентів, то підкреслено, що вони перебували під захистом Заходу. Якщо мова про післявоєнний опір, то він визначається термінами “бандерівці”, “націоналісти”, і звичайно, підкреслюється, що післявоєнний опір підтримувався Заходом. Якщо говорити про поворотний момент 1990-х років, то також згадується “інтерес Заходу”. І тоді ми приходимо до 2022 року, де, по суті, маємо той же механізм тлумачення: “попри всі зусилля Росії з досягнення миру, співпраці та всіх інших факторів, напруга стала настільки великою, що Росія повинна була зробити саме це”.
За словами Наталії Арлаускайте, Україну у цих підручниках показують як фальшиву державу, фальшиву націю. Сучасна Україна, каже професорка, згадується як загроза, як супутник, як периферія. Де б не згадувалася незалежність України, обов’язково слідуватиме додавання “так званої незалежності”:
“Головне повідомлення, що немає незалежної української нації. Ці люди мають сенс тільки в союзі з Росією. А через рік ці 11-класники стають призовного віку. Отже, це перша систематична спроба розробити пояснення для виходу на війну. Чому це потрібно зробити, чому це цінно, чому це має сенс, чому це важливо для країни, для цього нового покоління. І це нове покоління очевидно знадобиться армії, і у великій кількості”.
Аньєс Калламар, генеральна секретарка Amnesty International, в інтерв’ю журналістці іспанського RTVE Пілар Реквені зазначила, що у цих російських підручниках з історії Росії його організація знайшла багато доказів того, що Росія переписувала історію.
“Підручник наполягає на тому, що вторгнення Росії було виправданим, що НАТО провокує війну, – розповідає Аньєс Калламар. – Він приховує ті порушення, які відбуваються зараз, і ті порушення, які здійснюються російськими військами. Отже, по суті, підручник – це інструмент пропаганди. Це позбавлення українських дітей доступу до власної культури, власної історії. Росія намагається перетворити цих дітей на зразкових громадян, якими Росія хоче, щоб вони стали.
Цей підручник історії, мабуть, – це порушення закону про окупацію, який забороняє озброєння освіти. Відбуваються злочини: українців виганяють з власної території, з власного дому, з власної країни. І заганяючи інших людей на ці території, Росія вчиняє акт колоніалізму”.
“Росіянізація тут є своєрідним вакуумом”
Херсон був під окупацією вісім місяців. Коли у листопаді 2022-го Збройні Сили України витіснили російські війська з міста, разом із росіянами виїхала на лівий берег Дніпра і частина колаборантів.
“Ми знайшли списки тих співробітників, які погодилися виїхати на територію Росії й Криму. У цьому списку було 12 людей з нашого колективу. На той час, як почалася війна, у нас майже було 900 людей, – розповідає директор Херсонської міської клінічної лікарні ім. Тропіних Леонід Ремига. – Це навіть не гордість. А це є, мабуть, такий посил моральних сил для того, щоб тут далі працювати, попри те, що тут горить, бомбить. І моя сім’я благає і кричить, щоб я виїхав до них. Я ухвалив рішення бути тут до останнього. Ну, до перемоги, звісно”.
Російські окупанти використовують як інструменти росіянізації примусову паспортизацію, переведення українців на російські пенсії та соціальну допомогу, російську мову та антиукраїнські наративи в освіті та культурі, а ще – обмеження спілкуватися українською та про Україну.
Проте це радше не росіянізація, а знищення української культури, замість якої нічого не пропонують, вважає історик та професор Єльського університету Тімоті Снайдер.
В інтерв’ю журналістові австрійського публічного мовника ORF Крістофу Бендасу він розповів:
“Сучасна Росія перебуває у дуже глибокій культурній кризі, яка полягає в тому, що вони не мають жодного уявлення, хто вони. Коли вам доводиться воювати з найближчим сусідом, щоб сказати, хто ви є, то це величезна проблема.
Термін “росіянізація” говорить, що є якась російська ідентичність і можна зробити когось чи щось російським. У зовнішній політиці… росіянин – це хтось, хто боїться Заходу або зневажає Захід. Але це не говорить про те, що таке росіянин. Або війна в Україні. “Чому ми повинні вторгатися в Україну?” – “Тому що вони кажуть, що вони – не ми”. Гаразд, вони – не ти. Але це не відповідає на запитання, хто ти.
Росіяни – єдині люди у світі, які кажуть, що України не існує. Але як інакше вони визначають себе? Отже, мені здається, що це дуже важливий момент. Коли російські пропагандисти на телебаченні говорять про те, що означає контролювати Україну, вони кажуть, що треба знищувати речі, знищувати українські еліти, знищувати людей, які вважають себе українцями, знищувати інституції. Але їхній пропагандистський апарат нічого не говорить про те, що таке Росія і хто такі росіяни.
Росіянізація тут є своєрідним вакуумом. Це ніби вакуум, який ненавидить природу. Цей вакуум всмоктує речі, але не обов’язково повертає щось інше.
Бібліотеки на півдні та сході України очищають від україномовних книг. І іноді ці книги справді спалюють. Є також речі, які робляться на більшій відстані, але які очевидно спрямовані на знищення української культури, як-от спроби вбити письменників або бомбардування архівів і бібліотек тощо. Ви знаєте, це не створює ніякої російської культури, але це має на меті знищити українську культуру”.
Як би історики не пам’ятали цю війну, вона залишиться в пам’яті як війна українська, додав Тімоті Снайдер: “Найяскравішим у цій війні є український опір. Я не знаю, як це означати, але цю війну запам’ятають як війну, де Україна, українське суспільство змогло досягти того, чого люди не очікували”.
“Ми уявляємо, як будемо святкувати День Перемоги”
Станом на вересень 2023 року в окупації перебували 2 804 населені пункти, що були захоплені після 24 лютого 2022 року. Таку відповідь Мінінтеграції надало на запит Школи політичної аналітики НаУКМА.
Про кількість людей, які не виїхали з окупованих територій, у міністерства інформації немає.
Галина залишається у рідному містечку на Запоріжжі та чекає на звільнення. Її діти навчаються у двох школах: спершу у російській, а потім вдома онлайн – в українській. А ще малюють: українські прапори, українських військових у їхньому місті й сподіваються знову побачити друзів – тих, які зуміли виїхати.
“Ми уявляємо, як будемо святкувати День Перемоги. Візьмемо українські прапорці й підемо радіти по місту. А вдома щоб були тортик і курка гриль, і олів’є, і подарунки. Ну, як Новий Рік. Тримаємося і молимося за всіх, хто нас підтримує, хто нас захищає, хто віддає своє життя для того, щоб ми жили. Молимось Богу про допомогу і благословення. Віримо, що Україна переможе”.
Автори: Алла Садовник, EBU Investigative Journalism Network
