Як Україна може допомогти вивезеним рашистами в РФ в’язням повернутися додому
З початку повномасштабного вторгнення стали звичними повідомлення про те, що українці — в’язні, яких депортували до РФ під час окупації й строк позбавлення волі яких завершився, — не можуть повернутися додому, оскільки не мають документів на підтвердження свого громадянства. Найбільше людей зараз повертаються в Україну через Грузію, тож відповідні документи мають отримати в українському посольстві у Тбілісі. Очікування може тривати від тижнів до місяців.
Увесь цей час ексв’язні мають десь жити, харчуватися, мати можливість купувати одяг, оскільки зазвичай з російських колоній їх випускають у тюремних робах. Тривалий час цим в’язням допомагали волонтери, але після призупинення президентом США Дональдом Трампом програми USAID вони втратили таку можливість.
Станом на середину лютого 2025 року було відомо про кілька десятків колишніх в’язнів, які застрягли на кордоні Грузії з РФ. Частина з них навіть пікетувала посольство України у Тбілісі, вимагаючи повернути їх додому.
Та навіть після повернення додому ці люди стикаються з низкою проблем і бюрократичних перешкод: дискримінацією, відсутністю житла та підтримки з боку держави, необхідністю відбути залишок покарання, призначеного до окупації, оскільки вироки російських та окупаційних судів не визнаються українськими судами через законодавчу неврегульованість, а також із труднощами під час отримання необхідних документів, що призводить до соціальної ізоляції тощо.
Як не тільки РФ, а й власна країна порушує права українських громадян, чому ситуація, попри намагання правозахисників, не покращується та що можна зробити, щоб виправити її, йдеться у звіті “Як допомогти депортованим в’язням повернутися в Україну”.
Документ підготовлений Центром прав людини ZMINA, ГО “Захист в’язнів України” та Європейською мережею судового захисту прав ув’язнених.
Незаконна депортація українців, які відбували покарання, з окупованих територій до РФ розпочалася з 2014 року та загострилася після 24 лютого 2022-го. Якщо у 2014 році у Донецькій та Луганській областях нараховувалося близько 16 тисяч засуджених у 36 установах виконання покарань, з яких 29 перебували в зонах бойових дій або на окупованих територіях, то вже після лютого 2022-го кількість установ зросла до 47, а чисельність ув’язнених сягнула близько 20 тисяч.
Досі держава-агресор не озвучила жодних причин для цього, але очевидно, що основною метою було послаблення правового зв’язку ув’язнених з Україною, запобігання доступу до захисту за українським законодавством, зміцнення контролю над окупованими територіями та нав’язування громадянства РФ. Унаслідок цього ув’язнені, які й так є однією з найбільш уразливих категорій населення, крім обмежень через відбування покарання, зазнають систематичних порушень прав людини.
З самого початку депортація українських в’язнів до Росії супроводжувалася фізичним і психологічним насильством, вилученням документів, жорстоким поводженням, відсутністю належної медичної допомоги та примусом до отримання російського громадянства.
Такі дії є грубим порушенням міжнародного гуманітарного права, зокрема норм Женевської конвенції, що забороняє примусове переміщення та депортацію цивільного населення й ув’язнених з окупованих територій.
Системні порушення з боку окупантів неодноразово підтверджували міжнародні інституції, громадські організації та самі українські ув’язнені. Серед основних:
- переміщення без правових підстав;
- неналежні умови утримання, зокрема у центрах тимчасового утримання іноземних громадян (ЦТУІГ);
- примус до прийняття громадянства РФ;
- складнощі у поверненні на батьківщину;
- відсутність доступу до правової допомоги.
Проблеми, з якими стикаються депортовані до РФ українці після відбуття покарання, — фактична відсутність процедури повернення в Україну, бюрократичні перепони під час оформлення документів, а також відсутність фінансової підтримки та інтеграційних механізмів.
Колишніх ув’язнених часто вносять до інформаційних систем і баз даних розшукуваних осіб, зокрема й міжнародних, що обмежує їхню свободу пересування. До того ж маршрути повернення в Україну через треті країни дорогі, небезпечні й тривалі.
Катування, нелюдське поводження і депортація
За даними Мін’юсту України, станом на 24 лютого 2022 року в пенітенціарних закладах і установах Миколаївщини та Херсонщини перебувало 1926 осіб. Ув’язнені були також на територіях Донецької, Запорізької, Луганської, Харківської областей, окупованих після початку широкомасштабного вторгнення.
В’язні на захоплених територіях стикалися із катуванням та жорстоким поводженням, поганими умовами утримання. Непоодинокими були випадки атак та обстрілів установ.
Так, після лютого 2022 року ГО “Захист в’язнів України” задокументувала 152 випадки катувань та інших форм жорстокого поводження з українськими ув’язненими. Найбільше – у Херсонській (84 випадки) та Харківській (46 випадків) областях. Що довше регіон перебував під окупацією, то більше випадків катувань фіксували правозахисники.
Окупаційна адміністрація колоній і СІЗО стала систематично застосовувати катування невдовзі після захоплення територій, використовуючи їх як інструмент для отримання інформації та залякування ув’язнених. Самі в’язні свідчили, що з ними поводилися зухвало, шукаючи приводи для того, щоб застосувати насильство. Наприклад, били за відмову копати окопи чи співати гімн Росії, карали за незначні порушення, як-от запізнення до їдальні. Ув’язненим давали вибір: або десять ударів дубинкою, або тиждень у штрафному ізоляторі.
Засуджених позбавляли особистих речей, найцінніші працівники колоній забирали собі, решту викидали. Через це в’язні, депортовані до нових колоній, не мали змінного одягу, взуття, засобів гігієни тощо.
В “офіційних” місцях тримання в’язнів окупанти систематично порушують навіть базові умови утримання: там є значні перебої у постачанні води, електрики та опалення, існує дефіцит продуктів, медикаментів, інших речей найпершої потреби. Погіршує ситуацію ще й те, що з місць позбавлення волі через евакуацію та відмову співпрацювати з окупантами пішов персонал, в окремих випадках — до 80%.
У “неофіційних” місцях тримання умови взагалі були екстремальними, стверджують правозахисники. Типовими для них була відсутність води, світла, харчування, туалету, що так само порушує основні права людини. Все це часто поєднано з катуванням та іншими формами нелюдського поводження.
Численні повідомлення свідчать про випадки позасудових вбивств, здійснених російськими військовими у неофіційних місцях тримання.
Лише між березнем та груднем 2022-го правозахисники фіксували численні випадки обстрілів і пошкоджень в’язниць, колоній та СІЗО як на окупованих територіях, так і на підконтрольних Україні. За даними Мін’юсту, щонайменше 22 в’язниці пошкоджені внаслідок військових ударів. Це призвело до загибелі п’яти працівників установ і травмування ще п’ятьох людей. Щонайменше один ув’язнений загинув.
Однак ці дані не враховують втрат серед в’язнів на окупованих територіях, які складно або неможливо точно облікувати.
З 3-го по 6 листопада 2022 року правозахисники зафіксували масштабну депортацію ув’язнених із пенітенціарних закладів, розташованих на окупованих територіях Херсонщини та Харківщини, до Росії. За попередніми оцінками, це близько 1800–2000 осіб. Серед них близько тисячі мали серйозні захворювання. Так, 384 в’язні на той час лікувалися від туберкульозу в Голопристанській виправній колонії (ВК) №7 та Снігурівській ВК №5. Ще 704 перебували на лікуванні в багатопрофільній лікарні Дар’ївської ВК №10.
Здебільшого українських громадян депортували до Краснодарської, Ростовської та Волгоградської областей, а також Мордовії.
Під час переміщення росіяни та їхні поплічники грубо порушували норми міжнародного гуманітарного права. Людей перевозили у транспорті для тривалого етапування, який часто був переповненим, не мав нормальних санітарних умов. Людей погано годували, їм не вистачало води.
Траплялися випадки, коли саме під час етапування ув’язнені заражались туберкульозом, оскільки в один транспорт людей поміщали попри захворювання в будь-яких формах.
Відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, держави зобов’язані забезпечувати дотримання правового режиму захисту цивільних під час їхнього переміщення, зокрема запобігати незаконному переміщенню, включно з депортацією та насильницьким переміщенням. Стаття 49 Женевської конвенції IV 1949 року забороняє примусове переміщення цивільного населення з окупованої території. Утім, цією ж статтею передбачена можливість переміщення цивільного населення з певної території у межах проведення повної або часткової евакуації для гарантування безпеки людей або з особливо вагомих причин військового характеру. Водночас держава, яка переміщує людей, зобов’язана забезпечити їх належним приміщенням, а також задовільними умовами з погляду санітарії, здоров’я, безпеки та харчування.
Станом на 1 січня 2024 року на територію України вдалося повернути всього 308 людей, на супроводі в Грузії перебувають 43.
“Або ти без документів, або російське громадянство”
Шлях додому українців, яких депортували до російських в’язниць і які вже відбули покарання, значним чином залежить від того, чи має людина паспорт громадянина України.
Дуже часто ув’язнені в РФ залишаються взагалі без жодних документів. Це є наслідком того, що в Україні в людини вилучають документи, що посвідчують її особу. Повернути їх зобов’язані після закінчення строку ув’язнення. Однак окупаційна адміністрація нерідко не повертає або знищує українські документи. Через це на території РФ людина після звільнення вважається “нелегальним мігрантом” і фактично позбавлена можливості самостійно повернутися додому чи звернутися за підтримкою до міжнародних або громадських організацій.
Проте іноді ув’язненим віддавали українські паспорти, що були в особових справах, кажуть правозахисники. Всі інші звільняються з довідками російського зразка, де вказано, що особа є громадянином України (іноді за наявності в особовій справі документа можуть видати також копію паспорта).
Відсутність документів неодноразово ставала приводом для тиску на українців, щоб примусити їх отримати громадянство РФ. Так, на початку окупації в Херсоні ув’язненим пропонували заповнити заяви на отримання російських паспортів. За свідченнями одного з колишніх в’язнів, у його бараку з 80 осіб близько 15–20 написали такі заяви, однак паспортів їм не видали, поки вони залишалися на території України.
Після депортації до РФ отримання російського паспорта стало ще більш вимушеним. Зокрема, в Краснодарському краї, де перебувало близько 250 українців, 70 із них погодились на отримання російського громадянства: без паспорта одразу після звільнення ув’язнені потрапляли в інші місця несвободи — до ЦТУІГ.
Сюди українців поміщали за рішенням російських судів як “незаконних мігрантів”, попри те, що самі ж росіяни депортували їх. Умови утримання у цих “мігрантських тюрмах” також були жахливі, медична допомога відсутня, харчування погане. Колишні в’язні скаржилися на жорстоке поводження. Додатково ув’язненим забороняли зв’язок із зовнішнім світом, обмежуючи право на телефонні дзвінки та контакт із рідними.
У таких закладах, розташованих на південному заході Росії, зокрема в Краснодарському краї, ув’язнені перебували під контролем російських міграційних органів. ЦТУІГ фактично ставали перепоною для повернення до України, оскільки, попри завершення відбування покарання, люди не могли виїхати через прикордонні пункти пропуску, поки не було вирішено питання з їхніми документами.
Водночас строк утримання ув’язнених могли збільшити до кількох місяців, адже в російському законодавстві відсутні вимоги до максимального строку перебування в ЦТУІГ. Так, у 2023 році були зафіксовані випадки, коли люди перебували в таких центрах до 11 місяців.
Сподіватися можна лише на волонтерів
Міжнародне гуманітарне право зобов’язує РФ забезпечити витрати на повернення депортованих в’язнів, звільнених з пенітенціарних установ, до місць їхнього постійного проживання або у разі потреби на організацію їхнього повернення до початку подорожі. Однак на практиці багато звільнених українців не отримують жодної допомоги з боку Росії.
Повернення в Україну — непросте завдання. Маршрути виїзду українських колишніх ув’язнених з РФ складні й небезпечні, несуть ризики затримання на кордонах та мають численні перешкоди. Один з перших можливих маршрутів проходив через територію Латвії та розглядався як перспективний, оскільки його широко використовували цивільні, які покидали РФ або ТОТ України.
Однак латвійські прикордонники неодноразово фіксували спроби перетину кордону особами без документів. Наприклад, в лютому 2024 року затримали групу з 14 людей із Херсонщини через підозру у причетності до злочинної діяльності та повернули їх на територію РФ.
У червні того ж року стався новий інцидент, коли група з шести ексув’язнених з Херсона протягом трьох днів не могла перетнути кордон. Чоловіків утримували в автобусі прикутими один до одного в очікуванні дозволу на перетин. Зрештою маршрут через Латвію припинили використовувати.
Через пункт пропуску “Колотилівка–Покровка” на кордоні України та РФ повернулись кілька груп колишніх ув’язнених після завершення строку покарання. У серпні 2024 року цей пункт пропуску також закрили.
Ще один шлях повернення в Україну лежить через Грузію. Процедура переходу через грузинський кордон залежить від наявності паспорта громадянина України. Ті, хто має оригінали документів, проходять контроль швидко, майже без затримок. Якщо оригіналу паспорта громадянина України немає, людина змушена чекати у буферній зоні на пункті пропуску “Казбегі”, доки українська влада не підтвердить її особу.
Після завершення перевірки Грузія надає дозвіл на в’їзд, а протягом наступного тижня депортовані отримують свідоцтва на повернення від українського посольства і можуть вирушити до України через Молдову.
У буферній зоні, що розташована між КПП “Казбегі” та “Верхній Ларс” (РФ), люди без документів перебувають від одного до трьох місяців. В окремих випадках тих, чиє громадянство Україна не підтверджує, після цього періоду перебування в буферній зоні відпускають, але приїхати в Україну вони не можуть.
Ексзасуджених утримують у підвалі адмінбудівлі в буферній зоні під контролем грузинської влади. Приміщення не пристосоване для тривалого перебування людей, і умови, в яких змушені жити колишні українські ув’язнені, не забезпечують навіть базових потреб.
Люди не мають належного харчування з боку грузинської влади (його забезпечують волонтери), медичної допомоги, укриття та доступу до засобів гігієни. Відсутність документів перешкоджає можливості придбати необхідні товари у Duty Free.
Відсутність правничої допомоги, перекладачів і можливості оскаржити своє перебування в буферній зоні піддає їх додатковим загрозам, переконані правозахисники. Ув’язнені із діагнозом ВІЛ позбавлені можливості отримувати антиретровірусну терапію.
Колишні в’язні, які опинялися на території Грузії, не отримували державної підтримки для проживання. Покриття витрат брали на себе громадські організації, як-от “Волонтери Тбілісі” та “Захист в’язнів України”.
Процедури повернення в Україну досі немає
Однією з найбільш нагальних правових проблем, з якими стикаються депортовані до РФ українці, є відсутність належної процедури повернення в Україну. Це створює для них численні юридичні й практичні труднощі.
Одна з них — неможливість віддаленого отримання документів на тимчасово окупованих територіях України або в РФ для повернення в Україну. Це питання має бути врегульоване на національному рівні, але досі не вирішене. До того ж виїзд з ТОТ навіть за наявності українського паспорта фактично неможливий. У деяких випадках люди змушені отримувати російські паспорти, щоб мати можливість виїхати з окупації.
Однак не всі можуть отримати російський паспорт — зокрема, відмови отримують ті, хто зареєстрований або проживав у Київській чи Кіровоградській областях.
За даними Мін’юсту та посольства України в Грузії, значна кількість раніше засуджених, яких примусово вивезли до РФ після 24 лютого 2022 року, повертаються додому через Грузію. Зокрема, у 2023 році за виготовленням документів на повернення звернувся 131 ексв’язень, станом на 2024-й — 188.
Водночас підтвердження громадянства України у 2024 році потребували 47 людей, з них 9 відмовили. У 2023–2024 роках грузинська сторона зверталася до українських компетентних органів щодо 151 випадку підтвердження громадянства людей із числа раніше засуджених.
Питання повернення на територію України людей, які були депортовані на територію РФ після початку широкомасштабного вторгнення, могла вирішити постанова КМУ від 21 жовтня 2022 року №1201 “Про реалізацію експериментального проєкту щодо оформлення на території України посвідчення особи на повернення в Україну”. Запроваджена постановою процедура передбачала можливість отримати таке посвідчення за зверненням в Україні одного з батьків або законного представника щодо неповнолітньої особи, чи члена сім’ї — щодо повнолітньої особи, яка перебуває за межами України. Але постанова була чинною лише один рік, тож питання досі не розв’язане.
Водночас держава не фінансує ні оформлення документів ексв’язням, ні підтримки у період інтеграції після звільнення, ні оплати дороги додому. Через це люди, які повертаються, часто залишаються без засобів до існування, доступу до медичних послуг та базової правової допомоги, покладаючись лише на волонтерів.
Проблеми ексв’язнів під час та після повернення в Україну
Однією з найбільших проблем, з якими стикаються ув’язнені після повернення в Україну, є затримання для подальшого відбування покарання. Після депортації на територію РФ місцеві суди або суди, що перебували на ТОТ України, переглядали залишок покарання, іноді залишаючи його без змін або навпаки — зменшуючи строк покарання.
За інформацією департаменту з питань виконання кримінальних покарань Мін’юсту України, з 24 лютого 2022 року після повернення на підконтрольну територію України було затримано та поміщено до установ виконання покарань 39 засуджених (станом на 22.11.2024), які відбували покарання в установах на окупованих територіях України, але не змогли відбути його у повному обсязі через збройну агресію РФ проти України.
Ситуація виникла через правову колізію: російська сторона змінила умови виконання вироку, але українське законодавство не враховує таких дій як підстави для звільнення. Внаслідок цього депортовані в’язні фактично “покарані двічі”. Такі випадки потребують відповідного нормативного врегулювання на законодавчому рівні.
Ще одна проблема — дискримінація на російсько-українському кордоні. На пункті пропуску “Колотилівка–Покровка””, який припинив працювати у серпні 2024 року, діяв волонтерський гуманітарний центр, що пропонував безкоштовну психологічну, юридичну та гуманітарну допомогу громадянам України. Втім, доступ до цих послуг для людей, які були звільнені з місць позбавлення волі, на практиці був обмежений. Це обмеження створювало значні труднощі для ексв’язнів, які опинилися без доступу до життєво важливих послуг у критичний момент — під час перебування на кордоні.
Численні скарги, які ГО “Захист прав в’язнів України” направляла до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, не призвели до змін.
Ситуація стала змінюватися після зустрічі з представником Уповноваженого з прав людини у Сумській області, в результаті якої колишні в’язні почали отримувати належну підтримку, а саме: місце для ночівлі у шелтерах та харчування.
Уже після повернення додому колишні ув’язнені часто не мають можливості отримати будь-яку фінансову допомогу, яка надається іншим постраждалим від окупації чи війни. Це пов’язано з тим, що не існує нормативної бази, яка б враховувала їхній специфічний статус.
Наприклад, для людей, які були позбавлені особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, передбачена процедура отримання допомоги після встановлення цього факту.
Також Міжнародна організація з міграції надавала грошову допомогу у 10,8 тис. гривень. Під час перетину кордону через пункт “Колотилівка–Покровка” всіх громадян реєстрували для отримання цієї допомоги. Однак колишні в’язні, які повернулися через цей пункт, стикнулися з дискримінацією: їх не реєстрували на виплати до моменту, поки не були подані численні скарги до Міністерства інтеграції, МОМ та ООН.
Тепер реєстрація на виплати ведеться для людей, які перетинають гуманітарний коридор через Білорусь. Проте для тих, хто повертається через Грузію, реєстрація на допомогу складна, що майже унеможливлює її отримання.
Питання житла — одна з найгостріших проблем для людей, які повертаються після незаконної депортації. Багато з них втратили домівки через руйнування, окупацію чи неможливість повернення до небезпечних територій. Зокрема, це створює значний бар’єр для інтеграції в суспільство. Програми державного чи міжнародного забезпечення житлом часто недоступні для таких людей через дискримінацію або адміністративні перепони. Особливо гостро стоїть проблема відмови у наданні тимчасового житла чи притулку в шелтерах, що лише погіршує і без того складне становище повернутих ув’язнених.
Нагальною є також проблема із визнанням правового статусу ексв’язнів як потерпілих від депортації осіб. Згідно з міжнародним правом, держава чи сторона конфлікту, яка вчинила незаконну депортацію, несе відповідальність за відшкодування матеріальних та нематеріальних збитків. Це включає компенсацію за втрачене майно, порушення життєвих зв’язків, моральну шкоду тощо.
Однак українське законодавство не містить окремих нормативно-правових актів або положень закону, якими б встановлювались особливості визнання потерпілими від вчинення злочину проти людяності ув’язнених. Однією з основних причин, чому ув’язнені, депортовані на територію РФ, не визнаються потерпілими від злочину незаконної депортації, є відсутність підтвердження факту цього злочину з боку відповідних органів.
На практиці, державні інституції, зокрема правоохоронні органи, часто не фіксують або не визнають фактів депортації таких людей, що ускладнює подальше визнання жертв потерпілими від воєнного злочину.
Що і як можна змінити: пропонують правозахисники
Правозахисники наполягають, що повернення депортованих громадян України, іноземців і осіб без громадянства, які на законних підставах проживали на території України, та станом на початок широкомасштабної збройної агресії перебували в місцях несвободи, має стати частиною пункту 4 Формули миру президента України.
Також необхідно розробити процедуру повернення ексв’язнів за посередництва Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини із чіткою верифікацією осіб у співпраці із закордонними дипломатичними установами для видавання тимчасових документів.
Для депортованих на територію РФ громадян України має бути забезпечена ефективна процедура оформлення посвідчення на повернення. Наприклад, через експериментальний урядовий проєкт із забезпеченням оформлення таких документів на території України.
У разі перебування громадян України в буферній зоні на кордоні із третіми країнами закордонні дипломатичні установи України мають забезпечити невідкладну процедуру ідентифікації особи для скорочення часу перебування в цій зоні.
На національному рівні треба розробити прозорий механізм врахування строку покарання, який депортовані в’язні-українці відбули в місцях несвободи на території РФ, зокрема в ЦТУІГ, а також строку, необхідного для прибуття на кордон з Україною, перебування в дорозі та буферній зоні. Для цього доцільно розробити й ухвалити відповідний закон.
Міністерству юстиції слід розробити та забезпечити реалізацію програми підтримки громадян України, яка має включати забезпечення тимчасовим житлом, базовим харчуванням, медичною допомогою, а також психологічною підтримкою для реабілітації осіб, які були депортовані, зазнали катувань чи інших форм насильства. `
Автор: Наталія Адамович
Джерело: Центр прав людини ZMINA
Tweet
