Звільнені від окупантів Руські Тишки: фосфорні бомби, вантажівки з пральними машинками і покинуті трупи росіян

У Харківській області два села, що називаються Тишки: Руські та Черкаські. Розташовані поруч. Слово “Руські” не викликало в росіян сантиментів. Постраждали обидва населених пункти — окупанти зайшли сюди вже по обіді 24 лютого. І відтоді понад два місяці невпинно обстрілювали Харків. Приблизно шостого травня відступили за річку і звідти почали гатити вже по Тишкам. Обом. Чотири місяці тут була передова.

78 пострілів поспіль із “Градів” по Харкову

— …Я на все це дивлюся і не можу зрозуміти: як людина при здоровому глузді може зробити таке? Що я зробила тій Росії? — Алла Корзуріна показує руйнування в рідному селі. — У нас тут такі сосни були! Таке повітря! Все спалили! У мене п’ять онуків, де вони гратимуться, куди їм повертатися?

Сосновий бір уздовж вулиці Джерельної стоїть сумний і чорний. Між обпаленими й поламаними деревами повільно ходять сапери.

Пані Алла, обходячі ями, засипані будівельним сміттям (це вирви від снарядів) веде нас до свого понівеченого обстрілами будинку.

— Отут стояли гаубиці, машині криті такі великі, із снарядами. Гради тут заряжали, стріляли, –  показує жінка. – Гармати у нас стояли прямо за городами. Екскаваторами були викопані ями і звідти оці величезні дула на Харків стріляли. Боже, я рахувала! 78 вистрілів “Градів” поспіль, без перерви… 43 вистріли з гармати без перерви… Куди ж ви, кажу, стріляєте? Там же люди, діти.

— Які російські підрозділи стояли в селі?

—  Спочатку були молоденькі хлопці. Один казав: “Я из Петербурга. Мне 19 лет. У меня брат в Харькове, а меня заставляют туда стрелять”. А потім були вже еленерівці, кадирівці. Двічі були перевірки. Шукали щось по погрібах, по хатах, по чердаках…

На початку травня росіяни відступили. Але недалеко, за річку в ліс.

— Окупанти нам казали, що 9 травня все закінчиться. Ми чекали. Я, дурна, так вірила! Шостого трпвня ми вранці встали, а тут немає нікого — пусто. 7 травня зайшла Україна. Сказали: “Ми із Тернополя, у вас буде світло”. Ми так зраділи, думали, що все вже закінчилося. А виявилося, що воно ще й не починалося. То була тільки наша розвідка. Вони десь пішли. А 9 травня після обіду як почалися обстріли! Ми дві доби сиділи у кумів у погребі. День і ніч! Ми не могли вилізти навіть курей погодувати. Тільки двері одкриваєш — знову обстріл. Росіяни відступили за річку. Ото бачте сосни зеленіють. Там вони стояли. І звідти по нас гатили. Нас тероборона вивезла. Ми 12 травня виїхали, а куми 14 травня. У них на очах вночі будинок розбили. З вертольотів обстрілювали… Тут вже людей майже не було, а вони стріляли по людях! Це просто в голові не вкладається.

Алла Вікторівна розповідає, що відступивши, російські військові били передусім по тих місцях, де перед цим базувалися. Зокрема по місцевій школі. При цьому українських військових в селі на той момент ще не було.

Росіяни залишили село, навіть не забравши трупи своїх убитих.

— Отут в соснах вони покинули своїх солдат російських, вони там і лежали…Тут стояв такий запах! Неможливо було дихати. Моєї сестри чоловік сюди пробрався якось, дешо забрати з моєї хати. Так казав, що тут дихати просто нічим було.

“Пральні машини звозили звідусіль у мій двір”

Дивна любов окупантів саме до цього типу побутової техніки знайшла підтвердження на дворі Сергія Сердюка, де звалені в купу, наче рештки убитих тварин, десятки “кістяків” та барабанів від пральних машинок.

— … Ці пральні машинки вони скрізь по селу крали і сюди звозили,  — розповідає Сергій.

Він показує на телефоні, яким комфортним колись було його обійстя. Саме тому, мабуть, його будинок і обрали для своєї бази росіяни.

— Ми виїхали звідси практично одразу, — розповідає господар. — У березні у будинок вдерлися. Спочатку жили одні “орки”, потім вони поїхали — інші зайшли. Вивезли все: холодильники, пральні машинки, усі речі, ванну, ліжка, все з гаража. Сусіди кажуть, що два камази підігнали і вивезли все, що могли… Вкрадені і людей пральні машини вони тут сортували і теж камазами вивозили.

Потім по будинку поцілило, і купа барабанів — це все, що залишилося від ще не вивезених пристроїв.

Крім розбитих пральних машинок, після себе росіяни покинули бруд, бляшанки від консервів, російські сухпайки. Свої документи на будинок Сергій випадково знайшов на купі сміття за парканом. Сапери перевірили двір Сергія і те, що залишилося від будинку, а ось городом порадили не ходити — небезпечно.

Коли в село прийшли українські військові, вони також розмістилися у підвалі у Сергія. Розташування будинку — на самому краю села, за ним добре проглядалося місце, куди якраз відійшли окупанти, — зробило його для наших вояків своєрідним форпостом . Утім, украй небезпечним: сюди прилітало безліч разів, а в гаражі згоріла автівка з військовими медиками…

“Першого вересня нас обстріляли фосфором”

— 24 лютого ми з дружиною почули вибухи. Стріляли танки. Вже вдень колони російської військової техніки йшли селом. Багато росіян оселились у школі. Руйнувань у селі майже не було. А коли вони відступили, на початку травня, нас почали сильно обстрілювати.

Віктор Михайлович Сім’ячко, за спеціальністю інженер, але вже 37 років займається фермерством. Все робить сам, своїми руками — і техніку ремонтує, і навіс для трактора може збудувати.

— У мене господарство невелике. На ньому тільки ми з дружиною працювали. Але прибуток був і податки я сплачував.

Під час окупації росіяни вкрали у фермера… дисковий плуг.

— 24 квітня, на Великдень, пригнали трактор, зачепили диски і поїхали. Так у мене техніка старенька, вони подивилися — немає чого брати. А новий плуг забрали.

Щоб зберегти від окупантів свою автівку, Віктор її зіпсував: витяг з неї і сховав акумулятор.

Зараз від його ферми з гордим іменем “Сокіл” мало що залишилося. Тварини загинули, машини розбиті, елітне зерно зіпсоване, будинок згорів після обстрілу фосфорними снарядами.

— 17 червня ми з дружиною ховалися в підвалі. Було 16 влучань поблизу мого обійстя. На городі, за двором. А потім бахнуло на дворі. Ми вилізли. Бачимо: розбило приміщення, де зберігалися насіння. Паркани поваляло. Окна повилітали в будинку. І після цього обстріл одразу припинився. Думаю, був якийсь коректувальник. Бо 16 пострілів пройшло повз нас. А як влучили — одразу стріляти перестали. А потім обстріли були дуже часто. Сарай згорів, де свиней тримали… 110 курок-несушок теж загинуло. А першого вересня опівночі був обстріл фосфорними снарядами. Вони поцілили в будинок і загорівся другий поверх. Дружина каже: “А чого це в нас надворі світло включене?” Ми вискочили з будинку. Бачимо — другий поверх палає. У мене є електростанція. Я її запустив, зміг увімкнути насос… Але вітер був занадто сильний. Будинок згорів.

Зараз Віктор живе в Харкові у доньки, але кожного дня приїздть додому, поратися, ремонтувати, рятувати те, що ще можна відновити: латає дірки у посіченому тракторі, накриває вцілілими шматками шиферу сарай, де зберігаються залишки елітного насіння соняшника. Купка ячменю, що відсиріла під відкритим небом і дощами, уже пустила зелені паростки.

Автор: Ірина Скачко; Харківська правозахисна група