«Дніпра в Україні вже немає»- стверджує академік Анатолій Яцик

Ми звернулися до директора Українського науково-дослідного інституту водогосподарсько-екологічних проблем, академіка Анатолія Яцика з проханням розповісти про стан Дніпра. Він розпочав із того, що виправив нашу помилку.– У нас Дніпра в чистому вигляді майже немає. Починаючи з білоруського кордону, зі спорудженням греблі Канівської ГЕС і наповнен ням водою Київського водосхови ща, практично завершився етап створення каскаду дніпровських водосховищ. Таким і є Дніпро в Україні. Це серйозна споруда, всілякі міфи про неї ходять, але єдине, для чого каскад насправді будували – для виробництва електроенергії. Хоча сьогодні й ця потреба відійшла в минуле – було близько тисячі малих ГЕС, сьогодні – 64. Коли щось безкоштовне, таке до нього й ставлення – гідроагрегати майже не оновлювали, вони виходили з ладу, й станція припиняла роботу. Яскравий приклад: кілька років тому зайнялися науковим форматуванням малої енергетики на Південному Бузі (ця річка утворює з Дніпром Дніпро-Бузький лиман), так там німецькі агрегати ще до війни поставили, а наші умільці їх до останнього часу підтримували в робочому стані – десь на гвіздку, десь на мотузці. Німецькі фахівці приїхали – були шоковані. Кажуть, у нас уже десять поколінь устаткування за цей час змінилося, віддайте нам для музею, ми вам нове безкоштовно поставимо! Ось це, до речі, і є сьогодні головною проблемою – десятиріччями воду розглядали тільки як господарський ресурс, джерело енергії та стік для брудних речовин. Про те, що річка є основою життєзабезпечення водної екосистеми й, зрештою, людини як такої, не йшлося. Тому й маємо досі виключно водозатратні технології: витрачаємо води в 4-6 разів більше, ніж європейські країни. А вийти на ці європейські норми невдовзі нас змусить життя: наша вода не придатна для користування: з 63-х тис. українських малих річок та водотоків понад 80% фактично перетворені на каналізаційні колектори, непридатні для всіх видів водокористування. Тобто навіть город поливати – здоров’ю зашкодить. Лише в Києві 430 водних об’єктів – озер та річок. І жодного в належному стані! Можливо, ситуація ще гірша, бо точніше не можу сказати – останні 20 років не проводили паспортизації річок України, а, як відомо, все тече, все змінюється. Ми не знаємо, що маємо. Ось хіба що Либідь у Києві – доступний для досліджень колектор стічних вод правобережжя столиці. Не варто вже згадувати, що була вона судноплавною, мала 20 м глибини й весь Київ ходив на її береги відпочивати … Кілька років тому ми знайшли в ній понад 200 труб нижче рівня води – так зливають свої відходи фірми та підприємства, а далі Либідь у районі Видубичів скидає все це в Дніпро. А водою з великих та малих річок басейну Дніпра користуються 35 млн українців, це понад 70% населення держави.

У. Т.: То, може, є сенс принаймні поступово спустити каскад і повернути Дніпро до його природного стану?

– Київське водосховище взяло на свої груди весь радіоактивний удар. Там сьогодні на дні лежить 90 млн м3 радіоактивного мулу. Це, аби ви уявили, 330 тис. залізничних вагонів. Якщо ми будуватимемо через нього, як тогохочуть, об’їзну дорогу навколо столиці, пустимо радіоактивний мул просто на турбіни Київської ГЕС і отримаємо техногенну катастрофу, гіршу Чорнобиля! Київське водосховище потрібно грамотно експлуатувати. Система безпеки Київської ГЕС відповідає сучасному світовому рівню. Моя пропозиція – пустити об’їздну дорогу через греблю Київської ГЕС – вона залізобетонна, розрахована на 1000 років, є відповідні розрахунки фахівців – витримає навантаження. Насправді сьогодні гостро стоїть питання не спуску каскадів, а хаотичної, нерегульованої, протизаконної забудови в заплавах, навколо дамб, на землях водного фонду, які б мали бути недоторканними. Якщо так піде далі, дочекаємося, доки цю проблему врегулює сама природа…

У. Т.: Так, як це щойно сталося в Західній Україні?!

– Поясню так, як пояснюю завжди. 38 років у Києві не було повені. Зазвичай через лівобережну дамбу, яку сьогодні планомірно забудовують, протікає 700 м3 води за секунду, а під час повені 1970 року текло 18 000 м3. Тоді ще не збудували Канівське водосховище, й усе ж частину міста було підтоплено. А перед цим, у 1931-му, поблизу Києва щосекунди проходило 23 000 м3. Природа має свої жорсткі закони, які не регулюються урядовими постановами – десь раз на сто років збігаються в часі повені на Дніпрі, Прип’яті та Десні, й саме так тоді сталося. Але в 31-му заплава в районі Кончі-Заспи була семикілометровою, а сьогодні, внаслідок забудови елітними бу динками, має щонайбільше 600 м. А рівень води тоді там піднявся на 10,85 м, уявіть, що станеться з нинішніми будинками під впливом невблаганної стихії. А тепер рахуйте самі, скільки років пройшло з 31-го до 70-го, і скільки – від 70-го до нинішнього 2008-го… При чина деформації пойми Дніпра через масові забудови котеджами та дачними будиночками, штучні намивання піску та зміни висоти поверхні землі відома: свого часу не були взагалі інвентаризовані землі водного фонду, які мали бути винятково державною власністю, вони опинилися у власності сільрад і їх швидко пороздавали й продали. Наш інститут вимагає заборонити забудову акваторії Дніпра, щоб попередити техногенно-екологічні катастрофи. Крім того, кожен громадянин повинен мати право підійти до берега річки. Це загальносвітова практика, прописана в українському законодавстві. Але таке очевидне право сьогодні масово порушують ті, хто вже відгородили собі ділянки біля річки.

У. Т.: Чи є місце в Україні, де можна напитися з Дніпра?

– Пити воду можна у витоках річок. Для Дніпра це мохові болота Смоленської області. Ми оцінюємо якість води за токсикологічними, радіологічними, бактеріологічними показниками. Й тенденція одна – різними темпами, залежно від активності людей, які «працюють» над Дніпром, вода невпинно погіршується. Система водоочищення відпрацювала вже 3-4 своїх терміни. До того ж, наприклад, пральні порошки повністю вилучити з води неможливо. Водою з Дніпра поливаємо овочі – харчовий ланцюжок через воду та продукти вже забруднений. У нас практично все питне водопостачання з поверхневих водотоків має п’ятий клас якості з шести можливих, а система водопідготовки для подальшого нашого з вами пиття та приготування їжі розрахована на перший, максимум, другий клас. І це при тому, що Київ споживає воду з найчистішої української річки – Десни, а також із верхів’я Канівського водосховища й підземних вод. Ще Луї Пастер у XVIII ст. сказав, що 80% хвороб ми випиваємо з водою. Як експерт Всесвітньої організації охорони здоров’я, повністю поділяю це твердження. Ті, хто ухвалюють рішення, п’ють воду з пляшок. Але не така вона вже й безпечна. Природно утворена вода, випадаючи з атмосфери, проходить товщу землі, віддає нехарактерні елементи й набирає потрібні. Понад 30 років працюючи з водними ресурсами, вивів формулу – ставлення до води визначає рівень розвитку нації. Вода має свій код, свою пам’ять у мільйони років. Мої колеги проводили такий експеримент: наливали воду в три пляшки. Одній говорили добрі слова, на іншу не звертали уваги, третю лаяли. Коли воду заморозили водночас, у першій пляшці були гарні кристалічні сніжинки, друга ще до заморожування засмерділа, а в третій структура льоду була ламана. А ми ж на 80% також складаємося з води…

КАРТА КИЄВА

Радянська цивільна оборона була завжди напоготові: ця мапа досі прикрашає коридори Української студії телевізійних фільмів, нагадуючи про те, що за ймовірного катастрофічного прориву греблі Київського моря вода до столиці дійде за 42-45 хвилин, її рівень у Дніпрі підніметься на 11, 7 м, а спаде вода через 7-12 годин. Запитання Тижня залишається відкритим – чи ставитися до цієї схеми як до кумедного раритету минулого, чи час відновити попередження?

Як стверджує академік Анатолій Яцик, насправді Київське водосховище треба просто грамотно експлуатувати: «Навіть якщо прорве греблю Київської ГЕС, 3,2 млрд м3 води не підуть на Київ, – їх спокійно прийме Канівське водосховище, далі – Кременчуцьке. Звичайно, постраждає котеджна забудова Кончі-Заспи, але затоплення столиці аж до Печерська – це міф. Це все піддається розрахункам, і не політологів, а гідротехніків. Система безпеки на Київській ГЕС – на сучасному світовому рівні».

Марія Старожицька, «Український Тиждень»

Читайте также: