Культура зґвалтування. Щоб викорінити сексуальне насильство, потрібно перестати сприймати його як норму
Сьогодні жінка має більше прав, ніж декілька століть тому. Вона стала більше захищена звичаєво і юридично. Однак, незважаючи на це, досі живе в страху, одягаючись більш відверто, повертаючись додому пізніше, усвідомлюючи, що «подружнього обов’язку» насправді не існує.
Зґвалтування – акт, учинений проти волі потерпілої особи із застосуванням фізичного насильства, погрози або з використанням безпорадного стану потерпілого. Це найпоширеніша форма сексуального насильства. Йому найчастіше піддаються молоді дівчата й жінки.
Розділ IV Кримінального кодексу України розрізняє п’ять злочинів проти статевої свободи й статевої недоторканності особи:
- Зґвалтування – від трьох до п’яти років (ст. 152).
- Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (тобто інші форми задоволення статевої пристрасті, окрім безпосереднього статевого акту) – до п’яти років (ст. 153).
- Примушування до вступу в статевий зв’язок – до шести місяців або штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів (ст. 154).
- Статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, – до п’яти років (ст. 155).
- Розбещення неповнолітніх – до п’яти років (ст. 156).
Відповідно до результатів дослідження «Насильство стосовно жінок у ЄС», оприлюдненого в 2014 році, що його провело Агентство Європейського Союзу з основних прав у 28 державах-членах ЄС, 33 % жінок, яким виповнилося 15 років, зазнали фізичного та/або сексуального насильства.
Згідно з даними інформаційного агентства «Українські реалії», в Україні щодня трапляються понад 160 випадків сексуального насильства, а до поліції звертаються лише 10-15 % потерпілих. Культура зґвалтування, віктимблеймінг, «виховання» жінок і відсутність виховання чоловіків – основні причини такої сумної статистики.
«Я боюсь його, як смерті»
На історію Юлі ми натрапили випадково, коли шукали людей, які б могли розповісти про свій перший секс. Така знахідка шокувала. Ми очікували приємних або навіть і не дуже приємних спогадів про перший раз, але аж ніяк не розповіді, яка б розпочалась зі слів «це було не з моєї волі».
Усе сталося два роки тому, коли Юлі було 14. Разом з компанією дівчина святкувала день міста. Трохи випили, поїхали кататися на скутерах. Зі своїм знайомим заглушилися у дворі по дорозі, почали цілуватися. Усе було нормально, допоки кремезний хлопець, старший від дівчини на п’ять років, не потяг її до під’їзду.
За словами Юлі, усе було наче в тумані. Кричала, просила не чіпати. Пручалася, та вирватися забракло сили.
«Було дуже боляче. Але більше боліло не тіло, а душа, бо я нічого не могла зробити».
Вийшли з під’їзду, обоє мовчали, так і роз’їхались. Дорогу додому дівчина не дуже пам’ятає, бо була шокована. Удома нікого не було. У коридорі на підлозі Юля лише залишила калюжу сліз.
Розповідає, що наступного дня ґвалтівник зізнався їй у коханні, але вже за тиждень забув, як її звати.
«Минуло вже два роки, а я боюсь його, як смерті».
Інколи вони випадково зустрічаються. Він завжди вітається та усміхається – Юля ж проходить із кам’яним обличчям і намагається приховати тремтіння, яке пробігає по тілу від його вигляду.
За місяць після того страшного вечора про це говорили всі, кому не лінь. Він усім розповів, усі почали розпитувати. Ґвалтівник, зі слів Юлі, вини не відчуває. Запитує лише, чи вона на нього не ображається.
Цей випадок дівчину не покидає й досі. Колишній хлопець, знаючи цю історію, шантажував її. Часто згадував про це й використовував під час будь-якої сварки: слабке місце Юлі, якому не давали загоюватись. На секс наважилась, але розповідає, що це було жахливо через страх. До того ж він тиснув на дівчину: «Ти йому дала, а мені ні?»
«Мене постійно наздоганяють ті події, досі розпитують про це. А я часто плачу. Це важко».
У тому, що сталось, Юля винить себе. Говорить, що їй не треба було пити, йти гуляти і взагалі з ним зв’язуватися. Батькам не розповідала: у них не дуже теплі стосунки. Дівчина їх боїться, підтримки не чекає. Каже, що за допомогою до психологів теж не зверталася. Переживала сама: не дуже легко. Доходило до порізів на тілі, від чого ставало легше. Емоції перетворювала на малюнки. Усі думки залишала в блокноті на телефоні, після чого видаляла.
До поліції не йшла, бо впевнена, що ніхто не буде займатися цією справою. Крім того, хвилюється, що в такому разі про зґвалтування знатиме все місто.
«Якби була нагода з ним поговорити, я б сказала, що ненавиджу його. Що він найжахливіша людина, яку я лише знаю. Побажала б пережити те, що пережила я, але в сто разів гірше. Його не слухала б. Не бачу сенсу. Від його вибачень мені легше не стане».
Сьогодні, ведучи бесіду про сексуальне насильство, ми повинні говорити про «культуру зґвалтування».
Культура зґвалтування (від англ. rape culture) – широкий термін, що виник у 70-х роках минулого сторіччя. Це комплекс переконань, які заохочують агресію з боку чоловіків.
Віктимблеймінг і необ’єктивне подання матеріалів у ЗМІ легко можуть нормалізувати сексуальне насильство над жінками.
Віктимблеймінг
Якщо хтось залишить гаманець на видному місці, а його вкрадуть, то, скоріш за все, ми скажемо: «Сам винен, не потрібно було залишати без нагляду». Це – віктимблеймінг (від англ. victim blaming – звинувачення жертви). І наше суспільство дуже часто використовує саме цю реакцію на злочини сексуального характеру.
Чому взагалі виникає таке явище? Звинувачуючи потерпілу людину в тому, що з нею сталося, ми несвідомо намагаємося відгородити себе від таких випадків. Вказуючи на її хибу, ми стверджуємо, що з нами такого не станеться, бо діятимемо «за правилами».
Звинувачення, які ллються на адресу жертви сексуального насильства, можуть здаватися логічними. Втім, вони можуть повністю виправдати нападника, який винен у злочині.
Досить часто можна почути, що жінка заслужила це, бо сама спровокувала чоловіка, відверто одягнувшись, випивши занадто багато вина, і взагалі «навіщо вона туди пішла?» Ще з юності дівчат лякають зґвалтуванням: не одягати короткої спідниці, не пити в компанії хлопців, не ходити темними вулицями, носити газовий балончик і таке інше. Складається враження, ніби, дотримуючись цих «правил», дівчина буде в безпеці. Але ж юнака не виховують словами: «Дівчат ґвалтувати не можна!» Це, напевно, було б смішно. І все ж бувають ситуації, коли відмову не сприймають серйозно, а сп’яніння чи слабкість використовують.
Також існують думки, що комусь подобається бути жертвою або що жінки хочуть, аби їх зґвалтували. У сучасній психіатрії та психології існує поняття «психологія жертви», тому інколи можна натрапити на ситуації, коли жінка відтворює травму дитинства, піддаючись сексуальному насильству. Проте ця проблема настільки індивідуальна, що вона не повинна масово ставати публічним звинуваченням потерпілих.
Ніхто не заперечує, що фантазії можуть бути багатими й на такі бажання. Їх можуть викликати порнофільми, у яких жінка дістає задоволення від своєї беззахисності й домінування партнера. Це може урізноманітнити сексуальне життя, проте межа тут дуже тонка. Фантазувати про зґвалтування й пережити насилля – різні речі.Ніхто не хоче й не заслуговує пережити наругу зі зламаним життям і психікою.
Кажуть, що жінка повинна вміти захищатися. Бувають ситуації, коли ґвалтівник нападає на жертву, а вона стає пасивною та «слухняною», навіть після курсів самооборони. Це неконтрольований механізм, своєрідний психологічний захист: реакція на напад у всіх різна. Одна жінка щосили відбиватиметься, інша – зціпеніє. Пояснити таку свою поведінку після пережитого вона не зможе. Ґвалтівнику ж таке лише на руку: «Вона не відбивалась, а значить, була не проти».
Культура зґвалтування виправдовує чоловіка тим, що він діяв інстинктивно. Жінка ж відповідає за те, як поводиться з нею чоловік, тому що він не може встояти перед її сексуальною силою. Провину за дії однієї людини банально перекладають на іншу.
Віктимблеймінг глибоко вкорінився в суспільстві й сприяє розмноженню насильства. До XXI століття жінки подолали величезний шлях, щоб почуватися захищеними й значущими в суспільстві. Одначе його частина досі надає захист злочинцям, розглядає сексуальне насильство як річ буденну, розвиваючи культуру зґвалтування.
#я(Не)БоюсьГоворити
Пам’ятаєте слова: «У тому, що сталось, Юля винить себе»? Так-от вона така не одна. Більшість жертв просто боїться говорити про те, що їх зґвалтували.
Такі жінки картатимуть себе абсолютно за все. Краще б удома сиділа, не пила вина, не сідала до автівки нового знайомого. Людина «збоку», адекватно оцінивши ситуацію, скаже, що ці звинувачення безпідставні. Якщо так мислити, то з дому краще не виходити взагалі: закритися на три замки й відгородити себе від спілкування. Річ у тім, що на ґвалтівникові не написано: «Я психопат, бійся мене!» Від такої ситуації не застрахований ніхто: навіть дружина люблячого чоловіка може стати його жертвою.
Зґвалтована жінка боїться осуду людей, почувається брудною, соромиться. Вона не звернеться із заявою до поліції, не обговорить свою травму з психологом. Часто мовчатиме навіть перед рідними й близькими людьми.
У такому разі тіло жінки видається їй чужим. Жертва може не бачити причин жити далі й не матиме сили боротись. Відновлення справедливості її мало цікавитиме. Якщо людина слабка духом, їй обов’язково потрібна допомога. Помітивши апатію та депресію, можна запобігти трагедії.
Набагато краще, коли жінка починає відчувати ненависть і хоче помститися. Вона кричить про свою трагедію, намагається привернути увагу й покарати злочинця.
Життя жертви ділиться на «до» і «після». І неважливо, замах це чи власне зґвалтування: вона про нього пам’ятатиме завжди.
Улітку 2016 року журналістка Анастасія Мельничук запустила флешмоб. Під хештегом #яНеБоюсьСказати вона розповіла історії домагань до себе. Хештег підтримали тисячі жінок і чоловіків, він поширився за межі України. Кількість історій, які протягом двох років розповіли жінки й чоловіки, вражає. Масштаби насильства в сучасному світі занадто великі.
Портрет насильника
Поширена думка, що ґвалтівники – психопати. Проте так буває рідко. На злочин вони йдуть свідомо, щоб задовольнити власне его й показати свою значущість.
Щоб вступити в сексуальний зв’язок із жінкою, потрібно бути цікавим і вміти її зацікавити. Цього не досягнути за одну секунду. А коли хочеться просто тут і зараз, насильник обирає варіант, який не потребує багато зусиль: просто взяти те, що хочеш.
Ґвалтівник самостверджується, контролюючи слабшу людину. Проте лише він потрапить у середовище, у якому є «малою рибиною»: він ламається, починає виправдовуватись і все заперечувати.
Деякі риси характеру дозволяють нам «прочитати» потенційного насильника:
- Жорстокість у ставленні до тварин і дітей.
- Звинувачення будь-кого, лише не себе. Може перекладати вину за всі свої проблеми на інших. У випадках сексуального насилля – на жертву.
- Гіперчутливість. Потенційний насильник може різко реагувати на несправедливість, яка насправді є невіддільною частиною нашого життя: виписування штрафу, прохання допомогти в хатніх справах.
- Надмірні ревнощі, які можуть прив’язувати до сильного кохання. Однак нічого спільного вони з ним не мають, а є лише ознакою незахищеності й власництва.
- Контроль не означає бажання турбуватися про безпеку. Він може досягти такого рівня, що жінка не зможе приймати рішення самостійно.
- Словесні образи, погрози силою.
- Грайливе застосування сили в сексі.
С. Рахман експериментально довела, що чоловіків можна навчити збуджуватися від одного вигляду жіночих туфель, якщо не раз показувати їм взуття разом з відвертими світлинами жінок.
Чоловік, раніше не схильний до насилля, під час перегляду порнофільмів з його елементами може утворити собі міцну асоціацію. Тому надалі думка про зґвалтування може його спокушати.
Що робити?
Хоч би як жахливо це звучало, але до такої ситуації потрібно бути готовою.
Перше, що тобі треба прийняти й запам’ятати: потрібно буде про це говорити. Бо насильство існує доти, доки про нього мовчать. Хоч би який страшний і неприйнятний був твій випадок, про злочин потрібно заявити.
Це буде дуже важко, але доведеться переступити через страх, сором і безсилля.
Якщо на тебе здійснили напад, переконайся, що насильник не озброєний. Намагайся відбиватись будь-якими способами й кричи. Спробуй звернути увагу на зовнішність ґвалтівника, якщо це незнайома людина.
Якщо зґвалтування сталось, збери залишки сили й виконай наступне:
- Збережи одяг, у який ти була вдягнена: на ньому можуть залишитись сліди, важливі для експертизи.
- Звернися до лікарні за допомогою, заразом задокументуй усі тілесні ушкодження. Зазвичай жертви зґвалтування намагаються швидше прийняти душ, щоб змити із себе «бруд». Цього не потрібно робити. Піди до гінеколога: він знає, що чинити в такому разі.
- Звернися до поліції.
Обов’язково розкажи про те, що сталося, рідним і близьким. Біль, яким ти не поділишся, буде небезпечний.Разом ви зможете пережити те, що сталося.
Краще звернутися за спеціалізованою допомогою до психолога. Якщо ж не можеш наважитись і бажаєш зберегти анонімність, то існує центр «Ла Страда-Україна». Це громадська правозахисна організація, яка з 1997 року працює в напрямку протидії торгівлі людьми, домашньому насильству й порушенням прав дитини, ліквідації всіх форм дискримінації, забезпечення гендерної рівності.
У центрі працює всеукраїнська цілодобова «гаряча лінія». Телефонуй 0 800 500 335 або 116 123 (з мобільного)
Автор: СОФІЯ МІЩУК; Студвей
Tweet
