Балога і «братва». «Барва» «відмиває» капітали. «Польові дослідження» закарпатської мафії-3

У 1998 році «гідні сини краю» з комерційно-політичного клану «Барви» приходять до влади в Мукачеві. Мером міста стає пан Віктор Балога. Що повинен зробити вождь, аби народ його визнав? З часів стародавніх римлян відомо: вождь повинен дати народу «Хліба й видовищ!». І «Барва» розпочинає саме із хліба. Ні, фірма не роздає мукачівцям хліб «на халяву». Навпаки, вона прибирає фактично все виробництва хліба у місті до своїх рук. МУКАЧЕВО. ТІНЬОВІ «БАРВИ» МУКАЧІВСЬКОЇ ПРИВАТИЗАЦІЇ.

Я не буду вигадувати свого власного сценарію цієї неймовірної «епопеї», що розповідає про те, як одна-єдина родина, непомітно трансформувавшись у «клан», перефарбувала древнє місто над Латорицею своєю власною «Барвою». Навіщо? Про це вже писали. І я нині лише нагадаю вам те, що розповідав закарпатцям один із наших колег кілька років тому. Читайте, будь ласка.

«…Усі подробиці блискавичного захоплення групою осіб (під прапором відомої комерційної структури «Барва») владних висот, а також провідних позицій у багатьох сферах економічного життя Мукачева та області ще чекають свого прискіпливого вивчення та оприлюднення…

Якщо колись писатиметься історія приватизації в Закарпатті, то для ілюстрації найбільш агресивних і хижацьких форм «прихватизації» загальнонародної власності, напевно, якнайкраще підходитиме мукачівський досвід 1997-2000 рр. Саме в цей період, коли більшість підприємств і навіть цілі галузі економіки міста борсались у вирі господарської кризи, їхні будівлі, майно та виробнича інфраструктура стали легкою здобиччю спритних ділків. Останні добре знали, де взяти кошти і, головне, які саме важелі слід задіяти для прийняття необхідних рішень. Причому, як у коридорах місцевої влади, так і серед розгубленого в ринковій стихії директорського корпусу колишніх радянських підприємств-передовиків».

Тут я на хвилинку перерву розповідь свого колеги. «Спритні ділки», як він каже, дійсно «добре знали, де взяти гроші»: в організованих злочинних угрупованнях, «столицею» яких саме тоді й було славне місто над Латорицею. Бандитські «авторитети» і «бригадири» у 1996-98 роках вже зрозуміли, що «брудні гроші» треба якнайшвидше «відмити», тобто вкласти їх у цілком легальний бізнес. І, якщо держава на той час ще не мала у своїх скарбницях жодної вільної копійчини, то злочинний світ навіть невеликого закарпатського міста мав у своєму розпорядженні десятки, сотні мільйонів доларів. Сотні тисяч «зелених» крутилося і у сферах горілчано-сигаретної контрабанди. Для того, аби запустити ці мільйони в легальний бізнес мафії потрібні були люди, формально до цієї мафії — непричетні, принаймні, не «засвічені» в анналах правоохоронних структур. І ось тут з’являються «гідні сини краю» з комерційно-політичного клану «Барви», які мали зв’язки, «як у коридорах місцевої влади, так і серед розгубленого… директорського корпусу». Але повернімося до публікації «Тіньові «барви» мукачівської приватизації».

«Спочатку без надмірного розголосу змінили свого власника оптово-торговельні та виробничі бази, розміщені на околицях міста. Далі було придбання або будівництво магазинів та бензозаправок. Та справжнього розмаху вдалось досягти лишень після виборів мера Мукачева у 1998 році, коли місто, врешті-решт, відчуло, що ж таке масова приватизація. Немов у лихоманці, «з молотка» пішли решта торговельних баз, а також земельні ділянки, склади, виробничі цехи напівзбанкрутілих підприємств, магазини, кафе, адмінбудівлі, споруди занедбаних військових містечок і навіть вітки залізничних колій.

Цілком природно, що стовідсотково прибрати до рук усе це багатство було б навряд чи до снаги одній, окремо взятій, комерційній структурі. Тому було обрано простіший шлях. По-перше, навколо фірми, що після кількох змін вивісок отримала назву «Барва» і керівний склад якої опинився при владі в Мукачеві, швидко сформувалась мережа дочірніх та співзасновницьких структур. Кожна з них почала «відпрацьовувати» свій виробничий профіль і сегмент ринку. По-друге, на цілий ряд напрямків підприємницької діяльності було «поставлено» фірми, що не мають прямого відношення до «Барви», але засновниками яких (прямо чи опосередковано) виступили люди з найближчого оточення її керівництва. Звісно, є тут і винятки. Але цілком очевидно, що всі, хто потрапив під ці «винятки», навряд чи наважаться відверто перейти дорогу структурі, яка за останні роки отримала надійне представництво в міських і обласних владних верхах (нагадую, що написано це було у 2000 році, коли на Закарпатті «губернаторствувала» саме «Барва», — авт.)».

Отже, у 1998 році «гідні сини краю» з комерційно-політичного клану «Барви» приходять до влади в Мукачеві. Мером міста стає пан Віктор Балога. Що повинен зробити вождь, аби народ його визнав? З часів стародавніх римлян відомо: вождь повинен дати народу «Хліба й видовищ!». І «Барва» розпочинає саме із хліба. Ні! «Барва» не роздає мукачівцям хліб «на халяву». Навпаки, вона прибирає фактично все виробництва хліба у місті до своїх рук. Свідчать документи того часу.

«Ще на початку 1998 року у цехах ВАТ «Мукачівхліб» щоденно випікалось 6,5-7 тонн хліба. На підприємстві стабільно працювали й отримували платню понад 150 чоловік. Втім, уже в червні 1998 року пролунав перший тривожний дзвінок: на сесії Мукачівської міської ради приймається рішення визнати незадовільною роботу керівництва ВАТ «Мукачівхліб». Кажуть, що саме тоді голові правління ВАТ «Мукачівхліб» певні особи запропонували позбутись окремих виробничих підрозділів підприємства. Однак той, на свою біду, не погодився.

Тоді підприємство спочатку позбавляють замовлень на випічку хліба для бюджетних установ та військових частин (гарантований і постійний прибуток!). Спершу ці замовлення передають хлібокомбінату Кольчинського РСТ, а згодом — приватним виробникам. Серед цих останніх уже в той час (1998 р.) вирізнялась фірма «Колосок». Прізвища її формальних засновників ні тоді, ні тепер жодним чином не свідчать про причетність до владних структур. Однак у ділових колах Мукачева побутує думка, що «Колосок» має цілком персоніфікованих і дуже зацікавлених покровителів в оточенні В.Балоги.

…Далі, у серпні 1998 року, на приватизацію через аукціон виставляється приміщення магазину «Хліб» разом з прилеглим до нього кафе на вул. Духновича, 9. Цей заклад, що належав ВАТ «Мукачівхліб», було оцінено у 40 тисяч доларів США (при загальній площі у 145 кв. метрів) в той час, коли для «потрібних людей» у центральній частині міста об’єкти набагато більшої площі продавалися вдвічі-втричі дешевше. Природно, занепадаючий хлібокомбінат таких грошей мати не міг, а тому і магазин, і кафе придбав один із приватних підприємців міста.

У грудні 1998 року сесія міської ради вирішує прийняти у комунальну власність «необліковану будівлю» по вул. Берегівській, 42. Цією «необлікованою будівлею» виявилось… приміщення пекарні площею 332,5 кв. м, яка з 1945 року належала Мукачівському хлібокомбінату! Оскільки ж рішенням міськради оціночна вартість пекарні визначена сумою у 25,1 тисячі гривень, то дуже скоро її новим власником стає вищезгадана вже фірма «Колосок». В наступні роки від такої ж «приватизації» цій же фірмі перепали ще й виробничі цехи по вул. Свалявській та складські приміщення по вул. І.Зріні.

А у березні 2000 року приватна фірма «Фарм», серед засновників якої значилася і дружина тодішнього мера міста пана Кула, викупила у ВАТ «Мукачівхліб» ще й кондитерський цех по вул. Берегівській, 5. До того ж викупили цей цех не за його номінальною вартістю (понад 260 тис. грн.), а, як мінімум, ВТРИЧІ ДЕШЕВШЕ».

Таким чином, найпотужніше хлібопекарське підприємство міста було фактично знищено, його власність переходить до рук «барвистих» структур, а клан «Барви» стає головним «годувальником» всіх мукачівців. Згодом, за подібною ж схемою, було доведено до банкрутства і викуплено кланом «барви» ще й молокозавод міста над Латорицею. Тобто, життєво важливі галузі економіки міста опинилися в руках клану «Балога-Петьовка», а мукачівці стали… заручниками цього самого клану, навіть не усвідомивши того факту. Захочуть «гідні сини», то нагодують своїх земляків. А якщо земляки почнуть «смикатись», то посадити їх на голодний пайок — не проблема!

Майже водночас одержує нову «барву» і Мукачівська швейна фабрика, яка знаходилася в самісінькому центрі славного міста. «Прихватизація» цього відомого в області та державі мукачівського підприємства починається з того, що влітку 1998 року сесія мукачівської міськради вносить несподівані зміни до міського бюджету. Так, наприклад, до бюджету міста вноситься сума у 34 тисячі гривень (понад 15 тисяч доларів по курсу 1998 року), виділені «…для переносу швейної фабрики». Звісно, що ці 15 тисяч «зелених» виділяються не з кишень власників «Барви», а з кишень мукачівців — платників податків. А «перенесення» цілого виробництва здійснюється не те, що без згоди, а навіть без відома законного власника — виробничого колективу фабрики. Куди ж її «перенесли»?

Це вже інша історія. Прочитайте.

«Наприкінці грудня 1998 року окремим рішенням сесії Мукачівська міська рада звертається до вищестоящих структур Фонду держмайна України та галузевих міністерств з клопотанням про передачу у комунальну власність міста «цілісного майнового комплексу» Мукачівської швейної фабрики та організації орендарів Мукачівського будівельно-монтажного управління (фактично недобудовані виробничі корпуси). Чим мотивує мукачівська міська влада своє несподіване клопотання?

В мотивуючій частині цього «клопотання» чітко зафіксовано, що згадані майнові комплекси необхідні місту для… «вирішення комунально-побутових та соціальних потреб територіальної громади м. Мукачева, що виникли внаслідок паводку 4-5 листопада 1998 року».

Ось так! Ні більше, ні менше! Власні бізнесові інтереси «Барви» вже стали наприкінці 1998 року «соціальними потребами територіальної громади м. Мукачева». А бідою і лихом мукачівців цинічно спекулюють, аби ввести в оману всеукраїнські органи влади: звідки ж знати у Києві, що наслідки повені не мали нічого спільного з прийняттям на баланс міста майнових комплексів двох виробничих структур. Просто саме недобудовані споруди Мукачівського БМУ були обрані для «перенесення» з центру міста виробничих цехів та адмінкорпусу швейної фабрики. І наприкінці грудня 1999 року цілісні майнові комплекси швейників та будівельників таки перейшли у міську власність, хоча й на дуже короткий час.

Виробничі цехи швейної фабрики дістались фірмі «Барва», яка, за рішенням Мукачівського міськвиконкому №75 від 30 березня 2000 року, отримала дозвіл демонтувати колишні цехи в центрі міста та звести на їхньому місці так звані «торгові ряди». Під цією назвою фігурують зведені «Барвою» добротні супермаркети, що їх нині можна здавати в оренду і одержувати чималий зиск, не вкладаючи у розвиток економіки міста на копійки! Гроші з повітря, можна сказати.

Що ж стосується швейної фабрики, то вона не може навіть нормально працювати у недобудованих корпусах колишньої будівельної фірми. Сотні колишніх швейників також виявилися заручниками особистої вигоди власників «Барви» й Мукачева.

Така сама доля спіткала і Центральний універмаг міста, який просто і брутально відібрали у трудового колективу, який мав договір оренди свого ж магазину на 10 років. Ми не будемо перераховувати всієї довгої череди правопорушень, які супроводжували це дійство, а скажемо лише те, що восени 2000 року ЦУМ було продано за ціною, нижчою від стартової на 52,2 тисячі гривень. За діючим законодавством держави, подібне можливе лише тоді, коли тричі поспіль ніхто з учасників аукціону не погодився сплатити стартову ціну. Але що важить оте «діюче законодавство», якщо покупцем і власником магазину став не хтось там, а сам ШВАГРО КОЛИШНЬОГО КЕРІВНИКА ФІРМИ «БАРВА», А НИНІ — МЕРА МУКАЧЕВА ПАНА В. В. ПЕТЬОВКИ ПАН О. АНДРЕЛА.

Швагро — це звучить гордо!

Що там пише «Карпатська Україна» про пана Петьовку? Читаємо:

«Не метушиться, натомість блискавично реагує на все, що потребує його уваги».

Точно! На все, що можна прибрати до рук! І далі:

«Кит, що несе чи не найважчу ношу в команді».

І це точно! Ноша дійсно важка: швейна фабрика, ВАТ «Мукачівхліб», магазин ЦУМ, молокозавод, гастрономи міськторгу, обласна база «Одяг», обласна база «Взуття», база госптоварів, база «Бакалія», нафтобаза і т.д., і т.д., і т.д.

На території колишньої Універсальної бази, наприклад, нині діє ТОВ «Партнер», яке також належить фірмі «Барва». А вже отой «Партнер» фірмою «Барва» було передано в оренду митному посту м. Мукачева. За усною і суворо конфіденційною угодою між керівниками митного поста і власниками «Барви», митники тут штучно затягують оформлення документів, пов’язаних з міжнародними перевезеннями вантажів, так, аби кожен автомобіль, що знаходиться на території їхнього терміналу щодоби більше виплачував грошей за стоянку. Таким чином, з допомогою державної митної служби поповнюється скарбниця фірми «Барва». Гроші — з асфальту, так би мовити. Та ще й які!

Додайте ці «асфальтові гроші» до «грошей з повітря», що їх одержує клан «Балоги-Петьовки» з оренди торговельних площ ЦУМу. За офіційними документами, оренда ця — копійчана. Отож і до бюджету міста ідуть не гроші, а копійки. Але самі ж підприємці, які орендують приміщення в ЦУМі, розказують, що насправді ця оренда складає 20 «зелених» за кожен квадратний метр. В ЦУМі — понад 1000 квадратних метрів орендованої торговельної площі. Отже реальний «лівий» прибуток з цього торгового центру — понад 20 тисяч доларів США щомісяця! Майже чверть мільйона «зелених» за рік!

А до цих сотень тисяч додайте ще ті, що їх одержує «Барва», здаючи в оренду всі оті склади, бази, магазини, про які ми вже говорили і про які, за браком часу і місця, сказати не зможемо. Вийде сума, що сягатиме кількох мільйонів «зелених». І це гроші, які не працюють на виробництво, на розвиток економіки міста та області. Це гроші, які працюють виключно на інтереси комерційно-політичної фірми «Барва», яка нині видає себе за «Нашу Україну». Гроші з повітря? На жаль, цим «повітрям» дихають не мукачівці і не закарпатці, а виключно «гідні сини» з клану Балоги-Петьовки.

МУКАЧЕВО. СЕРІЯ ДРУГА: «ВУЛИЦІ РОЗБИТИХ СПОДІВАНЬ або «МЕНТИ»

В одному з офіційний документів, де аналізувалися причини подібного «всевладдя «тіні» на теренах Мукачева, нам довелося побачити вельми цікаві висновки. Пропонуємо і вам замислитись над ними.

Перший фактор, що сприяв «тінізації» фірми «Барва» — це влада, яка гарантує захист від контролюючих та правоохоронних органів. Спочатку для пана В.Балоги таким захистом була посада мера Мукачева, а згодом — губернатора області.

Для В.Петьовки, який є двоюрідним братом Балоги В.І., захистом був депутатський мандат Мукачівської міськради, а потім — обласної ради.

Захистом слугувала і заміна керівників державних установ та відомств «своїми людьми» з числа своїх родичів.

Інший фактор подібної безкарності клану «Барви» є, за висновком фахівців, не що інше, як… проникнення до правоохоронних та контролюючих структур області знову ж таки «своїх хлопців». Ці «свої хлопці» були у клану «Барви» майже скрізь: в УМВС Закарпатської області, в прокуратурі, в державній податковій інспекції, у протипожежній інспекції, в митниці.

Важливу роль у цій «системі колективної безпеки» клану «Барви» тривалий час відігравав начальник міськвідділу УМВС в м. Мукачеві пан В.І.Чепак. Як кажуть самі співробітники УМВС, пан Чепак є кумом В.Балоги, отож саме тому його і було призначено на цю відповідальну посаду в Мукачеві. Та ще й з достроковим присвоєнням звання полковника міліції.

За певні «послуги», зокрема за покриття махінацій з приватизацією, пану полковнику Чепаку «Барвою» (читай, Балогою і Петьовкою) була надана можливість придбати для себе два магазини в центрі міста та земельну ділянку для будівництва котеджу по вул. Набережна-бічна. До речі, сусідній з паном полковником котедж належить… екс-меру міста пану Кулу. Кажуть, що за межу між цими престижними ділянками панове «начальники» мало чи не побилися свого часу і майже не розмовляли одне з одним.

Нагадуємо для тих, кому закортить звинуватити нас у розповсюдженні «пліток» і «чуток»: висновки, про які щойно велося, належать не нам, а вельми компетентним фахівцям, які досить довго вивчали «тіньову» ситуацію у Мукачеві.

А ми тим часом вивчали конкретну і вельми неприємну ситуацію, що склалася у міліцейських структурах Мукачева, саме через сумнівну «спадщину», залишену там полковником Чепаком.

Свого часу пан Чепак зробив своїм першим заступником такого собі капітана міліції С. Ваша, якого привіз за собою з Іршавщини. Дуже скоро пан капітан став уже й підполковником. Але зірки на погонах, мабуть, совісті та честі нікому не додають, якщо їх у людини немає й ніколи не було. Але почитайте нашу наступну розповідь і подумайте самі.

«ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ «БУРЖУЯ» ПО-МУКАЧІВСЬКИ

18 квітня 2002 року (День працівників карного розшуку) змінив усе життя мукачівця Сергія Михайликова. Того дня, завітавши в місцеве кафе «Турист», зустрів він там міліціонерів, власне своїх непоганих, як він вважав, знайомих. Сергій привітав захисників правопорядку з професійним святом, навіть, пригостив за свій рахунок. Але доброзичливість раптом повернулася для нього … побиттям, струсом мозку і гематомою на все життя. Результатом побиття, яке розпочав заступник начальника міськвідділу внутрішніх справ підполковник Ваш, а продовжив добрий десяток його підлеглих, стали тяжкі тілесні ушкодження. Спитаєте, чого це раптом офіцери розлютилися? Виявляється, що причина була до принизливості дріб’язковою: гоп-компанія міліціонерів святкувала уже у третьому кафе, кругом наробили боргів перед барменами на загальну суму десь-так у тисячу гривень, а платити їм не хотілося. От і присікалися до пана Сергія, якого, крім всього іншого, знали як і приватного підприємця. Сергій Дезидерійович інколи і допомагав їм дрібними грошима — то на бензин просили, то на квіти з цукерками. Але того вечора вирішив, що платити за всі гулянки — це вже занадто.

Отож, пана Сергія міліціонери хоч і відливали студеною водою, але він так і не прийшов до тями і не пам’ятав, як опинився у лікарні. Каже, що того дня, 19 квітня, у лікарні людей у синіх мундирах, мабуть, було більше, ніж у білих халатах. Таких як він постраждалих від свята «УГРО» було ще декілька. Зокрема, поруч з ним лежав у палаті прапорщик-прикордонник, якого теж побили стражі порядку. От і бігали вони з самого ранку по лікарні, намагаючись «зам’яти» скандал.

В принципі, Сергій Михайликов втратив здоров’я через дії пана Ваша і його п’яної компанії. І коли міліціонери почали вибачатися, і у нього і у жінки Олени, яка приходила до лікарні, то він все ж таки нізащо б не погодився подарувати їм такого приниження. Але таки довелося підписати папірець, що, мовляв, він претензій до кривдників не має.

Справа в тому, що на Сергієвому автомобілі міліцішти гульбанили по нічному Мукачеві, доки його не пошкодили, а потім відтягли на штрафмайданчик. Бив у «Туристі» Сергія і Іван Глеба, це той, що у місті над Латорицею бореться з незаконною торгівлею наркотиків. Сергій говорить, що його «по-доброму» попередили, що у його «мерсі» можуть раптом з’явитися… наркотики. Довелось «помиритись».

Прикра історія. Хотілось би на цьому поставити крапку. Пану Сергію теж здавалося, що на тому конфлікт з ментами закінчиться. Але в грудні вони його знову побили. До старих болячок додалися пошкоджені від удару барабанні перепонки. Додавалася і боязнь щодо будь-якої провокації з їхнього боку. Тому й вирішив Сергій Дезидерійович звернутися до газети, щоб раз і назавжди було покладено край шантажуванням — хоче щоб усі знали, що ні зброї, ні наркотиків у нього нема і не може бути.

Я поцікався у С. Михайликова, чи заступник начальника міліції і його деякі підлеглі не люблять лише місцевих підприємців, на що той заперечив, мовляв, є приклади, що тероризують навіть колишніх міліціонерів. Своїх!!!

Я познайомився з Іваном Кополовцем, 61-літнім ветераном міліції, колишнім дільничним інспектором. На зустріч зі мною він прийшов, як він зізнався у кінці нашого спілкування, з … диктофоном (!!!), бо боявся «ментовських» провокацій! Каже, що вже натерпівся. А коли замість привітання Сергій Михайликов та Іван Кополовець, друзі по нещастю, обмінялися фразами — «Як здоров’я?» — і я побачив, що вони по-справжньому цікавляться здоров’ям один одного, знаючи у яку халепу вони вскочили, то я вже і більше повірив, що у Мукачеві відбуваються якісь жахи.

Отож, розповідь друга, про те, як 36-літній молодик у підполковницьких погонах і на високій посаді не поважає ветерана міліції і тероризує його.

Коли п. Ваш був ще 20-річним молодиком, Іван Миколайович півроку працював у Чорнобилі відразу після аварії на ЧАЕС. Він рятував Україну, і у тому числі і п. Ваша від атомної небезпеки. Він віддав державі частину свого здоров’я, заради здоров’я молодих.

А що робив Ваш? П‘ять років тому Івана Миколайовича пограбували і він звернувся у міліцію по допомогу. Але п. Ваш подав йому чистий аркуш паперу і сказав, мовляв, підпиши. Іван Миколайович не піддався на аферу.

Але, через деякий час, він прийшов у держстрах, щоб одержати страховку (квартира була застрахована), але там відмовляли у виплаті, оскільки так з міліцейських паперів виходило, що начебто Івана Миколайовича пограбування не цікавило. Лише звертання до прокурора поставило підполковника Ваша на місце і дало можливість отримати страховку. Але це був і початок переслідувань.

Іван Миколайович — дивна людина. Замолоду він любив займатись марафонським бігом. За місяць, як правило, пробігав по дві тисячі кілометрів. Частенько біг з Мукачева до Ужгорода і відразу назад. Каже, що це був один з його найулюбленіших маршрутів. Бігав, навіть, у Чорнобилі. Але тромби на нозі відібрали у нього марафонське задоволення.

А тут і пенсія. Як відомо, мала. Вирішив дід Іван піти побазарювати. І щодня до нього чіплявся п. Ваш, або люди, яких той підсилав, щоб він платив данину. По десять (!!!) грн. Іван Миколайович зізнається, що доводилось платити. Бувало, що Ваш просто на ринку йому кишені вивертав і забирав все, що у нього було. І кому було жалітися? Дивувало тільки діда Івана те, що зірок на погонах у хлопчака більшало, а от такса поборів не росла. Сміється: «На що підвищувати було Ваша у званні, якщо кваліфікація не зростала: все трималася на рівні 10 гривень».

Дочка Івана Миколайовича теж торгувала на «зеленому ринку», але збанкрутіла. Як би ж не ті рекетирські побори, то можливо дочці вдалося б допомогти. А ще обікрали у під’їзді: вдарили кастетом по голові та відібрали гроші. Хто це зробив? Невідомо. Це було у 2000 році. Але того, хто стояв «на шухері» вдалося запам’ятати. Через півроку з кумом випадково зустрів того хлопця. Кум слідкував за тим хлопцем, куди той піде, а сам Іван Миколайович побіг до міліції. В результаті хлопець, який стояв «на шухері», потрапив-таки у руки міліції. І що? А нічого. Ні кримінальної справи, ні розслідування. «А по тому, що мені проломили кастетом голову, — каже дід Іван, — теж не хотіли нічого розслідувати: просили, щоб написав, що, мовляв, впав з велосипеда. Хіба це міліція? Мені прикро, бо ж я сам колишній…».

А одного разу, коли трапився з дідом інсульт і він був у лікарні, його знову обікрали. Після інсульту не можна ходити, але що ж робити, якщо молоді міліціонери не хотіли у жінки приймати заяву про факт пограбування. Довелося ветерану самому йти. А повертаючись вже додому, дід Іван від перенапруження… тимчасово осліп. Добре, що добрі люди додому довели. Але, каже дід Іван, ветеран міліції, що краще вже осліпнути, але щоб не бачити, що ці негідники зараз у мукачівській міліції витворяють під керівництвом таких як підполковник Ваш».

(Газета «Вісті тижня», лютий 2002 р.; В. Федченко, «День народження буржуя по-мукачівськи»)

Картина, як бачимо, невесела. За таких порядків і дисципліни не дивно, що міліція Мукачева перестала бути органом охорони правопорядку у місті, а перетворилася на таку собі «дружину», яка виконувала будь-які забаганки напівкримінального правлячого клану у місті. Так, наприклад, судячи з деяких знахідок, які стали відомими журналістам цілком нещодавно, під надійним «дахом» міліції, а ще точніше — під опікою колишнього керівництва Мукачівського підрозділу УБОЗ УМВС, в місті над Латорицею цілком успішно діяла… таємна лабораторія з виготовлення синтетичних наркотиків і ще таємніша міні-в’язниця для особливих «клієнтів» міліції. Ось, що розповідали про це закарпатські мас-медіа.

ТАЄМНИЦЯ ЗАБУТОЇ САУНИ

Здається, старовинне місто Мукачево стало на Закарпатті своєрідною «фабрикою чудес». Ні, на Закарпатті поки що немає «Голівуду над Латорицею», але фільми жахів та вестерни місцевих бритоголових «ковбоїв» регулярно лоскочуть нерви закарпатській громадськості. То депутатам б’ють недоторканні писки; то депутати штурмують ратушу, немов парижани Бастилію; то мери з’являються і щезають, немов примари у замку, то міліцейські полковники ведуть бандитів в атаку на офіс цілком мирної фірми… Словом, якщо Париж — це «свято, яке завжди з тобою» (Ернест Хемінгуей), то Мукачево — це «інфаркт, який завжди із нами» (Ернест Нусер).

А якщо без чорного гумору, то прикро і до гіркоти шкода колишньої слави цього чудового міста, яке раптом перетворилось з «економічного серця» на «кримінальну столицю» нашого Закарпаття. «Столицю», де навіть те, що вчора здавалось вигадками і плітками, раптом стає реальністю і черговою «сенсацією» з розділу «Чорної хроніки». Не встигли ми розповісти минулого тижня про таємничі виборчі протоколи в Мукачеві, як місто «чудес» подарувало нам нову таємницю, розгадка якої, можливо, підтвердить чутки про існування в Мукачеві підпільної «фабрики» з виготовлення синтетичних наркотиків. А втім, давайте все — по порядку…

Неподалік від залізничної станції є в Мукачеві така собі вулиця Вокзальна. А на цій вулиці є будинок № 24, де за радянських часів знаходилась одна з будівельних організацій Мукачева — обласна госпрозрахункова ремонтно-будівельна дільниця (ГРБД). Потім щезли радянські часи, а будівельна організація залишилася там, де й була. І навіть перетворилась на дві будівельні фірми — «Євробуд» і «Христина», які розташувались на одній території. «Євробуд», як законний спадкоємець колишньої ГРБД, зайняв основні приміщення, а «Христина», з’явившись наприкінці 90-х років, скромно притулилися на задньому дворі «Євробуду», ніби ховаючись сусідською спиною. Так чи інакше, але «Христина» виявилась напрочуд сором’язливою дамою: ні з вулиці її не було видно, ні на вулиці, бо жодних будівельних робіт за фірмою не було помічено. Але на подвір’я регулярно прибували потужні вантажівки з критими причепами-довгомірами. Що привозили? Невідомо… Відомо лише, що до цих фур мали безпосереднє відношення співробітники мукачівської міліції, зокрема — сам начальник місцевого підрозділу УБОЗу підполковник Василь Бангрович. Тепер пан підполковник уже пішов у відставку, а тому, можливо, і не приховує того факту, що вантажні фури — його, а з фірмою «Христина» він, за словами самого ж прана Бангровича, він п’ять років «жив однією сім’єю». Хоча юридичними засновниками «Христини» була цілком інша сім’я — батько і сини Сулима. Але всі, хто мав можливість спостерігати за «інтимним життям» фірми «Христина», давно вже помітили, що пан Бангрович відігравав у тому житті куди важливішу роль, аніж законні «батьки» загадкової фірми. Можливо, саме він та його друзі з міліції допомогли «законним батькам» підробити документи про те, що «Христина» нібито купила приміщення на вулиці Вокзальній у берегівського ТзОВ «Станція технічного обслуговування». Коли ж справа дійшла до суду, то раптом і з’ясувалось, що берегівське ТзОВ нічого «Христині» не продавало і продати не могло, бо НІКОЛИ ЖОДНОЇ ВЛАСНОСТІ У МУКАЧЕВІ ПРОСТО НЕ МАЛО! Але яким чином хитра «Христина» зуміла роками видавати чужу власність за свою? І яким чортом ніхто з правоохоронців Мукачева не помітив цього обману, хоча сам начальник мукачівського «шостого відділу» мало чи не щодня бував на цій фірмі і навіть тримав там свої ваговози? Більше того… Яким чудом шахрайства не помітили навіть у Мукачівській мерії, коли «Христині» закортіло привласнити ще й земельну ділянку на Вокзальній. 24? Мало того, що мерія «не помітила», але сам міський голова пан Василь Петьовка намагався захищати «скривджену» пані «Христину» у її конфлікті з «Євробудом» за землю…

* * *

«…Назва гучна, але фірма («Євро буд» – І.Ч.) невеличка, і вже триває судова суперечка між нею та міською владою. Йдеться про претензію на шматок землі. Але позаду «Євро буду» є ще одна фірма («Христина» – І.Ч.), яка тоді не матиме можливості під’їхати з дороги до своєї ділянки. Ми просимо: беріть землю, але залишіть 4 метри для заїзду…»

(Газета «Старий замок-Паланок»; № 6 (82) від 16. 02.2006 р.; стор.5, «Василь Петьовка: «Хочу бути чесним перед собою і перед людьми»)

* * *

Можливо пан Петьовка дійсно «хоче бути чесним перед собою і перед людьми», але це у нього чомусь не дуже виходить. Адже просто не віриться, що пан міський голова не знав того факту, який був уже встановлений судом: фірма «Христина» САМОВІЛЬНО захопила приміщення і земельну ділянку на території садиби №24 по вулиці Вокзальній, підробивши «липовий» договір купівлі-продажу. Підкреслюю, що цей факт було уже ВСТАНОВЛЕНО СУДОМ. Але мер міста чомусь захищає не Закон, а облудну «Христину»! Чому?!.. Чи не тому, що на боці цієї фірми — «свої хлопці» з міліції? Але їм яка користь з «Христини»?

А користь, мабуть, була чималою, оскільки пан підполковник Бангрович особисто очолив натовп нападників, які, озброївшись дрючками, арматурою і залізними трубами, намагалися наприкінці березня «взяти штурмом» садибу на вулиці Вокзальній, 24. Працівники «Євробуду» ледве відбили напад, чудом уникнувши кровопролиття. Про це писали наші газети два тижні тому.

Скінчилося тим, що пан Бангрович поспіхом вивіз із подвір’я свої ваговози з причепами. Але ж ніхто ці машини і не збирався затримувати на подвір’ї! Навіщо ж було провокувати напад і «штурм»? Що так нагально потрібно було забрати з приміщень «Христини», ризикуючи навіть життям кількох десятків людей?

Відповідь на ці загадкові питання несподівано дали… мукачівські хлопчаки. Пацанва не втрималась від спокуси і минулого тижня залізла до спорожнілих приміщень «Христини». І що ж вони там побачили? А побачили — силу-силенну великих скляних бутлів і пляшок з невідомою рідиною, ящики армійського зразка, вщерть наповнені… протигазами і костюмами протихімічного захисту. Звісно, пару протигазів і кілька пляшок з рідиною пацани прихопили з собою в якості «військового трофею». Але, на щастя, їх помітили працівники «Євробуду», які й одібрали «здобич» у шмаркатих «дослідників». Одібрали і… злякались, прочитавши напис на етикетці: «Сірчана кислота»! Тоді до спорожнілих приміщень «Христини» зайшли вже дорослі.

Замість складів з будівельними матеріалами у приміщеннях «Христини» було обладнано кімнати, стіни яких аж до стелі облицьовано плиткою. Плитка — і на бетонних підлогах. У деяких кімнатах — великі ванни, вмуровані просто в підлогу. В одному з кабінетів — велика шафа, через дверці якої ви потрапляєте… у потаємне, ретельно замасковане приміщення, також викладене кахлями аж до стелі. І скрізь — бутлі і пляшки з сірчаною кислотою! Протигази і гумові комбінезони з армійських комплектів протихімічного захисту! Чи не за цим знаряддям так запекло рвався до садиби натовп найманців пана Бангровича?.. І що ж відбувалося у цих загадкових приміщеннях, одне з яких нагадує сауну? Але в дійсності — це просто муляж, спритне маскування для випадкових відвідувачів. То хто і що робив на «Христині»? Кому і для чого була потрібна сірчана кислота у таких величезних обсягах?.. Невже на «будівельній» фірмі «Христина» діяло якесь хімічне виробництво, та й ще так ретельно заховане від сторонніх очей, прикрите «сауною» і міліцейською «кришею»?

Намагаючись знайти відповіді на ці незрозумілі питання, журналісти спробували розпитати людей, які могли б дещо знати про загадку «сірчаної сауни». І дехто із наших співрозмовників розповідав нам такі жахливі історії, які скоріше можуть існувати лише у голлівудських фільмах жахів, аніж у житті. Хоча… Хто його знає, де кінчається вигаданий жах американського фільму, а де починається справжній жах сучасних українських реалій?.. Так чи інакше, але люди, озираючись щомиті, пошепки розповідали, що в «сауну» ночами привозили… трупи нелегальних мігрантів, а відтак розчиняли їх у ваннах з сірчаною кислотою, аби навіть слідів не лишилося! А ще говорили про те. що такі самі «сірчані крематорії» для померлих біженців з Азії існують на Перечинщині та Березнянщині…

Ну, що ж… Про те, що потоки нелегальної міграції з Азії до Європи проходять під міліцейською «кришею», відомо уже досить давно. Чимало наших «правоохоронців» уже й попалося на цьому зловісному «бізнесі». Щоправда, досі ми не знаємо приклада, аби хтось із цих «перевізників» у міліцейських мундирах поплатився свободою за скоєні злочини.

Відомо також, що чимало «чорних» мігрантів стають жертвами різних хвороб, холоду і людської жорстокості. У прикордонних лісах частенько знаходять трупи нещасних мандрівників до «європейського раю». І про це ми також уже розповідали читачам. Але досі ніхто навіть не чув про те, що в нашій області існують подібні «сірчані крематорії» для знищення трупів і слідів нелюдського «бізнесу». Щиро кажучи, це більше схоже на вигадку сучасної «народної творчості». Та й не може бути такої кількості померлих мігрантів, аби заради них організовувати досить ризиковане підприємство «ритуальних послуг» мало чи не в центрі Мукачева. Простіше закопати нещасних десь в лісі…

Іншу версію діяльності «сірчаної сауни» підказав один із… кримінальних авторитетів Мукачева. Цей пан довірливо розповів, що у «сауні» діяла лабораторія з виготовлення синтетичних наркотиків. Саме та лабораторія, про яку нам ще торік розповідали ужгородські «братки»! І, як розповів наш співбесідник з Мукачева, устаткування лабораторії та частина сировини знаходилася саме в одній із вантажівок, які стояли на подвір’ї «Христини» в день бандитського «штурму». Якщо це дійсно так, то стає зрозумілою та заповзятливість, з якою бандюки пана Бангровича намагалися вдертися на подвір’я садиби № 24 на вулиці Вокзальній. Адже потрібно було негайно вивезти фуру з устаткуванням і наркосировиною та ще й знищити всі сліди «сірчаної сауни». Господарі таємного «підприємства», якщо воно дійсно тут існувало, справедливо боялися саме того, що й сталося згодом: до таємничої «сауни» та запасів хімреактивів і протигазів дісталися сторонні особи і… І пішов, як бачите, розголос!

До речі, саме того дня, коли ми дізналися про таємничу «сауну» та склад сірчаної кислоти на Вокзальній, 24, оперативники СБУ «пов’язали» в Мукачеві офіцера міліції, який нахабно вимагав хабаря у одного з мешканців міста. За що? А саме за те, що закриє порушену проти цього мукачівця кримінальну справу. Тобто, за «кришу». Отже, цей прикрий випадок свідчить саме про те, що в мукачівській міліції панують досить небезпечні тенденції до прямого зростання «охоронців закону» зі світом махрового криміналу. А це означає, що розповідь нашого «авторитетного» співрозмовника про міліцейське «прикриття» таємного підприємства по виготовленню синтетичних наркотиків також може бути цілком достовірною. Принаймні, така версія уже не здається нам «фантастичною». Гроші не пахнуть, якщо у деяких громадян з погонами на плечах немає ні нюху, ні совісті…

Але це припущення зовсім не означає, що на приватному підприємстві «Христина» справді діяла таємна «фабрика» наркоти. Можливо, що й ні… Та розгадати таємницю «сірчаної сауни» можуть лише ті державні інстанції, які мають право на проведення оперативно-розшукових та слідчих дій. А ми їм можемо лише назвати напрямок пошуку: Мукачево, вулиця Вокзальна, 24. Хоча, як щойно повідомили нам із Мукачева, за цією адресою вже навідувався до колишніх приміщень «Христини» співробітник Мукачівського міськ¬відділу СБУ Володимир Сойма. Подивився на все оте причандалля та запаси сірчаної кислоти і порадив… повернути все це добро фірмі «Христина». Повернути і забути про все, що бачили очі. Досить цікавий підхід до, чи не так?..

Можна й забути… Можна взагалі нічого не бачити і не чути… Можна взагалі податися до європейських країн слідом за нелегалами з Азії. А у наших містах нехай живуть наркобарони, боси контрабандної мафії, перевізники нелегалів та ті державні мужі, яким ми платимо добрячі зарплати за боротьбу з цією сволотою. А ми подамося туди, де є бодай якийсь нормальний правопорядок і де немає «саун» з ваннами сірчаної кислоти…

(Газета «Вісті тижня-центр», квітень 2006 р.; Ігор Чарнота,«Таємниця забутої сауни»)

А через декілька днів після появи цієї сенсаційної публікації на території «сірчаної сауни» знайшли ще й кілька замурованих приміщень з тюремними нарами. На підлозі валялися рештки одягу та взуття. Коли про цю знахідку розповіли ветеранам міліцейської служби, ті одразу ж збагнули, куди саме щезали водії вантажівок, що їх частенько захоплювали невідомі «опришки» на трасі Чоп-Київ. Вантажівки з цінним товаром зупиняли, як правило, люди у формі міліції. І ставалося це зазвичай неподалік від… Мукачева. Захоплених у полон водіїв тримали по декілька діб у якомусь приміщенні з нарами, але без будь-яких вікон, а потім вивозили в глушину і викидали у лісі. Отож, водії нічого не могли розповісти ні про своїх нападників, ні про місце, де їх тримали в полоні. А машини щезали безслідно… Тепер, після знахідок на території «проміліцейської» фірми «Христина», картина стає більш зрозумілою. Але ніхто не поспішає розслідувати цю темну і дикунську історію. А даремно… Адже в Мукачеві таємничим чином зникали не лише водії каміонів, але й деякі місцеві підприємці. З числа тих, які заважали «володарям» міста. Але навіть ті, які повернулись із тимчасового «небуття» досі не можуть сказати, де їх тримали в ув’язненні, і хто це зробив. Можливо, що й знають, але бояться сказати…

Адже навіть співробітники УМВС, які знали про існування «таємних в’язниць», дуже довго мовчали, не наважуючись розповісти громадськості правду. Аж раптом у грудні 2006 року на адресу кількох редакцій закарпатських газет надійшов лист від групи співробітників міліції, несправедливо скривджених «революційно-помаранчевим» режимом. І ось, що розповідалось у цьому листі:

«…Повідомляємо Вас про те, що керівниками деяких підрозділів УМВС України у Закарпатській області за сприяння генерала Юрія Рахівського, створено організовану злочинну групу з числа працівників міліції, до якої входять також працівники прикордонної служби, які обслуговують табір по утриманню нелегальних мігрантів в селі Павшино Мукачівського району. Ця злочинна група, яку створив пан Рахівський, на протязі 2006 року, за сфальсифікованими відділом міліції матеріалами кримінальних справ, викрала із табору в селі Павшино, близько 100 осіб із числа нелегальних мігрантів, яких потім були перевезено працівниками міліції в м. Ужгород, де вони тижнями утримувались Управлінням Кримінального Розшуку УМВС у підвалах на конспіративних квартирах, де цих людей було піддано тортурам, фізичним знущанням, побоям і погрозам для того, щоб їх рідні і близькі із Пакистану, Афганістану, Китаю переказували грошові перекази на рахунки в м. Ужгород, які контролював генерал Юрій Рахівський.

Серед використаних заручників були жінки і неповнолітні діти. За інформацією, якою ми володіємо ряд заручників загинуло від тортур. Їхні трупи закопали, а потім сфальсифікували матеріали, нібито цих людей було видворено з області. Всього ж від заручників для генерала Рахівського було переведено близько півмільйона доларів США. Частина коштів пішла на будівництво приватної вілли пана Рахівського, яка будується посиленими темпами на вулиці Кошицькій в м. Ужгород (фото ми висилаємо Вам, а земельну ділянку зареєстровано на ім’я дружини генерала Рахівського — Яну Рахівську)»


* * *

Отже, «таємні в’язниці» виявились не просто припущенням журналістів, а вони дійсно існували на Закарпатті? Зокрема, в Ужгороді і в Мукачеві. І в цих засекречених «схронах» дійсно переховували нещасних біженців з Азії, «вибиваючи» з них додаткові прибутки? І дійсно заручники гинули там від тортур? Отже, виходить, що сірчана кислота дійсно могла використовуватись для знищення трупів і будь-яких інших слідів діяльності банди «перевертнів у погонах»? Цілком можливо, що так…

Зрозуміло, що колишнє («дореволюційне») керівництво області, до якого доходили певні відомості про «темні» справи в Мукачеві, почало наводити порядок у силових структурах Мукачева. Керівником міської міліції було призначено досвідченого оперативника, колишнього керівника підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю Вінницької та Черкаської областей, полковника Валерія Дернового. Разом з полковником Дерновим на службу в Мукачево прибуло ще декілька офіцерів міліції, «обстріляних» у боях з українською мафією. Але «власникам міста» це, ясна річ, страшенно не сподобалось. Вороже зустріли новоприбулих колег і деякі співробітники мукачівської міліції, тісно пов’язані з ватажками місцевих кримінальних структур. І замість спільної боротьби проти мафії та за відновлення у Мукачеві належного правопорядку місто одержало… «громадянську війну» двох міліцейських «племен»: «своїх» і «прибульців». Доходило навіть до відвертих сутичок між «своїми» і «чужими» ментами. Мафія була у захваті!

Водночас зі сторінок «барвистих» мас-медіа області та з програм балогівської телефірми «М-студіо» на голови закарпатців звалилася справжнісінька завірюха вигадок, побрехеньок і бруду, які мали лише одну конкретну мету: створити стійкий образ «чудовиська» і «бандитської влади» з тих керівників (сьогодні — уже колишніх) державних органів влади, які так чи інакше заважали повній «прихватизації» області одним мукачівським кланом. І до певної міри це все ж пощастило зробити… Адже невдовзі після перемоги «помаранчевого» бунту, були заарештовані колишні керівники міліції області та Мукачева — полковники Віктор Русин та Валерій Дерновий. А начальника УМВС генерал-майора Василя Варцабу зробили майже «міжнародним злочинцем», оголосивши його в розшук навіть по Інтерполу. За що? А за те, що «посмів» порушити майже 20 кримінальних справ проти клану «Барви»-Балоги. Але після того, як в області переміг заколот «помаранчів» та «Барви», всі ці справи безслідно щезли, звичайно ж.

А тим часом пан Чепак, переведений з Мукачева до обласного відділу паспортної та імміграційної служби, придбав через один із міліцейських фондів дорогущий імпортний «джип», який начебто вкрай потрібен цьому відділу для роботи. Для роботи самого пана полковника, звісно. Кажуть, що гроші на цей «джип», який коштує понад 30 тисяч доларів США, перевела до міліцейського фонду також… фірма «Барва». Але і це вже — в минулому. Адже після «помаранчевої революції», яка винесла на поверхню української дійсності чимало сміття, пан Віктор Балога стає губернатором області, а свого кума, полковника Чепака, прилаштовує на посаду заступника начальника Львівського УМВС. А Львівським УМВС керує пан генерал Віталій Максимов, саме той, який робив надійний «дах» клану «Барви», посідаючи крісло керівника Закарпатського УМВС у 2000-2001 рр., тобто під час першого губернаторства пана Балоги. І заради того, аби «в дошку свій» генерал Максимов очолив Закарпатську міліцію, Віктор Іванович свого часу доклав чимало зусиль, аби викурити із Закарпаття його попередника — генерал-майора міліції В. Безбородого. Викурив… Тепер «свій» генерал Максимов і «свій» полковник Чепак контролюють сусідню Львівщину, де клан має свої інтереси, не менші і не дешевші за рідні — мукачівські. А у перспективі треба очікувати, мабуть, тріумфального повернення полковника Чепака на Закарпаття в якості чергового начальника УМВС. Принаймні, клан в цьому впевнений…

(Друкується із скороченнями. Далі буде)

Олексій Романов, Світогляд

Читайте также:

Балогу — ближе к «богу». Часть 3

Балогу — ближе к «богу». Часть 2

Балогу — ближе к «богу». Часть 1

Читайте также: