ПРАВООХОРОННІ ЗЛОЧИНИ 70-Х

…Його першою жертвою стала дев»ятирічна дівчинка. Дитину він зґвалтував і зарізав, а труп кинув у річку неподалік від свого дому в селищі на Донеччині. Підозра правоохоронців впала на Олексія Кравченка – проти нього дала свідчення власна дружина, фактично підписавши тому вирок. Пізніше це назвуть судовою помилкою… Помилка сталася за радянських часів, коли весь Союз був наляканий діями серійного вбивці, ім.»я якого слідство з»ясувало лише через 10 років – Чікотило.Зараз колишні генерали міліції, прокурори та служителі Феміди люблять дорікати нинішнім правоохоронцям за недбалість у розкритті злочинів. Запевняючи при цьому, що раніше все було інакше — начебто в радянських органах внутрішніх справ працювали не просто великі професіонали, а й кришталевої чесності люди.

Дійсно, статистика майже 100-відсоткового розкриття злочинів є занадто підозрілою, до того ж неодноразово говорилося навіть самими міліцейськими міністрами, що, «інколи сидять за ґратами люди або зовсім не причетні до того чи іншого злочину, або чергові «стрілочники». Але, вельмишановні панове міністри, подібні заяви є лише гіркою констатацією наслідків без зазначення причин. Спробуємо зазирнути в глибину проблеми та з»ясувати — звідки взялося це повальне «окозамилювання», фальсифікація доказів та фабрікаціія справ, а по-народному «ліплення горбатого до стінки».

У 70 –тих роках минулого століття один з найжорстокіших серійних вбивць Анатолій Сливко вбивав хлопчиків впродовж багатьох років. Гадаєте, чому стільки часу він був на свободі? Відповідь проста й невтішна — вбивцю ніхто не шукав, хоча знайти його було дуже легко. Сливко перебував на посаді директора дитячого табору «Чергіда», а зникали лише ті діти, які перебували в цьому таборі. Але затримали його лише після того, як пропав аж двадцятий за рахунком хлопчик. Лише після заяви батьків міліція опитала приятелів чергового загиблого, які характеризували директора табору як людину із чудернацтвами, що знімає фільми про тортури. Власно, тільки після затримання Слівка й виявилися жахливі помилки, припущені в ході слідства.

Такою ж самою була ситуація й з багатьма іншими вбивствами, а чи не найяскравішим прикладом «досконалої» роботи правоохоронців є справа Чікотила, якого розшукували понад 20 років. Більшість серійних вбивць починають свою «карьеру» в молодому віці. Чикатило вперше вбив людину в 42 роки. Потрапивши в глухий кут у розшуку вбивці, слідчі радилися навіть із маніяком Анатолієм Сливком, який на той час чекав на страту. А жінки-слідчі перевдягалися в повій та намагалися бути «приманкою» для насильника. Але ж, невідомо чому, вигляд переодягнених у цивільне міліцейських дівчат не приваблював садиста.

Кінець цієї історії настав у 1990 році — сержант міліції звернув увагу на чоловіка з портфелем і перевірив у нього документи. Вони були в порядку, але, на щастя, міліціонер згадав, що прізвище затриманого починалося на букву Ч. Придивившись до поведінки й переконавшись, що чоловік активно цікавиться хлопцями, його заарештували. Чікатило зізнався у вбивствах з особливою жорстокістю 55 осіб. У тому числі 21 хлопця, 14 дівчат та 18 жінок.

За офіційною статистикою тільки за період з 1970 до 1985 роки міліція затримала, а суд призначив вищу міру покарання за скоєння тяжких злочинів понад 10 абсолютно невинним особам.

За останні 20 років лише в Київській області нерозкритими залишилися 188 вбивств, з яких більшість скоєна в Білоцерківському, Броварському та Бориспільскому районах. Траплялося навіть таке, що засуджували самих міліціонерів. Так, один із оперуповноважених у 1975 році сильно побив редактора місцевої газети, мабуть, не витримавши критичних публікацій на свою адресу. За що й отримав річний термін відбуття покарання в колонії суворого режиму.

Як начальник, то п»яничка…

Ситуацію з розкриттям злочинів у радянські часи коментує колишній начальник Баришивського РУВС Київській області майор міліції Андрій Сивоголовко.

— Язик багато чого значить. Коли після закінчення школи вищого оперативного складу СССР мене направили до невеличкого селища Баришівка, мене дуже здивувало те, як поводяться співробітники міліції з так званим «кримінальним контингентом». Міліціонери постійно «давили на психіку» та ображали підслідних. Коли ж від останніх неможливо було чогось добитися, на розмову зі свідком або злочинцем, який не визнавав своєї провини, запрошували мене — «жовторотого» дільничного інспектора. І люди розповідали про все, що знали, але не завдяки гумової палиці, а через чуйне ставлення та співчуття з мого боку.

— Але ж описана Вами картина не свідчить про рівень професіоналізму. Просто це такий собі стиль роботи серед правоохоронців.

— Не скажіть. Перший керівник РУВС, з яким мені довелося працювати, виявився страшенним пьяницею. У нього був тоді неписаний закон, який довгі роки ніхто з працівників РУВС й не намагався порушити: на будь-які наради підлеглі — дільничні інспектори в РУВС — без горілки не приїздили. Вдень в будинку начальника усі пили добрячий первак, а ввечері, коли хмільний угар потроху сходив, починали засідання. Прийнявши на груди горілки так, що вже й очі нічого не бачили, пан начальник починав розважатися. До стінки сараю ставив одного з підлеглих, який чимось йому не догодив, та зарядивши власну табельну зброю холостими патронами, починав грати в так звану «російську рулетку» на український манер — «розстрілював» підлеглого. Оскільки прислали начальничка зі столиці — «криша» в нього була дай Боже — ніхто з підлеглих на нього не скаржився, бо залишити добре нагріте місце нікому не хотілося. Такі «наради» тривали кілька років поспіль. Коли нарешті цього зовсім пропитого керівника зняли з посади, на його місце прислали іншого, який хоч і не пив, але й в слідстві нічого не розумів. Кількість людей, невинних засуджених з його вини навіть важко підрахувати.

— Невже не можна згадати ніяких прикладів справжньої професійної роботи?

— Якось на полі знайшли труп місцевого мешканця. Було видно, що його переїхала машина. Почали розбиратися й виявилося, що на чоловіка наїхав його ж товариш — коли той був за кермом вантажівки, виникла сварка, хлопець кинувся відбирати кермо, але машина нахилилася на бік, й той випав з машини. Водій не встиг натиснути на гальма й переїхав його колесами, після чого втік… Коли працівники міліції вийшли на нього, він нічого не хотів визнавати, тому довелося «взяти на понт» — сказати, що все вже доказано, свідки є, а якщо він не зізнається, йому дадуть значно більший строк. Тільки після цього він визнав провину.

Але найпоширенішим злочином на той час було виготовлення і продаж горілки, на боротьбу з чим керівництво держави кинуло чималі сили. Коли разом із колегами ми викрили підпільний міні-завод по виготовленню горілки, одразу виникла реальна загроза життю. Виробники «паленого продукту» протримали мене декілька часів, щоб з»ясувати, як ми вийшли на їхнє підприємство. Але відпустили, так нічого й не дізнавшись, бо ніхто не наважився вбити міліціонера. Бувало, затримували ми жінок-самогонниць. Але згодом їх випускали з умовою — йти працювати дояркою. І голови колгоспів неоднарозово зверталися до нас з проханням спіймати пару-трійку самогонниць, бо працювати на фермі не було кому. На що, доречі , ми залюбки йшли — і нам план, і колгоспу користь.

— Що після боротьби із самогоноварінням було на другому місці в роботі міліції?

— Боротьба із грабіжниками домівок та магазинів. Щоправда ці злочини ми розкривали дуже швидко. Але, якщо порівнювати працю міліції радянських часів й розвинутого капіталізму 2000-х, то порівняння буде на користь останньої. Та й закони, які зараз ухвалює Верховна Рада, спрямовані лише на допомогу криміногенним структурам. Саме бандити використовують їх для того, щоб заробляти та «відмивати» брудні гроші. І зараз в Україні стало так, як у Грузії, де «усі дають, й усі беруть».

Наталія Кружиліна

Читайте также: