Тіло в роздріб: реалії та міфи торгівлі людськими органами в Україні

Постраждалих в автокатастрофах ще живих патрають на органи для пересадки, дітей викрадають і вбивають, аби трансплантувати їхні нирки або печінки багатим замовникам. Такі міфи циркулюють у суспільстві з початку 2000-х, коли на теренах колишньої радянської імперії розгорівся перший трансплантаційний скандал. Всі ці чутки далекі від реальності, – стверджують правоохоронці, фахівці в галузі медицини та… торговці людськими органами. Втім, твердження високопосадовців про те, що чорного ринку запчастин до людини не існує, теж далекі від істини. Купити або продати людський орган в Україні дуже складно. Але, як свідчить журналістське розслідування , можливо. СПРАВА ДОКТОРА ЗІСА

«Вони забагато на себе брали»

Українські правоохоронці заарештували Міхаеля Зіса торік у жовтні. Ізраїльському хірургові спочатку закидали торгівлю людьми, потім змінили формулювання на «вилучення органів людини шляхом обману з метою трансплантації». Ще в грудні минулого року Окружний суд Хайфи (Ізраїль) засудив співучасників Зіса до різних термінів покарання. 21 серпня цього року Ворошиловський райсуд Донецька визнав лікаря невинним.



Графіка: «Схема Зіса-Вольфмана»*. Слідкуючи за перебігом справи ізраїльсько-українського картелю торговців органами, Тиждень відтворив схему, за якою працює цей чорний ринок.

*Міхаель Зіс і Борис Фольфман — члени транснаціонального угрупування «чорних трансплантологів», що діяло на території Ізраїлю, а також, імовірно, Молдови, Туреччини, України.

Транснаціональне угруповання «чорних» трансплантологів поліція виявила після того, як до неї звернувся донор, нирку якого вилучили, але не заплатили обіцяної винагороди. В Ізраїлі почалися арешти, до справи підключився Інтерпол. З’ясували, що це угруповання встигло наслідити ще й у Молдові, але всі ниточки вели в Україну, де, на думку слідства, проводили більшість операцій з трансплантації.

Закони Ізраїлю дозволяють пересаджувати органи лише від близьких родичів – батька, матері, сестри/брата. Тоді як українське законодавство ліберальніше – пожертвувати орган у нас може племінник, дядько тощо. Захист Міхаеля Зіса апелює до того, що він привозив для трансплантації в Україну таких от неблизьких родичів, чим жодного нашого закону не порушив.

Водночас серед звинувачень українських правоохоронців, висунутих ізраїльському хірургові, фігурує епізод, коли Зіс привів у Донецький центр трансплантації донора й реципієнта, які не були родичами. Удаваний племінник із Донецької області мав віддати «дядечкові» з Одеси нирку й отримати як компенсацію $10 тис. (на чорному ринку ціна цього органа стартує з $15-ти тис.). При цьому слідство переконане, що потенційного донора не попередили про високий ризик для його здоров’я, пов’язаний із видаленням нирки. Захист переконав суд, що доктор Зіс нічого не знав про обман. Утім, навряд чи лікар скоро побачить свободу: по-перше, прокуратура має намір оскаржити вирок, по-друге, на хірурга чекають інші країни, де йому закидають незаконну трансплантацію.

«Я вважаю, що вони отримали те, що заслужили. Вони надто багато на себе брали», – написав авторові цих рядків уродженець Донбасу Олександр Галагута (він же Алекс Лімфорд). Він фігурував у справі ізраїльських «чорних» трансплантологів як один із потерпілих – члени угруповання утримували його силою, коли він вирішив повернутися в Україну. Однак, крім цього, Галагута-Лімфорд, за версією слідства, у групі трансплантологів збирав інформацію про потенційних клієнтів і донорів. Тижню вдалося поспілкуватися з ним по телефону й за допомогою електронної пошти.

«Раніше всі операції проводили в Туреччині, але після того, як нами зацікавилися тамтешні спецслужби, ми почали шукати інше місце, – свідчить він. – Середня ціна для кінцевого покупця (нирки. – Авт.) становила $150 тис. Донор отримував $10–30 тис. Лікар Зіс справді робив операції в Донецьку. І став там працювати після того, як нам почали наступати на хвіст у Туреччині». Олександр запевняє, що жодного відношення до «трансплантаційного бізнесу» тепер не має. Водночас група потенційних донорів закидає йому шахрайство (буцімто він видурив у них чималі суми грошей) і розшукує його з метою фізичної розправи.

ЧОРНИЙ РИНОК В УКРАЇНІ, ЯКОГО НЕ ІСНУЄ

Люди позбавляються «зайвих» органів цілком добровільно

Високопосадові правоохоронці та медичні світила заявляють про те, що чорного ринку трансплантацій у нашій країні немає і бути не може. Тим часом сотні українців шукають покупців на свої нирки та печінки. Наприкінці серпня Ворошиловський районний суд Донецька виправдав ізраїльського трансплантолога Міхаеля Зіса, якому українські правоохоронці закидали незаконну пересадку органів у Донецькому центрі трансплантації нирки. Натомість на екстрадицію медика чекають у Молдові та Ізраїлі, прокуратури яких висувають Зісу подібні обвинувачення (докладніше про це на стор. 43). За всю історію України лише одну людину засудили за спробу продати людський орган. 36-річна жінка за $45 тис. продавала нирку свого чотирирічного сина. Злочинна оборудка не вдалася – «покупцями» виявилися працівники МВС. Вирок суду горе-матусі – 4 роки позбавлення волі.

ПРОПОЗИЦІЯ ПЕРЕВИЩУЄ ПОПИТ

Скандали, пов’язані з торгівлею людськими органами, для нас уже давно не новина. Втім, жодна справа «чорних трансплантологів» ще не дійшла до суду, а більшість із них виявилися міфами. Про м’ясників, які полосують своїх жертв, аби пришити багатому клієнтові нове серце чи нирку, мова не йде. Люди позбуваються «зайвих» органів цілком добровільно. Але не безкоштовно. На спеціальних дошках оголошень і форумах в російськомовному Інтернеті можна знайти безліч оголошень, в яких ідеться про продаж «зайвої» нирки або частини печінки. Зокрема, чоловік з України, який називає себе Юрієм, пише:

«Особисто я маю серйозний намір продати половину печінки, бо взагалі немає грошей. В мене родина, я заробляю 700 грн на місяць. Як ви думаєте, вистачає? Це реальна можливість відкрити свою справу. <…> Звісно, є ризик, дуже великий ризик, і кажуть, що є інші виходи, але зрозумійте, я вже втомився шукати. А тут є можливість заробити справжні гроші, хоча й дорогою ціною…»

$20–50 тис., що пропонують за донорський орган, для мешканців країн колишнього СРСР – надто великі гроші. Наскільки можна судити, на чорному ринку людських органів пропозиція наразі перевищує попит. Це пов’язано не лише з тим, що підпільна операція дуже дорога (наприклад, трансплантація нирки з урахуванням «послуг» донора може коштувати до $250 тис.) і мало який хворий та його родичі мають змогу зібрати таку суму. Річ у тім, що серед великої кількості «запчастин», виставлених на продаж, дуже рідко трапляються органи, які підходять конкретним пацієнтам. У Міністерстві охорони здоров’я України Тижню пояснили, що донор має бути не тільки абсолютно здоровим, але й максимально імуносумісним із реципієнтом (людиною, якій пересаджують орган). Якщо донор і реципієнт не є родичами, то вірогідність такої сумісності дорівнює 1:50 000.

Водночас заступник начальника управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ Генеральної Прокуратури А. Колісник на запит Тижня повідомив, що «факти добровільного чи примусового надання громадянами України органів для трансплантації не фіксувалися».

ГРОШІ – БІДНИМ, ОРГАНИ – БАГАТИМ

Директор Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин Олександр Кухарчук розповів: щорічно 1000 українців потребують пересадки нирки. Але з 2005 року по травень 2008-го в українських медзакладах зроблено лише 337 таких операцій. Той, хто вчасно не отримав донорський орган, приречений на смерть.

У країнах Євросоюзу за браком донорських органів щодня помирають 10 людей. Такий дефіцит спричинив появу «трансплантаційного туризму»: багаті європейці й американці, котрі потребують пересадки хворого органа, вирушають до країн, влада яких дивиться на торгівлю органами крізь пальці. «Трансплантаційні тури» користуються попитом і в українців. Удаючи із себе родича хворої на ниркову недостатність людини, я вийшов на київську фірму «МедВояж». За $22,5 тис. мені запропонували влаштувати хворого у «провідну клініку Пакистану», де і донора підшукають, і операцію проведуть.

У депутатів Європарламенту свого часу виникла ініціатива карати тих, хто купили собі органи, 10-річним ув’язненням. Однак далі пропозицій справа не пішла. Натомість деякі західні діячі пропонують торгівлю органами легалізувати й поставити під жорсткий контроль. Вони апелюють до того, що суворі заборони не завадять підпільному бізнесу, тоді як перебування його поза законом підвищить ризики як для хворих, так і для донорів. «Якщо ця торгівля все одно здійснюється, чому не зробити її контрольованою? – задається питанням професор хірургії з Єльського університету Емі Фрідман. – Тоді те, що хтось хоче віддати нирку за певну ціну, буде прийнятним. Якщо робити це безпечно, донор не постраждає». Фрідман та деякі її колеги вважають, що тільки легалізацією можна зупинити злочинний бізнес, витіснивши з нього мафію.

АГЕНТ «ТРАНСПЛАНТАЦІЙНОЇ МАФІЇ»

Як жрналіст купував нирки й печінки

Ми обмінюємося рукостисканнями. «Тож ви хочете продати свою нирку?» – перепитую я. – «Так, і бажано швидше, – відповідає співрозмовник. – Дуже потрібні гроші». – «Швидко ця справа не робиться, – одразу розчаровую. – Сумісний з вами реципієнт може з’явитися не раніше, ніж за кілька місяців, а може не з’явитися ніколи». Він вмить понурив голову. Я ж починаю випитувати, що його штовхнуло на цей крок – продати свою нирку. Практично всі історії тих, хто вирішили позбутися органа за винагороду, стандартні: купа боргів і бажання отримати швидкі великі гроші. Ці люди автоматично потрапляють під приціл зловмисників.

ОБДУРИТИ БЕЗКІНЕЧНІСТЬ

Майже рік тому, в жовтні, автор цих рядків розмістив на одному зі спеціалізованих інтернет-сайтів оголошення такого змісту: «Потрібні донори нирки та печінки в Україні». З того часу я листуюся з людьми, які, в буквальному сенсі, готові віддати частинку себе. Звісно, не задарма – суми бажаної винагороди коливалися від $20 тис. до $150 тис.

Під час роботи «під прикриттям» я з’ясував, що більшість трансплантаційних посередників (за одного з яких видавав себе і ваш покірний слуга) – насправді шахраї: скаргами на них завалені всі спеціалізовані WEB-ресурси. Схема обману досить проста: добровольцю повідомляють, що в США (або Туреччині, Європі тощо) є багатій, який потребує орган, але, щоб прибути на місце операції, потрібна страховка, оформлення якихось документів. Звісно, це коштує грошей (від кількох сотень до двох тисяч доларів), які має сплатити потенційний донор. Якщо той погоджується, то вже ніколи не побачить ані посередника, ані грошей. Жертвою таких-от псевдотрансплантологів став Олександр (тут і далі прізвища не наводжу з етичних міркувань) за рік до того, як на нього вийшов кореспондент Тижня. Необачність коштувала цій людині $200.

Олександр регулярно два місяці поспіль телефонував мені з проханням зустрітися. Врешті-решт ми домовилися побачитись у центрі Києва, в підземному переході однієї зі станцій метро. Мій «клієнт» – високий чоловік із хворобливою худобою. На вигляд – за сорок років. Ми привіталися. Він квапливо порпається в дешевій потертій сумці й передає мені DVD-диск із результатами досліджень свого організму щодо можливості донорства печінки. «Може, чаю?» – пропоную я. Спочатку Олександр навідріз відмовляється, але після моїх запевнень, що платитиму я, погоджується.

Ми сідаємо на терасі кафе «Старий квартал». Я тут постійний клієнт, персонал мене впізнає. «Что будєтє, Андрєй Владіміровіч?» – звертається офіціант. Це дещо піднімає мене в очах «клієнта» й водночас заспокоює його. Він замовляє чорний чай, я – темне «Крушовіце». – «Скільки ви можете заплатити за нирку?» – запитує Олександр. – «Ну, по-перше, плачу не я, а безпосередньо ті, кому вона потрібна для пересадки, – кажу діловитим тоном. – По-друге, маю вас попередити: шанси на те, що ви комусь підійдете за сумісністю, дорівнюють одному до тисячі, тож імовірно, що претендент на вашу нирку не знайдеться ніколи…» – «Та я це знаю!» – перебиває він. – «Щодо суми винагороди, то вона залежить від того, як ви домовитеся з реципієнтом, – переходжу до головного. – Це може бути і $20 тис., і $100 тис.» Олександр махає рукою: «За той час, що я намагаюся продати хоч якийсь свій орган, я таких обіцянок наслухався, й уже їм не вірю. Згоден і на $15 тис.» – «Дивіться, не продешевіть», – попереджаю я.

Він допив чай, розпрощався й пішов. У мене ж залишилося півкелиха пива й журнал Esquire. Допиваючи оксамитовий напій, я прочитав «Правила життя» від Стівена Кінга. Запам’яталось останнє правило, яке в літературному перекладі звучить так: «Не намагайтеся обдурити безкінечність».

За півроку до того, як я зустрівся з Олександром, зі мною зв’язався юнак на ім’я Костя. Він запевнив, що цілком здоровий і готовий негайно продати нирку за $50 тис. Хлопець запропонував зустрітися після 23.00 на Троєщині й наполягав, щоб я узяв із собою аванс. Водночас він мав необачність писати мені на електронну скриньку з адреси, яку він використовував для реєстрації на сайтах знайомств і пошуку роботи. Тож за 15 хвилин я знав, що в Кості немає дівчини, він живе з батьками, ніде не працює, й одного разу намагався шахраювати з наркотичним препаратом трамадолом – пропонував охочим купити пігулки через Інтернет, і я сумніваюся, що людям, які вислали Кості гроші, таки вдалося «розкумаритись». Усіма цими дослідженнями про бешкетника я поділився з його мамою через електронну пошту.

ЗА БОРГИ НА ОРГАНИ

Вітчизняні правоохоронні органи не переслідують громадян, котрі продали або збираються продати власні органи. Щоправда, стаття 143 Кримінального кодексу «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини» містить 4-ту частину, яка за незаконну торгівлю органами передбачає ув’язнення терміном до 5-ти років. Теоретично під дію цієї норми мають потрапляти не лише покупці, але й продавці органів. Проте в Міністерстві внутрішніх справ Тиждень запевнили, що в діях меркантильних донорів складу злочину не вбачають. Тим не менше, уважно стежать за віртуальними біржами людських органів в Інтернеті. Принаймні, мені дали зрозуміти: міліції відомо, що низку оголошень про купування органів насправді давав кореспондент Тижня.

Володя майже годину чекав мене біля магазину «Квіти» на станції метро «Театральна» – він прибув на місце зустрічі на 30 хвилин раніше умовленого часу, я ж запізнився на 15. На мої вибачення він махнув рукою: «Нічого страшного». Щоб якось спокутувати свою провину, я взявся почастувати його пивом. Коли нам принесли пінний напій, він почав розпитувати: як проходить операція? де? Я розповів вигадану легенду. Мовляв, трансплантація відбувається в тій клініці, яку обере реципієнт. То може бути і в Україні, і в Росії, і в Європі чи десь в Азії. Поточні витрати – переїзд, харчування, проживання й реабілітацію донора – оплачує, звісно, «наша» сторона. – «А оплата?» – запитує він. – «Після операції – на банківський рахунок, – відповідаю. – Готівкою ми не практикуємо заради безпеки донорів. У нас у Туреччині був прикрий випадок, коли донор після операції з купою готівки не доїхав до аеропорту, тіло знайшли за місяць на околиці Стамбула». – «Розумію, – каже Володя. – А якийсь документ, угода буде зі мною укладена?» – «Звісно. Тож скільки ти хочеш?» – «70 тис. умовних одиниць». Ми замовили ще пива. «Я оце читав в Інтернеті, що операція з пересадки абсолютно безпечна для донора, – продовжив він, – що одразу після неї людина може ходити». – «Може, але не дуже швидко. – Я відпиваю зі свого келиха. – Звісно, спочатку якогось особливого дискомфорту не буде, якщо дотримуватися дієти. Але ти маєш усвідомлювати, що, позбувшись якогось органа, ти автоматично стаєш інвалідом. Напевне, років до 40-50-ти почуватимешся нормально, а потім відчуєш, що в тебе нирка лише одна. А, не дай Боже, вона захворіє? Тобто таким чином ти вкоротиш собі життя».

Володя якийсь час мовчки п’є пиво, потім запитує: «А печінка вам не потрібна? Її ж відрізають не всю, і я чув, що вона відновлюється». – «Взагалі-то, у нас трапляються клієнти, яким необхідно пересадити печінку. – Я навіть не змигнув оком. – Але ціна там значно нижча, ледь не вдвічі».

Зауважу, що на той момент ми з «клієнтом» почали хміліти, втратили пильність і говорили досить голосно, тож відвідувачі за сусідніми столиками почали на нас з острахом озиратися. «Слухай, – кажу, – а чому ти вирішив заробити грошей у такий ризикований спосіб?» Володя сумно зітхає. Він повідав свою історію: десь півроку тому потрапив у аварію на придбаній у кредит машині. Був напідпитку, порушив правила й протаранив новенький Lexus. «Я зі своїм банком так і не розрахувався, а тут ще почали телефонувати з компанії, де була застрахована та іномарка, – скаржиться він. – А якось до мене додому прийшли два здоровані, схожі на бандитів, сказали: «Де хочеш бери гроші, хоч квартиру продавай!» А як я її продам? Я ж не буду батьків на вулицю виганяти!» – «Ну, щоб вирішити цю проблему, не обов’язково себе на органи продавати, – кажу йому. – Квартира на кого записана?» – «На тата, а що?» Я йому пояснюю, що в такому разі кредитори не зможуть її відібрати. Їм лишається йти до суду, який ухвалить рішення стягувати з офіційної зарплати Володимира 50–100 грн щомісяця. «Що, правда?» – перепитав він. Коли я підтвердив, Володя сказав: «Тоді давай, напевне, відкладемо цю справу». Ми випили «на коня» й розійшлись.

Переконати не продавати свій орган Сашка, хлопця років 25-ти, я так і не зумів. Він сказав, що нирку продати йому потрібно негайно. В чому причина, я не міг вивідати години зо дві. Але таки з’ясував, що хлопець, образно кажучи, «позичив» у компанії, на яку не так давно працював, $30 тис. Коли нестача виявилася, бос вимагав повернути гроші, або він звернеться в міліцію. Оскільки вся сума була витрачена на розваги, кошти довелося перепозичити в людей, причетних до злочинного світу. І тепер Сашко переховується від кредиторів і водночас шукає гроші, щоб повернути борг. За тиждень я зустрівся з Андрієм, кремезним чоловіком років 35-ти з дуже добрим виразом обличчя і сумними очима. Цього року він потрапив в автокатастрофу, доки лежав у шпиталі, прогорів його бізнес, залишилася сила-силенна проблем. Після зустрічі з ним я вирішив припинити роботу під «прикриттям» – чужі проблеми почали давити на мозок. Але кілька днів тому зателефонував Сашко, сказав, що в нього знайшовся клієнт у Мінську, який готовий заплатити хоч і менше потрібної йому суми, але вже зараз. Я попередив його, що ця пропозиція виглядає досить підозріло. Він погодився й зізнався, що з ним зібралася їхати знімальна група одного з провідних ТБ каналів. Що ж, принаймні, хлопець стане знаменитим.



* попит і пропозиції на нелегальному ринку людських органів

ЦІЛКОМ ОФІЦІЙНО

Правоохоронна статистика (Генеральна Прокуратура України)

Протягом 2005–2008 років органами прокуратури розслідувано 4 кримінальні справи за ст. 143 Кримінального Кодексу, пов’язані з торгівлею органами і тканинами людини. Всі ці справи доправлено до суду, по 3 з них винесено обвинувачувальні вироки. Повідомлення від правоохоронних органів іноземних держав про спроби купівлі-продажу органів людини для трансплантації громадянами України до органів прокуратури не надходили.

Графіка: Павло Ніц

ФОТО: GETTY IMAGES, АНДРІЙ ЛОМАКІН

Андрій Лаврик, Український Тиждень

Читайте также: