Убили сироту… Кто заступится?!

Знакомый юрист, которому я рассказал об этой трагедии, помолчал и обронил, качая головой: «Повезло бандитам. Сироту «спишут» через день – и все забудется…» Заява

09.07.2007 р. приблизно о 2 годині ночі, коли я очікував поїзд Одеса-Київ в приміщенні кафе «Ластівка» в м. Новомиргород Кіровоградської області, групою з 7- 9 невідомих мені вкрай п’яних осіб на мене та моїх знайомих, які мене проводжали, був скоєний напад. В результаті якого мені та ще кільком було завдано тілесних ушкоджень, а Зубкова Сергія, 1986 р. народження, було забито ногами та стільцями. Нападники з місця злочину скрилися.

Нами було викликано міліцію та «швидку», проте протягом двох годин реакції не було. Нам прийшлося зупиняти приватні машини, щоб відвезти труп до лікарні. Там я звернувся за медичною допомогою, тому що почув себе погано, відчув тошноту та слабкість. Думаю, що це відбулося в результаті сильного удару з боку одного з нападників, після чого я тимчасово втратив свідомість. В обстеженні мені було відмовлено, хоча я звернув увагу медиків, що е інвалідом, мені просто дали попити води з крану, й все.

Хоча ані я, ані мої знайомі алкогольні напої не вживали, про що може підтвердити бармен закладу, в якому сталася трагедія, протиправних вчинків з нашого боку не було, наряд міліції, що прибув тільки о 3.30 вже в райлікарню, вкрай грубо поводився з нами. В мене, наприклад, без пояснень та протоколів ними було відібрано усі документи, особисті речи, ключи від квартири, гроші, мої ліки, які було повернуто тільки в кінці дня. На моє прохання віддати мій паспорт співробітники Новомиргородського РВВС не відповіли, а коли я запитав інспектора, чому він тримає в себе паспорт, то почув у відповідь: «Тому, що я так хочу!»

Протягом дня я бачив, як групу напавших на нас вночі та вбивцю Сергія, яких також запросили до райвідділу, постійно інформував про хід дізнання один з курсантів-практикантів з міліцейського навчального закладу, що був присутній при усіх наших допитах. Нас же усіх потерпілих зібрали в душній залі під нагляд курсантів-практикантів, де ми, приголомшені втратою товариша та безсонною ніччю, голодні, без води, з жахом примушені були слухати брудні анекдоти, які розповідали один одному співробітники міліції( до речі, серед них була і жінка у формі лейтенанта міліції), перемежаючи їх питаннями до нас по суті справи по типу «А ну ти, немитий, шо ти там брехав про бійку, повтори!».

Тільки в кінці дня нас було відпущено. Тоді до мене підійшов один з нападників та прямо сказав, що в нас все одно нічого не вийде, тому, що їхні батьки все вже «рішили» на рівні району. Та, погрожуючи мені, сказав, щоб я взагалі мовчав, щоб не втратити здоров’я.

Я вірю, що це може бути правдою, оскільки вже при допиті взагалі не згадувалося про хуліганський вчинок, не зважаючи на те, що були побиті ще кілька осіб в кафе. Про те, що нападники в нетверезому стані користувалися для втечи з місця злочину автомобілем, який був вкрай потрібний нам для надання допомоги Сергію, також інформації немає. Разом з цим мати одного з нападників було побачено у приміщенні судмедекспертизи в М. Висці, де проводилася експертиза вбитого. Думаю, що присутність цієї жінки була «результативною», тому що саме нею в Новомиргородський РВВС доставлено довідку про передозування алкоголем, який Сергій взагалі не вживав, яка, за висновком СМЕ, і стала причину смерті. Підтвердити факт того, що Сергій був тверезий, можуть усі, хто його знав, а також черговий лікар приймального покою райлікарні. Вони також бачили спотворене обличчя Сергія, все в страшних синцях.

Тому його поховали наступного дня. Закопали в землю гріх власть імущих…

Я не вірю в справедливість та професійні дії співробітників Новомиргородського РУВС, виходячи з вищевикладеного. Кумівство та гроші дійсно можуть перетворити — за допомогою міліцейських чинів районного відділу — справу про вбивство Сергія та групове хуліганство в яку-небудь легковажну статейку Кримінального кодексу.

Тому, що за Сергія нема кому заступитися — він сирота.

Прошу Вас взяти на контроль розслідування по цієї справі.

10.07.2007р.

Я беседую с Сашей А., свидетелем этой жуткой трагедии.

«Плохо быть сиротой.. Никому он не нужен — ни при жизни, ни после смерти.

Мы вот с Сергеем вместе учились. В одной школе-интернате. Он на два года старше меня. Ни родителей, ни братьев-сестер, никого… Но как-то раз он за меня заступился перед местными, отстоял, так и пошло – стал я для него вроде младшего брата. Общего у нас было много. Я люблю рисовать, получается у меня это. А Сергей выпиливал красивые рамки и помещал туда образы святых. Очень красиво получалось! Даже на выставку посылали вместе с моими рисунками эти иконы, они сейчас у директора в кабинете висят. Получился настоящий алтарь, как в храме.

Сергей всегда за младших стоял, заботился о них. Привезут гуманитарку – он лично проследит, чтобы старшие не расхватали, пойдем работать по людям, буряки там сапать, навоз чистить — он обязательно вечером зайдет, спросит, какие проблемы, покормили ли, рассчитались ли. Хотя какой там расчет – за гривну в день работали!

Я думаю, что нет такого хозяина, чтобы не рассчитался с сиротой. Хотя один случай помню. Нанял нас один кладку разбирать. Дом старинный в городе рушили, а он как раз строился, и ему кирпич был нужен. Мы с пацанами отработали все честно, начистили ему кирпича тысяч пять, не меньше. Отвезли во двор ему тачкой, все «на пупе». Кормил он нас: борщ, картошка с салом, огурцы, компот сладкий. А с расчетом говорит: вот построюсь – и рассчитаюсь. А то сейчас деньги очень нужны. Будто нам не нужны! Зачем тогда строиться, без денег?

Ну, и пожаловаться некому – ведь голодными не были. Хотя планы на эти деньги, конечно, у каждого были – зима скоро, ботинки теплые на базаре не меньше тридцати гривен стоят. Вот в гуманитарке почему-то никогда не было обуви, а нога, как назло, растет, и каждый год надо менять ботинки. Говорили, что всю помощь перебирают в школе и оставляют что похуже, а что получше — отправляют на базар. А там разложат ее на раскладушках, люди меряют и покупают – говорят, даже по пятьдесят гривен за некоторое платят! Там и обувь наша. Не наша, конечно, привезенная «из-за бугра», но как бы для нас, для сирот. Ну, то такое…

Так вот, с этим кирпичом… Пообещал он нам – и забыл. Мы стали планы строить – как эти сто гривен вытащить. И так, и этак. Всю зиму продумали. А потом и вовсе забыли про это. Весна, новые заботы – огороды копать людям, навоз вывозить, картошку из погребов вытягивать; да мало ли на чем весной интернатским можно заработат ! Веселое время… Тут тебе и гробки, когда люди добрыми становятся, надают столько еды: и яиц, и печенья, и колбаски, а некоторые и денег даже дадут! Красота! Не до должников – все богатые ходим, в тумбочке все есть. На черный хлеб уже никто и не смотрит. Вот и вышло сиротское прощение куркулю этому! А что ж ты сделаешь – живем дальше!

После девятого класса стали кто-куда разъезжаться наши старшие. Ну, в основном в соседнее село, в ПТУ. Штукатур, маляр. Понятно, что не какой-нибудь дизайнер. Сергей оставил мне все свои вещи и обувь. Сказал, что там стипендия и все такое, поэтому тут вроде как пригодится все это, а там новое купит. Приезжал на все праздники. Потом уехал в Одессу, на стройку. Друг его там работал, позвал к себе, сказал, что есть место. Сергей потом, когда в школу приезжал, рассказывал про море, про Одессу, про Потемкинскую лестницу. Жили они вместе с другом, снимали комнату. Зарабатывать стал прилично. Делиться особо ему было и не с кем, стал собирать деньги на будущую семейную жизнь.

Была у него подруга или нет, я не знаю. Но девчонки к нему относились с большим уважением. Он веселый был, добрый, никто его никогда не видел выпившим, всегда подтянутый, крепкий такой. И слова он такие часто говорил: «Перегара на земле и без меня хватает!» И смеялся при этом так хорошо и заразительно, что сразу весело становилось на душе.

Вот таким он был еще вчера…»

И Саша показал снимок Сергея, сделанный мобильным телефоном.

«А кому ты это заявление написал? В прокуратуру, в общественную организацию?»

Он не стал отвечать…

Пусть эта публикация будет открытым заявлением всем тем инстанциям, которые могут без предвзятости отнестись к ночной трагедии в Новомиргороде. И сделать процесс расследования этого дела прозрачным и объективным.

P.S. Заявление Александра, главного свидетеля убийства, которому угрожали, и который боится реальной расправы над собой, находится у автора (aaakiev@ukr.net)

Александр Иссад, Новомиргород — Киев

Читайте также: