Як Міжнародний суд ООН розглядав позов України проти РФ та чому вирішив, що питання чи порушила Росія Конвенцію про геноцид, — не в його юрисдикції

На початку повномасштабного російського вторгнення Україна звернулась до Міжнародного суду ООН, щоб той зобовʼязав Росію зупинити вторгнення. У позові Україна також просила суд визнати, що вона не вчиняла геноциду на території Донецької та Луганської областей. Хибні заяви про це РФ використала для визнання «ДНР» та «ЛНР», а також для виправдання вторгнення. Україна наполягала, що тим самим Росія сама порушила Конвенцію про геноцид. 

2 лютого цього року президентка Міжнародного суду ООН Джоан Донохью оголосила проміжне рішення. Його повний текст був опублікований згодом. Після майже двох років розгляду суд вирішив, що не має компетенції розглядати позов України у частині законності російського вторгнення, але погодився винести рішення з питання, чи вчиняла Україна геноцид на Донбасі. Росія трактувала це як поразку України, але українська сторона вважає його важливим у перспективі встановлення відповідальності РФ. 

Як суд розглядав позов України і аргументував проміжне рішення, — у матеріалі видання «Ґрати».

Позов України

Україна звернулась до Міжнародного суду ООН 26 лютого 2022 року — на третій день повномасштабного російського вторгнення.

Позов стосувався тлумачення, застосування та виконання Конвенції 1948 року про запобігання злочину геноциду і покарання за нього.  Україна зазначала, що вона та РФ дотримуються протилежних поглядів на те, чи було в Україні вчинено геноцид та чи дає стаття I Конвенції підстави РФ застосувати військову силу проти України, щоб «запобігти і покарати» її за надуманий геноцид.

Україна зазначила, що разом з РФ є учасником Конвенції про геноцид і послалась  на статтю 36 Статуту Міжнародного суду ООН, яка поширює його юрисдикцію на всі питання, зазначені у чинних договорах та конвенціях.

Також Україна посилалась на статтю IX Конвенції, в якій зазначено, що спори щодо тлумачення, застосування або виконання Конвенції, включно з тими, які стосуються відповідальності держави за геноцид, має розглядати Міжнародний суд ООН.

Україна просила суд визнати, що всупереч твердженням РФ вона не вчиняла геноцид на території Луганської та Донецької областей, а отже Росія не могла законно вживати жодних дій проти України, спрямованих на запобігання або покарання за хибними обвинуваченнями у геноциді. Також Україна просила суд встановити, що визнання Росією незалежності «ДНР» і «ЛНР» та початок «спеціальної військової операції» базується на неправдивих заявах, тому є «зухвалим зловживанням» Конвенції про геноцид.

В позові Україна перерахувала численні заяви керівництва РФ щодо геноциду, який нібито відбувався у Донецькій та Луганській областях починаючи з 2014 року. В тому числі заяви Володимира Путіна про визнання «ДНР» та «ЛНР» і про «початок спеціальної воєнної операції проти України». Українське МЗС назвало претензії Росії «безпідставними та абсурдними».

Законних підстав для військових заходів проти України у боротьбі з геноцидом, йшлося у позові, також немає, адже РФ не звернулась до відповідного органу ООН з вимогою запобігти геноциду, як це передбачено VIII статтею Конвенції.

Україна наполягала, що жодних доказів геноциду Росія не надала, а у звітах ООН щодо ситуації з правами людини в Україні згадок про геноцид теж не було. Тому, йдеться у позові, заявлена ​​російським керівництвом мета «денацифікувати» Україну — це явний привід для непровокованої агресивної війни.

Україна докладно виклала, як РФ ще весною 2014-го почала війну, фінансувала «ЛНР» та «ДНР» та постачала терористам в тому числі важке озброєння, а ті напередодні Мінських перемовин почали вимагати особливого статусу для своїх територій. Докази цього Україна вже надала в рамках справи про порушення РФ Конвенцій про боротьбу з фінансуванням тероризму та ліквідацію всіх форм расової дискримінації.

Також Україна вказала, що у грудні 2019 року лідери Росії, України, Франції та Німеччини зустрілися, щоб підтвердити свою прихильність до Мінських угод, але відтоді прогресу не було. У липні 2020 року відбувалися численні порушення режиму припинення вогню, після яких Україна лише у грудні 2021 року змогла досягти повного перемир’я. Але РФ почала нарощувати військові сили довкола України, а на початку наступного року напала на Україну.

У позові Україна підкреслювала, що російська брехня є ще більш образливою та іронічною, оскільки складається враження, що саме РФ планує акти геноциду в Україні.

«Росія навмисно вбиває та завдає тяжких тілесних ушкоджень представникам української національності  що є актом геноциду відповідно до II статті Конвенції, — зазначено у позові України, — ці дії слід розглядати разом із мерзенною риторикою президента Путіна, яка заперечує саме існування українського народу, що свідчить про навмисні вбивства з боку Росії з метою геноциду».

Звертаючись до суду Україна запросила вжити тимчасових заходів: зобов’язати Росію негайно зупинити військові дії, гарантувати, що російська сторона не вживатиме інших дій, які можуть погіршити та ускладнити ситуацію, яка є предметом цього позову. Росія також мала звітувати суду про вжиті для цього заходи. Також суд мав наказати РФ у повному обсягу відшкодувати шкоду, яку вона завдала Україні.

«Якщо ця агресія залишиться безкарною, існує не лише ризик, а й неминучість значних та непоправних людських жертв та матеріальних втрат, а також гуманітарної кризи», — йшлося у заяві України.

Тимчасові заходи

Спочатку Міжнародний суд ООН розглянув звернення України про тимчасові заходи. Слухання розпочалися 7 березня 2022-го.

Відповідно до регламенту, розгляд передбачав усні слухання та розгляд письмових меморандумів України та РФ. Напередодні посол РФ у Нідерландах Олександр Шульгін повідомив суд, що РФ не буде брати участі в усних слуханнях по справі, адже суд надав замало часу на підготовку. Натомість Шульгін направив до суду лист із позицією Російської Федерації стосовно «відсутності юрисдикції суду у цій справі».

Росія заявила, що «Конвенція не регулює ні застосування сили між державами, ні визнання держав». А «спецоперацію», сказано у листі, розпочали і зовсім не через геноцид, а на підставі 51 статті Статуту ООН, яка гарантує невідʼємне право на індивідуальну чи колективну самооборону, якщо станеться збройний напад на члена ООН, а також на підставі міжнародного права та договорів про дружбу та взаємодопомогу з «ЛДНР». Росія наполягала, що на Конвенцію про геноцид у своєму зверненні Путін не посилався. Визнання «ЛНР» та «ДНР» Росія назвала «суверенним політичним актом», пов’язаним із правом народів на самовизначення, а війну, по суті, самообороною.

Заперечення РФ не завадило суду за тиждень після початку слухань, 16 березня 2022-го, погодитись на тимчасові заходи, які вимагала Україна, та зобовʼязати  Росію негайно припинити воєнні дії. За таку ухвалу проголосувало 13 суддів. Проти були лише двоє: віцепрезидент суду, російський дипломат Кирило Геворгян і китайська суддя Сюе Ханьцінь.

В ухвалі суд зазначив, що він не має доказів, що підтверджують заяви російської влади про акти геноциду в Україні. До того ж суд сумнівається, що Конвенція дозволяє одностороннє застосування сили однієї країни на території іншої для запобігання або покарання за геноцид.

Суд зобов’язав РФ зупинити також будь-які військові чи нерегулярні збройні формування, організації та осіб під її контролем чи керівництвом.

Україна також просила зобов’язати Росію не перешкоджати розгляду справи про геноцид. Суд у відповідь зобов’язав обидві сторони утримуватися від цього. У проханні України зобов’язати Росію надати суду звіт про вжиті заходи через тиждень після ухвали суд відмовив.

Росія у відповідь заявила, що не збирається виконувати  рішення про тимчасові заходи. Прессекретар Володимира Путіна Дмитро Пєсков зазначив, що РФ не братимуть до уваги рішення суду ООН.

«У Міжнародному суді є таке поняття, як «згода сторін». Тут жодної згоди не може бути», — прокоментував він.

У день, коли суд виніс своє рішення про тимчасові заходи, РФ завдала авіаудару по Драматичному театру у Маріуполі, де ховались мирні мешканці оточеного міста. Згодом Україна повідомила, що від удару загинуло 600 мешканців Маріуполя.

Меморандум України

1 липня 2022 року, раніше визначеного судом дедлайном, Україна направила Міжнародному суду ООН меморандум, в якому деталізувала свою позицію, аргументи та вимоги, які представники України озвучували під час усних слухань.

Для початку Україна просила суд визнати, що він має юрисдикцію для вирішення її спору з РФ. Під час усних слухань професор Жан-Марк Тувенен, який у суді представляв Україну, переконував, що так, тому що і Росія, і Україна є сторонами Конвенції.

Україна просила суд встановити, що достовірних доказів того, що вона несе відповідальність за вчинення геноциду у Донецькій та Луганській областях немає, а застосування РФ сили проти України починаючи з 24 лютого 2022 року, так само як і визнання незалежності «ДНР» та «ЛНР», порушило I та IV статті Конвенції про геноцид.

У статті I Конвенції держави визнають геноцид злочином та зобов’язуються запобігати та карати за нього. Натомість у статті  IV, йдеться про те, що особи, які вчиняють геноцид підлягають покаранню незалежно від того, чи є вони правителями держав, державними службовцями чи приватними особами.

Під час усних слухань Девід Зайонц, юрист з компанії Covington & Burling, який в суді представляв Україну, зазначив, що у 2014-2015 роках моніторингова місія ООН з прав людини дійсно писала у своїх звітах про порушення фундаментальних свобод на сході країни. Але стосувалися вони не України, а озброєних бойовиків «ЛНР» та «ДНР». Вони залякували, переслідували, вбивали, викрадали мирних жителів та незаконно утримували журналістів, активістів, місцевих політиків, представників міжнародних організацій та військових.

Але й жертви серед мирного населення навряд чи можна використати як привід для вторгнення у 2022 році, зазначав Зайонц, адже їх кількість зменшувалась. Юрист навів  дані ООН: у 2014 році померли 2084 людини, у 2015-му — 954, а у 2021-му — 15 людей. За подіями на Донбасі стежили багато міжнародних організацій та інституцій. Але ніхто з них не зафіксував жодного випадку геноциду, говорив Зайонц.

«Коротко кажучи, Росія стверджує, що геноцид стався під носом у старанних шукачів фактів ООН, моніторів ОБСЄ та прокурорів МКС», — іронізував він.

Україна просила суд також визнати, що РФ не зупинила військові дії в Україні та порушила зобов’язання, які Міжнародний суд ООН поклав на неї своїм наказом про тимчасові заходи від 16 березня 2022 року.

Підсумовуючи свої вимоги, Україна просила суд знову наказати РФ негайно припинити застосування сили та змусити зробити це військові та нерегулярні формування, включно з «ДНР» та «ЛНР», а також вивести російські війська з території України, відкликати визнання РФ «ДНР» та «ЛНР», надати гарантії, що вона надалі не застосовуватиме силу проти України та виплатити повну компенсацію за всю шкоду, заподіяну Україні внаслідок повномасштабного вторгнення, та за порушення заборони Міжнародного суду ООН застосовувати силу проти України.

З липня по грудень 2022 року, аби підтримати Україну, взяти участь у розгляді справи вирішили 33 держави. Суд 5 червня 2023 року прийняв запити від 32-х з них, на які поширюється дія Конвенції про злочин геноциду. Це всі країни-члени Євросоюзу, крім Угорщини, а також Ліхтенштейн, Велика Британія, Канада, Австралія та Нова Зеландія.

Усі держави, які долучились до справи, подали пропозиції, в яких на противагу РФ наполягали, що Міжнародний суд ООН має юрисдикцію розглядати позов України.

США теж подала запит на участь у розгляді справи на підтримку України, але суд його відхилив, оскільки він не стосувався питання юрисдикції.

Попередні заперечення РФ 

РФ мала надати свій контрмеморандум, але замість цього 3 жовтня 2022 року росіяни передали суду свої попередні заперечення у шести пунктах щодо юрисдикції Міжнародного суду ООН та прийнятності позову України. Російська сторона наполягала, що Міжнародний суд не має юрисдикції розглядати позов України через відсутність предмета регулювання (ratione materiae): питання про визнання «ЛНР» та «ДНР» та оголошення про початок «спеціальної воєнної операції» не регулюються Конвенцією про геноцид. Росія також зазначила, що на момент звернення України до суду між нею та РФ взагалі не існувало спору щодо питання геноциду.

Росіяни стверджували, що позов України є неприйнятним з чотирьох причин. По-перше, тому, що у меморандумі від 1 липня 2022 року Україна висунула нові претензії, яких не було у позові від 26 лютого 2022-го. По-друге, оскільки потенційне рішення суду не матиме практичного ефекту. По-третє, для РФ неприйнятною є сама вимога, щоб суд оголосив Україну про її невинуватість у геноциді. Й нарешті, тому що Україна зловживала судовим процесом.

Натомість представники України на чолі з послом з особливих доручень МЗС Антоном Кориневичем наполягали, що суд має відхилити попередні заперечення РФ, ухвалити рішення про те, що він має юрисдикцію розглядати претензії України та перейти до розгляду справи по суті.

7 жовтня 2022 року, суд призупинив розгляд позову України до винесення рішення по попереднім запереченням РФ. До 3 лютого 2023 року Україна мала підготувала відповідь по всіх пунктах.

Попередні заперечення РФ та контраргументи України суд детально розглянув через рік, у вересні 2023-го, на усних слуханнях, які тривали декілька тижнів. Україна та РФ у двох раундах обмінялись аргументами, а представники 32 країн озвучили зауваження. Після цього суд взяв паузу до лютого 2024 року, щоб оголосити своє рішення. Він погодився лише з одним аргументом РФ, а решту відкинув.

Спір щодо геноциду існував задовго до вторгнення

Суд почав з питання, чи існував між РФ та Україною спір навколо  геноциду на момент, коли остання звернулась до суду.

Росіяни стверджували, що спору не було. Вони наполягали, що до 26 лютого 2022 року, коли Україна звернулась до Міжнародного суду ООН, вона не робила жодних заяв про те, що Росією зловживає Конвенцією про геноцид. Лише в день подання позову український МЗС опублікував заяву «щодо неправдивих та образливих звинувачень Росії в геноциді як приводу для її протиправної військової агресії». В суді росіяни назвали її нікчемною та неточною, і запевнили, що не знали про її існування, адже українці опублікували її за кілька годин до того, як звернулися до суду.

Крім того, росіяни запевняли суд, що не заявляли про порушення Україною норм Конвенції про геноцид, як це стверджує у позові українська сторона.

«Використання терміну «геноцид» у публічних заявах, офіційними представниками РФ не можуть розглядатися як посилання на відповідальність України за Конвенцією  або як доказ існування спору щодо такої відповідальності», — йшлося в запереченні росіян.

Україна натомість доводила, що спор з РФ таки існував. Вона нагадувала, що Росія ще з 2014 року неправдиво стверджувала, що Україна вчиняє геноцид у Луганській та Донецькій областях. Першим таку заяву зробив Слідчий комітет РФ.

Саме геноцидом Володимир Путін виправдовував повномасштабну агресію проти України 24 лютого. І це при тому, що Україна протягом восьми років спростовувала ці звинувачення і публічно засуджувала їх використання як привода для вторгнення.

Суд погодився з аргументами Україні. В тому числі визнав, що українська влада ще за два роки до вторгнення засуджувала розслідування Слідкомом РФ ймовірних злочинів геноциду, скоєних на Донбасі, як безпідставні.

Судді дійшли висновку, що на дату звернення України між нею та РФ існувала суперечка навколо питання геноциду та відхилив заперечення РФ у цій частині.

Однак судді вказали, що не вирішують наперед питання, якою мірою спір України та РФ підпадає під положення Конвенції про геноцид, та зазначили, що вирішать його пізніше.

Україна не змінювала суті претензій

Судді Міжнародного суду ООН зазначили, що Україна хоче, аби вони винесли рішення з двох питань: чи вчиняла Україна геноцид та що РФ незаконно використала Конвенцію про геноцид, коли напала на Україну. За це порушення Україна вимагала від Росії репарації.

Заперечення росіян по кожному з двох аспектів позову України розглядали окремо і почергово. Спочатку суд розбирав заперечення, що позов України є неприйнятним, оскільки в суді вона змінила суть претензій.

Росіяни звертали увагу суду, що вимоги України, зазначені у меморандумі «суттєво відрізняються» від викладених у додатку до заяви, з якою вона першопочатково звернулась до суду. Позов, на думку РФ, таким чином «трансформувався до його невпізнання».

Якщо у позові Україна просила суд визнати відсутність геноциду на Донбасі, то у меморандумі вимагала підтвердити, що «немає достовірних доказів того, що Україна причетна до будь-яких подібних дій».

«Цей зсув у позові свідчить про те, що мета України в суді змінилася з підтвердження того, що жодних актів геноциду не було скоєно, до прагнення звільнитись від відповідальності за такі дії», — йшлося у запереченні росіян.

Україна, зі свого боку, наполягала, що не змінила позов, а лише додала конкретики, адже для того, аби вирішити, чи несе Україна відповідальність за геноцид, суду все одно потрібно буде встановити, чи є цьому достовірні докази.

Суд зазначив, що і позов України і її меморандум стосуються тих самих звинувачень у геноциді з боку РФ. Тож Україна не змінила предмет спору, а просто уточнила скаргу. Її остаточну версію суд зафіксував так:

«Чи існують достовірні докази того, що Україна відповідальна за вчинення геноциду в порушення Конвенції про геноцид у Донецькій та Луганській областях».

Тож це заперечення РФ суд відхилив.

Позиція, яку не можна поставити під сумнів

У наступному запереченні РФ стверджувала, що рішення суду за позовом України не матиме жодного практичного ефекту. Україна наполягала, що це не так.

«Якщо суд визнає, що не існує доказів вчинення Україною геноциду, це буде мати практичні наслідки. Оскільки встановлена таким чином правова позиція не може бути знову поставлена під сумнів», — йшлося відповіді України.

Суд погодився, що його рішення дасть відповідь на питання, чи порушила Україна Конвенцію про геноцид, і підтвердив, що сформовану у рішенні правову позицію не можна буде поставити під сумнів.

«Мета декларативного судового рішення — забезпечення визнання ситуації за законом раз і назавжди обов’язковою для сторін», — пояснив суд і відкинув заперечення росіян.

Запит на відсутність порушень 

РФ намагалась довести, що вимога України визнати, що вона не порушувала свої зобов’язання за Конвенцією ООН, є неприйнятною. Росіяни назвали таку вимогу «запитом на зворотне виконання зобов’язань» і навели цілих п’ять аргументів проти.

На думку росіян такі запити надзвичайно рідко зустрічаються у врегулюванні суперечок між державами, адже зазвичай позивач вимагає відповідальності для відповідача, а не визнання того, що він сам не несе відповідальності. РФ зазначила, що «запити на зворотне виконання зобов’язань» характерні для Світової організації торгівлі (далі СОТ), чию практику не може прямо переймати Міжнародний суд ООН.

Російська сторона зазначила, що стаття IX Конвенції про геноцид  примітка: стаття IX зазначає, що суперечки щодо тлумачення Конвенції, у тому числі про відповідальність держави за геноцид розглядає Міжнародний суд ООН не має на меті визначати, чи висунула держава-відповідач обгрунтоване звинувачення у геноциді проти держави-позивача.

На думку російської сторони, що відповідно до Конвенції про геноцид, суд має розглядати позов однієї країни проти іншої, а не на захист самої себе.

РФ стверджувала, що Міжнародний суд ООН у своїй судовій практиці ніколи не розглядав позови із вимогами визнати на «зворотне виконання зобов’язань». Ба більше, такі позови не сумісні з судовою функцією Міжнародного суду ООН, адже він вирішує правові суперечки та не діє як орган із встановлення фактів. А Україна, заявили у РФ, таким чином намагається використовувати суд як проміжний орган для встановлення фактів.

Нарешті, РФ переконувала суд, що позов України суперечить принципам суддівської порядності та рівноправності сторін. Адже якщо дозволити державі забезпечити собі превентивний сприятливий висновок суду на основі неповних доказів, то це захистить її від подальших претензій, навіть, якщо вони будуть висунуті на основі нових переконливих доказів, які стануть доступними в майбутньому. Тож у випадку позитивного для неї рішення суду Україна може отримати неправомірну перевагу, оскільки рішення буде вважатися res judicata — остаточним в цій справі.

У відповідь Україна нагадала, що її спір з РФ стосується саме того, чи несе вона відповідальність за геноцид. Тож, як сторона цього спору, вона може вимагати його вирішення в суді. Українська сторона зазначила, що її позов — це вимога визнати, що з її боку не було порушень.

Україна підкреслювала, що стаття IX Конвенції передбачає, що вимагати вирішення спору щодо відповідальності за геноцид може будь-яка з його сторін, а не лише держава, яка висуває звинувачення у геноциді.

Україна наполягала, що Міжнародний суд ООН вже розглядав подібні позови. Як приклад, вона наводила справу 1952 року між Францією й США та справу 1992 року між Лівійською Джамахерією та Великобританією.

Українська сторона стверджувала, що встановлення фактів під час вирішення спору є невідʼємною частиною функції Міжнародного суду ООН.

Нарешті, Україна запевняла, що її позов не суперечить принципам суддівської порядності та рівноправності сторін.

«У цьому запиті немає нічого «передчасного». Україна не бачить проблеми в тому, що рішення буде остаточним для сторін, якщо суд його виносить на основі найкращих доступних фактичних даних», — йшлося у відповіді України.

Розглядаючи заперечення РФ суд в першу чергу дав своє визначення вимозі України. Суд назвав її «запитом на встановлення, що заявник не порушив своїх зобов’язань за Конвенцією».

Суд зазначив, що посилання на практику СОТ не допоможе йому розглянути позов України, адже Всесвітня організація торгівлі регулюється зовсім іншим документом — Мараккеською угодою про її створення.

Далі суд розтлумачив статтю IX Конвенції про геноцид. Він зазначив, що ця стаття передбачає відповідальність саме за геноцид, а не за нездатність йому запобігти чи покарати його, однак підтвердив, аргумент України, що будь-яка зі сторін спору може звернутися до суду.

Суд повідомив, що у своїй практиці ніколи не розглядав «запити на зворотне виконання зобов’язань» та зазначив, що приклади, наведені Україною є некоректними. Далі, суд роз’яснив, що встановлення фактів у світлі доказів є невід’ємною частиною його судових функцій.

Нарешті, суд зазначив, що його майбутнє рішення, ймовірно, буде вважатись остаточним та унеможливить нові позови до України з цього питання.  Однак така можливість сама по собі не є підставою для висновку, що позов України суперечить принципам судової порядності та рівності сторін, як це стверджувала РФ.

Розглянувши всі пʼять аргументів РФ суд у своєму рішенні зазначив, що усвідомлює масштаби людської трагедії в Україні і в такому контексті визнає юридичний інтерес, який Україна має, аби вирішити спір щодо свого позову.

«За конкретних обставин цієї справи суд вважає, що запит України про  визнання, що вона не порушувала своїх зобов’язань за Конвенцією є допустимим», — вирішив суд та відхилив заперечення РФ по цьому питанню.

Україна не зловживала судовим процесом

РФ наводила три аргументи на підтримку свого твердження, що українська сторона зловживає судовим процесом. Вона знову згадала, що Україна у меморандумі внесла нові претензії, та посилалась на статті Конвенції, про які не йшлось у позові.

Далі росіяни стверджували, що Україна порушила терміни подання позову:  звернулась до суду лише у 2022 році, хоча заявляє, що спір існував з 2014-го. Нарешті, РФ стверджувала, що Україна намагалась тиснути на суд, згуртувавши 33 держави, які навмисно масово втрутились у розгляд.

Україна просила суд відхилити це заперечення РФ. Вона наполягала, що перший аргумент  — це просто повторення того, що було у попередніх запереченнях.

Далі Україна пояснила, чому подала позов у 2022 році, а не раніше: бо звинувачення РФ України у геноциді набули нового значення, оскільки росіяни використали їх як привід для визнання «ЛНР» та «ДНР» і нападу на Україну.

Щодо тиску з боку держав, що долучились до процесу, то Україна наголосила, що суд раніше відхилив цей аргумент, а держави, що долучились, погодилися дотримуватися тлумачення Конвенції судом.

Суд погодився, що аргумент РФ про нові претензії у меморандумі України повторює той, що він раніше вже відхилив. Стосовно другого аргументу — по строках подання позову — суд нагадав, що йому не важливо, чому і коли Україна вирішила подати позов.

Щодо аргументу про тиск з боку держав, що долучились до процесу, то суд вважає, що РФ не надала жодних доказів. Тож суд у цілому відхилив аргумент РФ щодо зловживання Україною процесом.

Другий аспект спору. Україна не висувала нових вимог 

Розглянувши заперечення росіян, які стосувались звернення України в частині прохання визнати, що вона не вчиняла геноцид, суд перейшов до розгляду заперечень стосовно другої частини позову, в якій Україна просила визнати, що РФ сама порушила Конвенцію про геноцид.

Росіяни стверджували, що в цій частині Україна в меморандумі також змінила свої першопочаткові вимоги. Вони звертали увагу, що у позові Україна просила суд встановити, що РФ не може законно вживати жодних дій проти України, спрямованих запобігання або покарання за надуманий геноцид, а також, що визнання Росією незалежності «ДНР» та «ЛНР» та початок «спеціальної воєнної операції» базується на неправдивих заявах і не має підстав відповідно до Конвенції про геноцид.

Натомість у меморандумі Україна змінила це формулювання і посилалась на окремі статті Конвенції. У цьому документі Україна просила суд визнати, що визнання РФ незалежності «ДНР» та «ЛНР» 21 лютого 2022 року порушує статті I і IV Конвенції про геноцид, так само як і «спеціальна військова операція».

Росіяни наполягали, що в меморандумі Україна навела нові умови, внаслідок чого відбулась трансформація предмета спору, викладеного в заяві. РФ наполягала, що це неприпустимо. Крім того, росіяни наполягали, що ця частина меморандуму містить твердження про порушення РФ зобов’язань за Конвенцією, яких не було у позові. Тож це докорінно змінило справу.

Натомість Україна переконувала суд, що меморандум просто уточнює правові підстави її первісних вимог. Тож хоча стаття IV Конвенції не згадувалась у позові, вона безпосередньо пов’язана зі статтею I Конвенції, на яку у позові є чітке посилання.

Розглянувши аргументи сторін, суд визнав, що формулювання претензій, поданих Україною у її заяві, безперечно, не ідентичні вимогам, викладеним у меморандумі. Однак Україна не змінила предмет спору, а просто уточнила претензію, тож заперечення РФ і в цій частині вимог України має бути відхилено.

Конвенція не регулює питання, щодо визнання держав та застосування сили

Нарешті, на сам кінець суд повернувся до другого попереднього заперечення РФ. Росіяни стверджували, що Міжнародний суд ООН не має юрисдикції розглядати позов України в частині, де вона просить встановити, що визнання РФ незалежності «ДНР» та «ЛНР» 21 лютого 2022 року та подальше повномасштабне вторгнення порушують статті I і IV Конвенції про геноцид.

У статті I Конвенції держави визнають геноцид злочином та зобов’язуються запобігати та карати за нього. У статті IV Конвенції йдеться про те, що особи, які вчиняють геноцид, підлягають покаранню незалежно від того, чи є вони правителями держав, державними службовцями чи приватними особами.

Росіяни наполягали, що Конвенція не регулює питання, щодо визнання держав та застосування сили, тож якщо суд розгляне позов України в цій частині, то вийде за рамки своєї юрисдикції.

Україна стверджувала, що обидва питання — в юрисдикції суду. Апелюючи до I і IV статей Конвенції, українська сторона вважала, що їх положення зобов’язують запобігати геноциду та карати за нього добросовісно і без зловживань, не порушуючи норми міжнародного права. Натомість РФ вийшла за межі міжнародного права, коли напала на Україну під надуманим приводом.

Суд зрештою погодився з аргументами РФ. Він наголосив: навіть якщо припустити, що визнання «ДНР» і «ЛНР» та «спеціальна воєнна операція», суперечать нормам міжнародного права, зробивши це РФ порушила не Конвенцію, а норми міжнародного права про визнання держав і застосування сили.

«Ці питання не регулюються Конвенцією про геноцид, і суд не має юрисдикції розглядати їх у цій справі», — вирішив суд.

Суд заключив, що навіть якби було доведено, що Російська Федерація зловживала Конвенцією це не означало б, що вона порушила свої зобов’язання.

У підсумку судді погодились розглянути тільки першу частину позову України: про те, чи вчиняла вона геноцид на території Донецької та Луганської областей. Тепер його розглянуть по суті. Росія, за рішенням суду, має подати свій меморандум до 2 серпня 2024 року.

«Важливий крок задля притягнення РФ до відповідальності» 

В Росії рішенню Міжнародного суду ООН зраділи. Речниця російського МЗС Марія Захарова заявила, що через те, що суд відмовився наступному етапі розглядати частину позовних вимог України, справа «розвалилася».

«На розгляді суду залишилося лише одне питання: чи скоювала Україна геноцид на Донбасі. Тобто Київ сам себе посадив на лаву підсудних у рамках своїх претензій. Залишається лише аплодувати київським «умільцям» і їхнім західним покровителям: вони «вистрілили собі в ногу», — прокоментувала речниця.

Українські дипломати іншої думки про проміжне рішення суду. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба зазначив, що наказ суду від 16 березня 2022 року зобов’язав Росію «негайно призупинити військові операції, які вона розпочала 24 лютого 2022 року на території України», а також «забезпечити, аби будь-які збройні формування, будь-які організації, особи, які керуються або підтримуються Росією та перебувають під її впливом, не здійснювали жодних воєнних заходів». Цей наказ є обов’язковим і становить окреме порушення міжнародного права.

Кулеба також підкреслив, що до справи долучились 32 держави, і ця кількість є безпрецедентною. Всі вони наполягали, що юрисдикція Міжнародного суду щодо позову України була безсумнівною.

«Рішення Міжнародного суду ООН, стало важливим кроком задля прагнення РФ до відповідальності за численні порушення нею норм міжнародного права», — підсумував Кулеба.

В свою чергу, посол з особливих доручень МЗС Антон Кориневич зазначив, що пыд час розгляді справи по суті Україна буде доводити в суді, що ніякого геноциду у Донецькій та Луганській областях не було.

«Україна доводитиме в суді брехню Росії, що не було ніякого геноциду, і що РФ брехала і бреше, коли вона говорить у тому числі в промовах президента Росії про якийсь міфічний геноцид», — сказав дипломат.

Аналізуючи проміжне рішення Міжнародного суду в справі про геноцид, юрист та правозахисник, програмний директор Центру громадянських свобод Володимир Яворський зазначає, що Україна творчо підійшла до звернення і, можливо, забагато хотіла від найбільш консервативного органу міжнародного правосуддя.

«Якби ми не звернулись до Міжнародного суду ООН, ми б не отримали нічого кращого. Я б порівняв це з ракетною атакою, коли частина ракет не влучила, частину збили, однак решта вразила цілі», — каже Яворський у коментарі «Ґратам».

Він підкреслює, що оцінювати результати процесу наразі зарано, але якщо суд визнає, що Україна не вчиняла геноцид, то це позбавить РФ аргументу для виправдання вторгнення.

Яворський пояснює, що Міжнародне право вирізняє три види застосування державою сили: самозахист, припинення геноциду та агресія. Тож, якщо в майбутньому Спеціальний трибунал ООН буде розглядати справу про російське вторгнення в Україну, росіянам залишиться виправдовуватись лише самозахистом.

Крім того, Володимир Яворський зазначає, що за підсумками розгляду справи про геноцид Україна може розраховувати, що суд зобовʼяже РФ виплатити компенсацію за порушення його наказу від 16 березня, яким суд наказав РФ негайно припинити війну.

Автор: Максим Каменєв

Джерело: «Ґрати»

Tweet