«Люди-невидимки»: ув’язнені на тимчасово окупованих територіях

Через бойові дії на сході України під контролем самопроголошених “Л/ДНР” опинилися 14 з 16 установ виконання покарань Луганської області та 14 з 20 установ Донецької області. На 1 листопада 2014 року в ув’язненні у східному регіоні знаходилися 16 200 осіб. До цієї цифри входять як ті, кому було призначено покарання та щодо яких вирок набув/не набув законної сили, так і ті, які були затримані до початку агресії та яким ще не було винесено вироку.

На гарячу лінію ГО «Донбас СОС» продовжують звертатися громадяни, рідні яких не були евакуйовані з установ виконання покарань на тимчасово окупованих територіях, з питаннями щодо гарантій захисту їх прав в умовах агресії. У даному матеріалі розглянуті основні міжнародні норми, які гарантують захист таким особам в умовах збройного конфлікту.

Статус та загальні гарантії

Міжнародне гуманітарне право у питанні захисту цивільного населення під час війни, окремо не вирізняє ув’язнених, які знаходяться на окупованій території. Коментар до Додаткового протоколу до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 08.06.1977 р. наголошує, що норми Протоколу поширюються на всіх людей, які знаходяться на території, зайнятій стороною конфлікту.

Отже, загальному захисту за міжнародним правом підлягають і особи, які були позбавлені волі (що знаходяться в ув’язненні, медичному закладі чи іншому місці) на момент початку збройного конфлікту, та особи, які позбавлені волі у зв’язку зі збройним конфліктом. У даному матеріалі не беруться до уваги затримані у зв’язку зі збройним конфліктом, а тільки ув’язнені особи, які знаходилися у різних установах пенітенціарної системи на момент квітня 2014 р. на сході України.

Загальною статтею 3 Женевських конвенцій 1949 р. та положеннями Додаткового протоколу до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів від 08.06.1977 р., визначаються загальні принципи захисту осіб, у тому числі тих, хто перебуває під владою супротивної сторони. Серед них:

• захист від завдання шкоди фізичному та психічному здоров’ю і недоторканості особи (включаючи захист від медичних експериментів, утримання у належних санітарно-гігієнічних умовах);
• категорична заборона застосування насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтв, жорстоке поводження й тортури;
• заборона наруги над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження.

Подібні випадки, які мали місце в установах виконання покарань, є прямим порушенням норм міжнародного гуманітарного права. Наведемо  кілька прикладів таких порушень, що нам розповіли особи, які знаходилися в місцях несвободи в ОРДЛО після початку АТО:

“За те, що співав гімн України, в грудні 2015 року мені зламали щелепу. Співробітник колонії вдарив мене прикладом автомату в обличчя” (опитаний П., що відбував покарання у Єнакіївській ВК № 52).

     “За незначні порушення, такі як: не так подивився, не захотів їсти в їдальні, не захотів йти на роботу та інші, засуджених поміщають в залізну клітку, яка стоїть в дворі колонії. Клітка розміром 2 на 2 метри, там їх тримають від декілька годин до суток. В любу погоду і в любу пору року. Я також сидів в цій клітці” ( опитаний Т., що відбував покарання в Донецькій ВК № 124).

         “В 120 колонії, коли нових засуджених привозили, їх поміщували на  карантин на два тижні. Там їх дуже били, травили на них собак. Двоє засуджених після цього померли. Одному з засуджених вдалося донести цю інформацію до Захарченка,  його знайомий працював в його охороні. Захарченко приїхав в колонію, забрав з собою співробітників які знущалися над засудженими”. ( Опитаний В, що знаходився в Волноваській ВК №120).

“В Калінінській ВК № 27 засуджені хотіли подивитися футбол після відбою. Їм  потім відключили електроенергію. Засуджені почали стукати в локалку. Це почули ополченці, вони зайшли на територію колонії. Зайшло десь 6 озброєних кулеметами та автоматами людей, почали стріляти по стінам. . Засуджених з другого та шостого секторів ( там де стукали) вигнали на вулицю, поклали на плацу, стріляли над головами, били прикладами, наступали на грудну клітину. Травмованих тоді було десь 10 людей, в основному з переломами. Двоє з кульовими пораненнями. Одному з них, через кульове поранення, потім ампутували руку” ( Опитаний Р, що на той час перебував в Калінінській ВК № 27).

Поряд з нормами міжнародного гуманітарного права, варто зауважити на права людини, які не можуть бути обмежені в умовах збройного конфлікту, серед яких:

• право на життя (ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 2 Конвенціїпро захист прав людини та основоположних свобод);
• заборона катування, жорстокого, нелюдського або принижуючого гідність поводження та покарання (ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання);
• заборона рабства та підневільного стану (ст. 8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод);
• недопущення покарання без закону (ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 7 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод).

Ці основні принципи застосовуються і до ув’язнених та їх захисту під час перебування під контролем самопроголошених “Л/ДНР”.

“Приблизно кожні три місяці в колонію приїжджають «маски» та б’ють нас. Пізніше, вони приїжджали уже без зброї і без будь-яких знаків розрізнення. (з російськими шевронами були тільки в перший раз). Найбільше страждають засуджені, які утримуються в секторі максимального рівня безпеки. Там кожен раз відкривають усі камери і б’ють всіх. Якщо засуджених, які проживають в бараках, може і «пронести», то там кожен раз б’ють. При цьому ніяких «ЧП» в колонії не було” (опитаний Т., що знаходився у Краснолуцькій ВК № 19).

             “В січні 2016 року, без мого відома  мене ще раз судили Будьонівським районним судом. Примінили декриміналізацію статей до кримінального кодексу так званого «ДНР», змінили режим утримання на більш суворий. З цим рішення суду мені згодом дали ознайомитися.

Пізніше мене перевели в МІК №57”  (Опитаний О, що відбував покарання у декількох колоніях в ОРДЛО).

     “Усі засуджені, крім засуджених з інвалідністю, в примусовому порядку ходять на роботу. Заробітну плату за це їм не нараховують” (Опитаний О, що відбував покарання в Донецькій виправній колонії № 124).

Позиція міжнародних організацій говорить про те, що навіть за умов збройного конфлікту основні гарантії щодо ув’язнених мають дотримуватися. Тому зазначені вище принципи доповнюють і Мінімальні стандарти ООН щодо поводження із ув’язненими. Вони розкривають основні принципи прав людини по відношенню до людей, свобода яких обмежена, щодо гуманного поводження з ними та дотримання санітарних та гігієнічних стандартів у місцях їх утримання, на додаток до зазначених вище прав людини. Відповідно до них, особа:

— не може утримуватися в умовах, які погіршують стан її здоров’я;

— має бути забезпечена належним харчуванням;

— має утримуватися у приміщеннях з належними санітарно-гігієнічними умовами;

— має бути забезпечена відповідною медичною допомогою у разі необхідності.

      “Після того як колонія перейшла під контроль так званих ополченців ДНР умови утримання засуджених значно погіршилися. З 2014 року в бараках  немає опалення, вікна закриті плівкою. Скло в вікнах вилетіло через обстріли” ( Опитаний М, що відбував покарання в Мічурінській ВК № 57).

     “В цій колонії  завжди погано кормили, і коли колонія була під контролем України. А з  жовтня 2014 року почали дуже погано кормити. Давали три рази на день порцію —  150 грам води з капустою. Через обстріли і рідні не могли привести продуктів. Засуджені голодували. Місцевим було трохи краще, їх рідні передавали якісь продукти. Через голод, у деяких засуджених, опухали живіт та ноги. Були випадки, що деякі засуджені просто падали від голоду, коли бігли в бомбосховище, чи коли йшли в їдальню. Таких вивозили в міжобласну лікарню, в Донецьку виправну колонію № 124.  Кожен місяць по декілька людей таких вивозили. В той період, приблизно 15 людей померло від голоду, але їм усім писали, що вони померли через серцеву недостатність. Така ситуація з харчуванням продовжувалася приблизно пів року ” ( Опитаний Н, що перебував у Західній ВК № 97”

“ Я, ВІЧ інфікований. Терапію отримую, але не можу зробити аналіз на кількість тілець, так як тут такий аналіз не роблять” (Опитаний Ж, який перебував в місцях несвободи в ОРДЛО).

Отже, навіть під час збройного конфлікту ув’язнені особи не можуть утримуватися у нелюдських умовах, відповідно до міжнародних стандартів. Також особа не має зазнавати тортур та будь-яких інших принижень її гідності.

З точки зору міжнародного права, як Україна, так і Російська Федерація відповідають за осіб, які утримуються в установах виконання покарань.

Україна має захищати своїх громадян, іноземців та осіб без громадянства, які були затримані її правоохоронними органами або знаходились в установах виконання покарань, що входять до державної пенітенціарної системи. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини по справах за статтею 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, держава не тільки має утримуватися від свавільного позбавлення життя особи, а й вживати необхідні дії для захисту життя тих, хто знаходиться в межах її юрисдикції.

Це включає першочерговий обов’язок держави захищати життя людини за допомогою запровадження ефективних кримінально-правових процедур для стримування вчинення злочинів проти особи, що знаходиться у кримінально-виконавчій системі,  через запобігання, припинення та покарання за вчинені порушення. Обов’язок також включає необхідність за відповідних обставин органами влади вживати запобіжні оперативні заходи для захисту особи, життя якої під загрозою через злочинні дії іншої особи (case of Keenan v. UK, appl. 27229/95, 03.04.2001, § 89).

Практика Суду щодо порушень прав людини під час збройного конфлікту нічого не говорить про захист ув’язнених в умовах, коли над частиною території втрачається контроль. Проте системний аналіз рішень Європейського суду з прав людини дозволяє зробити висновок, що держава у будь-якому разі має дбати про тих, хто знаходяться під її юрисдикцією, тим паче утримується у державних установах. Тобто, питання евакуації ув’язнених в умовах небезпеки мало бути вирішено Україною у 2014 р. з початком бойових дій.

 “ Ніяких спроб чи намагань евакуювати засуджених не було” ( опитаний Б, що знаходився в Торецькій ВК №28).

“Засуджені під час обстрілів (2014 рік) самі намагались телефонувати в газети з метою повідомити про себе і посприяти евакуації. Дружина одного з засуджених в той період прочитала в інтернеті, що Торезьку ВК № 28 розпустили, і нікого там немає. Насправді на той час там перебувало 800 чоловік. Місто було захоплене бойовиками т. зв. «ДНР»” (опитаний Р., який знаходився у Торезькій ВК № 28).

З іншої сторони, коли ув’язнені залишилися на окупованій території, то фактично у держави-окупанта виникає обов’язок їх захистити. Звичаєве міжнародне гуманітарне право наголошує, що ув’язнені мають утримуватися у місцях, віддалених від зони бойових дій, які відповідають стандартним вимогам безпеки та санітарним умовам.

З цією метою особи можуть інтернуватися (переміщуватися) у безпечні зони, де їм мають бути забезпечені належні умови утримання, відповідно стандартів прав людини (ст. 79 Женевської конвенції про захист цивільного населення від 12.08.1949 р. надає можливість сторонам збройного конфлікту інтернувати осіб, що перебувають під захистом). Ці ж самі вимоги стосуються і відношення до ув’язнених: заборони застосування тортур, жорстокого поводження, примусової праці. Тому, у будь-якому випадку питання безпеки населення має враховуватися сторонами збройного конфлікту.

“Колонію пошкодили. Згорів пральний комбінат, було пошкоджено архів… а якось я вийшла на вулиці зранку, небо було таке синє-синє. І тихо-тихо було. А потом бам! Гуркіт…. я думала, в мене потрапили, так вуха заклало. А ні, над першим контрольним постом такий стовп чорний на фоні синього неба. І запаху диму навіть нема, тільки цей стовп” (опитана В., яка знаходиться у Червонопартизанській ВК № 68).

“ За час проведення АТО колонія не раз попадала під обстріли. В 2017 році також були попадання снарядів на територію колонії.  В 2016 році, через попадання снарядів два рази на території колонії була пожежа, декілька бараків зруйновані. Були жертви серед засуджених” ( опитаний П, що відбував покарання в Мічурінській ВК № 57).

Якщо застосовувати на практиці ситуації на сході України дані міжнародні принципи, то необхідно визначити, як необхідно сприймати незаконні збройні формування самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». Офіс прокурора Міжнародного кримінального суду у своєму звіті за результатами попередньої оцінки ситуації в Україні кваліфікує події на сході України як змішаний збройний конфлікт: поєднання збройного конфлікту міжнародного характеру та неміжнародного характеру.

Це означає, що Міжнародний кримінальний суд розглядає і Російську Федерацію в особі її збройних сил, і незаконні збройні формування «ЛНР» та «ДНР» одночасно як сторони конфлікту, досліджуючи при цьому фактор контролю Російської Федерації за самопроголошеними республіками. Практика Європейського суду з прав людини також розглядає відповідальність держави за дії незаконних збройних формувань за межами своєї території через надання економічної, військової, політичної та інформаційної підтримки (теорія ефективного контролю). У будь-якому випадку, відповідальність за порушення прав людини та міжнародного гуманітарного права на сході України має доводитися як у Міжнародному кримінальному суді, так і в Європейському суді з прав людини.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» Російська Федерація як держава-окупант несе відповідальність за порушення захисту цивільного населення. З огляду на дану норму, слід вважати, що саме Російська Федерація має дбати про безпеку та гуманне поводження з ув’язненими на окупованих територіях. Будь-які дії, які вчиняються самопроголошеними республіками «ЛНР» і «ДНР» проти ув’язнених, є діями, які вчиняються від імені Російської Федерації.

Норми Женевської конвенції про захист цивільного населення від 12.08.1949 р. визначають, що на окупованій території діють норми кримінального законодавства держави, територія якої окупована. З огляду на те, що ефективне судочинство має здійснюватися, суди окупованої території продовжуватимуть виконувати свої функції стосовно розгляду правопорушень. Також варто зауважити, що діяльність судів має відповідати загальним принципам права.

“В 2014 році, на початку АТО, я знаходився в слідчому ізоляторі м. Луганськ і оскаржував свій вирок. Коли зв’язок з Україною перервався, це суттєво ускладнило процес оскарження. На 15 травня 2014 року було призначене засідання апеляційного суду в Луганську. Конвой вже засуджених не возив в суди, тому що на вулицях було небезпечно. Засідання відбулось по Скайпу. Клопотання мого «подільника» щодо застосування до нього амністії задовольняють, моє клопотання щодо скасування вироку не задовольняють. По завершенні суду суддя мені каже, що до моєї статті також може бути застосована амністія. Засідання вже закінчилось, тому я можу написати клопотання щодо застосування амністії за місцем відбування покарання. В СІЗО я відразу написав клопотання про застосування амністії в Жовтневий суд міста Луганська. Потім в Луганську у зв’язку з обстрілами суди вже перестали працювати” (опитаний О., що знаходився у Луганському СІЗО).

Відповідно до Базових принципів та рекомендацій ООН щодо заходів та процедур права кожного, хто позбавлений волі, реалізувати свій процесуальний захист, наголошує на таких гарантіях навіть в умовах збройного конфлікту:

• реалізовувати свої процесуальні права для оскарження законності та правомірності обмеження їх свободи та отримувати відповідні та прийнятні засоби захисту;
• національне правове регулювання не має передбачати жодних обмежень процесуальних прав осіб, свобода яких обмежена, в умовах збройного конфлікту;
• обов’язок держави дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права по відношенню до ув’язнених осіб;
• реалізовувати право на перегляд процесуальних рішень через правомірно діючі судові органи;
• адміністративний арешт чи інтернування можуть бути дозволені тільки у випадку суспільної необхідності;
• будь-який відступ від процесуальних прав особи має відповідати вимогам Базових принципів, включаючи недопустимість відступу від зобов’язань, право бути поінформованим, суду як повноважного органу для перегляду, ефективності заходів та обов’язку доказування.

“Рішенням Кіровського суду в м. Донецьку мій вирок привели у відповідність до якогось свого кримінального кодексу, змінили статтю, за якою я був засуджений, вирок лишився таким же. Є засуджені, які отримали покарання більші, ніж передбачено КК. Наприклад М., за злочин, що він скоїв, в КК передбачена відповідальність – 6 років позбавлення волі, а так званий суд «ДНР» виніс йому вирок – 7 років позбавлення волі” (засуджений Н., що знаходився у Донецькій ВК № 124).

Створену судову систему та відповідне нормативно-правове регулювання (кримінальне, кримінально-процесуальне) на території самопроголошених «ЛНР» та «ДНР» не можна вважати такими, що відповідають принципам міжнародного права. На окупованих територіях Донецької та Луганської областей не застосовується кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство України, як держави, частиною території якої вони є, ні Російської Федерації, яка несе відповідальність за те, що відбувається на даних територіях. Тому в якості проблемних питань залишаються:

• вироки винесені судами самопроголошених республік;
• легітимність/законність процесів з оскарження рішень українських судів, які відбувалися у судах самопроголошених республік;
• приведення у відповідність рішень українських судів у відповідність до законодавства самопроголошених республік, по відношенню до ув’язнених.

Дотримання норм міжнародного права – це питання відповідальності кожної держави як перед своїми громадянами, так і перед особами, які залишаються на окупованих територіях. Безпека людини має бути пріоритетом для запобігання втрат серед цивільного населення. Навпаки ж, порушення прийнятих міжнародних норм, мають відповідно кваліфікуватися та розслідуватися як злочини проти людяності чи воєнні злочини.

Матеріал написаний при підтримці програмної ініціативи “Права людини та правосуддя” Міжнародного фонду “Відродження”. 

Автор: Anton Gorodetsky; Донбасс SOS