Мільйони не пахнуть або як суддя може відібрати у держави «Укрхімтрансаміак»?

Про трубопровід, понад 800 км по якого проходять територією нашої держави – аміакопровід “Тольятті-Горлівка-Одеса” – політично свідомі громадяни обізнані мало. Тим часом, через цю магістраль щорічно перекачується… понад 2 млн. тон зрідженого аміаку. Якщо сон розуму породжує чудовиська, то сон правосвідомості керівників держави породжує судових монстрів. Тому розповіді перших осіб України про те, як внаслідок “помаранчевої революції” в країні, нарешті, запанувало верховенство права свідчать або про повну необізнаність нових лідерів з реальним станом справ у сфері правосуддя, або про винятковий цинізм тих, заради кого люди три тижні мерзли на засніженому Майдані. Бо за десять років владарювання Кучми й Ко в країні замість судової гілки влади була вибудована система державного хабарництва під назвою “правосуддя”, а професія судді перетворилася на різновид підприємницької діяльності. Щоправда, за минулої влади ця система працювала під чітким керівництвом Адміністрації Президента, переслідуючи політичних і бізнесових опонентів тодішнього Гаранта та його камарильї. А на подяку за це судді мали безперешкодну можливість заробляти копійчину на пересічних громадянах, виносячи явно незаконні рішення по цивільних справах або відправляючи за ґрати невинних людей, які не спромоглися відкупитися від правоохоронців. Нині ж, із зникненням тих важелів, через які Адміністрація Президента керувала жерцями Феміди, останні повністю перейшли на “підніжний корм”, виготовляючи в обмін на хрусткі папірці виробництва Федеральної резервної системи США будь які рішення, без жодного огляду на закони та здоровий глузд. Аби платили. Тим більше, що ризику від такого “відправлення правосуддя” ніякого, оскільки притягнути суддю до відповідальності за витівки “іменем України” можна лише після того, як вищі судові інстанції скасують неправосудне рішення та внесуть подання в кваліфікаційну комісію про порушення дисциплінарного провадження щодо злочинця в мантії. А ймовірність такого практично дорівнює нулю, оскільки судді апеляційних судів та Верховного Суду також хочуть смачно їсти й менш за все переймаються утвердженням законності та правопорядку.

Якщо протягом кількох найближчих місяців нова влада, відсунувши до кращих часів всі інші проблеми, терміново не проведе судової реформи та не запровадить механізм покарання суддів за порушення законності, “третя гілка влади”, яка давно набула всі ознаки традиційного мафіозного угрупування, просто зжере ті паростки правової держави, які ось вже чотирнадцять років ніяк не можуть прижитися на українському ґрунті. І судова афера, яка під шумок розмов про “верховенство права” ледь не паралізувала діяльність одного з стратегічних об’єктів країни – Українського державного підприємства “Укрхімтрансаміак” – тому наочний приклад.

Справа – труба

Про газову трубу, що проходить через територію України і транспортує “блакитне золото” з Росії до країн Західної Європи, громадськість обізнана непогано. Переважно – завдяки регулярним скандалам, що час до часу виникають навколо інформації про крадіжки палива, організовані колишнім керівництвом “Нафтогазу України”. А ось про іншу трубу, понад 800 км якої проходять територією нашої держави – аміакопровід “Тольятті-Горлівка-Одеса” – політично свідомі громадяни обізнані значно менше. Тим часом, через цю магістраль щорічно перекачується в напрямку Одеського припортового заводу та морського терміналу “Південний” понад 2 млн. тонн зрідженого аміаку. А потенційні прибутки “Укрхімтансаміаку” – державної структури, яка обслуговує та експлуатує цей трубопровід і перебуває в підпорядкуванні Міністерства промислової політики України, – цілком могли б стати окрасою державної скарбниці. Тим більше, що російська сторона за транзит аміаку українською територією платить не аміаком (цього добра в нас і в самих вистачає), а твердою валютою.

Втім, про прибутки давно вже не йдеться. Причини його пропажі виявилися після того, як у липні 2004 року наказом тодішнього Міністра промислової політики України був звільнений з посади “за згодою сторін” генеральний директор УДП “Укрхімтрансаміак” Леонід Россильний, а на підприємстві силами Контрольно-ревізійного управління Міністерства була проведена ревізія. Формальною підставою для звільнення стало не забезпечення Россильним планових показників роботи підприємства, передбачених укладеним у 2001 році трудовим контрактом. Але уяву про фактичні обставини звільнення дає акт минулорічної ревізії. Наведемо лише два приклади, які свідчать про масштаб і нахабність зловживань.

Як виявилося, у травні 2003 року за вказівкою Россильного УДП “Укрхімтрансаміак” переказало понад 1 млн. грн. якійсь фірмі “Схід-Захід” начебто за придбання для співробітників путівок до будинку відпочинку “Казка” в м. Алушта. Зрозуміло, що ніяких путівок ніхто так і не побачив, а під час перевірки в бухгалтерії підприємства не знайшлося не те що якогось документа, в якому була б встановлена кількість і вартість майбутніх путівок, але навіть не виявилося договору купівлі-продажу. Також зрозуміло, що підприємство “Схід-Захід” після одержання грошей зникло в невідомому напрямку.

А ось інший приклад того, як розпоряджалися в “Укрхімтрансаміаку” державними грошима. У грудні 2002 року УДП “Укрхімтрансаміак” уклало з приватним підприємцем Оляліною договір оренди квартири площею 70,8 кв. м. по вулиці Софіївській в Києві – начебто для проживання своїх співробітників. За це кожного місяця на рахунок приватного підприємця переказувалося по 10 070 грн. 60 коп. От тільки встановити, які ж такі співробітники мешкали в тій квартирі ревізорам так і вдалося. Більше того, виявилося, що розпоряджається цією квартирою зовсім інша людина (громадянка Шанько). Але й це не все. 15 липня 2004 року, у день звільнення Россильного, – “за оренду” цієї квартири було раптом переказано попередню оплату за наступні 6 місяців у сумі 70 494 грн. 20 коп. А всього у такий спосіб було, по-суті, вкрадено у держави 236 496 грн. 72 коп. І таких прикладів – безліч.

У тенетах “правосуддя”

Одначе, знайшлися добрі люди, які відстояли “трудові заслуги” пана Россильного після звільнення з посади. Через три тижні після його звільнення, суддя Солом’янського районного суду м. Києва Демидовська постановила поновити Леоніда Івановича на роботі та сплатити йому компенсацію за час вимушеного прогулу. Хоч незрозуміло, навіщо Россильному знадобилися ті копійки у вигляді офіційної зарплатні після всіх тих багатомільйонних оборудок, що були провернуті під його орудою за три попередніх роки.

Щоправда, поновлення Россильного трохи затягнулося, оскільки Міністерство безуспішно намагалося оскаржити рішення Демидовської в апеляційному порядку. У крісло керівника “Укрхімтрансаміаку” Россильний повернувся лише в березні цього року. Але ненадовго, оскільки 6 червня у нього закінчувався строк контракту з Міністерством. Принаймні, новий Міністр промполітики Василь Шандра твердо в це вірив. І навіть 6 червня 2005 року видав наказ про звільнення Россильного з посади генерального директора Українського державного підприємства “Укрхімтрансаміак” у зв’язку з закінченням дії контракту й призначення виконуючого обов’язків гендиректора Костянтина Кучера.

Але при цьому пан Міністр не взяв до уваги можливостей українського правосуддя. Як виявилося, суддя Демидовська вже підготувалася до чергового звільнення Россильного й потай від Міністерства 6 квітня виготовила рішення, в якому (уявіть собі) зобов’язала Міністерство промислової політики подовжити контракт з Россильним ще на 7 місяців. З таким само успіхом Демидовська могла б винести рішення про присвоєння Россильному звання доктора мистецтвознавства чи про нагородження його орденом “За заслуги”. Оскільки в юрисдикції судів, і це зазначено в статті 124 Конституції України, перебувають лише правовідносини, що склалися між суб’єктами права, а зовсім не їхні наміри вступати чи не вступати в можливі правовідносини.

Але скасувати рішення суду першої інстанції, яким би безглуздим воно не було, може тільки апеляційний (або Верховний) суд і тільки за наявності апеляційної (касаційної) скарги. А оскільки про це рішення окрім Демидовської та Россильного ніхто нічого не знав, скарга, природно, не подавалася й явно незаконне судове рішення набуло чинності з усіма правовими наслідками, зокрема, видачею виконавчого листа й відкриттям виконавчого провадження. До речі, цікавий нюанс. Оскільки заочного правосуддя в Україні, начебто не існує, розгляд справ у суді за відсутності відповідача можливий лише у випадку його повторної неявки за умови, що сторонам направлялися повістки із зазначенням місця, дати й розгляду справи, вручені під розписку. Так от, суддя Демидовська не тільки “забула” направити в Міністерство промислової політики повістку з викликом до суду, але так поспішала, сердешна, що винесла рішення на першому ж засіданні. Також “забула” Демидовська надіслати до Міністерства копію позовної заяви, провести підготовку справи до слухання, викликати на бесіду представників Міністерства та надіслати їм копію свого рішення.

А ще через три дні, 9 червня 2005 року Россильний, посилаючись на таємне для Міністерства рішення Демидовської, подав до суду позов про скасування наказу про своє звільнення. Не важко здогадатися, яка саме суддя прийняла той позов до провадження. Правильно, Демидовська. Яка негайно, у той же день, винесла ухвалу по забезпеченню позову, в якій записала:

“1. Заборонити до вирішення справи по суті:

– Міністерству промислової політики України і Кучеру Костянтину Антоновичу у будь-який спосіб (виданням наказів, направленням листів, роз’яснень, представництвом перед іншими особами тощо) перешкоджати Россильному Леоніду Івановичу виконувати обов’язки Генерального директора УДП “Укрхімтрансаміак”;

– Кучеру Костянтину Антоновичу виконувати обов’язки генерального директора УДП “Укрхімтрансаміак”;

– Співробітникам УДП “Укрхімтрансаміак” виконувати будь-які вказівки, накази, розпорядження (крім наказів, вказівок, розпоряджень Россильного Л.І.) стосовно виробничої діяльності підприємства, трудової дисципліни і внутрішнього розпорядку…

2. Заборонити до вирішення справи по суті Кучеру Костянтину Антоновичу та іншим особам, що діють за його дорученням, розпоряджатися та перебувати на території Українського державного підприємства “Укрхімтрансаміак”.

Ухвала підлягає негайному виконанню.”

Це – не марення хворої на голову людини. Це – документ з печаткою Солом’янського райсуду столиці, яким пані Демидовська забороняє працівникам державного підприємства, що має стратегічне значення й статус режимного об’єкту, виконувати накази та розпорядження будь-кого, окрім звільненого пана Россильного, та забороняє призначеному міністром керівнику “Укрхімтрансаміак” перебувати на території підприємства. І це при тому, що ніхто з працівників “Укрхімтрансаміаку” до участі в справі, природно, не притягувався й виносити будь-яке рішення стосовно сторонніх до справи осіб суддя не мала права в принципі. Мабуть, тому суддя забула вказати, якою саме статтею Кодексу законів про працю передбачається можливість подібних судових ухвал.

Але на цьому Демидовська не зупинилася. Як тільки в Міністерстві промполітики довідалися про її рішення від 6 квітня 2005 року про продовження контракту Россильного, на нього негайно була подана апеляційна скарга. Але згідно з чинним Цивільним процесуальним кодексом апеляції подаються через суд першої інстанції, яким було винесено оскаржуване рішення. Отримавши цю апеляційну скаргу за підписом Міністра, Демидовська винесла ухвалу про те, що вона відмовляється направляти її за належністю до Апеляційного суду м. Києва.

Після цього залишається лише уявляти, що ж в українських судах коять з пересічними громадянами, якщо навіть міністр не може домогтися скасування беззаконного судового рішення. Єдине, що радує в цій історії – сподівання на те, що тепер у випадку народного повстання проти суддівського свавілля, міністр Василь Шандра буде на Майдані в перших рядах. І, можливо, пояснить Президентові України, яке “верховенство права” продовжує панувати в державі.

ЧИ ВІДБЕРУТЬ У ДЕРЖАВИ УКРХІМТРАНСАМІАК?

Абсурдна ситуація, коли суддя, використовуючи недолугість Закону, поновлює на роботі службовця, який був зміщений з посади і проти якого за підозрою у багатьох зловживаннях порушена кримінальна справа – триває. Державні інтереси? У виграші лише адвокати .

Ось вже чотири роки, як в Україні запроваджено так звану “малу судову реформу”, пролобійовану тодішнім керівництвом Верховного Суду України і прийняту Верховною Радою у вигляді низки окремих законів та численних поправок до процесуальних кодексів. Очевидно, ініціатори цього нововведення мали на увазі, що коли-небудь в народних депутатів дійдуть руки й до “великої” судової реформи. Але, дякувати Богові, цього досі не трапилося. Бо якби нардепи стали б реформувати вітчизняний судоустрій “по-великому”, то, підозрюємо, більшій частині населення України довелося б емігрувати. Але й того, що вже встигли начудити народні обранці “по-маленькому”, цілком достатньо, щоби пересічному українцеві піти в глибокий запій.

Україна є, мабуть, єдиною державою в світі, де, наприклад, у цивільних справах відводи судді має право розглядати той самий суддя, якого відводять (раніше, до реформи, відводи, себто висловлену судді недовіру, розглядали тільки голови судів). Зрозуміло, що після того, як у 2001 році було запроваджено цю новацію, кількість випадків, коли суддя задовольнив би відвід і виніс письмову ухвалу про те, що він не може розглядати конкретну справу через власну зацікавленість і упередженість, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Принаймні, автор цих рядків знає лише один такий випадок.

Або інший приклад. Навряд ще знайдеться країна, де апеляційні скарги на судові рішення приймає той самий суддя, який ці рішення виніс. І який ось вже чотири роки наділений правом самочинно вирішувати, чи варто приймати скаргу на себе й передавати її потім до апеляційного суду, чи послати скаржника куди подалі. Правда, якщо суддя відмовляється прийняти апеляцію, він зобов’язаний винести з цього приводу письмову ухвалу, яку можна також оскаржити в апеляційному порядку. Але ця апеляція також попаде на стіл тому ж самому судді і також може бути повернута апелянту. Щоправда, і в цьому випадку учасник процесу може подати скаргу на відмову судді приймати апеляційну скаргу. Але ніщо судді не заважає й її не прийняти – і так до нескінченності.. А ще можна витягнути зі скарги квитанцію на сплату державного мита (правосуддя в Україні аж ніяк не безплатне) й заявити, що через відсутність оплати апеляційна скарга залишена без руху. А ще можна апеляційну скаргу просто відправити в кошик на сміття…

Всі ці особливості українського правосуддя сповна скуштували юристи Мінпромполітики, коли довідалися, яку аферу вчинила суддя Демидовська, тихенько виготовивши рішення про подовження контракту з Россильним ще на 7 місяців. Отримавши ухвалу про відмову в прийнятті апеляційної скарги на це рішення, Міністерство промполітики оскаржило її до Апеляційного суду. Але ця апеляція 4 липня 2005 року була здана в канцелярію Солом’янського райсуду, зареєстрована за вхідним номером 15094 й передана тій само судді Демидовській для відправки в Апеляційний суд м. Києва. Чи варто дивуватися, що після цього апеляційна скарга зникла.

Паралельно Мінпромполітики звернувся до Апеляційного суду м. Києва з проханням змінити територіальну підсудність розгляду позову Россильного про поновлення на роботі й передати справу до іншого районного суду з огляду на явну й неприховану зацікавленість судді Демидовської в розгляді справи. У відповідь Демидовська заявила, що справу вона все однаково не віддасть, а в Апеляційний суд потягнулися покровителі Россильного з числа народних депутатів. Особливо переймався “нашоукраїнець” Володимир Мойсик, який незаконно суміщає депутатський мандат з посадою судді Верховного Суду України. Голові Апеляційного суду він доводив, що такі складні справи в Києві може розглядати лише… суддя Демидовська. Однак коло вдалося розірвати і позов Россильного таки був направлений до Дніпровського суду столиці.

Після цього в хід пішла “важка артилерія”. Спочатку Россильний і Ко, розмахуючи ухвалою Демидовської, намагалися підключити для захоплення приміщення “Укрхімтрансаміаку” спецпідрозділ СБУ “Альфа”. Але Голова СБУ Олександр Турчинов, попри наполегливі прохання депутатів, відмовився втручатись у судову аферу. Таку ж саму позицію зайняв і Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, коли довідався, що його “орлів” Россильний і Ко намагаються використати для проникнення на режимний об’єкт “з метою виконання ухвали судді Демидовської”.

Довелося борцям за гендиректорське крісло підключати міську прокуратуру. Довідавшись, що 24 червня 2005 року новопризначений в.о. гендиректора “Укрхімтрансаміаку” Костянтин Кучер безперешкодно зайшов в офіс підприємства, “боротьбисти” пригнали туди слідчого прокуратури м. Києва Баляницю, який попри вихідний день (це була неділя) зібрався робити якусь виїмку документів. Виявляється, пан Россильний перед тим написав заяву в УМВС на Південно-Західній залізниці (?!), що за час його відсутності в “Укрхімтрансаміаку” мали місця всілякі зловживання, через що транспортна міліція (??!) порушила кримінальну справу, яка потім була передана до слідчого відділу прокуратури м. Києва. Ось і прибіг піднятий з ліжка пан Баляниця проводити у вихідний день якісь загадкові слідчі дії. При цьому слідчий, бідолашний, так поспішав, що навіть не встиг написати з цього приводу яку-небудь постанову. А тому охорона на режимний об’єкт його просто не пропустила.

Тоді на 29 червня 2005 року команда Россильного запланувала захопити офіс Укрхімтрансаміаку” силами підрозділу “Беркут” Південно-Західної залізниці. Але й цей план зірвався. Натомість про витівки Россильного та його опікунів з правоохоронних органів довідалися в Генеральній прокуратурі, де кримінальну справу, порушену міліцією за заявою Россильного, закрили як безпідставну, а натомість 4 липня 2005 року порушили кримінальну справу за фактами зловживання з боку самого Россильного. Зокрема – за переказ майже 237 тисяч державних гривень підприємцеві Олялиній за фіктивну оренду квартири “для проживання співробітників “Укрхімтрансаміаку”, за махінації зі страховими полісами на суму 452,5 тис. грн., за операцію по “закупівлі” курортних путівок на суму понад 1 млн. грн. та багато іншого.

Окрім того, 11 липня 2005 року для учасників судової афери трапилася ще одна неприємність – Шевченківський районний суд м. Києва встановив, що трудовий контракт Россильного був укладений 5 червня 2001 року не з Міністерством промислової політики України, а з вже неіснуючим на той момент Державним комітетом промислової політики України. На підставі чого суд дійшов висновку, що контракт є недійсним, а Леонід Рассильний кілька років посідав посаду УДП “Укрхімтрансаміак” незаконно. Так що єдина надія тепер… на суддю Солом’янського райсуду Демидовську. Оскільки ніхто її ухвалу виконувати не збирається, доведеться “її честі” самій, на баскому коні й з шаблюкою наголо брати приступом офіс “Укрхімтрансаміак”. Благо, судді в нас недоторкані.

Втім, ставити крапку в історії про те, як за допомогою печатки Солом’янського райсуду столиці ледь не було захоплене стратегічне державне підприємство, зарано. Виготовлене Демидовською рішення, згідно якого Россильний ще 7 місяців має керувати “Укрхімтрансаміаком”, досі не скасовано, а тому від жерців української Феміди можна чекати ще бозна яких витівок. До того ж справжньою крапкою в “аміачних” пригодах може стати лише постанова про порушення кримінальної справи проти судді Демидовської за виготовлення явно незаконного рішення. Бо інакше всі розмови про “правову державу” залишаться тільки розмовами.

В. Бойко

Інтернет РЕПОРТЕР