Україна вже пережила кілька катастроф, які можуть знову статися цієї зими, яле висновки мало хто зробив

Опишу одну з “репетицій” блекауту, тобто повного вимкнення електроенергії в одному з київських районів, яка відбулася 31 жовтня внаслідок ракетних ударів росіян по українській столиці.

“Блекаут” на Гелловін

Був звичайний понеділок — сонячний і трохи холодний. Соцмережі, на відміну від повідомлень ДСНС, досить вправно сповістили про повітряну тривогу — про те, що в сторону Києва рухаються ракети, — і замовкли. На районі повністю пропав зв’язок.

Звичайно, пропав він не сам, а разом зі світлом і водою. Таке одночасне пропадання одразу трьох основних складових сучасного життя тут, на неокупованій столичній землі, відбулося вперше.

Вулицею біля ринку гуляло багато офісних працівників і загалом мешканців району. Когось вигнала з дому чи офісу тривога, когось відсутність електрики. Біля єдиної тоді кав’ярні з генератором зібралася величезна черга охочих випити кави чи з’їсти хот-дог. І поки всі мобілізовані на задоволення попиту родичі та знайомі власника кав’ярні невпинно працювали, за ним з помітною заздрістю стежили працівники інших місцевих кав’ярень і забігайлівок. Уже за тиждень майже біля кожної з них з’явилися такі самі генератори, які забезпечували електрикою в час вимкнень.

Але найдовша черга вишикувалася до бювету — єдиного на районі, в якому зараз була вода. Як виявилося, воду в бювети подають помпами, і коли їх знеструмило, вода залишилася під землею. Крім цього одного бювету, до якого місцеве комунальне підприємство встигло підігнати генератор. Проте й тут щось пішло не так.

Спочатку достатньо потужний струмінь води якоїсь миті почав ставати дедалі меншим, аж поки перетворився на тоненьку цівку, а потім вода зникла. За якийсь час стало зрозуміло, що генератор “здох”. Зважаючи, що дехто простояв за водою майже годину, настрій у людей був зовсім не райдужним.

На роль громовідводу черга призначила електрика — в ньому бачили представника влади. Він стояв біля генератора й лаявся одночасно з десятком розлючених чоловіків і жінок. Трагікомічна ситуація: сам він на генераторах не знався, а подзвонити нікому не міг, бо мобільна мережа лежала. Піти до себе на роботу також не міг, оскільки був закріпленим за цим самим генератором, який не працював.

Тут же стало зрозуміло, що відсутність зв’язку почала давати перші “результати”. Хтось стверджував, що електрики вже не буде наступні три доби, а хтось — що відключили лише цей конкретний район. І всі посилалися на якісь невідомі джерела.

Вода загрожувала стати критичною проблемою. Вона пропала в усьому районі, до того ж тепер не працював жоден бювет. Воду можна було купити за готівку лише в кіосках-магазинах. Хоча дехто йшов на хитрощі. Так під однією з “хрущовок” вибудовувалася ціла черга. Хлопець десь 14 років з відром спробував до неї прилаштуватися, але уважні громадяни його одразу помітили. “Хлопчику, а ти хіба з цього будинку? — спитав хлопця один з чоловіків з черги. — Бо ми зливаємо воду з труб лише для мешканців нашого будинку”.

Ситуація трохи покращилася, коли запрацював генератор. До бювету знову потягнулися люди з відрами, хтось уже повертався з водою. Загалом зв’язок, вода й електроенергія вже з’явилися під вечір, і життя містян знову повернулося у звичне річище.

У цьому одному з перших блекаутів оприявнилися кілька дуже важливих речей. Перша — проблеми з комунікацією. У ситуації, коли втрачається зв’язок, населення фактично опиняється в інформаційному вакуумі. Не зрозуміло, чи триває повітряна тривога, чи її скасовано, наскільки масштабним є відключення й на що взагалі орієнтуватися.

Якщо уявити гіпотетичну ситуацію глобальнішої катастрофи та глобальнішого вимкнення зв’язку, то справді не зрозуміло, як, наприклад, київська влада планує донести до населення, що потрібна евакуація. Мер Львова Андрій Садовий заявив, що в разі тотального вимкнення електрики сигналізувати про повітряні тривоги будуть машини з гучномовцями. Вочевидь, у крайньому разі в Києві теж застосують поліцейські машини чи транспорт ДСНС з гучномовцями, але це не розв’язує проблеми з інформуванням населення.

Ще одна проблема — вода. Її відсутність у великому місті швидко стає катастрофою. Як воно — виживати в місті довгий час без нормального централізованого водозабезпечення, ми можемо побачити з досвіду Миколаєва, який утратив воду через ворожі обстріли.

Критичне безводдя

Ось як описували те, що відбувалося в місті: “Після того, як водопостачання зникло, водоканал, бізнес і волонтери почали доставляти воду машинами до житлових районів. Лікарні й деякі інші комунальні установи ще раніше було під’єднано до власних свердловин. Проте багато мешканців певний час були змушеними були збирати дощову воду або набирати її для технічних потреб прямо з річки.

Літнім і маломобільним людям допомагали волонтери – вони адресно доставляли баклажки з водою під двері. Такі проєкти тривають досі – наприклад, для сімей з маленькими дітьми.

Про те, коли й куди під’їжджатимуть машини з водою, миколаївці дізнавалися з офіційних каналів інформування місцевої влади у фейсбуку й телеграмі. Заяви про місця та час роздавання води публікували в місцевих інтернет-ЗМІ, на публічних сторінках представників місцевої влади, у спільнотах місцевих у соцмережах. Паралельно почали розконсервовувати й бурити нові свердловини. Частиною з них також опікуються благодійні організації, бізнес і волонтери. Хоча машин і свердловин щотижня стає більше, на величезне місто їх усе одно мало, багатьом доводиться йти по питну воду за кілька кварталів. …”

З часом технічна вода в кранах усе ж з’явилася. А зараз уже почалися роботи з відновлення постачання питної.

Проте й вода, і зв’язок — це лише кілька граней можливих проблем при тотальному блекауті. Ще однією проблемою може бути один з омріяних російськими окупантами сценаріїв — зникнення опалення під час холодних зимових місяців. Як тут можуть розвиватися події за негативним сценарієм, дає нам уявлення одна великомасштабна техногенна аварія 20-річної давності.

Алчевськ, що замерзає

У січні 2006 року майже весь Алчевськ на Луганщині став зоною техногенної катастрофи. Через прорив теплотраси й аварійне відключення електроенергії вимкнулися котельні. У цей час на вулиці був 30-градусний мороз. Комунальники не встигли злили воду з труб і труби розірвало. Вийшли з ладу системи опалення в багатоквартирних будинках. А вже через кілька днів замерзли й каналізаційні системи.

Перед містом постала загроза життю в міцний мороз без опалення. Фактично, загроза холодної смерті. Оголосили надзвичайний стан, направили в зону лиха понад 3000 спеціалістів. Серед будинків розгорнули місця обігріву, дітей разом з учителями масово евакуйовували в інші міста. Загалом над подоланням кризи в цьому 100-тисячному місті працювала вся країна. А наслідки кризи вдалося подолати лише за місяці.

Звичайно, можна сказати, що 30-градусні морози в Україні досить таки рідкісні, до того ж в останні роки зміни клімату. Але варто також наголосити, що в мешканців Алчевська тоді майже не зникала електрика, що давало їм змогу користуватися електрообігрівачами. Зрештою це призвело до перебоїв з електропостачанням, запровадження тепер уже знаних і нам графіків вимкнення електрики. Але це стало істотним варіантом підстрахування в ситуації, коли зникло централізоване опалення.

Влада має прояснити ситуацію

Теперішня ситуація може бути значно складнішою, зважаючи на те, що в основі кризи буде саме брак електроенергії. І в такій ситуації може опинитися не 100-тисячне місто, а вся країна, зокрема й столиця.

Тому заяви про евакуацію населення, висловлені й потім спростовані, можуть виявитися не таким уже й фантастичним кроком. Лише проблема — влада говорить, що люди самі мають кудись виїхати, якось підготувати житло десь у селі з пічкою і дровами. Що видається, чесно кажучи, не дуже переконливим.

Як підтвердили події перших місяців війни, велика кількість людей: 1) не має чим їхати; 2) не має до кого їхати; 3) фізично не здатна полишити місто. Що з цими людьми планує робити міська чи центральна влада, поки що залишається не зовсім зрозумілим. В умовах тотального блекауту, коли не буде ні електрики, ні зв’язку, просте перебування цих людей у місті виявиться глобальною проблемою. Не кажучи вже про їх транспортування. Нам говорять про розгортання пунктів обігріву, але чи вмістять вони всіх охочих і як старенькі люди до них добиратимуться?

І тут постає ще одне логічне питання: а куди евакуйовувати людей, якщо вся країна чи більшість її території стане цим самим Алчевськом? Як показують результати останніх обстрілів, ситуація у Львові може мало чим відрізнятися від Києва. При великій евакуації початку цього року було більш-менш зрозуміло: ось супротивник, ось умовна лінія фронту, він неї треба їхати якомога далі. Зараз же ця умовна лінія фронт холоду й темряви може пройти де завгодно.

Основна проблема — це хаотичність слів влади й енергокомпаній. То українців закликають за змогою виїжджати з міста та й з країни, бути готовими до довгих відключень усього, то самі спростовують свої заяви й кажуть, що їх не так зрозуміли. А людям і місцевим органам влади вкрай важливо мати чіткий сценарій, як діяти в аварійній ситуації (без мобільного зв’язку, електроенергії, води і при морозі), до того ж бажано цей сценарій сьогодні донести до власних співгромадян. Бо вже завтра такої можливості може не бути.

У березні ми бачили той самий алгоритм у діях влади: з одного боку — тривожні новини, а з іншого — заперечення того, що ми перемагаємо. Тоді внаслідок такого викривленого опису реальності частина киян поїхала в приміські села, зокрема на північ, де сподівалася пересидіти війну. І опинились у пастці. Також відсутність планів, як діяти в разі вторгнення, призвели до врат величезних територій, які ми героїчно відвойовуємо. І, як бачимо, уроки не засвоєно, висновки не зроблено.

Усі зимові труднощі країна подолає, але краще мати чіткий і зрозумілий план — лише так ми зробимо це меншою кров’ю.

Автор: Андрій Гарасим; ТЕКСТИ