Як селище Макарів малими силами вистояло проти російської навали

Як селище Макарів малими силами вистояло проти російської навали. Фото: decentralization.gov.ua

Обласна влада не дала завчасно створити тероборону, а коли почалося вторгнення, військкомат не видав усім охочим зброю. Селище Макарів у битві за Київ стало важливою точкою, адже саме тут росіяни намагалися перерізати Житомирську трасу, яка з’єднує Київ із заходом країни. У селищі впродовж місяця точилися бої.

Ворог сконцентрував біля Макарова велике угруповання, окупував довколишні села й обстрілював його. З першого дня вторгнення макарівці взяли до рук зброю, щоб обороняти рідне селище. Сили були нерівними — проти російських танків, «Градів» та авіації макарівці мали лише автомати й коктейлі Молотова. Згодом до місцевих доєдналися сили ЗСУ, які все одно не змінили розкладу сил, пише видання ТЕКСТИ.

Попри це селищу, одному з небагатьох місць у Київській області, вдалося втримати наступ і не опинитися під окупацією. Усе завдяки тісній співпраці територіальної оборони, регулярних частин ЗСУ та місцевих жителів, які допомагали захисникам витримати навалу.

Спроба окупації

Захисники Макарова розповідають, що російські війська з’явились у селищі 28 лютого. Місцеві бачили, як ворожа техніка з літерою Z на корпусі проїжджала центром селища. Ми поговорили зі свідками подій, місцевими жителями й одним рядовим військовослужбовцем, який попросив не вказувати його імені.

“Каталися тут бронетранспортом, як ми легковими машинами. Вони були ніби в себе вдома”, — ділиться військовий, який захищав Макарів.

Частина росіян, яка з’явилася біля Макарова наприкінці лютого, вирушила на інші позиції, а частина розмістилась у гольфклубі біля селища. З цього місця окупанти щодня обстрілювали цивільну інфраструктуру Макарова. Військові припускають, що так росіяни хотіли залякати мирне населення та захисників міста, які могли ховатись у будинках.

1.jpg

Місцевий житель у своїй квартирі, яку росіяни обстріляли «Градами» з гольфклубу

Також до боїв доєдналась авіація — росіяни скидали бомби на цивільні об’єкти. Один зі снарядів прилетів у лікарню, в якій переховувалися місцеві та було багато поранених.

“Те, що Макарів не взяли, — це чудо”

Однак обстріли з «Градів» і танків не злякали місцевих жителів, а навпаки – мотивували до боротьби. Навіть не дочекавшись повісток, з перших днів війни до військкомату прийшло багато місцевих. Але з озброєнням виявилися проблеми.

“Коли почалася війна, нікого не призвали до військкомату. Багато макарівців прийшли самі як військовозобов’язані. Нас зібралося близько 200 людей, але зброї на всіх не вистачило. Тож хто отримав автомат — той воює, а хто ні — той не воює”, — згадує один з тих, кому вдалося здобути зброю.

За його словами, у макарівців були лише автомати Калашнікова, патрони до них, коктейлі Молотова і три ящики гранат Ф-1. З таким озброєнням вони не могли протистояти ворогу, який переважав силою й технікою.

“Ми нібито мали з усім цим озброєнням обороняти Макарів. У перші дні чергували ночами й ловили диверсантів. Але потім через місто пройшла перша колона росіян. Проти танків ми нічого не могли зробити”.

Мер Макарова Вадим Токар в інтерв’ю сайту “Децентралізація” розповів, що крім нестачі озброєння, у бійців також не було зв’язку з керівництвом.

“Захисникам Макарова було особливо важко, бо ми не мали жодного зв’язку ні з районною владою, ні зі столицею. Ми не знали, що відбувається в державі й де зараз наші Збройні сили”, — поділився мер.

Кіт і руїни2.JPG

У стінах цього житлового будинку ще наприкінці квітня стирчали снаряди

На початку березня до макарівців доєдналися військові та спецпідрозділ ЗСУ. Пліч-о-пліч з місцевими воювала 95 десантно-штурмова бригада. Але військовий з Макарова розповідає, що ця бригада хоч і була важче озброєна, проте не мала вдосталь техніки, щоб протистояти окупантам.

“95-та мала кілька БТРів і БМП, танчиків було обмаль. Також у них був «корсарчик» і РПГ. А ще артилерія — близько шести САУ й кілька «Градиків» на озброєнні. Один взвод мав кулемети, але тільки одну стрічку зарядів, тому їм ще й довелося вибивати патрони. Усе було доволі печально. Але хлопці стояли, воювали й боролися.

Росіяни сил і засобів мали більш ніж предостатньо. А нас тут, може, й батальйону не було. Вони могли поставити свої танки й заїхати в місто колоною — і для Макарова все завершилося б”, — розповів один рядовий військовий, який брав участь у цих боях.

Крім 95-ї бригади в боях брали участь також 14-та десантно-штурмова бригада та Сили спеціальних операцій.

Але Збройним силам разом з місцевими вдалося втримати натиск ворога. Щоразу, коли росіяни намагалися зайти в селище, українці атакували техніку окупантів з важкого озброєння.

“Те, що Макарів не взяли, — це справді чудо. На початку війни одна колона техніки проїжджала повз Макарів, а інша заїхала прямо в місто, але потім відійшла. Далі вони знову рипалися й намагались заїхати в місто. Проте ми разом з 95-ю їм нормально насипали, вони дістали по носі й відійшли.

Потім десь 18 березня вони три чи чотири рази знову намагалися зайти. І знову дістали по зубах і перестали заходити в місто. Артилерія нам дуже допомагала відкинути їх”.

Наш співрозмовник припускає, що головну роль відіграло нерозуміння росіянами, скільки українських військових перебувало в Макарові. Українці своїм опором створили ілюзію всюдисущості. Хоча насправді в селищі було недостатньо сил і техніки, щоб відкинути до зубів озброєного ворога.

“Ми їм насипали, хлопці щемили їх, але жодних міцних сил і засобів у нас не було. Тобто ми більше огризалися й показували, що ми тут є, ніж реально воювали. А вони не знали, скільки нас тут насправді”.

Велику роль у неправильній оцінці сил відіграла відсутність зв’язку. Українці не могли нормально комунікувати навіть між собою й самі не зовсім розуміли, скільки в селищі є сил і засобів. Тож навіть якби серед наших військових виявився шпигун, він сам не знав би всієї інформації.

“Ми навіть не мали зв’язку між собою. У нашій роті було чотири взводи, і ми не знали, що робить певний взвод і де він розташований. Ми лише приблизно знали, в якому напрямку вони перебували, але що робили й чим займалися, ніхто не знав”.

Як з’ясували журналісти New York Times, у росіян були ще більші проблеми зі зв’язком — вони розмовляли по відкритих радіочастотах, ЗСУ чули їхні розмови, знали всі плани й ефективно знищували ворога. З перехоплених і записаних розмов стає також зрозуміло, що росіяни мали проблеми з координацію авіаударів. Детально про це тут.

Цивільні на лінії фронту

Тримати оборону військовим допомагали місцеві. Хтось пускав захисників до власного дому, щоб зігріти. Хтось готував їжу та облаштовував побут.

68-річний місцевий житель Володимир у буржуйці за домом готував їжу для українських військових і своїм велосипедом розвозив гарячі страви.

“Я почепив на велосипед два українські прапори. Правий прапорець відвалився, а лівий тримається досі. Ми з чоловіками з запасів нашої їжі готували в дворі гаряче, і я цим велосипедом розвозив військовим страви. Вони мені за це давали сигарети. Казали, що я їх надихаю”, — розповів чоловік.

Володимир велик2.jpg

Володимир зі своїм велосипедом, яким він розвозив їжу українським військовим

Галина Хабарова, медсестра місцевої лікарні, залишилася на роботі навіть під час активних обстрілів. Вона не тільки надавала першу медичну допомогу пораненим, а й влаштувала імпровізовану кухню в підвалі лікарні. Продукти в лікарню підвозили волонтери.

“Військовим у лікарні ми налагоджували побут — готували їм їжу, сюди вони також приходили погрітися, бо надворі було дуже-дуже холодно. Харчі нам підвозили волонтери. Вони також передали нам малюнки від дітей для підтримки бойового духу військових. До того, як усіх почали евакуйовувати з лікарні, ми звідси не виходили, тут у лікарні й жили”, – розповіла медсестра.

Медики в лікарні допомагали вивозити поранених з Макарова, а місцеві військові проводили травмованих цивільних додому.

Подруга Галини, Люба, приєдналася до медсестри, щоб допомагати їй налагоджувати побут і піклуватися про поранених. Любов розповіла, що екстремальні ситуації зближують людей, але через це кожна втрата стає нестерпною.

“Уяви — до тебе зранку в лікарню заходить солдат і питає як ти, хвилюється за тебе. Він виходить, і через кілька хвилин його заносять зі смертельними пораненнями. Він тільки вийшов з лікарні і його одразу накрило «Градами». І ти не знаєш, що робити і що відчувати в такій ситуації. Я раніше теж працювала в лікарні і знаю їх усіх з дитинства — ці хлопці для мене як сини”.

За словами нашого співрозмовника-військового, з менше ніж сотні місцевих воїнів, загинуло 25 осіб, поранено 30 солдат.

Бюрократичний хаос

Вадим Токар сказав, що зараз у бійців, які захищали Макарів, виникла серйозна проблема. Деякі хлопці воювали неофіційно й не можуть отримати статус учасника бойових дій. Родинам загиблих не виплачують компенсації.

“Ми воювали неофіційно, хоча ще наприкінці січня Макарівська міська рада виступила з ініціативою створити підрозділ територіальної оборони. Але в обласній адміністрації нам сказали, що «це не на часі». 24 лютого нам стало вже не до офіційних процедур.

Зараз ми вже оформили всі необхідні папери, однак постали перед такою проблемою: сім’ї наших загиблих бійців можуть не отримати жодної матеріальної компенсації від держави, також формально вона не належить і нашим пораненим. Ну і, нарешті, ніхто з нас, тих, які цілий місяць вели з росіянами вуличні бої, не може сподіватися на статус учасника бойових дій”, — каже мер селища.

Ці слова підтверджує наш співрозмовник-військовий.

“Я записаний у ЗСУ, але з нами воювало багато хлопців ще з першого дня, яких не записують ані в тероборону, ні в ЗСУ. Військкомат сказав, що тут має бути одна рота й усе, більше не можна. Тож багато цих чоловіків виявилися нікому не потрібними і про них забули. Але я хотів би, щоб ці люди могли хоч банально отримати зарплату”.

Чоловік розповів, що хоча він офіційно й записаний до лав ЗСУ, проте все одно не може отримати статус учасника бойових дій.

“Але навіть тим, хто вже записаний офіційно, сказали, що учасників бойових дій ми не отримаємо, бо не мали б тут бути. Адже офіційно ми мали б охороняти військкомат. Нам зараз не відповідають на наші запитання, тому ми точно навіть не можемо дізнатися, що на нас чекає далі”.

Журналісти видання ТЕКСТИ відправили запит у Макарівський військкомат з проханням роз’яснити цю ситуацію.

Автор: Валерія Павленко; ТЕКСТИ

Читайте также: