Фінляндизація України – це не про нейтралітет, а про дипломатичну капітуляцію і повернення у сферу російського впливу

Пошук шляхів умиротворення агресора, який здійснюється паралельно з погрозами санкцій, актуалізував формулу «фінляндизації» України. Спочатку про неї заговорили після візиту французького президента Емманюеля Макрона до Москви. Потім прямий натяк на можливу відмову вступати в Альянс пролунав у заяві посла України у Великій Британії Вадима Пристайка.

Усе це подається під соусом збереження миру. Але у випадку реалізації означатиме капітуляцію перед шантажем Путіна, зазначає видання ZAXID.net.

Під пильним наглядом СРСР

Після поразки у Другій світовій війні Фінляндія зуміла уникнути долі інших держав Центрально-Східної Європи, які перетворилися на сателітів СРСР. Але, зберігши ринкову економіку, країна опинилася під пильним наглядом Кремля. Її державний суверенітет у зовнішній політиці був дуже обмеженим. А внутрішньополітичні процеси мали не виходити за рамки показової лояльності до держави, яка раніше позбавила Фінляндію частини її території.

Основою відносин СРСР і Фінляндії став підписаний 1948 року договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Цим документом СРСР визнавав непорушність кордонів Фінляндії в обмін на її нейтралітет і відмову вступати в будь-які військово-політичні блоки. Фінляндія визнала особливі стратегічні інтереси Москви. І навіть відмовилася від американського плану Маршалла з відбудови економіки Європи. Звісно, не могло й бути мови про входження Гельсінкі до НАТО чи інших західноєвропейських і трансатлантичних структур.

Політика фінського керівництва щодо взаємодії з могутнім сусідом отримала назву лінії Паасіківі – Кекконена. Паасіківі і Кекконен були президентами Фінляндії з 1946 по 1981 рік. За свою лояльність та особливі відносини з Москвою вони отримали радянські ордени і медалі, зокрема орден Леніна та Дружби народів. За деякими даними, Кекконен був завербованим агентом КДБ. Крім того, цих лідерів Фінляндії зв’язувала тісна дружба з радянськими високопосадовцями.

Попри особливі дружні стосунки з фінськими політиками, Кремль слідкував за тим, щоб державні посади у Фінляндії займали лояльні до Радянського Союзу посадовці. З бібліотек країни забирали антирадянську літературу. Історичні події коректувалися відповідно до інтерпретації Москви. Так, майже не згадувалася боротьба фінів за незалежність з більшовиками та замовчувалися події радянсько-фінської війни 1939–1940 років. Як вияв особливо тісних відносин між державами, фінська влада затримувала всіх перебіжчиків із СРСР та відсилала назад до Радянського Союзу. Відновити свій суверенітет країна змогла лише після розвалу СРСР. У 1995 році Фінляндія стала членом ЄС. Але так і не наважилася подати заявку на вступ до НАТО.

Український досвід «фінляндизації»

Україна вже має власний невдалий досвід «фінляндизації». Відданість нашої держави нейтральному статусу була проголошена в Декларації про державний суверенітет у липні 1990 року. «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї», – йдеться в документі. Це формулювання стало відправною точкою, яка визначила зовнішньополітичний курс України в перші роки після відновлення незалежності. І водночас міною сповільненої дії під щойно відновлений український суверенітет.

Українська політична еліта того часу чимось нагадувала діячів Центральної Ради. Окрилена розпадом СРСР, вона повірила в романтичний безпечний світ, де панує повна демократія, міжнародне право та принцип непорушності кордонів. Де війна взагалі зникла з планети Земля, а людство живе в дивному новому царстві гармонії, прогресу та процвітання.

Після падіння самодержавства й революції в Російській імперії щось подібне думали представники Центральної Ради, які категорично відмовлялися від створення української армії і були чи не найбільшими пацифістами у світі. І це в час, коли тривала Перша світова війна! А бодай поверхове знайомство з історією доводило: власна армія – найкраща гарантія незалежності.

Українські політики 90-х, які дотримувалися доктрини нейтралітету і позаблоковості, не зробили належних висновків з трагічних подій української історії XX століття. Мало того, додумалися зробити гарантом безпеки країну, яка не раз знищувала українську державність. Можливо, їм, як і Френсісу Фукуямі, здавалося, що історія закінчилася з розпадом радянського блоку. Вони помилялися. Та хибні висновки лягли в основу хибних рішень і дій.

Коли Україна в першій половині 1990-х під тиском Росії та США вела виснажливі переговори про відмову від ядерної зброї, вона вже була зв’язана обіцянкою дотримуватися статусу постійно нейтральної держави. Якби не відданість цьому сумнівному принципу, ми могли б спробувати виторгувати в обмін на без’ядерний статус значно більші гарантії безпеки, зокрема членство у НАТО. Але такі думки українська влада вважала крамольними й недоречними. Тому й проспала час, коли вікно можливостей для інтеграції з Північноатлантичним альянсом було відкрите.

До 2014 року Україна була нейтральною позаблоковою державою. Незважаючи на періодичні спроби зближення зі Заходом, на декларування намірів вступити до НАТО, ми постійно балансували між Росією та західним світом. Були такою собі Фінляндією в центрі Європи, де зберігався значний вплив східного сусіда на внутрішню і зовнішню політику. До початку російської агресії більшість українців не хотіла вступати до НАТО. Їх влаштовував статус позаблокової держави. Але такий статус без зброї масового знищення та розваленої армії виявився нездоланною спокусою для Росії. Як вовк ніколи не стане вегетаріанцем, так і Кремль ніколи не відмовиться від претензій на землі, які бодай раз входили до складу його імперії. Тому коли виникли відповідні обставини, Москва викинула у смітник і Будапештський меморандум, і договори про дружбу та співробітництво з Україною та про українсько-російський кордон.

Чому «фінляндизація» призведе до десуверенізації

«Фінляндизація» України – це погано завуальована форма капітуляції Заходу перед геополітичним шантажем Кремля. Якщо припустити, що такі домовленості будуть досягнуті, це стане великою зовнішньополітичною перемогою Росії. Москва отримає те, що вона вже кілька місяців активно вимагає від Америки та Європи: зобов’язання ніколи не приймати Україну в НАТО і визнати існування особливої російської сфери впливу. Путін приміряє на себе лаври переможця, який зумів дотиснути Захід без жодного пострілу. У Кремлі сп’яніють від тріумфу. Щось подібне вже провертав Гітлер, коли 1938 року реалізовував свої зовнішньополітичні авантюри в Європі.

«Фінляндизація» України неможлива з кількох причин. Навіть якщо теоретично припустити, що Захід домовиться з Росією про український нейтралітет і відмовиться приймати Україну до складу НАТО. Але тоді постануть інші питання. В яких кордонах Росія може «гарантувати» незалежність України? Станом на початок 2014 року чи на поточний момент? Кремль ніколи з власної волі не піде на повернення Криму. А Україна не відмовиться від втрачених територій. А що робити з так званими ДНР і ЛНР? Винести їх за дужки чи повернути до складу України як особливі одиниці? Навіть з огляду на такі проблеми, «фінляндизація» України виглядає нереальною.

Погодитися на «фінляндизацію» – це погодитися на десуверенізацію. Це як курс на повернення у кріпацтво, закріплений у міжнародному договорі. Це як відмова від власної армії в 1917 році. Це як даремні сподівання Чехії після Мюнхенської змови, що уламки її держави не будуть поглинуті Третім Рейхом.

Існує й внутрішній фактор. Припустимо, під зовнішнім тиском українська влада відмовилася від членства в НАТО і погодилася розглянути принцип постійно нейтральної держави. Різко негативну реакцію великої частини суспільства на такі дії спрогнозувати неважко. Тому навряд чи політична еліта піде на цей політично згубний крок. А якщо спробує, це спричинить внутрішнє протистояння. І знову у виграші буде Путін.

У російській політичній традиції не існує поваги до такого поняття як нейтралітет. Кремль неминуче зробить усе, щоб повністю поглинути Україну, якщо вона матиме необережність погодитися на його підступні пропозиції. «Фінляндизація» для України – це шлях до її перетворення на Білорусь. Втрата правосуб’єктності і суверенітету. Відновлення російського контролю над внутрішньою політикою. І повна залежність від агресора в зовнішній. Апеляції Заходу, коли Росія знищуватиме «нейтральну Україну», вже не діятимуть. Москва від них просто відмахнеться.

Джерело: ZAXID.net