Радянсько-російська пропаганда намагається узурпувати перемогу в Другій світовій війни та замовчує те, хто її розпочав

Радянсько-російська пропаганда намагається узурпувати перемогу в Другій світовій війни та замовчує те, хто її розпочав

В уяві російської влади повномасштабна військова агресія проти України повинна була стати маленькою переможною війною, але пройшло більш ніж півтора року — й вона перетворилася, за твердженням колишнього російського президента Дмитра Медведєва, на «нову Вітчизняну». Кремлівська пропаганда описує повномасштабне вторгнення тими ж словами, що й Другу світову в радянській пропаганді — «нацисти», «бандерівці», «священна війна», «ленд-ліз» тощо. Гасло, поширене в Росії ще до війни, — «можем повторить», — теж прямо натякає на «другу Вітчизняну».

Цілком природно, що у пропаганді «країни-переможниці» Друга світова, точніше, її частина, яка стосувалася участі в ній СРСР, стала основою для багатьох міфів. І насамперед для головного з них — міфу про «Велику вітчизняну війну», за яким титанічними зусиллями так званого радянського народу (ідеологічне кліше, за яким приховували русифікацію народів, що жили на території СРСР), із «керівною роллю» російського народу та, звісно, Комуністичної партії, вдалося здолати нацистський Третій Рейх.

Щоправда, як колись радянська, так зараз російська пропаганда у власній міфотворчості щодо «Великої вітчизняної» не дуже полюбляє згадувати відразу декілька найважливіших речей: хто взагалі її розпочав, що відбувалося в перші два роки Другої світової війни, яку роль відіграли союзники в німецько-радянському протистоянні та навіщо вигадали головний символ цього міфу — «День Перемоги». Видання «Детектор медіа»  яке створило спецпроєкт, присвячений розвінчанню культурних та історичних міфів, розбиралося чому.

Як німецько-радянська війна стала «Великою вітчизняною»

Міф про «Велику вітчизняну» почав формуватися ще до закінчення німецько-радянської війни. Саме тоді більшовики зайнялися звичним для себе переписуванням історії, а також замовчуванням подій, що відбувалися до 22 червня 1941 року.

Для радянської влади було дуже невигідно згадувати цілу низку фактів: СРСР співпрацював із Німеччиною ще до того, як Адольф Гітлер став канцлером. Насамперед ішлося про воєнне співробітництво; перед Другою світовою та в перші роки після її початку Третій Рейх і Радянський Союз уклали декілька торговельних договорів, зокрема про постачання зброї; за тиждень до вторгнення нацистів у Польщу було підписано пакт Молотова — Ріббентропа («Угода про ненапад між Німеччиною та СРСР») із таємним протоколом про розподіл сфер впливу між двома тоталітарними державами; до 22 червня 1941 року в наймасштабнішій війні в історії саме СРСР був одним із агресорів — взяв участь у розділенні Польщі, анексував країни Балтії та розпочав Зимову війну 1939–1940 років проти Фінляндії.

Усі ці події пропаганда СРСР воліла або подавати під «власним соусом», або тримати в таємниці, або просто не згадувати.

У радянській редакції розділення Польщі було представлено як «визволення братніх українського та білоруського народів», напад на Фінляндію розглядався окремо від Другої світової, а пакт Молотова — Ріббентропа із секретним протоколом, відомості про який були опубліковані у збірнику Держдепартаменту Сполучених Штатів «Нацистсько-радянські відносини. 1939–1941 рр.» ще у 1948 році, тримався в таємниці аж до Перебудови.

Сталін і Ріббентроп. Москва, серпень 1939 рокуДжерело

Першим про те, що німецько-радянська війна є «вітчизняною», сказав міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов, запозичивши цей епітет із назви однієї з Наполеонівських воєн, що в російській історії отримала назву «Вітчизняна війна 1812 року». Відбулося це у виступі на радіо, в день початку німецького вторгнення: «Свого часу на похід Наполеона в Росію наш народ відповів вітчизняною війною — і Наполеон зазнав поразки, прийшов до свого кінця. Те ж саме буде і з Гітлером, який зарозумівся й оголосив новий похід проти нашої країни. Червона армія і весь наш народ знову поведуть переможну вітчизняну війну за батьківщину, за честь, за волю».

У липні того ж року тепер уже сам Йосип Сталін, також виступаючи на радіо, назвав цю війну «всенародною вітчизняною». З того часу назва закріпилася у радянській історичній науці та пропаганді, пізніше перекочувавши до російської. Використовували раніше або продовжують використовувати цей термін й у більшості незалежних країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу. В Україні словосполучення «Велика вітчизняна війна» прибрано з офіційного вжитку у 2015 році.

Для СРСР і згодом Росії цей міф став одним із найважливіших. У перших він навіть відсунув на задній план головне свято більшовиків — річницю Жовтневої «революції».

Радянський пропагандистський плакатДжерело

Нині російська влада застосовує міф про «Велику вітчизняну». Цей ідеологічний конструкт одночасно використовується й для консолідації, й для маніпуляції населенням Росії. Кремлівська пропаганда так само проводить паралелі між радянськими військовими та російськими солдатами — за допомогою «великої спадщини» перших вона намагається героїзувати других. Звісно, варто згадати також звинувачення української влади в нацизмі, що стало важливою частиною антиукраїнської пропаганди після початку повномасштабної війни.

Деконструкція міфу

Створення міфу про «велику Вітчизняну війну» не було чимось новим. Скоріше навпаки, це досить типовий як для російської історії, так і для історії будь-яких імперій міф. Вони не можуть існувати без війн, бо збудовані на завоюваннях. І державний ідеологічний наратив будують саме на перемогах у війнах, а не соціальних чи економічних досягненнях. Такою була і війна проти Польщі за часів Мініна й Пожарського, Північна війна Петра І, війна 1812 року. Війна необхідна імперії для виживання.

«Цій країні потрібна маленька переможна війна, щоб утримати Росію від революції», — нібито сказав російський державний діяч, керівник імперської влади у Фінляндії та міністр внутрішніх справ В’ячеслав фон Плеве перед тим, як Російська імперія почала війну з Японською, що призведе до катастрофічних наслідків для першої.

Щоправда, не існує доказів, що цю фразу сказав саме тодішній міністр внутрішніх справ імперії Романових, проте в контексті міфу про «Велику вітчизняну» важливо інше: «маленькі переможні війни» не завжди спроможні принести необхідний результат, як це і сталося у випадку з Російсько-японською війною. А от перемоги у «великих війнах», коли ворог ще й наступає на твої землі, — це ідеальний фундамент для державної пропаганди на багато років уперед.

Так само російська влада вже використовувала війну з Наполеоном І Бонапартом. Тоді були дещо схожі як історичні обставини, так і перебіг подій, із подальшим формуванням міфу про «велику перемогу»: могутній ворог — наполеонівська Франція, що захопила половину Європи — наступав на Російську імперію; до цього французький імператор домовлявся з Олександром І про союз (як тут не згадати пакт Молотова — Ріббентропа) та навіть надав допомогу в Російсько-шведській війні 1808–1809 років, однак врешті-решт дві експансіоністські імперії не змогли мирно співіснувати одна з одною; Наполеон, як і Адольф Гітлер через півтора сторіччя, був дуже близьким до перемоги, але переоцінка власних можливостей і готовність російської влади піти на будь-які жертви (наприклад, спалити Москву) призвели до поразки «завойовника з Європи». Так само перемога в цій війні була оспівана поетами, а переможець канонізований в історичному дискурсі.

Відступ Наполеона з Москви. Картина Адольфа НортенаДжерело

Тож, по суті, радянська пропаганда не вигадала нічого нового, а просто взяла «шаблон» із минулого та пристосувала його до тогочасних обставин.

Міф про «священну, народну вітчизняну війну» щодо німецько-російської війни допомагав пропаганді конструювати реальність, у якій не було місця фактам. Наприклад, зменшувати роль американського ленд-лізу й так званого другого фронту (ще один спеціальний термін радянської пропаганди, який принижував внесок союзників у спільну перемогу Антигітлерівської коаліції).

Навіщо якась військова допомога, якщо на боці народу правда, Сталін і Бог? І навіть сама природа: і в імперській російській, і в радянській пропаганді існував окремий міф про «генерала Мороза», за яким холодний клімат завжди сприяє невдачам ворогів у Росії. І хоча низькі температури справді впливали на перебіг бойових дій, погана підготовка до зими, великі втрати за перші п’ять місяців вторгнення та вже згадана переоцінка власних можливостей були більш важливими факторами поразки німців на Східному фронті.

«Генерал Зима», журнал Le Petit Journal, 1916 рікДжерело

Під час нинішньої війни проти нашої країни восени 2022 року росіяни так само сподівалися на «генерала Мороза»: мовляв, для них холодний клімат більш «звичний». Понад те, російська пропаганда вважала, що «генерал Мороз» заморозить для них усю Європу.

Окрім того, концепція «Великої вітчизняної» була потрібна, щоби прикрити факти співпраці гітлерівського та сталінського режимів. «Вероломное нападение» і все, що за ним сталося, відокремлювалося цим міфом від того, що було до 1941 року: дружба з Гітлером, захоплення Польщі, спільний парад у Бресті тощо.

Розподіл сфер впливу між Третім Рейхом і Радянським СоюзомДжерело

Цей же міф допомагає «забути» про роль Антигітлерівської коаліції в результатах Другої світової. Вже згаданий «другий фронт» у реальності був не тільки сухопутною висадкою у Франції американських і британських військ у червні 1944 року, як це намагалася представити радянська влада, а тривалою боротьбою союзників проти Німеччини: окупація Франції, битва за Британію, протистояння в Африці тощо. Велика Британія та Сполучені Штати також воювали проти союзників Третього Рейху: фашистської Італії та Японської імперії. У радянсько-російській пропаганді робився та робиться наголос саме на боротьбу з Німеччиною, проте у Другій світовій існували й інші військові протистояння, які також безпосередньо вплинули на її результат.

Отже, міф про «Велику вітчизняну» дозволив радянській пропаганді приховати незручні факти співпраці з Третім Рейхом, заявити права на провідну роль у перемозі у Другій світовій і надалі використати його як пропагандистську зброю задля формування в радянському суспільстві об’єднавчого міфу про спільну, тобто «російську» перемогу.

Згодом, після розпаду Радянського Союзу, на короткий час російська влада визнала внесок інших держав у перемогу — навіть провела спільний парад ветеранів різних держав, що входили до Антигітлерівської коаліції. Але при Путіні повернулася до використання старого міфу: тепер він був спрямований на згуртування колишніх радянських республік довкола Росії та творення «російського світу», а також на формування у власному суспільстві культу війни, що зараз використовується кремлівською владою у військовій агресії проти України.

Правда про американський ленд-ліз

У радянській пропаганді утверджувалася думка про незначний вплив американського ленд-лізу на «Велику вітчизняну». Зараз у Росії цю тему намагаються зайвий раз не порушувати, а замість цього створюють фейки про сучасну допомогу союзників нашій державі. Втім, і раніше Путін стверджував, що СРСР «усе одно би переміг» у цій війні, навіть без допомоги США, а у 2019 році на виступі на військовому параді до «Дня Перемоги» він сказав«У найважчий час війни, у вирішальних битвах, що визначили результат війни з фашизмом, наш народ був сам, сам-один на складному, героїчному та жертовному шляху до Перемоги».

Російська міфотворчість про війну за останні десятиріччя базувалася на тому, що здобута перемога над нацизмом — це здебільшого заслуга російського народу. Це започаткував ще Сталін у своїй промові в травні 1945 року. Проте насправді, як і у випадку з применшенням ролі інших «радянських народів» (включно з українцями), це фейк, бо значення ленд-лізу в Другій світовій було ключовим: як для СРСР, так і для інших країн (Великої Британії, Китаю).

Перші роки Другої світової війни прийнятий у США закон про ленд-ліз не поширювався на Радянський Союз. Це було цілком природно, бо більшовики й нацисти були якщо не союзниками, то щонайменше партнерами. Що робило СРСР «персоною нон ґрата» в міжнародній політиці; за війну з Фінляндією його навіть виключили з Ліги націй.

Але багато що змінилося, коли Третій Рейх напав на Радянський Союз. Відтоді почав формуватися специфічний військово-політичний союз між тоталітарним СРСР і демократичними країнами Заходу, який можливо схарактеризувати латинським прислів’ям «ворог мого ворога — мій друг».

У жовтні 1941 року програма ленд-лізу почала поширюватися на Радянський Союз. Загалом, більшу допомогу від Сполучених Штатів отримала лише Велика Британія.

Щоби по-справжньому оцінити значення ленд-лізу для німецько-радянської війни, треба уявити, як би воював СРСР, якби жодних поставок не було. В такому випадку в розпорядженні Радянського Союзу не було би щонайменше третини боєприпасів, половини літаків і половини танків.

Обсяг допомоги Сполучених Штатів СРСР.  На графіці немає ще одного пункту — США надали СРСР 7056 танків. Джерело-Forbes.ua.

За твердженням Микити Хрущова, Сталін особисто казав йому про те, що Радянський Союз «не втримався би без допомоги США». Але для внутрішньої аудиторії радянська пропаганда це приховувала. Відома навіть фраза, яку сказав американський посол в СРСР Аверелл Гарріман у березні 1943 року: «Радянська влада, мабуть, хоче приховати, що отримує допомогу ззовні. Очевидно, вони хочуть запевнити свій народ у тому, що Червона армія бореться в цій війні одна».

Новонароджений міф про «Велику вітчизняну» не міг би існувати, якби СРСР офіційно визнав роль ленд-лізу. Тож радянське керівництво робило те, що вміло найкраще із самого початку й до кінця існування СРСР: дезінформація, применшення, вигадки, брехня. Те ж саме робить і сучасна російська влада.

«День Перемоги»

Головним символом радянсько-російського міфу про «Велику вітчизняну» був є і «День Перемоги» — державне свято в Радянському Союзі, а згодом і в багатьох країнах, що здобули незалежність після розпаду СРСР у 1991 році. До 2016 року цей день відзначали і в Україні.

Німеччина підписала акт капітуляції 7 травня 1945 року в Реймсі, документ починав діяти ввечері 8 травня. Проте Сталіну не сподобалося, що при підписанні головну роль отримали союзники, тому він наполіг на повторному підписанні — що й відбулося наступного дня в Берліні, пізно ввечері 8 травня; у Москві на той момент уже було 9 травня. На той час і британський прем’єр Черчилль, і американський президент Трумен уже оголосили про повну капітуляцію Німеччини у своїх країнах 8 травня, але в Радянському Союзі дату святкування призначили на 9 травня. Є різні версії з приводу того, навіщо було повторне підписання акту. Одна з них — Йосип Сталін і його оточення хотіли власний день перемоги над Третім Рейхом.

Навіть знамениті фото червоного прапору над Рейхстагом — постановка. Сам прапор — один з трьох, який привіз з собою з Москви фотограф Євген Халдей; на фото — три випадкові солдати, а не ті, хто насправді встановили прапор днем раніше; на руці одного з солдатів на фото було два годинника і один заретушували, аби не було звинувачень радянських солдат в мародерстві. «Прапор Перемоги над Рейхстагом». 2 травня 1945 року. Є. Халдей

Після 1948 року «День Перемоги» не святкували (ймовірно, через величезну кількість скалічених ветеранів і вдів мільйонів загиблих) аж до 1965 року, коли 9 травня остаточно перетворилося на сакральний день. Тоді ж почали проводити щорічні військові паради, які й досі проходять у Росії.

Військовий парад Росії до «Дня Перемоги». Травень 2022 року. Джерело

«День Перемоги» використовує сучасна російська пропаганда: саме він закріплює у свідомості жителів держави-агресорки й інших країн, що продовжують перебувати в російській сфері впливу, провідне значення німецько-радянської війни та «великої перемоги» СРСР, а для багатьох навіть формує викривлене сприйняття того, коли насправді закінчилася Друга світова (це відбулося за шість років від її початку, 2 вересня 1945 року, після капітуляції Японії).

Понад те, «День Перемоги», акція «Безсмертний полк» і військові паради є складовою мілітаризації російського суспільства, формування у росіян бажання відновити «колишню велич» — з усіма цими гаслами «можем повторить», «на Берлін» тощо. Щоправда, після майже двох років війни проти України популярність слогана «можем повторить» помітно зменшилася, «Безсмертний полк» скасували, а про Берлін уже не згадують. Що не дивно.

«Велика вітчизняна» та путінська пропаганда

Народжений у 1940-х роках радянською пропагандою, міф про «Велику вітчизняну» на десятиліття став одним із найбільш відомих і впізнаваних продуктів російського міфотворення. Власне після приходу до влади Володимира Путіна російська пропаганда використала його, аби «перезаснувати» свою державу.

Міфи імперської Росії опинилися надто далеко; радянський міф із його «Жовтневою революцією» та всіма її наслідками — поразкою в Першій світовій, громадянською війною, репресіями, ГУЛАГом і голодом — занадто «неоднозначним», а тим більше, коли президент постійно нарікає на більшовиків і їхні необачні територіальні «подарунки».

Тому вже готовий міф про «Велику Перемогу у Великій вітчизняній» ідеально підійшов для створення нового ідеологічного обґрунтування нових імперських амбіцій і став відправною точкою історичного наративу путінської Росії. Не дивно, що в Росії масово відновлюють чи встановлюють пам’ятники Сталіну — він може претендувати на роль «засновника» путінської Росії.

Футболки до Дня перемоги. Джерело 

Донедавна цей міф мав значний вплив і в Україні. Так, у країні вже проведено декомунізацію, більше не відбувається парадів, що прославляли війну, «братство народів» і Радянський Союз, проте міф про «велику Перемогу» все ще подає ознаки життя: багато українців продовжували святкувати 9 травня, вважали внесок СРСР у перемогу над нацизмом найбільшим тощо.

Цьому допомагала кремлівська влада, за підтримки проросійських партій і підконтрольних медіа просувала свої «Безсмертні полки», «георгіївські стрічки» та концерти радянських пісень, присвячених «Великій вітчизняній». Для України багато що змінилося після анексії Криму та початку війни на сході: з того часу йде повільний процес викорінення радянсько-російської міфотворчості.

Концерт на «Інтері» до «Дня Перемоги». Джерело

Повномасштабна воєнна агресія Росії прискорила цей процес. Але задля повного подолання залишків міфу про «Велику вітчизняну» ще потрібно добряче попрацювати — прибрати назву з ідеологічним забарвленням недостатньо.

Радянсько-німецьке протистояння — це лише одна складова Другої світової, кривава трагедія та жорстока бійня, у якій два диктатори ХХ століття ціною мільйонів життів намагалися визначити, хто з них більш «великий». Українському народу, як і багатьом іншим (полякам, чехам та ін.), була відведена роль однієї з жертв: до 1941 року українські землі були окуповані СРСР, потім Третім Рейхом, а далі — знову СРСР.

Увесь цей час тривали політичні переслідування й етнічні чистки: сталінські репресії, боротьба проти українського націоналізму, Голокост, депортація народів Криму тощо. І зараз знову Україна страждає від агресії сусіда, який за тридцять років уміло поєднав ознаки обох злочинних режимів минулого століття.

Джерело: MediaSapiens

You may also like...