Що означав для поляків напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року

Рано-вранці в неділю 22 червня 1941 року німецькі сили приступили до реалізації плану під кодовою назвою «Барбаросса» — однієї з найбільших військових операцій у світовій історії. Літаки люфвеликутваффе розпочали масовану атаку на совєтські аеродроми, розташовані вздовж німецько-радянського кордону, визначеного 1939 року.

Наступаючи на схід, німецькі дивізії застали командування Червоної армії зненацька. З метою реалізації Гітлерового плану підкорити мітичний Lebensraum — життєвий простір для народу Третього райху, країни Осі мобілізували понад чотири мільйони солдатів. План війни на два фронти виявився згубним, проте, щоб перемогти Німеччину, антигітлерівській коаліції знадобилося ще чотири роки, зазначає видання Нова Польща. СРСР доклав до цієї боротьби найбільших зусиль і водночас зазнав найчисленніших людських жертв — війна забрала життя понад 20 мільйонів його громадян.

Скільки тривала війна і хто був агресором?

Хронологія — основна і водночас банальна річ, що розділяє російський і польський погляди на історію Другої світової війни. Російська історіографія заперечує участь СРСР у війні на боці Третього райху в 1939–1941 роках. 22 червня 1941-го — дата нападу Німеччини на СРСР — у російському наративі про «Велику вітчизняну війну» є вихідною точкою і цей день уже став символічним. Коли 3 липня 1941 року Сталін уперше публічно виступив у радіозверненні з приводу «нав’язаної нам війни», на польських землях вона тривала вже другий рік.

Розпочалася вона 1 вересня 1939 року нападом Третього райху на Польщу. Для поляків 22 червня 1941-го — один із головних пунктів воєнного наративу. Можна сказати, що це підзаголовок, який розпочинає наступний розділ роману, де війна триває вже майже два роки і сюжетних поворотів тут не бракує. І початок літа 1941 року, коли Радянський Союз із союзника німців перетворюється на їхнього найбільшого ворога, — ще один із основних таких поворотів.

Друга відмінність — з польської перспективи, ця найжахливіша з воєн мала двох агресорів. 17 вересня 1939 року напад Гітлера підтримав його тодішній союзник, Радянський Союз, який атакував східні кордони Другої Речі Посполитої й анексував (згідно з положеннями таємного пакту Молотова – Ріббентропа і Договору про дружбу і кордон, укладеного 28 вересня 1939 року) 200 тисяч кілометрів квадратних східних земель Другої Речі Посполитої разом із 13 млн мешканців (Віленське, Новогрудське, Волинське, Станиславівське, Львівське і Тернопільське воєводства). Упродовж майже двох років життя польських громадян точилося під двома окупаціями, залежно від місця проживання — під німецькою або совєтською. Обидві, окрім утрати незалежности, принесли репресії та людські жертви, а також зміни у житті мешканців на багатьох рівнях: соціальному, економічному та політичному.

Проте це аж ніяк не означає, що польські історики ставлять знак рівности між обома окупаційними системами.

Із 90-х років відмінності у політиці окупантів щодо місцевого населення (окрім очевидної теми Голокосту), як і масштаби репресій та їхніх жертв, стали предметом досліджень і дискусій.

Окрім відмінностей між самими умовами окупацій, існує й суттєва різниця в їхній подальшій інтерпретації, адже в період ПНР тема совєтських злочинів проти польських громадян замовчувалася, а увага зосереджувалася виключно на політиці екстермінації та експлуатації, яку вів Третій райх. За теперішніми оцінками, у 1939–1941 роках від совєтських репресій постраждало близько пів мільйона громадян Другої Речі Посполитої (під репресіями розуміємо тут і смертну кару, й арешти, і депортації). Доля окремих людей досі невідома й залишається білою плямою в генеалогії їхніх родин.

Солдати Вермахту під час вуличних боїв, червень 1941-го. Джерело: Вікіпедія

Додаймо, що також у контексті дати 22 червня 1941 року історики згадують злочини, скоєні під час відступу совєтських формувань зі східних територій Другої Речі Посполитої після нападу Третього райху на СРСР. 24 червня 1941 року, через два дні після початку німецького вторгнення, нарком внутрішніх справ СРСР Лаврєнтій Бєрія дав наказ розстріляти в’язнів, які утримувалися на анексованих територіях Польщі, Литви, Латвії, Естонії та Бессарабії. Найбільше кровопролиття відбулося у Східній Галичині та на Волині.

У Львові працівники НКВС замордували близько сім тисяч ув’язнених поляків та українців. Різанину влаштували також у Луцьку, Станиславові, Бережанах і Тернополі, а на північно-східних територіях — у Вільні, Авґустові та Старій Вілейці. Жертв розстрілювали або катували. У соляній шахті Саліна біля Добромиля кілька сотень в’язнів було замордовано молотами.

Нова мапа окупації

У польському наративі вибух німецько-совєтської війни автоматично визначає кінець так званої першої совєтської окупації східних воєводств Другої Речі Посполитої. Однак це, звісно, не єдине, з чим у поляків асоціюється 22 червня 1941 року.

Напад Третього райху на СРСР мав колосальне значення для геополітики цієї війни. Польща вкотре — у дослівному й переносному значенні — опинилася у центрі подій.

Польські землі з огляду на географічне розташування становили транзитний шлях Вермахту на схід, а згодом базу для воєнних дій. Внаслідок успішного наступу німецьких дивізій уся довоєнна територія країни опинилася під німецькою окупацією. На мапі, яку можемо побачити у польських шкільних підручниках, на сторінках, присвячених темі Другої світової війни, зони впливів, що змінювалися під час воєнних дій, зазвичай позначаються кількома кольоровими лініями: кордони Польщі до 1 вересня 1939 року, кордон між Третім райхом і СРСР до 22 червня 1941-го, а також кордони та нові адміністративні одиниці, встановлені німецькою владою після захоплення польських земель у результаті вдалого наступу на схід. Влітку 1941 року до райху було включено округу Білосток, а східні воєводства стали частиною Райхскомісаріату Україна та Райхскомісаріату Остланд. На південно-східних рубежах Другої Речі Посполитої утворено дистрикт Галичина (Львівське, Станиславівське і Тернопільське воєводства), який згодом увійшов до складу Генеральної губернії.

Політичні сподівання

Вибух німецько-совєтської війни означав новий старт у дипломатичних відносинах еміграційного польського уряду в Лондоні, а також у діяльності Польської підпільної держави в окупованій Польщі. На шпальтах видання «Biuletyn Informacyjny» (органу Союзу збройної боротьби — попередника Армії Крайової) писалося:

Борці за незалежність, зосереджені в структурах Польської підпільної держави, розраховували на те, що — як це сталося у випадку Першої світової війни — конфлікт між потужними державами призведе до їхнього падіння, а тоді з геополітичного хаосу народиться вільна Польща. Відкриття Гітлером другого фронту зменшувало навантаження на головного союзника польського уряду на еміграції — Велику Британію. Своєю чергою, ініціатива Вінстона Черчилля, внаслідок якої вже в липні 1941 року було підписано британсько-совєтський союз, дозволила одночасно налагодити дипломатичні стосунки між СРСР та еміграційним польським урядом у Лондоні.

Нове відкриття призвело до підписання 30 липня 1941 року угоди, яка ввійшла в історію як договір Сікорського – Майського (від прізвищ підписантів: Владислава Сікорського та Івана Майського, посла СРСР у Великій Британії). Договір передбачав створення польської армії у СРСР та звільнення із в’язниць і таборів ГУЛАГу польських полонених. Не обійшлося без спірних моментів. Хоча представники СРСР зазначили у змісті договору, що совєтсько-німецькі узгодження з 1939 року втрачають силу, це не означало відмови від совєтських територіальних претензій. У результаті договір не підписав президент у вигнанні Владислав Рашкевич, а половина польського уряду подала у відставку.

Незважаючи на це, документ створив можливість для формування Польських збройних сил у СРСР під командуванням генерала Владислава Андерса, які згодом стали основою польського війська, що воювало з німцями на Заході. Лави Армії Андерса поповнили поляки, звільнені з таборів і в’язниць НКВС, а також депортовані. Від самого початку комунікація польського штабу з росіянами та утримання війська породжувало різні проблеми. Особливо солдати страждали від жахливого провіанту, зокрема нестачі сухих пайків.

1942 року, у період німецького наступу на Кавказ, Сталін, не моргнувши оком, дав згоду на евакуацію майже 80 тисяч польських солдатів до Ірану. Це рішення, за оцінками польського професора історії Анджея Пачковського, звільняло Радянський Союз від проблеми «небажаного союзника» і взятих перед поляками зобов’язань. Водночас воно дозволило врятувати кількадесят тисяч людей від загрози таборів, голоду або страт, що нависала над ними.

Історію польсько-совєтських дипломатичних відносин під час війни завершує ще одна важлива з польської перспективи дата — 25 квітня 1943 року. Цього дня у результаті міжнародного скандалу, що розгорівся після того, як німці виявили в Катині масові поховання польських офіцерів, убитих НКВС 1940 року, СРСР в односторонньому порядку розірвав дипломатичні відносини з польським урядом. Приводом до цього стали намагання польських політиків з’ясувати справу на міжнародній арені. Це був початок так званої катинської брехні, яка тривала до 1990 року. Радянський Союз офіційно заперечував свою відповідальність за масове вбивство. Сьогодні нам відомо, що злочин проти майже 22 тисяч польських громадян було скоєно на основі конкретного рішення Політбюро ЦК ВКП(б). Однак 1943 року совєти приписали його німцям.

Дата 22 червня 1941 року стала також поворотним пунктом для польських комуністів, чия перспектива у польському історичному дискурсі після 1991 року загалом ігнорується або відсувається на другий план, тоді як головна увага зосереджується на легальній владі Другої Речі Посполитої в Лондоні. Тим часом саме комуністи через три роки прийдуть до влади в Польщі за підтримки СРСР.

Після вибуху німецько-совєтської війни підпільний комуністичний рух пожвавив свою діяльність під німецькою окупацією.

У грудні 1941 року під Варшавою парашутним десантом висадилися прислані з Москви члени так званої ініціативної групи Польської робітничої партії (ПРП). Упродовж наступного року підпільна ПРП створила свої ланки на теренах майже всієї Генеральної губернії. Організація не мала такої широкої сфери впливу, як конспіративні структури, що діяли під егідою Польської підпільної держави, однак від 1942 року вона послідовно заявляла про себе у просторі антинімецького руху опору, створюючи власні збройні сили — Народну гвардію.

Переломного у війні 1943-го року Сталін дав згоду на організацію на території СРСР нових військових формувань під керівництвом польських комуністів — так званої армії генерала Зиґмунта Берлінґа. Її солдати, про яких сьогодні на хвилі декомунізації воліють не згадувати в контексті боротьби за вільну Польщу, брали участь у кривавих битвах під Леніно, а згодом услід за Червоною армією пройшли весь бойовий шлях, що закінчився 1945 року штурмом Берліна.

Німецькі солдати на Східному фронті, червень 1941-го. Джерело: Вікіпедія

Дещо спрощуючи, можемо сказати, що 1941 рік став відправною точкою для повоєнної долі Польщі, в якій владу здобули комуністи. Однією з підвалин історії комуністичних еліт у ПНР була участь у русі опору і діяльність на полі боротьби з німецьким окупантом.

Надія щоденности

Влітку 1941 року обнадійливі настрої поширились і серед звичайних мешканців окупованої Польщі. У спогадах із того періоду зринають найрізноманітніші емоції: надія, радість, дещиця побоювання, насмішки і зловтіха з приводу кінця альянсу двох окупантів. Приводи до глузувань давала офіційна пропаганда обох сторін.

Німеччина намагалася відвернути увагу від своєї колишньої співпраці з СРСР, викриваючи підступність совєтського уряду і стверджуючи, що Третій райх, по суті, не здійснив акту агресії, бо це був «удар на випередження». Вранці 24 червня 1941 року жителі Генеральної губернії читали у колаборантській газеті «Goniec Krakowski»:

Своєю чергою, совєтська пропаганда в наступні роки збудувала міт «нападу на миролюбну совєтську Росію», яка ніколи не проявляла жодних імперіалістичних намірів, а попередні акти агресії, як-от анексія Литви, Латвії й Естонії, зайняття Бессарабії чи окупація польських земель, були лише добровільним об’єднанням мешканців цих земель із СРСР. У вибудуваній таким чином риториці 22 червня 1941 року СРСР, «попри любов до миру», мусив узяти на свої плечі тягар «звільнення людства від жахіть фашизму і порятунку цивілізації».

Улітку 1941 року в Генеральній губернії й надалі дислокувалися сили Вермахту. Витріщаки мали можливість спостерігати за залізничними складами, які перевозили на схід нові типи німецького озброєння. Усі нишком сподівалися що сталева армія Гітлера загубиться або загрузне у неозорих російських просторах. Що цікаво, у перші місяці після нападу Третього райху було поширене — як у політичних колах, так і серед простих людей — переконання, що німці переможуть СРСР, однак, як і у випадку Наполеона, їх погубить безмір і клімат російської землі. Вже сам факт, що Сталін узяв на себе тягар удару ¾ німецьких сил, дозволяв припускати, що в ситуації відведеної загрози Захід мобілізує сили і розгромить Гітлера, чиї солдати спершу переможуть Червону армію, але зазнають при цьому значних утрат.

На територіях Другої Речі Посполитої, які тільки тепер потрапили під німецьку окупацію, поляки відчували певні надії. Про це автору статті в інтерв’ю для книжки розповіла Данута Шикшнян-Оссовська, тоді — молода мешканка Вільна, а згодом — зв’язкова Армії Крайової:

Дійсно, новий режим приніс нові репресії. У найбільш трагічному становищі опинилися приречені на повне винищення євреї. Влітку 1941 року прокотилися перші погроми, що здійснювалися за участю місцевих колаборантів і натовпів роззяв. До 1944-го нацисти винищили майже все єврейське населення довоєнної Польщі (три мільйони). На території східних воєводств Другої Речі Посполитої вбито 1,1 мільйона євреїв.

Від репресій постраждали й інші національності. У стратах, масових убивствах і концтаборах гинули поляки, роми, українці, білоруси і совєтські полонені. Тих, хто вижив, чекали утиски, примусові роботи та щоденні окупаційні злидні. Новий окупант охоче вдавався до знаної максими divide et impera, використовуючи наявні міжнаціональні антагонізми, створюючи колаборантські формування, а також декларуючи — принаймні на початковому етапі — підтримку незалежницьких прагнень українських націоналістів.

Іноді серед польських істориків лунає питання про альтернативні сценарії Другої світової війни. Ідеться про віртуальні рокіровки тодішніх потужних держав або уявних союзів (наприклад, Польщі з Гітлером проти СРСР 1939 року). Часом альтернативна історія обговорюється у контексті політики, яка велася еміграційним польським урядом у Лондоні після 22 червня 1941 року. Чи можна було уникнути підписання договору Сікорського – Майського, а натомість твердо домагатися визнання з боку СРСР довоєнних східних кордонів Другої Речі Посполитої? — дехто питає.

Проте реалісти відповідають: коли вирішувалося, бути чи не бути цілій Європі, Польща не видавалася союзникам серйозним партнером у переговорах. Вступ СРСР до антигітлерівської коаліції став фундаментальним поворотним пунктом в історії війни. Кожна невдача Гітлера на Східному фронті наближувала її завершення. Водночас для поляків це означало повільний розвиток сценарію совєтської домінації, який втілився 1945 року. З цієї перспективи дата 22 червня 1941-го вирішила також долю Польщі, передрікаючи визволення з-під німецької окупації, але водночас відсуваючи на невизначений термін польські мрії про незалежність.

Автор: Маґдалена Семчишин

Переклав Андрій Савенець

Джерело: Нова Польща