Уроки історії: геноцид, який не вдалося приховати і повністю засудити
У другій половині липня 1995 року до представників різних міжнародних організацій, які працювали у Боснії і Герцеговині, почала надходити фрагментарна інформація про масове вбивство боснійських чоловіків-мусульман військовослужбовцями Армії Республіки Сербської.
Невдовзі ці повідомлення стали підтверджуватись й фотодокументами, отриманими аеророзвідкою США, зазначає видання ТИЖДЕНЬ. Мадлен Олбрайт, представниця Сполучених Штатів у Раді Безпеки ООН, заявила тоді, що вбивства відбувалися недалеко від захищеної зони Сребрениці і при страті могли бути присутніми високопосадовці Республіки Сербської. У США говорили, що жертвами спланованого вбивства стали 2,7 тис. боснійських чоловіків, в ООН називали цифру приблизно у 6 тис. осіб, які вважалися безвісти зниклими.
Перевірити інформацію одразу після вчиненого злочину міжнародні організації не могли, бо не мали доступу до Сребрениці. Утім, вже тоді представники США, Великої Британії та Міжнародного трибуналу по колишній Югославії (МТКЮ) заговорили про геноцид, скоєний Армією Республіки Сербської під командуванням Ратко Младича і організований за наказом президента Республіки Сербської Радована Караджича. Кримінальні справи проти них Офіс генерального прокурорта МТКЮ відкрив у листопаді 1995 року. Їм інкримінували вчинення воєнних злочинів проти босняків-мусульман у «захищеній зоні» Сребрениця.
Небезпечно під захистом ООН
У 1993 року в резолюції 819 Радбез ООН проголосив Сребреницю та райони біля неї «безпечною зоною» ООН. Туди були відправлені військовослужбовці Сил ООН з безпеки (СООНО). На 1995 рік це був сектор відповідальності голландського батальйону. Через постійні бої у Східній Боснії місто стало прихистком для десятків тисяч цивільних осіб. Для Армії Республіки Сербської Сребрениця була важливим населеним пунктом, який мав з’єднати відокремлені частини самопроголошеного державного утворення боснійських сербів на території БіГ. Тому генерал Ратко Младич готувався захопити місто і взяти його під контроль своєї армії.
Панорама Сребрениці у 1995 році. Фото: Fotoafdrukken Koninklijke Landmacht
Наступ на Сребреницю розпочався 6 липня 1995 року. За декілька днів армія боснійських сербів увійшла в місто, де на той момент перебувало, по різним оцінкам, від 25 тис. до 30 тис. біженців. Частина з них знайшла прихисток на базі голландського батальйону у Поточарах. СООНО запросили допомоги у НАТО, але повітряна операція була скасована через погану видимість та погрози Младича атакувати об’єкти, де перебували мирні жителі. Частина голландських миротворців стала заручниками генерала Младича, ще частина перебувала на військовій базі у Поточарах, але захистити цивільне населення миротворці не могли.
Сребрениця під час осади, 1995. Фото: srebrenicamemorial.org
12 липня Рада Безпеки ООН видала чергову резолюцію 1004 (1995), в якій висловила стурбованість подіями у «захищеній зоні» та гуманітарною катастрофою у Поточарах. У той самий день солдати Младича почали забирати чоловіків різного віку від жінок, яких садили до автобусів та відправляли до території, підконтрольній Армії Боснії і Герцеговини. Чоловіків і хлопчиків відводили в інші приміщення, звідки у наступні дні їх забирали на страти.
Представники Управління Верховного комісара ООН у справах біженців почали підозрювати щось недобре, коли із жінками та дітьми не приїхав жоден чоловік. По дорозі автобуси декілька разів зупиняли, аби провести перевірку. Під час подібних зупинок боснійські серби продовжували відокремлювати жінок від чоловіків, матерів від синів. Одному боснійцю вдалося сховатися в автобусі, і його не знайшли. Пізніше він давав свідчення у МТКЮ у справах, пов’язаних із геноцидом.
Миротворці ООН у Сребрениці, 1995. Фото: Centrum voor Audiovisuele Dienstverlening Koninklijke Marine
Декілька тисяч босняків-мусульман втекли до лісів, які оточували «безпечну зону». Вони хотіли добратися до Армії БіГ, аби врятуватися. Боснійські серби ловили їх та відводили до інших полонених. Військовослужбовці Армії Республіки Сербської розміщували усіх затриманих в Поточарах, Братунаці, Ораховаці та селах, які знаходилися поблизу Сребрениці, у пустих приміщеннях шкіл, фабрик, стадіонів чи інших місцях тимчасового утримання.
Перед стратою бранців заганяли до автобусів і відвозили до віддаленої місцевості, де і вбивали. Страти відбувалися вдень і вночі, тіла у братські могили, частіше за все, складали рядами. Коли слідчі МТКЮ проводили пошукові роботи на території колишньої «безпечної зони» Сребрениця та навколишніх населених пунктів, то вони встановили, що військовослужбовці Младича часто ховали жертв розстрілу ще живими. Масові страти тривали до 19 липня (траплялися розстріли в’язнів і після цієї дати), після цього почалося приховування слідів вчинених злочинів.
Для цього вище командування армії боснійських сербів та керівництво Республіки Сербської наказало перепоховати тіла вбитих чоловіків та хлопчиків. Їх викопували екскаваторами, скидали у трактори і перевозили за десятки кілометрів від місця злочину. Через це судмедексперти часто знаходять рештки однієї жертви одразу у кількох масових похованнях біля Сребрениці. Загальна кількість первинних, вторинних, третинних і четвертинних поховань становить більше 90.
Окремо судмедексперти виділяють локації, де знаходили окремі фрагменти тіл чоловіків, вбитих у Сребрениці. Таких локацій станом на 30 червня 2022 року Міжнародна комісія з пошуку зниклих осіб нараховує 340. Тривалий час спеціалісти не могли встановити хоча б приблизну кількість чоловіків, які стали жертвами геноциду. Роки досліджень поховань та різних локацій, збір ДНК-матеріалу від рідних дозволили встановити цифру у 8372 людини. Усі вони були босняками-мусульманами, знищеними за етнічною і релігійною ознаками.
Чи є провина Нідерландів?
На комеморації у Поточарах 11 липня 2022 міністерка оборони Нідерландів Кайса Оллонгрен вперше вибачилася перед родичами жертв геноциду у Сребрениці. Одночасно із цим пролунало вибачення від країни прем’єра Марка Рутте, який звернувся до ветеранів нідерландського батальйону у складі СООНО. Прем’єр заявив, що миротворці не отримали необхідної допомоги від уряду, тому не змогли виконати свою місію щодо захисту цивільного населення.
Міністерка оборони Нідерландів Кайса Оллонгрен у Сребрениці, 2022. Фото: Ahmedin Dozic
Геноцид у Сребрениці – тема, яка тривалий час є тригером у Нідерландах, бо провокує громадські обговорення, протести родичів загиблих та судові розгляди щодо відповідальності країни за геноцид. Встановлення рівня політичної відповідальності Нідерландів почалося вже у 1996 році із звернення уряду до Нідерландського інституту військової документації. За результатами 6-річної роботи у 2002 році був опублікований звіт «Сребрениця: зона безпеки». Деякі його автори та експерти критикували документ через ненадійність частини джерел, але висновки звіту стали причиною урядової кризи в країні.
Упродовж наступних років нідерландські суди різної інстанції розглядали справи від рідних жертв геноциду у Сребрениці і вивчали ступінь відповідальності Нідерландів. У 2019 році Верховний суд постановив, що країна винна у загибелі 350 боснійських чоловіків-мусульман, які 13 липня 1995 року перебували у «захищеній зоні». Саме така кількість цивільних змогли знайти прихисток на військовій базі миротворців, проте пізніше були передані боснійським сербам. Інші цивільні, які перебували за огорожею бази, у сферу відповідальності нідерландських військовослужбовців СООНО не потрапляли. Тому суд постановив, що тільки рідні цих 350 загиблих можуть претендувати на компенсацію від нідерландського уряду.
Розкопки масового поховання страчених у Сребрениці, 1995. Фото: srebrenicamemorial.org
У 2021 році в Сараєво запрацював офіс Нідерландської комісії з компенсацій Поточари, куди можуть звертатися рідні жертв геноциду у Сребрениці. Вдови, які втратили своїх чоловіків, мають право на отримання €15 тис., а інші родичі, які вижили, на виплати у розмірі €10 тис. Подавати заявки можна через сайт комісії, де чітко прописані критерії виплати компенсацій та вказано, хто може претендувати на виплати від уряду Нідерландів. Заявки приймаються до середини червня 2023 року. Міністерство оборони країни у листопаді 2022 року повідомляло, що до члени комісії отримали більше 6 тисяч позовів на отримання компенсації. З них 852 позовів були задоволені, а більше 600 – відхилені. Родичі загиблих, за інформацією Міноборони Нідерландів, до листопада 2022 року вже отримали більше €8,6 млн грошових виплат.
Сербська «непричетність»
На відміну від Нідерландів, МТКЮ і Міжнародного кримінального суду керівництво Республіки Сербської (одного з ентитетів постдейтонської БіГ) і Сербії не визнає, що у Сребрениці у липні 1995 року боснійські серби вчинили геноцид. Утім, влада ентитету та Сербії визнає, що у захищеній зоні сталася жахлива трагедія, яка призвела до загибелі босняків. У 2002 році у Республіці Сербській опублікували першу частину звіту про події у Сребрениці, автором якого був Дарко Трифунович.
У цьому документі, який розкритикували міжнародні правозахисні і гуманітарні організації, МТКЮ, Управління Верховного представника тощо, було вказано, що у Сребрениці загинуло не більше двох тисяч босняків. Усі вони були військовими, більшість з яких були вбиті у боях, незначна кількість солдат померла від виснаження, і тільки приблизно сто військовослужбовців-босняків стали жертвами особистої помсти з боку боснійських сербів. Це була їхня відповідь на злочини Армії БіГ в селах поблизу Сребрениці, коли, як зазначається у звіті, загинули тисячі цивільних сербів.
Ексгумація тіл з масового поховання страчених у Сребрениці, 1996. Фото: Mark Milstein / Dreamstime.com
За два роки – у 2004-му – у Республіці Сербській оприлюднили ще один звіт по подіям у Сребрениці. Над ним працювала спеціально створена комісія, появу якої визначила Палата з прав людини БіГ. Документ свідчив про те, що боснійські серби у липні 1995 року вбили близько 7 тис. боснійських чоловіків-мусульман. Експерти комісії прийняли також висновки, викладені у вироку другої інстанції МТКЮ у справі генерала Радислава Крстича.
Після публікації звіту президент Республіки Сербської Драган Чавич визнав факт вбивства боснійських чоловіків у Сребрениці силами боснійських сербів. Уряд ентитету приніс офіційні вибачення у трагедії, що сталася у «захищеній зоні». Проте жоден чиновник не сказав, що це був геноцид. У 2005 році Робоча група, створена за ініціативи Верховного представника Педді Ешдауна для виконання рекомендацій спеціальної комісії, встановила причетних до вбивств у Сребрениці. Списки містили приблизно декілька сотень прізвищ високопосадовців Республіки Сербської і більше 25 тис. імен безпосередніх виконавців злочинів.
Другий звіт про події у Сребрениці і висновки Робочої групи були переглянуті у 2010 році за наказом голови уряду Республіки Сербської Мілорада Додика, бо вважав, що документ є фальсифікатом, а його узагальнення – маніпуляцією. При цьому Додик визнав факт вбивств цивільного населення, але навідріз відмовився вважати це геноцидом.
У Республіці Сербській продовжують відкидати, що боснійські серби у липні 1995 року вбили мирних босняків-мусульман і це був добре спланований злочин. Роками Управління Верховного представника у БіГ намагався добитися визнання подій у Сребрениці геноцидом від влади Республіки Сербської, але безрезультатно. Лише влітку 2021 року Верховний представник Валентин Інцко ухвалив закон про кримінальну відповідальність про заперечення геноциду. Це призвело до значного погіршення відносин між ентитетами БіГ. Зокрема, Скупштина Республіки Сербської проголосувала за вихід з армії БіГ, податкової та правової систем.
Меморіальний центр у Поточарах
Позиція Сербії досить схожа на позиції сербського ентитету БіГ. Політики і суспільство факт геноциду не визнають, про що постійно говорить діючий президент країни Александар Вучич. У 2010 році парламент Сербії наважився на те, щоб ухвалити резолюцію, яка засудила вбивства у Сребрениці, і містила вибачення за те, що Сербія не змогла попередити цю трагедію Цікаво, що за документ голосували і депутати від Соціалістичної партії Сербії, яку колись очолював Слободан Мілошевич. Проти резолюції виступили опозиційні партії і боснійські політики. Останні наголошували на тому, що це не просто трагедія, а спланований акт геноциду.
Сербські політики тричі вибачалися перед босняками за події у Сребрениці. Двічі вони це робили безпосередньо на щорічній комеморації у Поточарах – у 2009 році це був президент Сербії Борис Тадич, у 2015 році – прем’єр-міністр Александар Вучич. У 2013 році Томіслав Ніколич, перебуваючи у Сербії, також приніс вибачення за трагедію у «безпечній зоні». Такі кроки сербської влади у Боснії і Герцеговині не сприймають взагалі, вимагаючи від неї визнання геноциду боснійських мусульман-чоловіків. Міжнародна спільнота заяви високопосадовців, навпаки, дуже сильно вітає, бо це, на їхню думку веде до примирення у регіоні. Але про нього говорити зарано.
Белград засуджує усі резолюції, які приймаються із визнанням геноциду у Сребрениці та встановленням 11 липня Днем вшанування пам’яті жертв цього спланованого злочину. Чорногорія, Албанія, Австрія, США ухвалили відповідні документи, визнавши дії боснійських сербів геноцидом. Косово прийняла резолюцію про засудження тих, хто заперечує злочин геноциду. Хорватська влада визнала висновки МТКЮ та долучилася до вшанування пам’яті вбитих 11 липня. Депутати від Північної Македонії проголосували за резолюцію Європейського парламенту про засудження геноциду у Сребрениці. Це означало, що офіційне Скоп’є так само, як і інші країни, зробить 11 липня днем пам’яті загиблих у Сребрениці.
Маніпуляції Кремля
На позицію Сербії не впливає й резолюція, ухвалена Палатою представників США у 2005 році, та визнання ООН своєї відповідальності за події у «безпечній зоні». Про це двічі у своїх доповідях говорив Генеральний секретар ООН Кофі Аннан, але ООН офіційно резолюцію не ухвалила. Була одна спроба зробити це у РадБезі ООН в 2015 році, проте через вето Російської Федерації прийняти документ не вдалося.
Офіційна позиція Кремля щодо Сребрениці полягає у запереченні того, що там трапився геноцид. У такий спосіб Росія буцімто підтримує Сербію і виступає на її стороні у цьому питанні. Але насправді Путін лише грається з чутливою для босняків і сербів темою. Декілька років тому у заяві для медіа президент РФ заявив, що Україна може вчинити геноцид на Донбасі, як це зробили боснійські серби у Сребрениці. Часто згадував Путін про геноцид чоловіків-мусульман й у виступах протягом 2022 року, виправдовуючи початок «спеціальної військової операції» в Україні.
У 2019 році Владімір Путін заявив, що Київ може влаштувати у ОРДіЛО «другу Сребреницю»
Та що б не казав Путін, у Москві «розвінчуванням міфу про Сребреницю» займаються і у Російської академії наук, і у низці фондів, створених за державні кошти. Вже тричі проходили міжнародні конференції, присвячені Сребрениці та загибелі мирних сербів в селах біля «захищеної зони». Але йдеться не лише про «дослідження». Республіка Сербська у 2018 році відкликала звіт комісії про розслідуванню подій у Сребрениці, опублікований у 2004 році. І тоді за підтримки Кремля парламент ентитету погодив створення двох «міжнародних” комісій» – по розслідуванню страждань усіх націй у Сребрениці з 1992 по 1995 роки, і по розслідуванню страждань сербів у Сараєво з 1991 по 1995 рр.
Висновки таких неоднозначних інституцій були опубліковані у 2021 році і одразу зазнали критики з боку експертів з воєнних злочинів, скоєних у колишній Югославії. Експерти відзначали, що це маніпуляції і ревізіонізм, а не викриття правди. Тимчасом звіти підтримали і прийняли у Москві, і за результатами роботи комісій були організовані згадані вище конференції. Головний висновок обох інституцій такий: геноциду босняків у Сребрениці не було; серби в околицях «захищеної зони» ООН і в Сараєво стали жертвами спланованих злочинів боснійської влади і це дозволяє говорити про геноцид проти сербів.
Судові розгляди та обвинувачення
Формування справ проти потенційних обвинувачених почалося восени 1995 року, і вже у листопаді МТКЮ видав ордери на арешт Радована Караджича і Ратко Младича. Збір свідчень проти них тривав роками, що співпало із поступовим відкриттям нових місць масових поховань навколо Сребрениці. Допомогу слідчим МТКЮ надавали неурядові громадські організації, які діяли у Боснії і Герцеговині, а також міжнародні правозахисні організації, що збирали свідчення жертв геноциду. Значну частину матеріалу до Гааги передали різні інституції ООН, Червоний Хрест та Міжнародна комісія з пошуку зниклих осіб, спеціалісти якої займалися дослідженням масових поховань та ідентифікацією жертв геноциду. До рук слідчих потрапили також записи телефонних розмов, окремі документи Генерального штабу Армії Республіки Сербської, які дозволили встановити конкретних осіб, причетних до геноциду.
Радован Караджич був засуджений до довічного ув’язнення. Фото: srebrenicamemorial.org
Великий обсяг матеріал дозволив Офісу прокурора МТКЮ довести, що це була не помста Армії Республіки Сербської військовослужбовцям Армії БіГ під командуванням Насера Орича. За його наказом у 1992-1995 роках боснійські військові зачищали території в околицях Сребрениці, що призвело до загибелі сербів. Саме на версії про помсту наголошували обвинувачені, зокрема Радислав Крстич.
Утім, Генеральний прокурор МТКЮ, посилаючись на визначення геноциду у Статуті трибуналу, довів, що дії боснійських сербів варто кваліфікувати саме як геноцид. У статті 4 Статуту МТКЮ наводиться наступне визначення геноциду: це будь-які з наступних дій, вчинених з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку: (a) вбивство членів групи; (b) заподіяння серйозних тілесних або психічних ушкоджень членам групи; (c) навмисне створення для групи умов життя, направлених на її часткове фізичне знищення; (d) застосування заходів, спрямованих на запобігання народжуваності в групі; (e) насильницьке переміщення дітей з одної групи в іншу.
У трибуналі встановили, що план по знищенню цивільного населення у Сребрениці був складений заздалегідь. У справі «IT-98-33. Радислав Крстич», як і в інших судових справах наводиться чітка аргументація того, чому дії військовослужбовців, військового командування армії боснійських сербів, керівництва Республіки Сербської та Югославії є саме геноцидом. Для реалізації задуму потрібні були значні ресурси: людські, технічні, військові, фінансові. Боснійські серби, захопивши Сребреницю і взявши у заручники голландських миротворців, почали втілювати план геноциду в життя. Для цього вони мали достатню кількість патронів, людей, екскаватори і бульдозери, пальне у великих кількостях, аби доставляти бранців на місця страти.
Ратко Младич був засуджений до довічного ув’язнення. Фото: srebrenicamemorial.org
Також слідчі трибуналу за допомогою свідків довели, що боснійські серби навмисне знищували представників чоловічої статті. У майбутньому це мало призвести до повного зникнення босняків як етносу і релігійної групи. Жінки, які до розстрілів перебували у «захищеній зоні» Сребрениця, розповідали на слуханнях про випадки масових зґвалтувань.
Прокурорська служба і слідчі трибуналу встановили й інших осіб, які були відповідальними за геноцид. Серед них були президент Югославії Слободан Мілошевич (помер до винесення вироку), генерал Радислав Крстич, який разом із Младичем командував нападом на Сребреницю; генерал Здравко Толімир, полковник Відоє Благоєвич, підполковник Драган Йокич, начальник Генштабу Югославської народної армії Момчило Перішич (виправданий), офіцери армії та поліції Вуядін Попович, Любіша Беара, Драго Ніколич, Любомир Боровчанин, Вінко Пандуревич, Мілан Гверо, Радівоє Мілетич, Драган Обренович, Момір Ніколич, військовослужбовець Дражен Ердемович. Генерал Радислав Крстич став першим, кого МТКЮ засудив за геноцид у Сребрениці у 2001 році. Це рішення підтвердила у 2004 році Апеляційна палата, яка розглядала апеляцію адвоката колишнього генерала.
Радислав Крстич став першим, кого МТКЮ засудив за геноцид у Сребрениці у 2001 році. Фото: srebrenicamemorial.org
Частина перелічених обвинувачених самостійно здавалася до трибуналу, частину заарештовували миротворці НАТО, розміщені на Балканах, деяких під арешт брали правоохоронні органи країн, де воєнні злочинці намагалися втекти від правосуддя. Свою провину у скоєнні геноциду визнали Ердемович, Ніколич та Обренович. Дражан Ердемович пізніше свідчив на суді проти Слободана Мілошевича. Найбільш розшукуваними злочинцями упродовж багатьох років були Ратко Младич і Радован, які стояли за організацією геноциду та відповідали за безпосередню реалізацію плану.
Радован Караджич був заарештований у 2008 році, Ратко Младич – у 2011 році. Судовий процес над колишнім президентом Республіки Сербська Радованом Караджичем тривав до 2019 року, а над Младичем – до 2021 року. Обох засудили до довічного ув’язнення – вони подавали апеляції, але вироки не змінили. Утім, після перегляду справ в Апеляційній палаті МТКЮ з них були зняти звинувачення у геноциді в муніципалітетах, які знаходилися поруч із Сребреницею. Ані Караджич, ані Младич свою провину у геноциді боснійських чоловіків-мусульман не визнали.
Окрім звинувачень у геноциді, підозрюваним інкримінували причетність і до інших воєнних злочинів, як-то вбивства, примусова депортація, залякування населення, негуманне поводження із затриманими, переслідування за політичними, расовими, релігійними мотивами тощо.
Фотовиставка у Меморіальному центрі у Сребрениці. Фото: srebrenicamemorial.org
Міжнародний кримінальний суд у 2007 році підтвердив рішення МТКЮ щодо геноциду у Сребрениці. Що цікаво, ще у 1993 році Боснія і Герцеговина подала до МКС заявку про застосування Конвенції попередження злочину геноциду і покарання за нього (справа «БіГ проти Союзної Республіки Югославія» (Сербія і Чорногорія)). Судді МКС встановили, що Сербія не несе прямої відповідальності за геноцид у Сребрениці, але Белград мав можливість зупинити його скоєння, але не зробив цього. У рішенні також йдеться про те, що Сербія не судила і не видавала звинувачених у геноциді, тобто не дотримувалася взятих на себе зобов’язань відповідно до статей Конвенції про попередження геноциду.
P.S. Щороку 11 липня у Меморіальному комплексі Поточари, який справедливо назвати кантоном мертвих, проводиться поховання решток жертв геноциду, скоєного у Сребрениці. Станом на липень 2022 році кількість могил у Меморіальному комплексі становить більше 6,5 тис. Ще близько 200 поховань знаходяться у сусідніх населених пунктах, бо так забажали рідні вбитих. Усього ідентифіковано на кінець червня минулого року було 7015 осіб, більшість з них упізнали за ДНК. Процес ускладнюється тим, що розпізнавання тіл проходить тільки в одному місці – Центрі ідентифікації «Подрінє». Уповільнюють процес й інші чинники: значна фрагментація тіл (судмедексперти у масових похованнях виявили більше 17 тис. фрагментів людських тіл); пошук рідних, які б здали ДНК-матеріал чи упізнали речі своїх близьких. Фахівці вважають, що процес пошуку жертв геноциду ще не завершений, оскільки не виявлені посмертні останки ще близько 1200 загиблих.
Автор: Катерина Шимкевич; ТИЖДЕНЬ
Tweet
