Уроки історії: під час Другої світової українці тікали в СРСР в надії на краще життя, але переважно опинялись у ГУЛАГу

Вибух Другої світової війни у вересні 1939-го спричинив нове, а точніше, забуте з часів попередньої світової, явище – біженців.

І на початку Першої світової, і  1939-го, натовпи біженців рухалися з заходу на схід, на територію сучасної України. В обох випадках то були переважно етнічні українці. Вони тікали від обстрілів. Від лінії фронту, що насувалася, зазначає Бі-Бі-Сі.

Або з окупованих ворогом територій. Кидали свої будинки, майно, залишали близьких чи тікали разом із ними.

Вони бігли в Радянську Україну в надії на краще життя, але переважно опинялись у концтаборах.

Значні групи переходять кордон

В перші тижні нової війни перетнути кордон було дуже легко, адже радянські війська, розділивши з німецькою армією Польщу за пактом Ріббентропа-Молотова, ще не встигли взяти під повний контроль загарбану територію.

На початку жовтня 1939-го нарком внутрішніх справ УРСР Іван Сєров доповів московському шефу Лаврентію Берії: “Щодня значні групи – до 50 осіб переходять кордон”.

Лише 14 жовтня в Москву надіслали повідомлення: “Формування прикордонних частин для охорони нового державного кордону… завершено повністю”. Але й тоді залишалося безліч стежок, якими можна було потрапити до країни Рад. Біженців ловили й допитували.

Один з перших затриманих – Іван Сасинець, 25-річний м’ясник з Тячева – перейшов кордон 29 вересня. Пояснив слідчому: “Угорці після заняття Карпатської України почали переслідувати українців, особливо революційно налаштованих осіб. Боючись арешту, я [в березні] нелегально втік до Румунії. Коли дізнався про заняття Західної України Червоними частинами, ухвалив піти в Західну Україну, де можна буде жити і працювати спокійно”.

Сподівалися на захист

Семен Тюх, 25-річний селянин з Синевирської Поляни, перетнув кордон 9 жовтня разом із чотирма односельцями, “щоб позбавитися переслідувань, працювати в Радянському Союзі та вчитися, іншої мети в мене, як і в моїх товаришів, не було”. Втікачі й не думали ховатися – перетнувши кордон, самі прийшли в міліцію, щоб легалізуватися.

21-річний Михайло Бігунець, студент Торгової академії в Мукачеві, перейшов кордон 2 жовтня просто посеред біла дня.

В селі Осмолода одразу явився у відділок міліції, оскільки не вважав, що він щось порушив. “Я прийшов на територію Західної України, – повідомив, – з метою знайти роботу, а якщо буде можливість, то завершити навчання і знайти на території Західної України кращі умови життя”.

“Значну частку українських біженців складали дезертири з окупаційного угорського війська. Як-от 18-річний Федір Канюк з Берегова. “Було дуже тяжко жити, – зізнався, – я не мав роботи, голодував. Угорська влада змушувала українців говорити угорською, знущалася над нами”.

“В 1939 році мене взяли до війська, де били, не давали їсти, знущалися, не давали одягу, грошей, нічого не давали. Через такий тяжкий стан я з армії втік, перейшов державний кордон Західної України. Червоноармійці, розташовані на кордоні з Угорщиною, казали нашим людям, що “переходьте на Україну, матимете роботу, жити добре будете, будете їсти добре”. Ці причини й були приводом до перетину кордону”.

Закордонні українці вірили, що розрекламована Кремлем “держава робітників і селян” надасть їм захист, створить умови для навчання та роботи.

“Відзначаються спроби серед місцевого населення до масового переходу на територію Західної України, – йшлося в директиві прикордонним військам 24 жовтня 1939-го. – Станом на 22 жовтня на всій дільниці кордону прикордонними загонами затримано 3850 осіб”.

Документи НКВД жовтня-листопада зберегли цікаві подробиці.

З “Довідки про затримання на кордонах Західної України частинами прикордонної охорони”: “Основна маса порушників з Німеччини – люди, які постійно проживають на території, зайнятій німцями, але які не бажають там залишатися (селяни, робітники, інтелігенція)…”.

“На кордоні з Угорщиною та Німеччиною порушниками є здебільшого селяни, які тікають до нас у пошуках роботи й притулку, рятуючись від переслідування влади, особливо угорців, причому за словами селян з Румунії та Угорщини, які перейшли до нас, після замерзання річок збираються перейти на нашу територію мешканці цілих сіл, розташованих біля кордону. Переходять кордон цілими сім’ями, з малими дітьми, не маючи з собою продовольства”.

З рапорту на ім’я Лаврентія Берії: “Особливо масовий характер носять порушення держкордону в районі Рава-Руська, де через масовий наплив біженців апарат прикордонного загону не в стані навіть оформлювати справи на порушників кордону”.

“18 жовтня з території, зайнятої німцями, прибуло до 2000 біженців, яких пропустили через німецький кордон на нейтральну смугу. Командуванням загону ці біженці на нашу сторону пропущені не були, проте вночі вони майже всі прорвалися на нашу територію і тут були затримані… Таких мешканців з території, зайнятої німцями, зібралося в одному тільки Перемишлі біля 16 000 осіб”.

Максимальний термін

Який притулок надала радянська влада українцям-біженцям з Європи?

Спочатку замірялися повернути всіх назад, до своїх країн. Потім енкаведистам наказали, щоб біженців “затримували як перебіжчиків, робили допит персонально кожного і далі відправляли до таборів”.

За нелегальний перетин кордону Карний кодекс УРСР (стаття 80) передбачав позбавлення волі терміном від 1 до 3 років. Біженцям давали максимальне покарання – 3 роки, й кидали до ГУЛАГу. Ось такий “теплий” прийом і піклування.

Деякі біженці, зрозумівши, що потрапили в пастку, тікали вдруге. Так вчинили, наприклад, 20-річний селянин Михайло Гопонько з-під Мукачева та його 15-річний односелець Григорій Готько, які просиділи місяць у фільтраційному таборі в містечку Сколе на Львівщині.

“Я запропонував Готьку зробити втечу з бараку, – пояснив Гопонько слідчому, – оскільки нам не вистачало їжі, не було зміни білизни, на що Готько одразу згодився і сказав, що під час втечі нас застрілять, а якщо не застрілять, то підемо додому”.

“Роботу нам не давали, годували погано, – додав Готько. – (В бараку. – Ред.) перебувають біля 1000 осіб і всі виявляють небажання перебувати в бараку, всі завошивіли, іншого одягу для зміни не дають”.

Пізно ввечері, коли вартовий сховався від дощу, втікачі розсунули колючий дріт і накивали п’ятами. Їх спіймали й відправили до ГУЛАГу як втікачів на 5 років.

Не тільки карали

Абсолютна більшість біженців опинилася в таборах ГУЛАГу.

Частина померла від голоду чи хвороб ще у фільтраційних таборах. Кількадесят людей НКВД розстріляв як “агентів іноземної розвідки”. Лише за перше півріччя 1940-го енкаведисти “викрили” (а може, і без лапок) 90 осіб як румунських шпигунів, 24 – як угорських, 23 – німецьких, 8 – польських.

Ще кількасот біженців НКВД завербував. Тих, кого готували в агенти, переводили в окрему камеру, створювали спеціальний режим – підсилене харчування, дозвіл писати листи, читати газети, збільшення часу на сон тощо.

Заступник наркома внутрішніх справ УРСР Микола Горлінський у серпні 1940 року звітував Берії: “Вербування та закидання за кордон агентури з перебіжчиків проводилося переважно в управліннях НКВД областей, які межують з Німеччиною та Угорщиною. В управліннях НКВД областей, що межують з Румунією, підготували низку агентів для закидання, проте перекинуто їх не було в зв’язку з великою концентрацією румунського війська біля демаркаційної смуги…”.

“В багатьох випадках відбувалися безцільні вербування агентури з перебіжчиків (УНКВД Львівської області), яка могла дати хіба що відомості про прикордонну смугу суміжної сторони, але не мала потрібних нам зв’язків”.

Провина до кінця життя

Минув майже рік війни, а потік біженців з заходу на схід не зменшився. В першій половині 1940-го прикордонники затримали 12 981 біженця з колишньої Польщі, Угорщини та Румунії. За той же період спіймали 3 886 людей, які намагалися повернутися з радянського раю додому.

В листопаді 1942-го Кремль оголосив амністію українцям та словакам, які мали громадянство Чехословаччини до розчленування цієї країни в 1938 році. Амністованих призовного віку направляли ешелонами до чехословацьких військових частин, що формувалися в містечку Бузулук (Оренбурзька область СРСР).

Всі інші біженці, яким пощастило вижити в ГУЛАГу, після звільнення мешкали в Радянському Союзі – назад їх, за незначними виключеннями, не відпустили. Масова реабілітація жертв сталінського терору, що почалася з ініціативи Микити Хрущова в другій половині 1950-х, їх не торкнулася.

Ситуація почала змінюватися в другій половині 1960-х, вже в часи Леоніда Брежнєва, але не набула масового характеру.

Тільки 17 квітня 1991-го, за кілька місяців до розвалу СРСР, парламент України ухвалив закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, який нарешті зняв провину з біженців початку Другої світової.

Дехто з них дізнався про скасування провини, вже давно будучи на пенсії. А більшість – взагалі не дізналася, бо не дожили до цього.