Комроти 28 омбр з позивним “Чупік”: “В хороший день під Торецьком здихає взвод росіян”

Понад 10 років війни породили цілий пласт новітнього епосу. Глибокого, страшного, химерного, сповненого реалій, які менш за все нагадують щось, що могло б трапитись насправді. Але тим не менше, такими є.

Командир механізованої роти 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу Іван Яблонський “Чупа” воює з 2014-го, почавши свій військовий шлях із піхотинця-розвідника. “Капітан Чупік”, — представляється він, — трєуголки тільки нема…”

Він — із тих командирів, які регулярно бувають на позиціях, адже командир “не має забувати, що таке окоп на смак”. І бійці його — за це й не лише за це — люблять і поважають.

А ще Чупа відомий як автор телеграм-каналу “Чупік Кулсторіз”, де в деталях описує події війни, в яких брав участь, а також ділиться знахідками в музиці та комп’ютерних іграх. Ігри та ще аніме — це ще одне з його захоплень.

“Кацап там дохне пачками”

Журналісти видання “Новинарня” спілкувалися з воїном в бліндажі під Торецьком. Простір, де вміють сміятися над смертю, де панує характерний вайб чорного гумору, вишуканих конструкцій із матюків, окопної кави і, звісно ж, історій.

“Сьогодні троє пі*арів у сарай залізло, FPV на них кинули — сарай склався… А бл*ді вилізли!.. Живучі — піз*єц!..” — скаржиться Чупік.

Він киянин, до 2014-го працював на заводі Roshen оператором лінії шоколадного виробництва.

“Прикольна була робота. Потім почалась війна, і я попхався в армію. Коли у 2021-му звільнився, то спочатку на дронах поля з кукурудзою сторожив і трубопроводи. Потім вивчився на програміста, на геймдизайнера. Цілих півтора місяця працював програмістом! А тоді попер кацап — і на цьому моя кар’єра айтішника закінчилася”.

У перший же день вторгнення він повернувся у військо. На запитання, в яких підрозділах воював упродовж своєї військової “кар’єри”, сміється: “Всюди, напевно, був. Крім танкістів хіба. Спочатку, в 14-му, — у розвідці, рядовим. Я був офіцером запасу (після військової кафедри в інституті), але тоді всіх оформляли “паровозом”. І мене оформили як рядового, після чого побув стрільцем, кулеметником. Став командиром відділення, потім звільнився, призвався… П’ять років прослужив командиром розвідувального взводу. Пропонували кілька разів підвищення, але я морозився, бо розумів, що в армії не залишуся. Війна тоді пішла на спад, а армійська кар’єра мені не була цікава.

Коли повернувся 24 лютого 2022-го, то прийшов назад у 131-й розвідбат. Був пілотом “Мавіка” і, можна сказати, командиром групи коригування. Потім зарубався зі своїм начальством — і втік у штабну структуру ISTAR. Там збір, обробка розвідувальної інформації”.

У штабі Чупік був лише прикомандирований, згодом його перевели у 28-му одеську механізовану бригаду імені Лицарів Зимового походу. Спершу командиром піхотного взводу, потім — заступником командира роти, далі — командиром взводу БПЛА.

“А потім у нас в бригаді почали закінчуватися ротні, і мене поставили командиром механізованої роти”, — підсумовує він.

До 2022-го воював на околицях Маріуполя, в Авдіївці, Попасній, Широкиному. У Трьохізбенці, де робота мала особливий колорит: “Там уся робота військового розвідника полягала в тому, щоб ловити контрабандистів, які возили продукти на окуповані території. Огірки, помідори, сир. Наприклад, була така собі “сирна королева”, ми її часто ловили”.

У 22-му році — Миколаївська та Херсонська область, а також околиці Бахмута. І з кінця 22-го — околиці Торецька.

Ще донедавна лінія розмежування тут, навпроти Горлівки, була непорушною практично від 2014 року. Однак наприкінці червня 2024-го під час ротації бригад противник пішов у наступ і прорвав лінію оборони. Відтоді ця ділянка фронту стала однією з найгарячіших, а Нью-Йорк і Торецьк перетворилися на ще два знищених росіянами “міста-привиди”.

Чупік переконаний — зупинити прорив на цьому напрямку можливо, якщо мати достатньо ресурсів — людей і техніки.

“Кацап там дохне пачками. Лише дронами наша бригада в хороший день “двохсотить” до взводу. А ще ж є арта, ну й завжди знайдеться пару заблукалих придурків, яких пристрелить піхота. Але вони лізуть і лізуть, і їх все абсолютно устраює. Здихає взвод солдат — їм нормально, вони ще відправляють. Проблема банально в кількості кацапа. Нічого особливого вони тут не застосовують — в основному піхота лізе. Піхота, піхота, піхота… Українська піхота не така чисельна, вона сточується і тоді відступає”, — каже Чупа.

Ворожі FPV тут працюють залежно від підрозділу, що стоїть по той бік: якщо росіяни бачать, що їм протистоять добре підготовлені бійці, то буквально закидають їх “ефпівішками”. Якщо підрозділ не дуже “бойовий”, то активність дронів менша.

Найнеприємніше, що прилітає по українських захисниках — це КАБи. На важливих ділянках росіяни застосовують керовані авіабомби дуже активно і завдають нашим неабияких збитків.и

“Купував хліб, загребли в ТЦК, відправили в окопи — а він став ох*єнним піхотинцем!”

Перш ніж ставити на позиції новобранців, які сюди приходять по мобілізації, їх додатково навчають. Або, як каже ротний, “дресирують”. На допідготовку виділяють щонайменше два тижні, а якщо ситуація дозволяє, то й усі чотири. Командир роти переконаний: рівень підготовки залежить від навчального центру, але насамперед — від людини.

“Толкова людина сама по собі вчиться. Не знаєш, як щось робити? Зараз купа контенту — в YouTube можна знайти все! Головне — бажання. Замість того, щоб залипати в казино й крутити “три топора”, можна зайнятися самопідготовкою.

Але геть усі, хто приходив після навчального центру, незалежно від рівня підготовки, скаржилися, що вчили їх погано”.

Здатності до навчання у всіх різні, зауважує Чупа. Після однакового курсу підготовки на виході всі засвоять різні навички: “І, відповідно, боєздатність цих людей буде абсолютно різна. Так, Сили спецоперацій, скажімо, тренують краще. Але в першу чергу має бути відбір. Бо є люди, яким добре дається бігати, літати і вбивати. І є люди, яким це дається паршиво або не дається взагалі”.

Окрема історія — підрозділи Сил тероборони, які часто стають “приданими” до бригад. Попри те, що серед них трапляються вмотивовані і підготовлені бригади, часто це виявляються зовсім не навчені люди, яких кидають на самий “нуль”, ділиться спостереженнями ротний.

“Приїздять ТрОшники, які рік-два сиділи в тилу. А тут — справжнісінька перша лінія, де через вікна “івани” застрибують, і треба з ними щось робити. І це не проблема солдатів — це проблема командирів молодшої і старшої командної ланки, які за той час у тилу геть не займалися своїми людьми, не організовували навчання, — обурюється Чупа. —

Наша бригада теж свого часу зіштовхнулася з тим, що ненавчені люди досить неактивно воюють. Після цього ми почали всіх тренувати.

Ладно, коли до нас під Бахмут прислали поповнення, де чувак чотири дні тому хліб купляв, його загребли в ТЦК — і ось він уже в окопі, а на нього “вагнерівці” біжать. Тоді було таке, що всі “пожежу гасили”, це хоч якось виправдати можна. А тут люди два роки сиділи у війську й “різьбу в носі нарізали”!..

За словами ротного, серед новобранців приходить чимало невмотивованих, які займаються “відбувальщиною”. Більшість не хоче бути в піхоті — і це зрозуміло, адже це найтяжча робота, де шанси загинути найвищі.

Але вплинути на вмотивованість таки можна, вважає Чупа. Один зі способів такого впливу — лекції з морально-психологічного забезпечення, які запровадив командир батальйону.

“Виходить наш МПЗ-шник і починає розповідати про перемоги минулого, майбутнього. Як нам усі хороші допомагають, які кацапи під*раси. І це має певні плоди — у нашому батальйоні по бригаді найменший процент СЗЧ (самовільне залишення частини — “Н”) і відмовників.

Може це, звісно, якісь інші фактори. Але, на відміну від інших підрозділів, у нас морально-психологічне забезпечення поставлено на конвеєр. Плюс командир батальйону змушує тих офіцерів, які до цього не сильно любили розмовляти з особовим складом, спілкуватися зі своїми солдатами. Якщо командир вільно спілкується з солдатом, той йому більше довіряє”, — розмірковує Яблонський.

Водночас іншим “мотиватором” може бути примус. Як яскравий приклад крайнощів у цьому сенсі Чупа наводить “вагнерівців”, які розуміли, що за невиконання задачі їх розстріляють.

“Ми не вміємо розстрілювати людей, і не думаю, що коли-небудь навчимося це робити, бо ми все-таки за інші речі воюємо, ніж кацапи. Але якщо за СЗЧ або за відмову [від виконання наказу] буде гарантоване покарання, якщо людина знатиме, що сяде в тюрму, то для частини людей це буде аргументом.

Багато хто просто наляканий. Він учора пиріжки пік, машину водив, а тут — натовп альфа-самців з пивними пузами, постійно матюкаються і кажуть “давай когось уб’єм”… Не кожен одразу до такого звикне. Але можна з ним просто поспілкуватися, розказати, що кацапів убивати прикольно. Що кацап — це не тільки окупант-пі*арас, а ще й у перспективі медалька, якщо ти його закатрупиш.

А ще, якщо це був нормально “запакований” кацап, з нього можна щось корисне отримати. В середньому, з хорошого кацапа можна зняти десь до 7 тисяч баксів. З х*рового кацапа — ну, хай доларів 300. По-перше, зброя. По-друге, вони дуже люблять тягати зарплату готівкою. В рублях, але в перерахунку може бути непогана сума”, — ділиться Чупа нестандартними методами мотивувати бійців бити ворога.

Як і в багатьох інших підрозділах, у Чупиному також трапляються випадки, коли ті, кого “загребли” і він не хотів воювати, або хто мобілізувалися в тилові частини, сподіваючись уникнути “гарячих” точок, а потім з різних причин таки потрапив у піхоту, несподівано проявляють себе як дуже добрі воїни.

“Або був у нас один тип — водій РСЗВ, контрактник, старий прапорщик. А його запхали в піхоту. І він виявився оху*нним піхотинцем! Зараз уже списався після поранення, але реально дуже толковий був дядько”.

Ще одного бійця “виправило” поранення, отримане під Іванівським. До того він проявляв себе як безініціативний боягуз, а після того — як підмінили: “Я поставив його командиром відділення. Він бігає всіх і дістає, метушиться: щось треба робити, пацани!.. Голова переналаштувалась —  і почав працювати”.

Але є й інші випадки, звісно. Одного тиловика перевели в піхоту — і він утік на етапі, коли його повезли оформлювати банківську картку. Вийшов із приміщення банку перекурити й не повернувся.

Втікати з банку — це, за спостереженнями командира роти, “класика жанру”.

“Треба тил відправити на фронт”

Брак людей відчутний не лише на рівні піхоти, а й серед молодшого командного складу. Досвідчених, що воюють з 2022 року, залишилося небагато. Ті, хто є, знайшли свою нішу і не сильно прагнуть кар’єрного зросту та змін.

На питання, як можна вирішити брак кадрів на фронті, Чупа пропонує: “Треба тил відправити на фронт. “Офіс простих рішень”. Частина людей потрапляє на фронт — і проблеми фронту одразу стають їхніми проблемами”.

Ще якусь частину суспільства можна “розворушити”, знімаючи й показуючи якісне кіно про війну. Але дуже багато тих, кого в цьому сенсі не “розворушити” нічим.

Щоб люди принаймні не втікали від мобілізації, дієвими можуть виявитися медійні кампанії окремих бригад, як-от 3-ї штурмової, вважає Чупа. І наголошує, що таких кампаній має бути більше.

Тим, хто планує чи чекає на мобілізацію, командир радить у першу чергу зайнятися фізкультурою.

“Я не кажу, що треба бути “розкачаним Рембо”, але варто хоча б більше ходити й бігати. Корисними будуть і навички кемпінгу. Ми тут живемо в красивому модному бліндажі, а пацани на нулі тулилися у водостічній трубі. Зараз уже нори повикопували, живуть в норах. Тому кемпінгові навички дуже згодяться.

І навички стрільби, особливо якщо ти в піхоту потрапляєш. Піхота має стріляти і вбивати кацапів.

А ще важливе орієнтування на місцевості. І, в принципі, з підготовки все. Решту більш-менш учать у навчальному центрі, а потім додатково підготують у підрозділі”.

“А потім приходить телеграма завести журнал обнюхування військовослужбовців”

На запитання, що на війні дається найважче, комроти відповідає: “Не з’їхати з глузду і не застрелитися… Все на війні дається найважче. Ти потрапляєш в іншу структуру, де діють свої правила. Ще й різні від підрозділу до підрозділу. Плюс постійно який-небудь дегенерат намагається тебе вбить. Відпочинку нема, спати ніколи… Виспатись — ось це, напевно, в армії найважче”.

В розмову включається рація: “В районі 4.30 плюс-мінус двоє з ГІЗа з позивними “Петро” і “Метр” будуть працювати в районі моста. Попередьте, будь ласка, своїх”.

Чупа уточнює деталі й передає інформацію далі. Це важливо, щоб уникнути “дружнього вогню”.

Військовий переконаний — позитивні зміни в армії є, але здебільшого вони походять від активних людей, а не офіційних структур:

“Та сама “Дельта”, ті самі FPV-дрони, оці полчища “Мавіків”. Сама армія займається переважно паперовою маячнею, яка вже просто зашкалює!

Десь сталася якась біда, солдат напився, розстріляв п’ятьох побратимів, забив кота, а потім і себе. Трагедія, звісно. Але після цього всім приходить телеграма завести журнал… обнюхування військовослужбовців. Звісно, всіх ти обнюхувати не будеш, бо помреш від інтоксикації нечищеними зубами. Я натомість купив “задувалку” (драгер). Класна штука!

І виходить, що цей журнал ведеться на від’ї*ись. Все красиво, командир роти розписується. Але на ділі — ефективності нуль. Краще б за 600 гривень кожному командиру видали драгер. Всіх “задував” би й толку було більше”.

Втім, деякі позитивні зміни є й від командування. З таких Чупа виділяє штатні посади операторів і пілотів БПЛА, які нарешті з’явилися у війську. Відтепер немає необхідності робити дронщиками тих, хто за штатом числиться кулеметником або водієм. Формуються роти й навіть цілий батальйон БПЛА.

“Ми сміємося з їхніх мотоциклів і гольфкарів, а дарма”

У бліндаж заходять хлопці, які щойно випробовували багі “на нулі”. Діляться враженнями. Чагарі й кущі — саме для такого транспорту. Ще було б не зле оснастити його кулеметом.

Чупа розповідає про новий тренд росіян — гольфкари. З них усі сміються, однак на практиці це працює, як і багі.

“І ЗСУ так само мають масштабувати використання такого транспорту, — переконаний Чупік. — Там, де не може проїхати джип, проїжджає багі. Там, де недоцільно застосовувати броню — береш багі. Бо багі, бляха, дешевше! В експлуатації, ремонті, в разі втрати.

Одне діло ризикувати п’ятьма людьми і БМП за 3 мільйонів доларів, й інше — п’ятьма людьми та гольфкаром за 7 тисяч. Це вже не кажучи про те, що БМП помітніше, і на те, щоб його “завалити”, кацапи витратять більше снарядів і дронів. Недарма ж вони самі почали масово почали їздити на мотоциклах.

А у нас що мотоцикли, що багі — це приватна ініціатива. Всі розуміють, що вони потрібні, але держава розводить руками — нема фінансування. У цьому плані кацап іноді все-таки швидше чухається…”

Проблема нашої війни, каже Іван, у тому, що хоч би скільки в нас чого було — у московитів поки що ресурсів утричі більше. Передусім — людських. І вони їх не шкодують.

А війна зараз перейшла в окопну: ворог повільно просувається по всіх напрямках, не зважаючи на втрати в людях і техніці. Такими темпами це може тривати роками, зауважує комроти.

“Якщо ми не можемо піти у контрнаступ — треба зробити так, щоб їхні наступи занадто дорого їм обходилися. Масштабувати історію з дронами. Нормально навчити людей, молодших командирів, генералів планувати оборону, щоб вчасно рились другі лінії, і треті, і четверті-п’яті. Грубо кажучи, зараз для того, щоб захопити наше село, кацапу треба вкласти дві роти людей. Якщо ціна цього села виросте до трьох батальйонів, то рано чи пізно кацап задумається. Йому буде просто невигідно штурмувати.

І після того, як ми будемо мати змогу завдавати йому уражень і не допускати, щоб вони могли захопити нові території, все зійде нанівець”.

“Психолог нас послухав — і заплакав”

На запитання про найяскравіші моменти, які захочеться переповідати онуками, Чупа задумується і пригадує:

“Як мені на “бесі” три “ПТУРи” прилетіло. Ні один не влучив, на неї налипла купа “300-х”, і ми такою м’ясною грудочкою радісно уйо*ували від наступаючого кацапа — це було весело й інтересно!”

“Ти прямо таке дітям будеш розказувати?” — уточнює побратим, Андрій із позивним “Южний”.

“У 2022 році до нас психолог молодий прийшов, щось нам розказував. А потім ми почали згадувати, як відгрібали. То він, бідолаха, заплакав. Потім прийшов комбат і каже: що ви з людиною зробили?! Хоче звільнятися з армії!” — не без сміху розповідає Андрій.

Увійшовши в раж, хлопці згадують різні випадки, про які теж навряд чи варто розповідати дітям.

Наприклад, як на позиції прорвався пакет із “200-м”. З нього текло, когось знудило, все це було, м’яко кажучи, геть не смішно… Однак решта реготали, що ледь не понадривали животи. Сміх у такі моменти стає рятівним колом, яке тримає на плаву.

Згадують, як брали полонених, один з яких виявився уродженцем Вінниччини, земляком комбата (“за що заробив окремого ляща!”). Показують військовий квиток одного з бранців, теж українця за походженням.

“За весь час, що я ротою командую, в полон потрапило двоє моїх солдатів. Ми в полон взяли чотирьох” — підраховує Чупа.

Хлопці визнають, що полонених набирати для обмінного фонду важливо, однак технічно це непросто. Адже якщо складна бойова ситуація, як, наприклад, було в Іванівському, то їх якось потрібно звідти вивести. І ще й виділити людину, яка наглядатиме за бранцями — у той час, коли кожен боєць на вагу золота.

На запитання, що допомагає триматися й таки не з’їжджати з глузду, бійці відповідають: пофігізм, комп’ютерні ігри і родина.

Чупа частує домашнім печивом, яке прислала дружина, і показує абстрактні малюнки над своїм спальним місцем авторства доньки Сари. Вона народилася під час війни.

“Ну, і ще звичка, — додає він. — Ти сприймаєш це все як роботу, абстрагуєшся. Емоцій уже взагалі ніщо не викликає.

Як іноді накочує депресуха, хочеться піти застрелитися — вийшов у ліс, прокричався і вернувся назад”.

По рації домовляються про передачу “посилки” на одній із позицій:

“Листок, Листок, я Кебаб, прийом! До вас скоро буде посилочка. Коли скажемо, її треба бути зустріти. На В-4, як прийняв мене?”

В-4 — це фішка, запозичена у ворога.

“Мене “вагнерівці” навчили це робити, — розповідає Чупа. — Вони за такою системою діяли, ми її вичислили, розшифрували. Потім вони все поміняли але, ми вже знали, як це працює. І, в принципі, корисна річ, спрощує роботу — з піхотою особливо.

У тебе є інтерактивна карта й основні якісь об’єкти, орієнтири, ти їм даєш назви. Наприклад, у нас є посадка А, і від А-0 через кожні 100 метрів збільшується на один: А-1, А-2, А-3, і так далі. Відповідно, щоб передати точку на карті, тобі не треба казати всі ці координати, 10 цифр, ти просто кажеш: A-12.

І всі знають, де A12. Противник, відповідно, в душі не гребе, де A-12. Ця система кодування є тільки у мене і у типа, з яким я спілкуюсь. Хоча з часом будь-яка кодувальна таблиця розгадується”.

“Колись людей замінять дрони. Але зараз необхідні люди”

Чупа переконаний — у майбутньому людей значною мірою зможуть замінити дрони різних видів.

“Але зараз дрони, при всій своїй крутості, досить ненадійні, — зауважує він. — І боєприпаси до них ненадійні. По одному кацапу сьогодні в’ї*ало дві FPV-шки, і жодна не розірвалась. Кацап так хрестився!

Але дрони дронами, а, як один класик сказав, територія вважається захопленою тільки тоді, коли туди ступила нога піхотинця. Деякі речі може зробити тільки людина. Людина має копати, тримати лінію фронту, спостерігати, ідентифіковувати цілі — кого вбивати, кого не вбивати.

Ну, і дрон, наприклад, не може зачистити хату. Щоправда, за хорошої якості дрона ту хату можна просто знищити. Або посадку знищити, щоб там жодного листочка не залишилось.

Зараз один оператор БПЛА за день вбиває більше, ніж уся механізована рота, разом узята.

А один дрон-розвідник приносить більше розвідінформації й користі, ніж весь розвідвзвод або розвідрота бригади”.

Рано чи пізно людство винайде кіборгів, що бігають з автоматом і можуть замінити піхоту. Робот на гусеницях з кулеметом — це вже реальність, хоча й поки не в нашій армії.

“У роті є роботизовані турелі, — говорить Чупа. — Ставиш зверху кулемет, тепловізор, дальній приціл. Але все одно треба людина, який міняє батарейки, чистить кулемет, міняє боєприпаси. Коли технологія стане автономною, в людях відпаде необхідність.

Перша країна, яка про*бе технологічну гонку, програє. Технологічна перевага змушує противника збільшувати кількість “м’яса”, яке він має на нас кинути. І оскільки у нас із людьми напряжонка, то ми вимушені активно розвивати всі ці дрони й іншу маячню. Інакше ми програємо”.

Командир роти радіє, що Україна вже робить БПЛА, які дістають до російських міст та НПЗ. А маленькі виробництва, які у нас розвиваються, — це краще з точки зору безпеки, аніж єдине масштабне. Однак постає питання ціни. Один FPV-дрон коштує близько 500 доларів…

“Коли почалася двіжуха під Торецьком, оператор FPV-дронів у батальйоні за*уярив взвод пі*арів. Але використав на це 30 FPV-дронів. 15 тисяч баксів за день! Десь цих 15 тисяч баксів треба взяти”.

Держава вкладається в цей процес, однак дрони — це той ресурс, якого ніколи не буде достатньо.

Атака на Торецьк також укотре актуалізувала проблему оборонних споруд. Командир роти пояснює: “Треба рити рубежі. Розумна людина копає перший ешелон, який безпосередньо з ворогом перекидається гранатами, за ним другий, третій, четвертий, п’ятий. Там, де мої пацани зараз сидять, ще кілька днів тому була друга лінія — а сьогодні вже перша. А тут, де ми зараз розмовляємо, вже має копатися третя лінія. Але для цього потрібні люди, які будуть її копати. А людей нема…”

“Закон про демобілізацію не приймуть ніколи”

Роки на війні даються взнаки. Чупа, якому 38, зізнається: якщо забути випити таблетки, перепади тиску влітку не дадуть жити. Витривалість на піших переходах уже не та, що раніше. Хлопці жартують, що оптимальний варіант поїхати звідси додому — це “затрьохсотитися”.

“Так дістало вже, — зітхає він. — Хочеться просто відпочити”.

Іван не приховує: якби була можливість демобілізуватися, зробив би це якнайшвидше. Відпочив би нормально… і повернувся назад. Адже війна триває. Більше того, він певен: чимало тих, хто зараз від втоми вже тільки й мріє, що про “дембель”, зробили б так само.

А щодо закону про демобілізацію, Чупа переконаний, що його не ухвалять ніколи.

“Бо вони не знають, на кого нас міняти, от і все. Навіть якщо номінально такий закон буде ухвалений, то в ньому буде великими буквами написано: “без зниження боєздатності”. А як ти досвідченого воїна відпустиш без зниження боєздатності підрозділу? Навіть якщо припустити, що йому знайдеться заміна. Поміняти людину, в якої є окопний досвід, на когось “жовторотого”?..

Тож так і воюють — втомлені, виснажені, але свідомі того, що “як не вони, то хто?”.

Хлопці зізнаються: коли побратими гинуть у бою, це якось легше прийняти, аніж коли ловлять випадкові осколки або кулі. Наприклад, коли один дуже толковий і перспективний військовий “зловив” рандомний простріл на першому ж виході на позицію. За тиждень помер у лікарні під час операції.

Інший, на щастя, вижив після кулі снайпера в голову. Під час евакуації йому всю дорогу співали пісні, щоб поранений лишався в свідомості.

“Я список веду, щоб нікого не забути, — каже ротний. — Маленька чорна книжечка”.

* * *

Чупік розвантажує пакети з продуктами, які разом зі мною привіз водій. Особливо тішиться “хвилястим” чіпсам. Вони та ще кумедний рожевий шеврон із котиками, подарований дружиною, становлять нехитрі радощі військового на 11-му році війни.

По рації сповіщають про те, що водій уже поруч — це означає, що мені час повертатися на “велику землю”.

Автор: Олена Максименко з Донецької області, фото авторки, з архіву Івана Чупи та з відкритих джерел

Джерело: Новинарня

 

Tweet