Опір цивільних українців російським окупантам: три історії з Луганщини, Запоріжжя та Херсонщини
Одна з особливостей, яка обʼєднує всі окуповані території України, до речі, незалежно від часу, проведеного під окупацією – це спротив цивільних. З 2014 року він набув різноманітних форм: від анонімних акцій непокори до партизанщини.
І це не лише відома акція “жовта стрічка”, це також десятки та, ймовірно, сотні невідомих історій. Кілька з них публікує видання “Реальна газета“.
“Ніколи не думав, що у нас так багато проукраїнських людей”
Артур Ярошевський з Приморська на Запоріжжі. Через кілька місяців окупації міста хлопцю вдалося виїхати на підконтрольну територію. Але перед тим за власну діяльність він, вісімнадцятирічний, потрапив до окупантів у карцер. Тепер Артур мешкає у Львові, тож може розповісти свою історію. На відміну від інших активістів, які попри небезпеки залишаються – і діють – в окупації.
Приморськ був окупований у кінці лютого 2022 року. Але спершу росіяни в самому місті не осідали, тільки гнали через нього колони техніки, розповідає Артур. І десь лише через місяць окупанти зайшли у місто й залишилися там. “Пройшов час, вони заїхали в місто, ми до їхнього заїзду збирались вже на мітинги, ходили з українськими гаслами, прапорами, музикою, аби показати, що Приморськ хоч і знаходиться в окупації, але це українське місто, – розповідає хлопець.
– Коли вони безпосередньо заїхали в місто, ми зібралися, аби хоча б кількістю, без зброї налякати їх, зі своїми українськими гаслами, своїм міцним українським духом. Нас було неймовірно багато, як для Приморська. А я не очікував, що в нас настільки патріотичне населення. Чесно кажучи, до повномасштабного вторгнення взагалі не задумувався, скільки відсотків у Приморську підтримує Росію, скільки відсотків підтримує Україну. Але вже на початку війни, я вважав, що проукраїнських відсотків шістдесят, може п’ятдесят, але їх набагато більше. У нас було опитування в одній телеграм групі і 99% написали, що підтримують деокупацію міста. І хіба один відсоток, – я так розумію, що це колаборанти і їх сім’ї, – вони проти”.
Потрапив у полон за Instagram
Артур готував гарячі обіди для соціально незахищених жителів свого міста, адже займається волонтерством ще з 2014-го. Тоді, ще школярем, він почав допомагати українській армії: передавали гуманітарку, вʼязали сітки. Приморськ – невелике місто, тож активні громадяни одне одного знали.
Окупанти реагували на активність людей силою та почали полювання на найбільш відчайдушних українців. “Я попався не першим. Першим був наш приморський активіст, дуже хороший мій знайомий. Одразу після першого викрадення я зрозумів, що мені треба трішки тихіше бути, а може навіть переховуватися. Що я і робив в принципі – ховався в сусідніх домах і так далі”, – пригадує Артур. У хлопця дійсно були підстави переживати за свою безпеку. Попри окупацію він вів проукраїнський паблік про Приморськ в Інстаграмі.
Патріотичні графіті, стрічки з українським прапором, люди, що показують триколору образливі жести, – всі ці дрібні, але відчайдушні елементи ненасильницького спротиву фіксував Артур у своєму пабліку. До речі, сторінка існує досі і, передивившись дати публікації, можна зрозуміти, який саме контент знімав хлопець під носом в окупантів.
“У нас на мості хтось повісив такі стрічечки жовті і блакитні. Я прийшов, аби сфотографувати і зняти відео для свого інстаграм пабліку. Якась жіночка з сусіднього під’їзду побачила це, що я щось там з телефоном біля тих стрічок і здала”, – розповідає свою історію Артур. Після цього до хлопця прийшли додому, пригрозили зброєю та забрали в невідомому напрямку. 5 днів він провів у карцері окупантів, пережив допити, не знав, яка доля спіткала рідних. “Ніколи не очікував. Роблячи добрі справи, що колись хтось прийде в моє місто і за це, за активізм, мене кинуть в карцер, де в мене буде і апатія, і гнів, і розпач”, – підсумовує Артур. Вибратися з полону йому вдалося дивом, після цього хлопець виїхав в окупації.
Підпілля в окупованому Херсоні
Владислав Недоступ – херсонський волонтер. Потрібна гуманітарна допомога? Знайде. Тварини й люди тонуть через підрив греблі Каховської ГЕС? Помчить рятувати. Але до того чоловік весь час окупації Херсона провів у рідному місті. “24 лютого я вступив до війська. І на шостий день, коли нас оточили в Херсоні, я залишався в місті без можливості вибратися. Мене та моїх побратимів почали розшукувати, в мене була зброя, патрони та гранати. Виїхати я не міг, елементарно тому що на першому серйозному блокпості мені був би кінець”, – пригадує Владислав.
Розуміючи серйозність ситуації, чоловік міг би зачаїтися й тихо переховуватись від окупантів, але обрав інший шлях. “Я весь час був у Силах Спротиву. Скажімо так, я був доволі впевнений в тому, що я вже звідси не виберуся. Окупація – це жах. Це коли спокійно дихати не можеш. Ти бачиш навколо себе багато болю, багато страждань, багато несправедливості, яка тебе просто зʼїдає зсередини. І так само у мене закипіло відчуття, що ти не можеш бути осторонь і ти маєш боротися та чинити спротив і намагатися бути хоч якось корисним”, – каже чоловік.
Він досі не розповідає деякі деталі про свою діяльність в окупації, але загалом описує так: “В окупації я займався збором та передачею інформації та був долучений до процесів знищення росіян в Херсоні. Я дуже сумнівався, що виберуся живим з цих умов і тому поводився в деяких аспектах дуже недбало. Мені просто дуже повезло. Багато кому не повезло. Багато людей від цього постраждали і, на жаль, загинули”.
Владислав щиро говорить, що кількості херсонського підпілля часів окупації він не знає: “Точну кількість партизан ніхто не знає. Працюючи в Херсоні, я не знав скільки нас. Це ж тактика малих груп: ми всі відокремлені один від одного і могли навіть на різні служби працювати. Один на одну працює, інший на іншу. Хтось із друзями з ЗСУ повʼязаний, інший на спецслужби працює. Ви між собою не перетинаєтеся взагалі, бо це безпека. Безпека твоя і безпека інших”. Він розповідає, що дуже важливим елементом у силах спротиву був безпечний звʼязок (на щастя, інтернет та месенджери допомагали) та легенда, бо “ти маєш виглядати так, на кого максимально не подумають нічого”. І додає – велику роль відіграє проста вдача. “Іноді буває так, що як би ти класно все не робив, тобі просто може не повезти”, – резюмує Владислав.
”У селі достатньо одного зрадника”
За словами чоловіка, у Херсоні партизанити було простіше, ніж в області. Те, що місто велике і перевірити кожного фізично неможливо, грало на руку українському підпіллю. Та й російські спецслужби, пригадує, діяли часто незграбно: “Вони менше вже звертали увагу на якусь там партизанську діяльність з часом. Їх пильність знижувались. Вони десь хапали людей, які зовсім не були до того залучені, або мінімально були залучені аби вислужитися. Намагалися їм навішати всі гріхи, щоб хоча би мати звітність своєї роботи”.
Натомість в області, наголошує Владислав, ситуація для партизанів значно важче: “Ми в Херсоні говоримо, що один одного знаємо. Якщо не персонально, то заочно. Що тоді говорити про села, коли хоча б одного колаборанта достатньо, який і так всіх здасть: де АТОшники, де в кого сімʼя, де в кого хто служить. І це жах повний. Так само на Лівому березі набагато важче, особливо коли Херсон звільнили, то в них почалась більша фільтрація”.
Владислав Недоступ переконаний, що росіяни зривають на цивільних свою злість від поразок на фронті. Наголошує, що люди після пережитої окупації переоцінюють цінності: “Всі борються за свободу, демократію. Це, звичайно, все зрозуміло. Але реально ті, хто був в окупації, дійсно розуміють що таке свобода,. Особливо коли ти її втратив несправедливо”.
Немає правил безпеки, які гарантували би збереження життя
Найбільше про окупацію знає Артем “Східний” з Кадіївки (колишній Стаханов), адже він провів на окупованій території понад 8 років: з 2014 по кінець 2021 року він передавав українським спецслужбам докладну інформацію про військові об’єкти та вогневі точки бойовиків.
“Приблизно з січня 2014 року я і ще кілька моїх знайомих розпочали такий інформаційний опір щодо того, що більшість мешканців міста не підтримувала революцію на Майдані, – пригадує Артем. – А ми хотіли показати, що в Стаханові є ті, хто її підтримують. Власне, все почалося з трафаретів, стікерів, листівок та всього такого. А навесні 2014 року, коли вже почалася “руська весна”, ми займалися тим самим: розклеювали різноманітні листівки “За єдину Україну”, стікери. Я робив деякі трафарети, написи. Тоді ж у нашому місті відбувалися проукраїнські акції. Наприклад, акція пам’яті Небесної Сотні біля пам’ятника Стаханову. Достатньо багато людей зібралося в той момент. Приблизно 70 людей, можливо, прийшло. Для Стаханова це багато”.
Потім Східний вийшов на звʼязок зі спецслужбами і роками надавав цінну інформацію про місця розташування та бази росіян, а також просто під носом в окупантів вів у соцмережах акаунт про життя в окупації. Він наголошує, що про більшість людей із підпілля широкий загал поки що не знає, але це обʼєктивна обставина для безпеки тих самих партизанів. Тому враження про те, нібито в окупації всі жителі підтримують Росію, є хибним.
Артем розповідає, що попри російську пропаганду, чимало місцевої молоді досі зростає проукраїнською, а кількість партизанів – збільшується: “Насправді, це також загадка для мене: чому достатньо великий відсоток у Стаханові молоді проукраїнської є дотепер. Я спілкувався з багатьма з них, тому що вони знаходять зі мною контакт. Кожен з них по-своєму пояснює це. Деякі пояснюють це тим, що росіяни занадто багато влили в їхні голови, і вони просто йдуть шляхом спротиву. Коли талдичать щодня, що це єдине правильне бачення, то молодь, вона ніби трохи бунтує і звертає увагу на іншу сторону. Плюс є Інтернет. Молоді люди в Стаханові бачать, що, в основному, цих усіх проросійських переконань дотримуються літні люди, а молодь хоче бунтувати проти цього.
Якби я не спілкувався з людьми з того ж окупованого Стаханова або Луганська, якби мені не довіряли люди звідти, я, мабуть, за зовнішніми ознаками подумав би, що там вже ніхто не чекає. Що останні люди, які чекали, вони зараз виїхали, нікого не залишилось. Але завдяки тому, що я спілкуюся з людьми звідти, вони мені довіряють, вони можуть висловити свою думку. Наприклад, зі мною з Стаханова спілкувалося за останній рік понад 20 осіб, які мають конкретно проукраїнські погляди, чекають ЗСУ і надають їм різноманітну корисну інформацію. Це просто ті, хто зв’язався зі мною. Скільки їх там насправді живе, хто навіть в Інтернеті нікому про це не каже? Вони не можуть висловити свою позицію, це ж страх, це загроза життю. Я думаю, що їх достатньо багато, мені важко визначити у відсотках, скласти статистику проблематично. Але я думаю, що їх достатньо багато, враховуючи всі нюанси і дев’ять років окупації”.
Зараз “Східний” служить в ЗСУ та мріє взяти участь у звільненні рідного міста від окупантів. І додає, що вдома на визволення міста чекають багато українців: “Мені здається, всі, хто більш-менш адекватний, уже зрозумів, що і в окупованому Криму і на Луганщині залишилося чимало наших мешканців. Незважаючи на те, що там різні обставини, незважаючи на те, що багато хто виїхав, їх все одно дуже багато, і ми це показуємо на фотографіях, різних акціях”.
Автор: Марта Чорна
Джерело: “Реальна газета“
Tweet
