Сили Оборони потребують мобілізації, а влада чомусь робить так, що розпалює ворожнечу між українцями
Україна відчайдушно потребує мобілізації. “Людей не вистачає” — ці слова звучать рефреном у розмові будь із ким, хто зараз на фронті. Починаючи з літа 2023 року українська влада бачить два завдання, які не можна вирішити одночасно.
Ситуація на фронті вимагає збільшення темпів мобілізації, а це може призвести до падіння рейтингів. Затягування з мобілізацією теж може призвести до падіння рейтингу, адже військові і члени їх родин обурені, що поповнення немає, немає ротацій і осяжно-зрозумілих термінів служби. З цією вилкою і пов’язані всі гучні політичні події та заяви останнього вже майже року. Влада побачила для себе вихід у млявій мобілізації і переведенні гніву справедливо обурених українців на інших українців. У виданні ТЕКСТИ спробували розібратись, як це відбувається.
Пригадаймо, коли з’явилася нестача? Розмови про проблеми з мобілізацією в публічному просторі почалися в липні 2023 року. Тоді, після скандалу довкола статків одеського військкома, Зеленський розпочав кампанію проти корумпованих керівників ТЦК. У новинах було безліч повідомлень про арешти й порушені справи. До цього часу в масовій свідомості, наскільки можна судити з особистого спілкування, мобілізація була справою честі й частково примусу, якщо надійшла повістка.
Проблема з літа 2023 року
Але з кампанією викриття з’явилося розуміння або хибне уявлення, що багато людей відкуповується. “Я назбирав достатньо грошей, щоб відкупитися, але я тут, на фронті”, — казав знайомий. На запитання, чи він знає, як відкупитися, він відповів, що ні, але чув про це в новинах.
Потім вийшла нашуміла стаття Саймона Шустера, у якій він розповідає про песимістичні настрої в оточенні Зеленського, а також про те, як кампанія проти військкомів підірвала мобілізацію:
“11 серпня Зеленський звільнив керівників військкоматів у кожній області країни. Це рішення мало продемонструвати його відданість боротьбі з хабарництвом. Але, за словами старшого військового офіцера, цей крок обернувся проти нього, оскільки без керівництва призов майже зупинився”.
Є підозра, що неназваний “старший військовий офіцер” — це насправді Валерій Залужний.
Як показали подальша дискусія і заяви політиків, які робилися напередодні відставки Залужного, важливим чинником у розбіжностях між Залужним і Зеленським була мобілізація. (Ще говорять про ревнощі до високого рейтингу Залужного, але вони проявилися, лише коли питання мобілізації стало руба.)
Залужний у своїй статі в журналі The Economist (переклад тут) від 1 листопада, за яку його критикували наближені до Офісу президента спікери, писав: “Тривалий характер війни, обмежені можливості ротації військовослужбовців на лінії бойового зіткнення, прогалини в законодавстві, які дають змогу в начебто законний спосіб ухилятися від мобілізації, суттєво знижують мотивацію громадян до проходження військової служби. Ці проблеми нам відомі, ми бачимо способи їх вирішення і постійно над цим працюємо”. Це перше публічне визнання того, що мобілізація відбувається не так, як потрібно.
Але замість вирішення проблеми з мобілізацією починається довга катавасія з відставкою — не відставкою Залужного, а новий, вдосконалений закон про мобілізацію надовго поринає в парламентські дискусії.
Закон про мобілізацію
Цікаво, що після багатомісячного розгляду правляча більшість ухвалює цей закон майже в тому самому вигляді, у якому його вніс Кабмін, тобто бачимо, що багатомісячне доопрацювання закону мало всі ознаки імітації. Хоча ґрунтовна дискусія і внесення багатьох правок від різних депутатів мали сенс, але це інша тема.
Тут лише зазначимо, що одним законом про мобілізацію, навіть ідеальним (а він далеко не такий), проблему не вирішити, вона складна й комплексна. Тут треба дивитися опитування і психологію, чого люди бояться.
Окрім страху смерті є ще страх того, що немає визначеного строку служби, немає ротацій, що будуть погані командири тощо. Ці проблеми треба вирішувати: визначити строк, створити мінімальні механізми захисту для людей від ідіотів-командирів.
У розпалі всього цього “політичного процесу” ми почули, що йдеться про потребу в 450–500 тисячах мобілізованих протягом 2024 року. Про це заявив Зеленський, посилаючись на пропозиції військового керівництва. Вже після відставки Залужного президент казав, що 500 тисяч мобілізувати не треба, це повторював і новий головком Олександр Сирський.
До речі, подейкують, що однією з обіцянок, під яку Сирського затверджували на посаду головнокомандувача ЗСУ, було не проводити значну мобілізацію, мовляв, можна буде обійтися внутрішніми резервами Сил оборони.
І справді, ці резерви шукають. Днями нам зателефонував один із наших постійних читачів, який служить у штабі бригади, і розповів, що їх знайшли і прислали: це алкоголіки і наркомани, яких чомусь не списали із ЗСУ, а тепер пробують змусити їх воювати.
Тобто керівництво держави, побачивши, що потік мобілізованих в армію зупинився, замість того щоб зібрати всіх чиновників, дотичних до проблеми, і шукати способи вирішення проблеми, шукало, на кого можна було б скинути незадоволення суспільства.
У цей час підігрівалися емоції бійців розповідями від офіційних осіб на зразок “коли я подорожую по роботі, то в чергах на кордоні бачу багато чоловіків”. А потім ці підігріті емоції пробували задобрити сплесками посиленого контролю на кордоні за категоріями чоловіків, які мали право його перетинати.
Зазначимо, що в країні близько 10,5 млн чоловіків призовного віку, з них підлягає мобілізації близько 4,9 млн. Обмеження на перетин кордону логічні, як і логічно, що чимало чоловіків має право його перетинати і робило та робить це в обох напрямках, бо країна має жити, економіка має якось дихати, а сім’ї мають здобувати засоби на існування.
За оцінками, які Зеленський приписав Залужному, у 2024 році, щоб утримати фронт, Україні потрібно було лише 10% мобілізаційного резерву. Це приблизно по дві тисячі людей з області щомісяця.
Що мала б зробити влада, коли побачила проблеми?
Зібрати всіх причетних до управління людським ресурсом на війні й розібратися, у чому причина, чому мобілізація застопорилася, чого бояться люди, як можна їх додатково мотивувати і як збільшити примус.
Алгоритм дій
Військо
Наприклад, представникам Генштабу потрібно поставити завдання зменшити втрати, розробити систему, щоб офіцери були відповідальні за надмірні втрати й за ненавчених бійців.
Як засвідчило опитування, відлякує від служби й неможливість перевестися з підрозділу в підрозділ — потрібно поставити завдання вирішити й це. І так далі.
Поліцейський примус
Бачимо, що людям роздають повістки, але вони не йдуть у ТЦК — потрібно проаналізувати чому.
Чоловік із Одеси їхав у Полтаву до родичів, дорогою йому виписали повістку в місцевий військкомат у якомусь райцентрі? Зрозуміло, що, хоч би яким патріотом він був, все одно не піде туди. Отже, відмовляємося від такої практики.
Бачимо, що мешканці цієї самої Полтави отримують повістки, а в ЦТК не йдуть, — думаємо разом із представниками МВС, які засоби впливу можна застосувати. І їх можна було б знайти, не чекаючи нового закону.
Ми згадали Полтаву, бо місцевий військком у вересні 2023 року скаржився, що по місту виконує план на 13%, тобто, за грубими підрахунками, призивав кілька десятків чоловіків замість кількох сотень.
А ось у березні 2024 року інший полтавський військком розповів, що передав МВС список на 30 тисяч прізвищ тих, хто отримав повістки і не з’являється до військкомату. Чому не було співпраці між ТЦК і поліцією відразу, щоб поліція отримувала не 30 тисяч людей, яких потрібно знайти в один день, а в міру формування списку?
Бо влада цього не організувала.
А якби організувала, то люди знали б: якщо ти сам не прийшов, тебе приведе поліція, і не було б списку з 30 тисяч ухилянтів. Але легше робити заяви про ухилянтів, ніж ретельно організовувати процес мобілізації.
Тут ще дуже важливий фактор: силою кудись доставляти людей має право тільки поліція, і цього потрібно суворо дотримуватися.
Війна — це ризик смерті, і гарантією суспільної згоди на те, що члени суспільства можуть померти, є чітке дотримання букви закону. А закон такий, що лише органи правопорядку можуть когось затримувати. ТЦК цього робити не можуть. І через те що вони практикують “забрати бусіком”, процвітає російська антимобілізаційна пропаганда. І вона так добре поширюється, бо влада порушує фундаментальний принцип мобілізації суспільства в демократіях — діяти тільки в межах закону. Звісно, автократичні методи інші, там ні про яку згоду не йдеться: загороджувальні загони, розстріл на місці й таке інше.
Але суто з прагматичного погляду для цього потрібно мати сильний репресивний апарат, якого Україна не має й не матиме, і водночас суспільство, яке такий апарат терпітиме, що теж не про Україну. Тому нам треба дотримуватися демократичних практик. Зрештою, нам не дадуть зброї, якщо ми станемо копією Росії.
Позитивні приклади
Хоч би скільки розказували про обов’язок і справедливість, це не мотивуватиме людей іти до війська. Всі, хто мав міцну мотивацію, вже там. Потрібно працювати з людьми, у яких різна градація патріотизму й відповідальності, шукати підходи.
І тут потрібна наша банальна військова пропаганда. А це не тільки слогани, це позитивні героїчні історії, де наші бійці перемогли в складних боях і залишилися живими. Зараз ми бачимо багато позитивних і мотивуючих відео з дронів, професія дроновода популярна, навіть пенсіонери донатять на дрони. Але це відбувається тому, що частини, які воюють дронами, залежні від людських донатів. Тобто працює самоорганізація бійців, можна сказати, низові ініціативи в ієрархічній структурі армії.
Але якщо подивитися на наші механізми пошуку історій і донесення їх до тилу, то все це працює вкрай погано. Наприклад, у серпні 2023 року журналістам заборонили працювати на передовій, а потім дивувалися, чому американські ЗМІ стали менше писати про нашу війну.
Якщо позитивні історії й потрапляють у медіапростір, то завдяки, скажемо прямо, жертовній роботі деяких пресофіцерів, яким не байдуже.
Доходило навіть до того, що 160 журналістів підписували лист про звільнення речниці Сил оборони півдня Наталії Гуменюк, яка просто забороняла працювати й показувати героїчну боротьбу ЗСУ, наслідки звірств окупантів.
Навіть профільні армійські медіа нечасто роблять чесні, але мотивуючі відео й статті про наших бійців. А якщо й роблять, то в широкий інформпростір це не потрапляє.
Натомість активно поширюються новини про чергову порцію чоловіків у треніках, яких затримали десь у горах. І відповідно в тилу складається враження, що люди масово тікають.
А хто пише ці повідомлення про ухилянтів, які масово тиражуються і ЗМІ, і телеграм- каналами? Офіційні установи. Читаючи ці браві звіти, навіть західні журналісти починають їх повторювати. Ми порахували, що згідно з офіційними повідомленнями прикордонники щомісяця затримують 100–200 людей, які намагаються нелегально перетнути кордон. Це взагалі піщинка в морі населення, навіщо про це повідомляти?
На перших курсах журналістики вчать не інформувати аудиторію про самогубства, бо кожне таке повідомлення провокує нову хвилю самогубств. Так і тут кожен пресреліз про спійману групу наштовхує якихось людей на ідею спробувати самому. То чому держава регулярно інформує про кожну спробу перетнути кордон нелегально? У таких повідомленнях є нотка зловтіхи, мовляв, дивіться, ось хто винний, що в нас немає перемоги.
У межах пропаганди можна було б говорити і про воєнне кіно (не артхаус, а просто толкові бойовики), і про рекрутингові центри, де кожен міг би прийти й ознайомитися з військовими спеціальностями, і про централізовано розроблену взаємопов’язану рекламну кампанію на білбордах, на радіо, на телебаченні та в інтернеті.
Але всього цього немає.
Рейтинги
Натомість є незрозумілі та несподівані рішення про заборону чоловікам за кордоном користуватися консульськими послугами. Проблему з мобілізацією це не вирішить, але це добре сприймається тими, хто занурений у війну: негатив від влади майстерно перекинутий на певну групу українців. Та, схоже, для влади це не має значення, як не має значення й результативність процесу мобілізації, головне резонувати із захопленою аудиторією.
Джерело: TEXTY.ORG.UA
Tweet
