Звірства російських загарбників. Два тижні в катівні рашистів: “На допитах називали Путіна “царем-батюшкою”
Торік у серпні росіяни незаконно затримали 52-річного Миколу Шаламова з Куп’янська-Вузлового через проукраїнську позицію. Два тижні чоловіка тримали в переповненій камері без свіжого повітря.
Росіяни випитували в чоловіка інформацію про місцевих активістів і проукраїнські мітинги. Та за будь-яку відповідь, що їм не подобалася, вони били Миколу по голові й лякали, що застосують струм і вивезуть до Росії. Про два тижні в російському полоні Микола розповів документаторам ZMINA.
Шукали прапори, а знайшли шарфик та “посвідчення”
Уранці 10 серпня 2022 року до квартири Миколи прийшли троє озброєних росіян у балаклавах.
“У військовій формі. Екіпіровані дуже гарно – не так, як звичайні солдати. У найстаршого позивний був Француз. Він у них ніби командиром був”, – розповідає чоловік.
Військові насамперед шукали у квартирі національні прапори.
“Мені прапор США подарували, привезли з Нью-Йорка. Вони мене дуже розпитували про нього. Та я прапори раніше заховав, тож вони їх не знайшли”, – додає чоловік.
Чоловік думає, що росіянам про них міг розповісти хтось із місцевих.
Миколу звинувачували також у належності до національних угруповань та націоналістичних організацій.
“Інтернет у нас зник ще наприкінці березня. Зв’язку також не було. Тож якось перевірити мої підписки у фейсбуці чи мої вподобайки вони вже не могли”, – згадує Микола.
Зрештою росіяни знайшли жовто-сині шарфи харківської футбольної команди “Металіст”, за яку вже давно вболіває чоловік. Знайшли й фотографії з футбольних матчів, на яких Микола був у цьому шалику. Кожна така знахідка дуже злила росіян.
Однак найбільше вони розлютилися та водночас зраділи, коли в старому записнику знайшли саморобне “посвідчення” учасника Революції гідності.
“Я його в інтернеті згенерував та роздрукував. Хоча на Майдані й не був”, – розповідає чоловік.
Це “посвідчення” вони сприйняли як підтвердження його причетності до проукраїнських мітингів.
“Казали мені: “Ось ти й попався”, “Випадково нічого не робиться”, – згадує Микола.
За 40 хвилин обшуку, крім шарфа та саморобного “посвідчення”, росіяни нічого не знайшли. Тоді вони забрали ноутбук і телефон Миколи, а його самого повели до автівки – джипа без номерів, на якому білою фарбою були намальовані великі літери Z.
“Зав’язали мені руки армованим скотчем. Хотіли мішок на голову надіти, але я попросив не робити цього. Сказав, що закрию очі та не дивитимуся”, – згадує чоловік.
Натомість Миколі натягли на голову спортивну легку куртку та заштовхали до автівки.
Час від часу йому вдавалося через шпарини бачити дорогу. Чоловік розумів, що його везуть до Куп’янська.
Дорогою росіяни розпитували про місцевих активістів:
“З Вузлової до Куп’янська 10–15 хвилин їхати. І всю дорогу вони називали мені різні прізвища. Я казав, що не знаю таких. І це правда: я не знав більшу частину з тих, кого вони називали”, – додає Микола.
Тоді військові почали лякати його катуваннями. Говорили, що під час тортур він їм усе розповість.
Півтори доби на вулиці
Миколу привезли до ізолятора тимчасового тримання при райвідділку Куп’янська. Там у нього забрали ланцюжок із хрестиком, каблучку, смартгодинник та гроші.
“Робітники там виявилися частково луганчани, а частково наші продажні мєнти – всі хлопці молоді”, – розповідає Микола.
Після “прийомки” його повели вглиб відділку. Голову наказали опустити та не дивитися в боки.
“Це ж літо було. Така спека страшна, що якщо кормушки (отвори у дверях камер, через які ув’язненим давали їжу. – Ред.) були відчиненні, то з них жар ішов, як з духовки”, – згадує чоловік.
Та охоронці проминули всі камери й вивели його у дворик для прогулянок.
“Він без даху, замість стелі – решітка. Коли мене туди завели, там уже були шість-сім хлопців із села Гусинка”, – говорить Микола.
Цих хлопців, за його словами, затримали за те, що вони нібито забрали зброю з розбитої колони росіян під їхнім селом.
Декого охоронці чи росіяни прив’язали стоячи.
“Зі стіни десь на висоті обличчя стирчали залізні трубки для підтягування – такий собі спортивний турнік. І ось до тих трубок пристьобували наручниками хлопців”, – веде далі чоловік.
У дворик приводили й тих, хто порушував комендантську годину. Таких зазвичай відпускали вже наступного ранку.
Миколу ж там тримали півтори доби. У дворику не було жодних зручностей, а спали затримані на бетонній підлозі.
У камері без повітря
Із прогулянкового двору чоловіка перевели до камери № 3. Вона розрахована на чотирьох людей, однак Микола там був уже 20-м.
“Найбільше в камері тримали 21 людину. Потім трошки розвантажили – 18–19 людей було”, – розповідає колишній бранець.
За 16 діб, що Миколу тримали в камері, його жодного разу не виводили на вулицю.
“Інших хлопців водили, на примусові роботи возили. Та мене нікуди не виводили”, – переказує він.
У камері було дуже спекотно і свіжого повітря майже не було.
На третій день руки й ноги чоловіка вкрилися червоними пухирцями. З часом вони лопались і з них ішла кров.
“Це почалося через постійну спеку, через піт, який з мене тік. З мене текло, текло, текло – і вночі, і вдень”, – згадує чоловік.
Він попросив, щоб його оглянув лікар, але окупанти на це не відреагували. Єдине, що рятувало, – вода в рукомийнику:
“Набирали воду в баклаги, залишали їх, щоб вони нагрілися до кімнатної температури. Тоді ставали над туалетом, очком цим, і милися”, – каже Микола.
Вода в рукомийнику рятувала чоловіків і від спраги. За словами чоловіка, її принаймні можна було пити, на відміну від води в його селищі.
Оскільки в камері було чотири нари, а тримали там до 20 людей, спали бранці переважно на підлозі.
“У мене подушка була – дволітрова пляшка. Набирав у неї воду, щоб уночі не стріляла, не тарахкотіла, і так спав”, – пригадує чоловік.
Окрім нього, в камері тримали колишнього учасника АТО та працівників військкомату.
“Один з цих працівників сильно побитий лежав. Усе було синє”, – розповідає Микола.
Він згадує, що після допитів майже всі поверталися побиті. Багатьох ув’язнених катували струмом, який майже не лишає слідів – лише червоні плями.
“Чіпляли проводи до тіла, до вух, до ніг, до статевих органів. Крики стояли такі…” – згадує Микола.
За його словами, знущалися з бранців найчастіше ввечері: їх виводили на допит близько 21:00 – 22:00 та могли тримати там до першої ночі.
На сьомий чи восьмий день свого утримання Микола почув, як росіяни жорстоко били одного хлопця. За його словами, хлопець не хотів давати росіянам пароль від свого телефона:
“Як я зрозумів, він їм тричі неправильний пароль сказав, і телефон заблокувався. То вони його так лупасили”, – згадує чоловік.
Він чув, як хлопець почав хрипіти від побоїв, а потім стих. Микола досі не знає ані хто це був, ані що сталося з ним.
Допитували та залякували вивезти до Росії
Уперше Миколу повели на допит за п’ять днів після затримання, 15 серпня.
“Тільки вийшов з камери, одразу натягли чорний мішок на голову, страшно смердючий. Ті мішки всім одягали, хтось у нього блював… Фу, як згадаю той мішок”, – морщиться від спогадів Микола.
Чоловік нічого не бачив, але гадає, що його привели до кімнати на першому поверсі. Там уже був Француз і ще двоє військових.
“За голосом я зрозумів, що там були ті, хто мене забирав”, – пригадує він.
Миколі зв’язали руки за спиною, посадили на стілець та знову почали запитувати про активістів та про те, як він нібито збирав мітинги.
“Вони думали, що я був одним з головних на тих мітингах. Питали, як я їх організовував. Я ж відповідав, що не був на жодних мітингах”, – каже чоловік.
Однак росіяни продовжували тиснути, закидували йому знайдені у квартирі футболки з тризубами, українські прапори та навіть назву Wi-Fi – “Путін Хуйло”.
Щоразу, як чоловік давав відповіді, що не подобалися військовим, його били.
“Не руками, а якимось предметом, може книгою. Лякали, що застосують струм, що відвезуть до Росії, до Бєлгорода, якщо не казатиму те, що потрібно. Розмова тривала близько години, але здавалося, це було нескінченно”, – переповідає Микола.
Також чоловіку погрожували, що затримають його дружину.
Наприкінці допиту росіяни сказали, що Микола має в камері письмово викласти всі прізвища місцевих активістів, яких він знає, а також розписати, коли та де він з ними познайомився.
“Питали, наприклад, про Миколу Маслія. Він балотувався на мера Куп’янська. Активіст, дуже сильний патріот. Так його знав майже весь Куп’янськ. Та були прізвища, які я взагалі не знав”, – розповідає чоловік.
Також він мав написати все, що знає про мітинги в Куп’янську на початку окупації.
“Мене вивели з кімнати та наказали охоронцю дати мені аркуш паперу, але ніхто нічого мені так і не давав”, – каже Микола.
По нього повернулися за п’ять днів – 20 серпня. Мішок на голову вже не вдягали та повели в приміщення паспортного столу, що раніше працював у будівлі райвідділку.
“Там знову був Француз і ще один – його пику я вперше бачив, оскільки він був без маски. А Француз ховав обличчя – був у масці, що обтягала його як панчоха”, – згадує Микола.
На допитах, за словами чоловіка, вони називали Путіна “царем-батюшкою”:
“Кажуть, що їм цар-батюшка сказав навести в Україні лад”.
На думку Миколи, це не був сарказм абощо. Навпаки, вони казали це з гордістю.
Другий допит також тривав близько години. Та цього разу чоловіка не били. Росіян передовсім цікавили саме мітинги:
“Попросили мене прочитати вірші, які я нібито на цих демонстраціях і мітингах читав. Я відповів, що ніяких віршів не читав, адже на мітингах не був”.
Запитали також про папірець, на якому він мав написати про свою участь у мітингах та про знайомство з активістами. Однак Микола відповів, що нічого не писав, адже ніхто йому не дав паперу.
“Питають, чого ж я не нагадав охоронцю про аркуш. А я й відповів, що нам, бранцям, не можна з охороною балакати”, – каже Микола.
Тоді Француз сам дав йому аркуш та наказав писати, зокрема, де він був 2 травня 14-го року:
“Вони вирішили звинуватити мене в тому, що я був в Одесі, коли спалили людей у Будинку профспілок. Тоді ж був матч “Чорноморець” – “Металіст”. Хотіли, щоб я визнав, що брав участь у цьому. Але я не визнав – мене не було там”, – згадує чоловік.
За словами Миколи, під час допиту жодних протоколів росіяни не вели – усе було лише на словах.
Після розпитувань чоловіка відвели назад до камери та сказали “думати далі”.
День Незалежності в ув’язненні
Цього дня Микола гадав, що помре. Його вивели з камери та повели у двір, звідки машиною вивозили ув’язнених. Поставили обличчям до стіни, а охоронець наказав заплющити очі та пішов. За деякий час прийшов Француз та наказав розвернутися до нього.
“Я повернувся, він стоїть з пістолетом. Таким великим, сріблястим пістолетом. І каже, що мені хамбець”, – переповідає той момент чоловік.
Француз, за його словами, почав перезаряджувати пістолет та націлився Миколі в голову.
“Сказав, що зараз мене розстріляє. І починає клацати пістолетом. Я стою і думаю, що це вже мій кінець”, – згадує колишній бранець.
Однак за деякий час росіянин сказав, що відпускає Миколу.
Саме в цій розмові Француз згадав ФСБ: сказав, що віддадуть чоловікові всі речі, які в нього відібрали, “щоб він потім не розповідав, що його обікрало ефесбе”.
Військовий поставив Миколі ультиматум – його відпустять, якщо він пообіцяє піти до церкви та поставити свічку за “здравіє Владіміра Владіміровича Путіна”, а біля входу у квартиру повісити прапор Росії.
Після цього чоловіка відвели назад до камери. Уже наступного вечора, близько 17:00, йому віддали хрестик, обручку, годинник, гроші та відпустили.
“Я побіг на маршрутку. Ледь зміг, бо в тій камері ми не могли ходити – м’язи атрофувалися”, – переказує Микола.
Наступного дня Француз із двома росіянами – у цивільному, але в балаклавах та з автоматами – приїхав до квартири чоловіка й залишив там прапор РФ.
“Француз казав, що “перекував” мене”, – згадує Микола.
Після цього візиту чоловік вирішив виїхати зі свого селища:
“Десь за тиждень ми з дружиною зібрали речі, знайшли тих, хто возив через Росію до країн Балтії, заплатили та поїхали”.
В’їзд до Росії заборонено до 2052 року
Подружжя виїжджало з окупації 3 вересня через тоді ще окупований пункт перетину Піски – Логачівка.
На кордоні в них забрали паспорти, а за деякий час Миколу покликали до кабінету прикордонників. Там, як він гадає, ефесбівець почав питати про те, де він служив, коли служив та скільки:
“А я ж служив на контракті в армії з 88-го до 95-го року”.
Також росіянина дуже цікавила інформація про сина Миколи, який нині мешкає в Данії:
“Питав, як він там, скільки грошей там заробляє”.
Після допиту чоловікові повідомили, що йому заборонено в’їзд до Росії на 30 років, і разом із дружиною його вивели з пропускного пункту.
“Була вже комендантська година, тож поїхати звідти ми не могли. Так і залишилися там. Дощ ішов, а ми сиділи в полі до ранку”, – пригадує Микола.
Наступного дня подружжя повернулося додому.
6 вересня почався контрнаступ ЗСУ в Харківській області. Та в Куп’янську-Вузловому люди ще до 26 вересня ховались у підвалах, бо обстріли не вщухали.
До 30 вересня Микола з дружиною пробули вдома, а потім волонтери вивезли їх до Харкова, де вони прожили майже рік – до серпня цього року. Періодично їздили додому, іноді бували там по два-три дні.
“Востаннє поїхали 20 серпня і потрапили під обстріл прямо в Куп’янську о 6:30 ранку біля поліції. Ми злякалися дуже сильно. І після цього вирішили виїхати з країни”, – згадує Микола.
Його дружина має другу групу інвалідності, тож йому дозволили виїхати за кордон. Нині родина перебуває на другому етапі інтеграції в Норвегії.
“Ми зараз живемо в гуртожитку – одна з місцевих комун погодилася надати нам житло. Наприкінці листопада маємо переїхати за полярне коло. Будемо аж там жити”, – додає чоловік.
Микола досі не може остаточно оговтатися після російського утримання.
Коли його щойно відпустили, почав лікувати наслідки:
“У тій буцигарні я ще заразився якоюсь гидотою – в мене з рук почала шкіра злізати. Не знаю, що це було: якесь грибкове захворювання чи щось таке. З часом воно минуло”, – розповідає Микола.
Однак і досі в нього трапляються панічні атаки, а вночі сняться кошмари.
Автор: Олеся Ланцман
Джерело: Центр прав людини ZMINA
Tweet
