Спогад в’язня самбірської тюрми про події червня 1941 року

Відхід Червоної армії наприкінці 1941 року зі Західної України супроводжувалися масовими вбивствами у в’язницях не лише Львова, але й інших обласних та районних центрах. Не становив винятку й Самбір – тут, у тодішньому районному центрі Дрогобицької області, розташовувалася одне із найбільших місць позбавлення волі у Західній Україні.

З початку серпня 1941 року у газеті “Самбірські вісті” кілька номерів поспіль виходила колонка “В самбірській тюрмі”. Це спогади місцевого жителя, в’язня згаданої в’язниці Дмитра Крупника. Він детально описує події, які відбувались в тюрмі і злочини, що чинили НКВС перед відступом червоноармійців з міста. Оригінальний правопис тексту зберегли. Статтю розшукав Ігор Рочняк, опублікувало видання Локальна історія.

***

Коли щедрою рукою совітський обласний суд присудив мені 6 років ув’язнення в далеких таборах, Я, як велів закон совітського права, вніс т. зв. касаційну скаргу та мав чекати на рішення з Києва. Тоді доля призначила мені дістатися на камеру, означену буквою “В”. Є це камера на 2-ому поверсі, перша з південної сторони від Млинівки .

Камера “В”, як на тюремні більшовицькі умовини, була “екстра” – камерою, а то тому, що мала дерев’яну долівку. З цієї рації наші опікуни уважали за непотрібне дати на камеру ліжка чи якісь причі. Камера площею около 8×7 м, дала приміщення 46 людям, що клалися спати, як снопи, один попри одного, підстелюючи під себе свій одяг, а вкривалися, хто чим мав. Заряд тюрми цим ділком не турбувався, мав все одну відповідь: “Это временно – одеял не хватает”.

Кожний із засуджених почував себе – хоч мав високий присуд – досить добре, тому що вже не кликали ночами на слідство – но й не приносилося свіжих ран чи синяків. Тепер були спокійні ночі. А життя на камері йшло своєю ходою. Одні грали в шахи, які робилося із хліба, інші оповідали життєві пригоди, дотепи тощо. Іноді хтось для всіх переповідав якусь повість, час від часу робили ми виклади з різних ділянок знання. На нашій і на деяких інших камерах панував такий звичай, що ми молилися голосно, і то рано та вечором. Спершу ключники висмівалися з нас, називали некультурними, іноді лаяли “націоналістической сволочю” тощо, саджали до карцеру, а ми все ж таки молилися і стало на нашім – потім же дали спокій. Були між ними й такі, що ставали під дверима та прислухувалися, як після закінчення молитви ми співали набожні пісні.

Військова техніка у центрі Самбора, вересень 1939 року / Фото: fotopolska.eu

Майже щоденно діставали ми вістки то зі світу, то “телефонічною” дорогою з других камер, а час від часу клаптик часопису. Завсіди по таких вістках доходило до політичних дискусій.

Нашим бажанням було, щоб врешті Совіти приступили до війни, бо всі як один вірили, що “доблесна Червона Армія” враз зі своїми політрукамн та чекістами скоро буде тікати. З цим саме ми в’язали нашу долю.

В нашій камері сиділа група устрічан – молодих хлопців, які гарно співали, і саме при їх помочі зібрали ми хор. Співали різні пісні, а в роковини смерті Шевченка уладили ми концерт, який прекрасно випав. Було вступне слово, “Заповіт”, кілька гарних хорових продукцій, декламації, а на закінчення заспівали “Ще не вмерла”.

В камері люди з собою зжилися, наче одна родина. Більшість на камері були українці, були й поляки, не було ні одного жида. Всі допомагали собі взаємно. Ті, що не мали здому від своїх родин передач, діставали від других папіроски, харчеві продукти, а то й білля (одяг – ред). Не раз, коли ми виглядали крізь вікна на браму та бачили, як наші найближчі стоять по кілька днів під брамою, щоб нам дещо подати, жалували ми тих бідних жінок, які в морозні дні і сніговії чекали цілими днями, вислухували різні більшовицькі наруги, щоб діждатися черги та подати клунок. Прикро було нам, що так тяжко покутують наші родини, тим більша брала нас розпука, що на це ні чого ми не могли порадити.

Настала весна – квітень. На камері дістали ми клаптик часопису, з якого вичитали, що Совіти заключили договір про ненапад з Югославією. В два дні пізніше, а саме 7.06.1941 р., дійшла до нас вістка, що Німеччина виповіла війну Югославії і Греції. Дискусії оживились, ми інтуїтивно вичували, що події йдуть з блискавичною скорістю, що в повітрі пахне порохом.

Кілька днів пізніше дійшла до нас вістка, що на терені цілого СРСР проходить загальна мобілізація. Від свіжоарештованих, які були на камері ч. 60 і з якими ми мали “телефонічний” зв’язок, довідалися, що і з наших теренів беруть до війська, і то до 35-го року життя. До цих всіх вісток долучилося ще й це, що загострено “тюремний режим”. Це піднесло нашого духа.

Гарячкове очікування чогось зростало в нас. Ми в наших дискусіях дійшли до висновку, що війна між СРСР і Німеччиною неминуча, і то в найближчих тижнях. Ми, українці, хотіли діждатися війни в Самборі, бо розраховували, що, коли вибухне війна, німецькі війська в двох – трьох днях здобудуть Самбір, і ми будемо на волі. Інакше на цю справу дивилися поляки. 3 їхніх міркувань і вісток зі світу виходило, що Англія заключить союз з Совітами, які створять в СРСР польські легіони, а ці підуть будувати “Радзецку Польщу”, – а вже в най гіршому разі звільнять їх з тюрми та перешлють до Англії, де вони вступлять до відділів генерала Сікорського. З одного тільки здавали ми собі справу, що на випадок німецько-совітської війни з україницями буде погано.

Військова техніка біля ратуші у Самборі, вересень 1939 року. / Фото: fotopolska.eu

В тюремних обставинах з дня на день зростало напруження. З кінцем квітня начальство тюрми приказало забити вікна “кошами” з дощок. Тепер в нашій камері постійно залягав сумерк. Доплив свіжого повітря був менший – на камері панувала страшна задуха і сморід. Життя в цих умовах стало страшною мукою. Тепер вже всі бажали собі вивозу, щоб тільки вирватись з цього пекла.

А в тюрмі кружляли щораз то нові вістки, щораз то більші політичні сенсації. Вперті вістки про загальну мобілізацію хвилювали нас, що більше – від “посмітюхів”  довідалися ми, що деякі наші ключники також відійшли в армію. Це все кріпило нашого духа, ми легше зносили цю каторгу.

З початком травня “телефоном” довідалися ми, що нібито СРСР в ультимативній формі зажадав від Мадярщини Закарпаття, що по німецькій стороні є розліплені пропагандивні протисовітські афіші, що взаємовідносини між Німеччиною і нашими “хлібодавцями” погіршилися. Ці вістки прийшли до нас в часі, коли ми ніччю чули перемарші піших військ та моторизованих відділів. Всі ці частини йшли на захід. Щось готовиться, а в тюрмі “нормально”. Рано дають хліб і “чай”, потім обід з двох страв, пополудні вечерю. Час від часу принесуть комусь касаційну відповідь, кінцеве речення якої звичайно звучало так: “Присуд облсуда залишити в силі”.

Під кінець травня в нашій камері, за винятком п’ятьох, 39 чоловік були по касації “сильні” мабуть і з цеї причини перестали давати нам на обід другу страву, звичайно одну ложку пенцаку . В неділю рано 1 червня, коли ми старим камерним звичаєм відспівали пісні Служби Божої, на камеру увійшов старший дижурний. В руках мав три великі записані фіолетні аркуші – це були транспортові листи, з яких вичитав 21 прізвищ. На закінчення сказав вичитаним: “Зберіть свої речі і за 10 хвилин будьте готові”.

Радянська символіка на стінах ратуші у Самборі. / Фото: скріншот з Youtube (канал Bagnowka)

Тішилися хлопці, що хоч в часі їзди будуть на свіжому повітрі. Пакували свої манатки. Потім щире прощання. Забрали. Та на камері довго ще був шум: “Чому їх забрали, а нас ні, ми ж всі по касації”. Наші здогади та міркування перервало відкриття дверей. До камери почали входити свіжі товариші недолі. Забрали 21, а дали зараз 22, щоб ми не нудьгували. Нові обличчя. Хтось пізнає своїх знайомих з волі, дехто знайомих вже з тюрми. Після зазнайомлення пішли в курс політичні вістки. При конфронтації відомостей всі ствердили, що йдуть важні події. Між “свіжими” прийшов мій знакомий з тюрми, старушок Сащин Ілько з Висоцька Вижнього, якому облсуд за приналежність до братства “Серця Христового” присудив повну норму – 10 років “заключення” і конфіскату майна, а родину тим часом вивезли до Казахстану. Не вважаючи на це, старушок вірив у краще завтра, мав все добрий гумор, бувало і так, що потішав молодших.

Минуло шість тюремних сірих буднів. В неділю 8. 06. по “каві” знову прийшов старший дижурний з лістою. Вичитав 15 прізвищ; “зберіть свої речі”, – сказав і вийшов. Тим разом прощання для мене було дуже прикре. Від’їжджають саме устрічани, й інші, всі українці, добрі товариші недолі, камерний хор майже в цілості. При прощанні розплакались, мов діти. Думали: разом діждемось волі, а тут нас розділяють.

Нас зі “старої камери” осталось тільки вісім: три не мали ще касації, а п’ять, до котрих і я зачислявся, дістало касацію з кінцем травня. Зараз на камеру дали знову “нових”, до “нормального” стану (44 осіб). “Нові” були це переважно в’язні з Дрогобича. Чотири споміж них були це помилувані смертники, засуджені в жовтні 1940 року в журавенському процесі ОУН на розстріл, а саме: Галатин. Романів, Судук і Лопух. Вони більш чотирьох місяців сиділи в камерах смертників, а потім їм змінили міру смерті на 10 літ тюрми.

У вівторок, 10 червня, почули ми на тюремному подвір’ї заїле лаяння собак і транспорт. Крізь дірку в дошках побачив я товаришів нашої камери, які з клунками під сильним конвоєм енкаведистів та злющих собак ішли. Бачив я між ними М. Вербинця, С. Федицького, Д. Ольшанського і других – всіх було понад 200 осіб.

Тепер я почувався в новому товаристві ніяково. Прикро було, жаль за товаришами, а дні минали поволі, як у початках по арештуванні. Час робить своє. Поволі з нових видались мені близькими, особливо Мудрий, Галатин і ще, кілька наших хлопців. Впевнившись, що між новими не прийшов до нас “капусь” , я відновив “телефонічний” контакт з долиною, а Галатин нав’язав новий контакт з камерою “Б”, де тепер сиділи його товариші з дрогобицької тюрми. Тепер, як давніше, на камеру діставали свіжі відомості.

18 червня з камери “Б” дістали ми одну картку часопису “Ізвестий” з дня 14. 06. де була поміщена для нас під цю час дуже сенсаційна вістка. від агенції “Тарс” у їх повідомлені СРСР запевнено підтримує міждержавний мирний чин.

Вечором 19 червня дістали ми з камери ч. 61 “грипс” , з якого до відалися, що 14 і 15 червня були нальоти чужих літаків на Турку і що там проголошували протилетунську тривогу. З того ж таки “грипсу” довідалися, що в прикордонних районах є багато війська у воєнному і на поготівлі.

У п’ятницю 20 червня в часі обіду викликали з нашої камери Федя Познара “з вещами”. Зараз на коридорі перевели коло нього ревізію, відібрали ложку і миску та повели. Ми впевнились, що готується свіжий транспорт і очікували нашої черги. Та день минув спокійно. В суботу 21 червня пополудні всіх з нашої камери брали до лікарської комісії. Тюремний лікар записував наші прізвища і ставив побіч них якісь знаки, а незнайома нам жінка – мабуть також врач – переводила обслідування, яке обмежувалось до того, що всім завдавала одно й те саме питання: “Чувствуетесь здорови?” Коли хтось казав, шо ні, то відповідь також була однакова: “Нечего, нечего”.

Коли ввечір того ж дня ми старались дошукати причини, навіщо була ця комісія, і міркували, чи це не є приготування до евакуації цілої тюрми, гудіння моторів заглушувало нашу дискусію. Вже від кількох днів і ночей прислухувались ми переїздам моторизованих частин. Таких чисельних наглих перегрупувань війська в напрямі заходу ми ще не чули.

Вокзал у Самборі, 1939 рік. Фото: nac.gov.pl

В неділю 22 червня вдосвіта збудило нас гудіння літаків. Майже всі на камері побудились. Надворі було тихо і спокійно – перелетіло тільки дві ескадри боєвих літаків. По короткій перерві знову долетіло до нас гудіння моторів, а зараз потім почули ми стрілянину протилетунської артилерії. Мури нашої тюрми тряслись, шиби дзвеніли, бо батарея, протилетунської артилерії, окопана на яких сто кроків біля тюрми, відкрила вогонь. Заграли скоростріли і згори і здолини; знизу стріляли із ручних крісів, навіть наші опікуни, що стояли на будках, також стріляли.

Двадцятихвилинна стрілянина затихла. Дивувались ми дуже, що не посипались бомби, і саме тому не всі впевнились, що це вже і дійсно війна: вірили, що це “маневри”. На камері вже ніхто потім не спав, хоча було дуже рано. Завелись балачки.

Війна! – Довго очікувана нами війна, яка мала принести нам волю. І то не лиш нам, в’язням, але й тим, які жили дома та боялись кожної людини, кожного стукоту, власної тіні – цілому назагал українському народові.

До мене присіли пп. Мудрий з Лімної, Галатин з Журавна і другі. Ми завели балачки на тему, що то буде, що станеться з нами, то знов ми призадумувалися над можливістю зреалізувати наші мрії. У такій піднесеній атмосфері час минав скоренько. Коло полудня, коли нам видавали обід, ми запримітили, що на коридорі зміцнено службу. Кромі ключника, який давав обід, стояло ще два енкаведисти, озброєні револьверами. Тепер ми вже упевнились, що війна – доконаний факт, бо на коридорі ніколи не було озброєних енкаведистів – сторожів, а двері замикали на замок та засували ще й на гаки.

Серед того напруження ми, мов діти, почали числити години, бо загально вірили, що у вівторок, а найпізніше в середу в Самборі будуть німецькі війська, а ми на волі. “А може ні? – завдав хтось питання. – Хто знає, що з нами зроблять?”. Дійсно, знаючи кровожадні інстинкти чекістів, витерпівши на власній шкурі всі їхні вирафіновані методи так слідства, як і догляду над в’язнями, ми їм не вірили. Ніхто з нас не знав, що принесе завтра, волю чи смерть.

Під вечір крізь вікно ми бачили громадку енкаведистів, що стояли на подвір’ї в колі, на середині якого стояв незнаний нам старшина-енкаведист. Чоботи незнайомого були дуже запорошені, що вказувало, що він приїхав з далекої дороги, – і саме він тепер оповідав їм щось дуже важне й цікаве. З їх розмови ми нічого не могли підслухати; вони, звернувши увагу на вікна, пішли до начальника.

Цього дня дуже пізно видали нам вечерю. Пізно вечором дали світло і приказали кластися спати. Яка була наша радість, коли після півгодини згасло цілком, світло. Була це перша ніч у тюрмі без світла.

Наступного дня ранешнє життя на камері пройшло “нормально”. Ми справді змінили тактику у відношенні до ключників ні про ніщо їх не питали, а в камері панував дійсно спокій. Ми здивувались, коли біля десятої години через дірку в дверях, казав нам ключник “приготовитися на прогульку”. Ми не вірили, однак по кількох хвилинах відчинили двері і казали нам виходити. Дійсно, вивели нас на “прогульку”, на мале тюремне подвір’я, де двійками ходили ми вколо. Як звичайно на таких “прогульках”, ми гляділи на вікна других камер, з яких виглядали в’язні. Того дня я бачив з самбірян ще Юрка Мартиновича, який виглядав вікном з камери ч. 27, ми поздоровились, як звичайно, привітом “гаразд”. В тюрмі панував спокій. В сутеренах ми бачили свіжоарештованих. Назагал прогулька була добра, погода прекрасна, повітря свіже, а ми ходили досить спокійно й тому досить довго.

Дорога між Самбором та Старим Самбором, 1930-ті роки. Фото: nac.gov.pl

Згори дали знак, І нам казали йти до камери. На коридорах, кромі ключників, проходили озброєні на військовий лад сторожі-енкаведисти.

Після повороту на камеру, відчули тут страшну задуху. Деякі товариші з ослаблення падали. На камері не було чим дихати. В десять хвилин пізніше почули знову гудіння літаків кілька хвилин і знову запанувала тишина.

У вівторок 24 червня, після снідання, у камеру ввійшов помічник дижурного з двома картками. Вичитав двох людей: Мазура і Чигера, селян зі Звора, які дістали обидва по 8 років тюрми за протисовітську пропаганду і за це, що за польських часів були на услугах поліції. “Соберите вещи”, сказав помічник, а коли викликані досить довго заходились при пакуванні речей, дижурний наглив: “Не треба так дуже пакуватися, ідете тільки в другу камеру”.

Ніхто з нас не знав, що з ними сталось. У камері запанував неспокій. По кого тепер прийдуть? По обіді знову відчинилися двері і в камеру ввійшов наш бувший “льокатор”, Федьо Познар. Познар оповідав про те, як у п’ятницю його забрали з нашої камери й завели на “транспортівку”. Після “оглядин” проведених лікарською комісією, він, як здоров, мав виїхати 22 червня з Самбора. Однак через вибух війни транспорт не відбувся. Всіх молодих совітів – оповідав Познар –, які мали з ним їхати, забрали зараз у неділю й дали їм військові мундури, опісля організовано перевели їх до казарм, а тим часом до тюрми в неділю й понеділок поприводили та попривозили автом багато свіжоарештованих.

Оповідання перервав скрип дверей, у камеру ввійшов знову дижурний, пішов просто до вікон оглянув долішні, хоч вони були трохи відхилені. Сповістив нас грізним тоном, що до вікон невільно зближатися, і звелів усім у камері сідати. Вийшов. Від цеї хвилі через “очко” в дверях майже безперервно заглядав ключник, а коли хто вставав, зараз стукав і кричав “садись”!

У камері майже не було чим віддихати. Страшна задуха й такі прикази зробили своє. Всі зніяковіли, ніхто не знав що діється. Згодом у камері запанувала глибока тишина, і саме вона допомогла нам зробити сумне відкриття. Ми почули біганину на подвір’ї. Через щілину між муром і дошка ми падало світло на стелю, і ми бачили що кілька хвилин тіні то двох, то трьох людей, які бігли в напрямі дому начальника, часом чути було зойк, то знову приглушений крик. Потім чули ми глухі револьверові стріли. Така біганина тривала до пізнього сумерку.

Гендляр на вулиці Самбора, 1942–й рік. Фото: nac.gov.pl

Того дня дали нам дуже пізно вечерю. У камері вже було цілком темно і тому ніхто її не їв. Коли ми мили миски, тоді хоч як стережені, “телефонічно” скомунікувалися з камерою “Б”. Звідси ми довідалися, що цілком певно є війна, що більшовики тікають, бо військо їде в сторону Дрогобича. Також повідомили нас, що з їх камери сьогодні забрали одного. Користаючи з нагоди подали нам цікаву вістку і з камери ч. 61, а саме, що сьогодні автами виїхали родини енкаведистів з клунками й дітьми, також подали, що з їх камери забрали чотирьох, між іншим одного з самбірських людей, Івана Дикого.

Вже було пізно вночі, коли ми скінчили тиху, довгу та щиру молитву. Ніхто, однак, не спав. Лежали тихо. Тільки в маленьких групках тихо перешіптувалися. Снували здогади про те, що діялося в домі начальника. Чи там тепер урядує наглий військовий суд? Чи там урядує НКВД? На всякий випадок для нас було ясне, що в тому домі діється щось страшне.

Лиш дехто цієї ночі здрімався, – більшість не спала. Ніччю в тюрмі було тихо. На тюремнім подвір’ї час від часу було чути біганину, приїжджало кілька разів авто. Досвіта під самою тюрмою стріляли з крісів.

Так ми дочекались дня 25 червня. Вже ранком дижурний провірив, чи вікна добре позамикані і казав всім сідати. Від самого ранку водили в’язнів через подвір’я до дому начальника. Щохвилина нам здавалось, що таки без перестанно ключник заглядав крізь “очко” до камери. Коли ми так прислухувались цій біганині, по чули також далекі гуки гарматних стрілів. Тепер, схвильовані, запитували один одного: “Коли ж прийдуть німці? Коли врешті скінчиться це пекло?”.

Ринок у Самборі, 1942 рік. Фото: wikimedia.org

Намагаючись збагнути тайну начальникового дому, ми майже всі впевнилися, що там таки урядує НКВД зі “свіжоарештованими”. Тоді я пригадав собі моє слідство – Мене арештували в нормальному часі, але як поводилися. Викликали на допити 16 раз ночами і 4 рази вдень, але я рішуче випирався закидуваних мені “злочинів”. Одного разу, коли мене вели на переслухання, впізнав на дижурці декого з моїх. Зараз їх з дижурки забрали, а мене повели на гору до слідчого.

При допиті я почув, що в сусідній кімнаті якась жінка плакала. Коли ж я і тепер відмовився підписати зізнання, виписані слідчим, цей заявив мені, що моя родина вже арештована, що всі в тюрмах, що призналися, буцімто переховували людей, які приходили з Німеччини, що я співпрацював з ними тощо. Коли й така штука не вдалася і я дальше до нічого не признавався, тоді слідчий ручкою нагана зачав обкладати мене по голові й потилиці. Я мав те щастя, що тільки цей один раз і то не дуже багато “дістав”.

Але пригадалися мені оповідання товаришів, як катували в Дрогобичі. Там була спеціяльна кімната, був патефон, а чекісти які приступали до “переслухань”, одягали білі халати, щоб свої “красивьі костюмьі” не обризкати кров’ю. Як зачиналося “слідство”, то патефон грав якусь веселу мельодію для заглушення криків та зойків в’язня. Звичайно по такому “слідстві” в’язень тиждень, а то й більше не міг рушатися. Мусів гоїти рани, зломані ребра, опухлу голову, потовчені руки, ноги чи покривлену щоку. В Самборі також були чекісти-кати.

Під вечір у середу на тюремнім подвір’ї скінчилася біганина. Ми почали ходити по камері та всіма можливими способами старались дещо вивідати, заглядали крізь вікно. На подвір’ї було багато міліціянтів, енкаведистів і комсомольців – всі озброєні в кріси. Деякі маніпулювали револьверами, – може вчилися стріляти. Між ними я пізнав кількох самбірських комсомольців і довірених прислужників НКВД місцевих жидів, як Ліхт, Дінстаг. Під домом начальника тюрми лежали ремінні пояси, джагани й лопати.

Як тільки стемніло, ми почули гуркіт авта, потім чули ми, як на те авто накидали лопат і джаганів, опісля сіло кілька людей і авто від’їхало. Цілу ніч авто то порожнє приїжджало, то навантажене виїжджало. На віз ладували щось тверде і тяжке, ми думали; вивозять трупів і так воно дійсно було. Цілу ніч возили нещасні помордовані жертви.

Цеї ночі мало хто спав. Ранком 26 червня відчинилися двері і до камери увійшов дижурний з криком: “Всі як один, натягніть черевики і виходьте!”. Коли ми, як хто стояв, вийшли на коридор, тоді побачили, що і з других камер також виходять товариші по недолі. На коридорах зароїлося від в’язнів. Зійшовши на партер, побачили ми, що з деяких камер виходять з речами. Коли ми вдруге сходили вниз вже з речами, побачив я з самбірян А. Тивоняка, В. Дуду, з Самбірщини М. Яремка, Кривду і других. Нас вивели на велике тюремне подвір’я, там казали всім сідати на землю, по шість в кожний ряд. Перший раз у тюрмі в’язні відшукували своїх знайомих: я бачив п. Пурав’ця з Турки, о. Канду і Крупського та інших знайомих. У цій групі були також свіжоарештовані, –  я пізнав кількох зі Самбора і др-а Керничного з Рудок. Були між ними також дві жінки. Др. Керничний сидів недалеко мене. Я випитував його про ситуацію. Він оповідав про виповідження війни, масові арешти і інші цікаві події вже з перших двох днів війни.

На дворі був парний літній ранок, вулицями їхали військові авта в напрямі на Дрогобич. Десь далеко стріляли гармати. Всі енкаведисти, узброєні наганами (кожний два), крісами, ручними гранатами, (по дві), крутились по подвір’ї. Ми вірили, що за хвилю підемо в невідоме. Начальство також узброєне крісами, нетерпеливо чекало на приказ вимаршу. З вікон тюрми заглядали в’язні на подвір’я, де було нас понад 320 осіб, самих політичник в’язнів і кільканадцять свіжих, які самі не знали, навіщо їх арештовано. Вкінці надійшов прокурор Ступак і став зараз з начальством розговорювати, Через яких кільканадцять хвилин після його приходу нас перевели на мале “спацерове”  подвір’я від кухні. Тут, як звичайно, нам приказали сідати на землю, а по півгодиннім вичікуванні прийшли з лістою два дижурні й почали вичитувати засуджених на 10 років тюрми. Першу групу цих в’язнів запровадили в камеру “Б”, другу в камеру “В”, а потім і нас долучили до них.

Загальний вигляд однієї із центральних частин Самбора. Фото: nac.gov.pl

Того дня ми не дістали нічого їсти. Всім казали сідати на долівку, по камері не ходити. Знову почули ми біганину на подвір’ї: водили на розстріл. Коло полудня відчинилися двері, у камеру ввійшов дижурний з карткою. Вичитав три прізвища: Федицький, Коньчак, Сєрацький. Коли ми сказали, що цих людий від нас вже давно забрали, вийшов. За кілька хвилин у камеру прийшов заступник начальника. Начальство, видно, не довіряло дижурним. Питав знову про тих людей, а коли ми таки дальше говорили, що вони виїхали 10 червня не вірив. Він став всіх питати по черзі про прізвища, а не знайшовши, вийшов лихий.

Ми сиділи голодні, невиспані, непевні, що принесе найближча хвилина. – Дехто з товаришів просив Бога, щоб надлетів літак і кинув бомби на тюрму, тоді скінчились би наші муки. Поволі всі набирали того переконання, що нас всіх розстрілять. Минав останній день наших вичікувань невідомого.

Вночі чули ми якісь рухи на коридорах у тюрмі. Кілька разів приїжджало вантажне авто. Ніхто вночі не спав, – ми наслухували.

У п’ятницю 27 червня ледве почало дніти, вивезли з тюрми під сильною ескортою понад 150 в’язнів і повели. Це був перший і останній транспорт живих людей у часі війни. Пів години пізніше з тюрми звільнили в’язнів, проти яких вели слідство за прогули, недобори, хуліганство і інші подібні провини.

Година коло 5-ої рано, – нашу камеру відчинив, відомий усім у тюрмі молодий жид, той, що звичайно водив на “прогульку”, найбільший наш ворог, бльондин середнього росту, кремезної будови, званий у нашій камері “Хаскель”. Страшним проклоном привітав нас. На весь голос кричав: “Виходи как стоиш, вещей ненада брать”. Хто поволі виходив, того штовхав, а кого міг, копав, погрожував теж наганом. Ми почали сходити вниз на прогулькове подвір’я, на якому вчора нас сортували. Коли ми зійшли на подвір’я, там уже сиділи наші товариші з камери “Б”, всіх 59 осіб. Нас вивели 46 чоловік і приказали сідати рядями попри них. Мені випало місце в першому ряді від вільної сторони подвір’я. Знову відчинились двері, і випровадили ще одну, останню групу в’язнів, 13 осіб з камери ч. 62.

Ці засіли в одному ряді, так що тепер від вільної сторони подвір’я мали мене крити Яремко Микола з Викіт та Тивоняк Адам з Самбора. Сіли. Тивоняк, прочуваючи лихо, почав втискатися поміж нас і вдалося йому передістатись в третій ряд поза мене. Ми сиділи лицем до кухні. З коридору в партері дивився на свої жертви начальник тюрми Лимар.

Не знали ми, навіщо ждемо. Ех, якби так знали… Та пропало. – Нараз впала команда: “Лицем до стіни – голову вниз”. Ми почали обертатися, – в той момент застукотів скоростріл. Серед в’язнів почувся страшний лемент, зойки смертельно ранених. На щастя, енкаведист не вмів обходитися зі скорострілом, і більше, як полови на серії стрілен, пішла в мур. За яких кілька секунд – друга серія. Тим разом взяв заблизько, і стрільна падали з лівої сторони на землю. Опісля підвищив, і на правім крилі кулі попадали вже в людей. Знову нова хвиля зойків. Після другої серії, Яремко, який крив мої плечі, відхилився, – я почув вільне місце за своїми плічми.

Мені здавалося, що в часі другої серії він дістав постріл; я чув, як відрухово він штуркнув мене і тепер або вбитий упав, або ранений усунувся з мене. Однак сталося інакше. Після другої серії Яремко, ранений у руку, почав утікати під мур, а далі – під сходи. Це завважив  енкаведист і, замість цього, щоб стріляти зі скорострілу, вибіг і зачав стріляти з нагана до Яремка, який уже був під сходами і заслонився курткою. У цій хвилі другий енкаведист, а саме “Хаскель”, через вікно зачав кидати до нас ручні гранати. Щастя і тут служило нам. Він кидав гранати через загратоване вікно. Грати заважали, і він не мав розмаху, – через це гранати вибухали зараз коло муру, майже під самим вікном. Від гранат було дуже мало ранених. В той час, як на подвір’ї вибухали гранати, в тюрмі діялось це саме: стріляли до камер і кидали гранати.

Чисте пекло. Чути останні зідхання і стогони вмираючих. Тоді живі, обризкані кров’ю, притиснені до землі, збунтувалися. Зродилася шалена відвага. Майже всі як один – серед стогонів і стрілів – крикнули: “Ура! Бий чекістів!”. Блискавично допали ми до місця, звідки вони до нас стріляли. Червоні кати, озброєні по зуби, втекли, позамикавши за собою сильно гратовані двері. Ми вже на коридорі, – зчинили великий крик і закликали замкнених у камерах в’язнів, щоб ламали двері. Самі озброїлися зараз водопроводними рурами, які виломили на коридорі, і почали розбивати камери в партері.

Зібрання біля самбірської ратуші напередодні вступу до міста Червоної армії, кінець вересня 1939 року. Фото: скріншот з Youtube (канал Bagnowka)

Тепер діло пішло скоро, – “відважних і непобідимих героїв чеки” не було. В’язні виходили з камер і розбивали головну браму. Я тим часом вернувся на подвір’я. Тут побачив мертві тіла тих, з якими ще перед кільканадцяти хвилинами говорив: Головчака з Рудок, Гуля з Самбіршини, Волощака з Дрогобича, Піліховського і Старосцяка з Самбора, Патлєвича і інших. Всіх убитих на подвір’ї з-поміж сто десятьох – було 12 осіб. Крім цього були тяжко ранені: Яросевич, Ріпецький, Солопатич, Познар, Зажицький, Поливка і ін. Кілька з них у дорозі чи пізніше померло. Саме надійшли др. Керничний і др. Баран. Я звернувся до них, щоб ратували ранених, однак нічого, крім води, не могли раненим подати, Я пішов до сутеренів   – всюди кров і трупи. Тоді я пригадав собі начальників дім і пішов туди. Там знову те саме: як поліна дров, поскладені трупи один на одного. Всюди, гуляла смерть. З пивниць вже заносило трупами.

Коли я вийшов з-поза дому начальника, вже на подвір’я тюрми почали входити жінки з міста. Я вийшов на вулицю і просив кількох жінок, щоб пішли по лікарів, бо є тяжко ранені. Вони пішли, а я повернувся в тюрму, точніше, на подвір’я, де відбулася екзекуція. Тут побачив я, як старенький Сащин подавав воду тяжко раненому Ріпецькому. Біля ранених ходила й давала першу поміч Станьківна –  в’язень камери ч, 28, а Мандрик, хоч сам ранений, допомагав їй у цім ділі. Жінки, які приходили, плакали, – знову розляглося голосіння. Один з ранених спитав мене, де німці. І дійсно, я забув на вулиці спитати. Тепер рішився знову вийти на вулицю, щоб вивідати, яка ситуація, і поволі йшов до головної брами. Тепер бачив я, як на всі сторони тікають через мур в’язні, які мабуть боялися йти головною брамою. Інші в’язні виходили брамою до міста, а до тюрми йшли люди з сіл і міста, переважно жінки, які зараз розпочали грабити майно тюрми і речі по вбитих і тих, що речей не могли забрати.

Коли я вийшов на вулицю, побачив, як у сторону Дрогобича і Львова їхало совітське військо. Де-не-де, то в місті, то на Виспі чути було стрілянину, – це стріляли з крісів до тікаючих в’язнів і пішовши в напрямі НКВД, я побачив там начальника Дронікова, який стояв біля авта, тримаючи в руці нагана; супроти цього я зараз завернув, бо побачив дійсність: німці ще далеко – то тікає чека.

До тюрми вже не вертався, – відрікся і речей. Кільком не самбірським в’язням вказав добрі місця сховку, а сам ще з одним товаришем сховався в пивниці при вулиці Отвертій.

По якій годині почули ми детонації, – це в Радловичах висаджували “совіти” склади зброї та бензини. А після двох менш-більш годин, вичекавши на зручний момент, я пішов додому. Нарешті, по десятьох місяцях опинився вдома, серед найближчих, цілий і здоров.

Цей несподіваний бунт в’язнів на тюремному подвір’ї врятував всіх, що були ще живі в тюрмі. Заціліли, хоч ще два дні мусіли критися. В суботу до Самбора вернулися НКВД-сти, – робили погоню за безборонними жертвами. Всіх в’язнів у Самборі, за всякими можливими обчисленнями, вбито понад 550 чоловік, вийшло на волю після вилому з тюрми понад 900 осіб. Були це страшні переживання, які важко описати словами, переживання, спричинені страшним наїздом більшовицьких катів на наші землі, який залишиться на довго в пам’яті сучасників і грядущих поколінь.

Віддруковано за: Самбірські вісті. 1941. № 3, 5-6, 8-9. 10, 17, 21, 28, 31 серпня.

Автор: Дмитро Крупник, мешканець Самбора, в’язень Самбірської тюрми до червня 1941 року

Джерело: Локальна історія