Історичний детектив. Реставрація пам’яток історії загрузла в корупційних схемах
Нещодавно відтворена геть манська столиця Батурин обійшлася державному бюджету щонайменше у кілька сотень мільйонів гривень. У неофіційних бесідах чиновники і реставратори стверджують, що як мінімум третину цих коштів використали не за призначенням. Простіше кажучи, вкрали. Відтворення і реставрація архітектурних пам’яток перетворилися на дійну корову як для самих реставраторів, так і для чиновників.
Епідемія фальсифікацій
Останні десять років в Україні то затухає, то знову розгорається епідемія відбудов утрачених пам’яток архітектури. Процес відтворення замість рес таврації розпочався за часів президента Леоніда Кучми. Тоді навіть затвердили список із 50 втрачених будівель, котрі мали відновити: Одеський кафедральний собор, Успенський собор у Полтаві, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві тощо. З 50 об’єктів відновили менш як половину.
За словами експертів, майже все з того, що відбудували за Кучми, абсолютно не відповідає оригіналу. «В Полтаві тодішній мер Анатолій Кукоба сказав приблизно таке: «А навіщо в цього собору будуть такі великі стіни? Давайте зменшимо на дві третини і поставимо куполи – і так нормально буде», – пригадує Віктор Лучевський, директор Нау ко во-дослідного інституту па м’ят ко охоронних досліджень при Міністерстві культури і туризму України. – Полтавський собор відбудовано не за проектом, у нього абсолютно спотворені пропорції, він не має нічого спільного з оригіналом. І так майже з усіма пам’ятками, що відбудовуються в країні».
«Це елементарна неправда, що Богдан Хмельницький жив у палаці, який нині зведено в Чигирині, – обурюється пан Лучевський. – Про це немає жодних свідчень у жодних джерелах. Та навіть залишків такого будинку археологи ніколи на тому місці не знаходили. Те саме з гетьманською скарбницею на території Батурина. Зробили манюсіньку будівельку на дві кімнатки і назвали її скарбницею. Насправді ж це була величезна споруда, адже безготівкових грошей тоді не існувало, казну потрібно було десь зберігати. Те, що побудували в Батурині, – профанація. Але зрозуміло, що хтось на цьому непогано заробив».
Між відтворенням і реставрацією – велика різниця, стверджують фахівці. «Нікому не спало б на думку в разі зникнення «Мони Лізи» замінити її не точною копією, а якоюсь вільною фантазією на тему, – заявляє Лучевський. – Архітектура – таке саме мистецтво, де оригінал безцінний, копія коштує п’ять копійок, а за фальсифікацію взагалі потрібно саджати до в’язниці».
Та проблема не тільки й не так у фальсифікації історії: такі «реставрації» об’єктів архітектурної старовини приносять чималі прибутки всім, хто за них відповідає. Адже на відтворення втрачених пам’яток держава виділяє у рази більше коштів, ніж на реставрацію і збереження тих, що вціліли. Лише на відбудову Батуринського замку, жодних креслень якого до сьогодні не збереглося, витратили близько 5 млн грн.
«Фактично реставраційна справа монополізована структурами Міністерства регіонального розвитку та будівництва – відомством, зацікавленим в тому, щоб постійно розпочиналося нове будівництво, – стверджує Микола Яковина, заступник міністра культури і туризму. – Державне управління охорони і реставрації, що входить до структури міністерства, виступає і замовником робіт із реставрації, і розробником документації, і водночас є виконавцем та контролером усіх робіт».
«Велика проблема в тому, що в Україні у більшості областей немає контролюючих органів з охорони культурної спадщини, – додає Віктор Лучевський. – Такі управління є тільки в Києві, Львові та Одесі. А ось, наприклад, на Закарпатті, що дуже багате на пам’ятки історії, такого органу немає. Будь-якому губернаторові набагато вигідніше віддати в оренду якийсь палац своєму знайомому чи родичу поза контролем і без зайвої уваги. Тож місцеві органи влади як мінімум нічого не робитимуть для поліпшення ситуації в цій галузі. Як максимум – вставлятимуть палиці в колеса».
Історична корупція
За оцінками експертів, вартість реставраційних робіт значно вища за будівництво сучасного об’єкту з нуля. Зокрема, реставрація невеликої архітектурної пам’ятки XVII століття коштує 1,5—5 млн грн. «Під час
Реставрація культурної пам’ятки XVII століття коштує
1,5–5 млн грн
Залежно від будівлі хабар за дозвіл коливається у межах
$10–100 тис.
реконструкції витрати завжди вищі, як на мене, вчетверо, – стверджує Вадим Дворник, провідний оцінювач архітектури Українського товариства оцінювачів. – А якщо реконструкція супроводжується реставрацією, то в п’ять – десять разів. Зрозуміло, що таке зростання вартості дуже вигідне підрядникам. Під час реконструкції реальний кошторис завжди перевищує запланований у кілька разів. Зазвичай унаслідок нецільового використання коштів. Особливо якщо вона здійснюється державним коштом, а це, як правило, так і є».
«Найпоширеніша схема – під виглядом реставрації чи реконструкції здійснювати звичайне будівництво, – пояснює Віктор Лучевський. – Певна річ, така схема діє лише тоді, коли до неї долучаються чиновники відповідних відомств, які покривають такі оборудки. Рахунок тут іде на мільйони гривень. Саме тому класична реставрація архітектурних пам’яток, коли з ними треба працювати так, як лікар із хворою людиною, перебуває в Україні у глибокому занепаді».
«Великою проблемою реставрації є тендерна система, – додає Микола Яковина. – Зазвичай підряд отримує управління капітального будівництва облдерж адміністрації, інтерес якого в реставрації один: якомога швидше максимально освоїти бюджетні кошти».
Управління капітального будівництва проводить тендер поміж приватних компаній на безпосереднє виконання робіт. За словами заступника міністра, тендер виграє не той, у кого кращі спеціалісти чи обладнання, а той, хто запропонує найменшу ціну за свої послуги. «Заради перемоги в тендері фірми часто йдуть на свідоме заниження розцінок у проект них кошторисах, – каже Яковина. – А потім не можуть впоратися з роботами, або роб лять щось моторошне, або всіма правдами і неправдами намагаються збільшити кошторис».
Ще одна корупційна схема ховається у видачі ліцензій Мінрегіонбуду на реставраційні роботи. Приватним структурам для проведення реконструкції чи реставрації потрібно спочатку отримати будівлю в оренду. За словами підприємців, залежно від будівлі хабар за дозвіл коливається у межах $10–100 тис.
Провінційний реставратор Ігор (він просив не називати прі звища і регіону, де працює) розповів Тижню про корупційну схему, в якій сам безпосередньо брав участь. Кілька років тому фірма, у якій він працював (директор – кум головного архітектора області), отримала підряд на реконструкцію палацу в російському стилі кінця XIX століття у невеликому місті. Початковий кошторис становив 1,2 млн грн. Коли ж реставратор разом із директором приїхали на об’єкт, то побачили, що будівля перебуває у непоганому стані.
Серйозного ремонту потребував лише дах, і сума витрат не перевищувала б 500 тис. грн. Після огляду директор пригостив Ігоря коньяком і наказав: «Треба злити водою підмурок будівлі та обшарпати несучі стіни. Далі ми пишемо в кошторисі, що будівля потребує цілковитої реконструкції. В адміністрації свої люди – вони проведуть папірці по всіх інстанціях». «Ми примудрилися збільшити в процесі «реконструкції» кошторис на 250 тис. грн [від запланованого], – пригадує реставратор. – Виявилося, що в тому палаці якийсь унікальний паркет, для утримання якого потрібне дуже сухе повітря. Тут-то й стали в пригоді затоплені підвали».
Професійні бракороби
«Великою проблемою є відплив досвідчених реставраційних кадрів із галузі, – зазначає Микола Яковина. – Унаслідок цього часто до реставраційних робіт допускають випадкових людей. Зате вони не вимагають стільки коштів, скільки потрібно платити фаховому спеціалістові, й це вигідно фірмам-підрядникам. Комерсантам неважливо, що «реставрація» здійснюється такими варварськими методами, що краще б її взагалі не було. Найбільш кричущий нещодавній приклад – Вір менський собор у Львові, до «реставрації» якого допустили сумнівну фірму, котра розпочала свою діяльність із того, що збила історичний тиньк із фасадів будівлі. Або «реставрація» замку в Жовкві, коли тендер виграла компанія, яка в результаті фізично не могла забезпечити належного виконання робіт на даху будівлі».
Якщо ж підрядник боїться красти гроші так зухвало, як це було в описаній Ігорем ситуації, є ще багато схем, що дають змогу видоїти кошти з бюджету. Наприклад, дерибан грошей у процесі розробки внутрішнього декору. «Під час реставрації Михайлівського собору в Києві, що обійшлася тоді в 60 млн грн, щонайменше половину коштів витратили на внутріш нє оздоблення, – розповідає Віктор Лучевський. – Звісно, ніхто не перевірив, наскільки цільовим було використання цих грошей. У середовищі архітекторів подейкують, що на внутрішньому декорі можна «заощадити» до третини кошторису».
«Дуже часто, щоб заощадити, використовують невідповідні матеріали, – погоджується Яковина. – Приміром, в одному з палаців у Західній Україні мармурові блоки намагалися скріплювати цементом. Цемент дуже згубно діє на мармур, проте це набагато дешевше, ніж запрошувати майстрів для роботи з таким дорогоцінним матеріалом».
Постійно намагаються економити на гідроізоляції приміщень. «У Львові історичний брук на площі Ринок поклали в бетон, – пояснює Микола Яковина. – Якщо раніше волога рівномірно просочувалася крізь брук, то тепер бетон її не пропускає, унаслідок чого усі сусідні будинки постійно підтоплюються. Навіть у щойно збудованому Батуринському палаці вже маємо порушення гідроізоляції балкона й тераси».
Щоправда, держава також не втрачає можливості «кинути» підрядників. «Гастарбайтерство реставраторів їм самим не пішло на користь, – каже Віктор Лучевський. – Адже нині держава заборгувала державним і недержавним реставраційним структурам кілька десятків мільйонів гривень».
«Проблема в тому, що не віддавати пам’ятки в оренду комерційним структурам і не дозволяти їм же займатися реставрацією – це теж не вихід. Бо відомо, як наша держава «дбає» про свій спадок: будівлі, що просто стоять, не «працюючи», ризикують досить швидко зруйнуватися. Від недбалого ставлення до них», – підсумовує Вадим Дворник.
Малюнок: Павло Ніц
Буткевич Богдан, УТ
