«Вони вміють катувати, і багатьом це подобається». Російські садисти на Херсонщині
Від початку окупації росіяни викрадають людей. На Херсонщині мішенями спершу були активісти й люди з проукраїнською позицією, які виходили на мітинги проти окупаційної влади. Згодом почали приходити до вчителів, медиків, місцевих управлінців, фермерів, тероборонців, колишніх АТОвців, родичів військових.
Про викрадення, вбивства і катування цивільних на окупованій Херсонщині нині — у матеріалі видання hromadske.
«Лише не вбивайте нас»
«Мої батьки були звичайними фермерами, мали поля, засівали їх. Працювали біля свого гарненького будинку, вели господарство. Допомагали людям — пекли хліб і роздавали тим, хто потребував. Любили подорожувати. Любили своїх дітей, онуків. Усе чекали, що село прийдуть звільняти. Але так і не дочекалися…» — говорить Аліна. Її батьків — Валентина й Ларису Павленків, мешканців села Архангельське на Херсонщині, зранку 24 серпня сусіди знайшли мертвими в погребі. Там вони зазвичай ховалися від обстрілів й іноді ночували.
Російські військові застрелили їх напередодні ввечері. Сусіди не чули пострілів, лише чоловічі голоси на подвір’ї.
Спершу в погребі вони побачили Валентина, коли ж підняли його тіло — під ним була дружина Лариса, він намагався її закрити собою від окупантів.
Подружжя загорнули в ковдру й поховали в їхньому дворі разом в одній могилі. На кладовищі було небезпечно — росіяни його замінували.
Аліна пригадує, що окупанти й раніше приходили подивитися, як живуть батьки. Щонайменше тричі, востаннє — за пʼять днів до вбивства.
«Коли батьки були в підвалі, мама піднялася в будинок, їй потрібно було щось узяти. Вона відчула запах сигарет, побачила військових. Вони хазяйнували в будинку, брали бритву, щось іще для гігієни.
Мама просила їх вийти. У них на паркані було написано “Люди”, і вона наголошувала: ”Ви ж знаєте, що ми тут живемо”. Можна сказати, що вона їх вигнала того дня. І от невдовзі вони повернулися і вбили їх».
Ще раніше Лариса розповідала доньці, що у двоповерхівці навпроти їхнього будинку відчинені вікна. Вони з чоловіком не могли зрозуміти, чи не живуть там часом військові. Нині Аліна припускає, що звідти за батьками могли стежити.
«Ми переконували їх виїжджати. Але вони не хотіли — усе своїми руками наживали, шкода було кидати. Тато завжди казав, що від обстрілів вони врятуються в погребі.
Звичайно, вони боялися росіян. Коли потрібно було поговорити телефоном, ховалися, щоб ті не побачили і не відібрали.
Вони єдині в селі, кого так убили. Так, людей забирали на підвал, проводили з ними розмови. Але ж це були активісти», — розповідає Аліна.
«Вичавити тих, хто за Україну»
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець зазначає, що з початку повномасштабної війни на Херсонщині зафіксували 303 випадки насильницьких зникнень, 121 людину звільнили, 1 — вбили, а доля ще 181 — невідома.
«Точну кількість таких випадків наразі в Україні підрахувати неможливо. З моменту повномасштабного вторгнення практика насильницьких зникнень стала одним із поширених методів залякування громадян на новоокупованих територіях», — каже Лубінець.
Правозахисник Олександр Данилов розповідає, що від початку окупації Херсонщини він зафіксував 433 випадки насильницьких зникнень і 130 — незаконного позбавлення волі.
«Я впевнений, що моя інформація неповна. Цих фактів може бути в рази більше. До насильницьких зникнень я відносив випадки, коли росіяни забирали людину і тримали її довше ніж місяць».
Переважно росіяни викрадають активістів, людей із проукраїнською позицією, вчителів, лікарів, представників місцевої влади. Історію сімʼї Павленків правозахисник називає несистемною й нетиповою. З початку повномасштабної війни таких випадків на Херсонщині зафіксували не більш як чотири, каже він. Хоча загалом правозахисник знає про 243 факти загибелі цивільних.
«Йдеться і про розстріл евакуаційного автобуса в серпні, коли загинули троє людей. І про вбивство сімʼї Павленків. І про розстріл автівки з пʼятьма людьми, де була дитина. У травні снайпер застрелив волонтера, який вивозив людей із Херсона. Це також і випадки підривів на мінах. Люди гинуть за різних обставин.
Якщо ж говорити про історії, коли росіяни зайшли додому й цілеспрямовано вбили людей, я знаю таких небагато. Зазвичай фермерів, працівників сільського господарства окупанти схиляють до того, щоб вони реєструвалися за російськими законами, сплачували податки. Або ж їх банально грабують, віджимають гроші», — каже Данилов.
Зараз окупанти почали повторно викрадати людей. Так, 10 вересня з власного дому забрали Віктора Пендальчука, директора Каховської школи № 1. Вперше його викрали 30 квітня і тримали до 14 травня. Де зараз перебуває чоловік — невідомо.
«Він лежав на землі з приставленим до голови автоматом»
3 серпня о 6:30 ранку окупанти прийшли додому до міського голови Горностаївської обʼєднаної територіальної громади — Дмитра Ляхна.
«Ми щойно прокинулися, чоловік зробив каву, чай, сіли за стіл, як раптом я побачила, що в будинок щось блимнуло ліхтариком. Одразу не зрозуміла, що це, але тут увірвалися озброєні чоловіки — у балаклавах, окулярах. Зараз я розумію, що, найімовірніше, це були ФСБ або спецназ. Вони кричали, щоб ми лягали на підлогу», — згадує дружина Дмитра, Олена Ляхно.
Військові кричали, шукали зброю, вивели чоловіка надвір, поклали обличчям до землі та приставили автомат до голови. Олена побігла за Дмитром, але їй наказали залишатися в будинку.
«У мене почалася істерика, тому що в кімнаті спала трирічна донька. Один із них доволі грубо мені сказав: “Ви наших дітей не жаліли, ми ваших також жаліти не будемо”. Після цих слів у мене впала пелена».
Військові забрали з будинку всі документи, гроші, телефони, ноутбуки, барсетку Дмитра, відчинили сейф із рушницею. Згодом забіг один з окупантів і почав вимагати, щоб Олена дала йому шапку. Ймовірно, для того, щоб надягти Дмитру і щоб він не бачив, куди його повезуть.
«На вулицю мене не випускали. Я лише через вікно чула, як його били. Чула, як чоловік казав: “Не бийте, я вам правду кажу”, а його після цього — прикладом. Били за мітинги, які він організовував на початку. Я зачинила вікно, не витримала і боялася, щоб донька не прокинулася. Ще чула відголоски, як у нього запитували про його старших дітей».
Після цього Дмитра вивезли в невідомому напрямку. Тим часом у будинок до кімнати Олени зайшов військовий.
«Він був під наркотиками чи алкоголем, не знаю. Стоїть, дивиться на мене. Думаю — зараз щось буде — чи забере мене з дитиною, чи згвалтує. Але, слава богу, обійшлося.
Він ще мені сказав: “Чого ти ниєш? Кажу: “У мене чоловіка забрали, дитина маленька зараз прокинеться, буде запитувати, де батько. Він каже: “Ти більше кричиш, ніж ми, не ний, усе буде добре”. Розвернувся і пішов. І вже понад 50 днів я нічого не знаю про чоловіка».
Одразу після викрадення Дмитра Олена з дітьми виїхала з Горностаївки, як і більшість мешканців і працівників селищної ради. І лише нещодавно дізналася, що її чоловік живий. Окупанти привезли його до Горностаївки, щоб зібрати техніку: компʼютери, принтери, ноутбуки, які раніше стояли в селищній раді.
«Люди, які бачили Дмитра, переказали мені, що він сильно схуд, змучений, із бородою, брудний. Щоб ви розуміли, його забрали з дому лише в трусах.
Працівникам сказали, якщо вони зберуть швидко всю техніку, то чоловіка за 3-4 дні відпустять. Але вже минуло більше часу, а його так і немає. Кажуть, що нібито його протримали в Горностаївці декілька днів і повезли знову в невідомому напрямку».
«Вони вміють катувати, і багатьом це подобається»
За інформацією Олександра Данилова, викрадених людей можуть утримувати в підвалі вищого професійного училища № 17 у Херсоні, у Даріївській виправній колонії № 10, у херсонському слідчому ізоляторі на вулиці Перекопській, в ізоляторі тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків, у гаражах при управлінні СБУ в Новій Каховці, у приміщенні Головного управління Національної поліції в Херсоні.
Дослідники Human Rights Watch у своєму звіті щодо ситуації на окупованому півдні опитали людей, які самі пережили тортури або були свідками катувань цивільних. Вони розповідали, що затриманих били, застосовували до них електричний струм. Люди мали зламані кістки та зуби, сильні опіки, струс мозку, полопані кровоносні судини очей, порізи та синці.
Деяких тримали із завʼязаними очима, у кайданках, без їжі, води та медичної допомоги.
«Знаю випадок, коли людині зламали сім ребер, вона не могла лежати. Їй принесли стільчик і далі продовжували тримати в полоні протягом двох місяців. Зрозуміло, що за цей час ребра зрослися неправильно.
Я спілкувався з людьми, які, здавалося, витривалі, зі стрижнем, і навіть вони казали: “Немає варіантів, що ти будеш триматися і нічого не розповіси. Вони тебе постійно бʼють, надягають мішок на голову, ти не розумієш, де перебуваєш. Зараз день чи ніч. Постійно виводять і заводять. Це перетворюється на суцільний жах”.
Але що я також чув від багатьох опитаних — вони [росіяни] вміють це робити [катувати], і багатьом це подобається» — каже правозахисник Олександр Данилов.
Автор: Олеся Біда; hromadske
