Звірства російських окупантів на Київщині: «рускій офіцер» такий же злочинець як і «русскій солдат»

Звірства російських окупантів на Київщині: "рускій офіцер" такий же злочинець як і "русскій солдат"

Штаби російських підрозділів, ОМОНу, десантних військ і ФСБ під час наступу на Київ перебували в населених пунктах Катюжанка та Димер. Сюди окупанти майже без перепон зайшли з Білорусі через Зону відчуження. Звідси командували бойовими діями, а також убивствами цивільного населення в Гостомелі, Бучі, Ірпені. Тут обшукували, допитували й тримали в підвалах мирних жителів. Саме тут ремонтували підбиту нашими військовими техніку та лікували своїх поранених. Сюди також постійно приїздили на ротації для відпочинку після злодіянь у передмістях нашої столиці.

За словами місцевих мешканців, утікаючи від успішного контрнаступу Збройних сил України, ворог залишив багато доказів проти себе: від документів – військових квитків, паспортів, водійських посвідчень – до біологічних решток. Журналісти видання LB.ua відвідали місця колишніх стоянок російських офіцерів і рядових солдатів, а також поспілкувалися з місцевими жителями, які чинили опір і вижили в окупації.

“Як черв’яки, вони вилазили звідусіль, як комахи. Отак вони наступали на нас”

Дорогою назустріч нам їдуть машини вибухотехніків з написом “Розмінування” та тягачі зі спаленою ворожою технікою.

Комунальники прибирають навіть пісок з узбіччя, що в кращі часи не скрізь відбувалось. Зв’язок на Київщині помітно покращав. Бачимо багатоповерхівку, яка витримала удар снаряда в бічну стіну й уціліла.

В’їжджаємо в Катюжанку – густонаселене село. Майже немає руйнувань. Подвір’я Опорного загальноосвітнього навчального закладу “Катюжанська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів” повністю перерите, тут 33 окопи для російської техніки. Перед входом до навчального закладу – окоп для бойової машини піхоти, вогнева точка для прикриття підходу, звідки росіяни готувалися відстрілюватись від українського війська.

На території школи – дві розриті могили. Це місце поховання молодої родини, яку росіяни розстріляли з танка впритул першого дня окупації. У Катюжанці, як і скрізь, розстрілювати всіх, хто йшов чи їхав назустріч ворожим колонам.

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

“Як черв’яки, вони вилазили звідусіль, як комахи. Отак вони наступали на нас. Ми думали, що це кінець світу. Ми сиділи в погребі з 9-місячною дитиною, а потім вийшли малину зрізати, а вони в повітря почали стріляти зі словами: “Якщо ви будете ходити, то ми вас застрелимо”, – розповідає пані Галина, заступниця директора школи з господарської роботи. – Вони розстріляли одну родину, а самі жили в їхньому будинку”.

Пані Галина

Фото: Макс Требухов. Пані Галина

У городах окупанти “позакопували” техніку, згадує вона. “Росіяни стояли в покинутих будинках і грабували нас. Вєліки в людей віджимали, телефони, телевізори, мікрохвильовки, електрочайники – все, що можна віджати, все крали, – розповідає жінка. – Між ними був конфлікт: чеченці стояли в центрі, з іншими росіянами не контактували й казали: “При нагоді ми їх самі поріжемо”. А згодом у центрі села ми побачили згорілий будинок чеченців. Їх там трохи “лягло”. Є різні версії, що з ними сталося: начебто у день народження одного з них грались снарядами, а може, газ зірвали п’яними. Потім прийшов новосибірський ОМОН, по одежі було видно, що вони нещасні. У нас узагалі стояли росіяни, у яких мама та сестра живуть на Західній Україні. Вони всі розповідали одну казку: що їх підняли по тривозі на навчання й кинули сюди. На нашому кутку вони не робили шкоди, а на західній частині – по-різному. Буряти до нас не дійшли, а куди дійшли, то там звіріли. Ті були жорстокі. І кадировці різні: дуже часто з обшуками ходили”.

Фото: Макс Требухов

“У школі свій штаб розбило російське командування, яке вело бойові дії в Гостомелі, Бучі, Ірпені. Там вони воювали, а командували звідси”

У перший день вторгнення в село росіяни вигнали з підвалу школи близько сотні мирних мешканців, які ховалися від авіаударів і ворожої артилерії. При вході в укриття бачимо на землі два книжкових аркуші з назвами російських народних казок “Вороватый мужик” та “Иванушка-дурачок”. Скрізь багато дитячих зламаних іграшок, дитячої літератури, ліків від застуди та високого тиску. Поруч Новий заповіт українською мовою, шкільні зошити та патріотичні малюнки.

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

“Тут і люди спали, і кацапи спали. Не дали людям зібрати свої речі, так і жили серед поламаних дитячих іграшок”, – каже пані Галина.

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

На столі залишки побуту росіян, антисанітарія та бруд. А ще їх сухпай – індивідуальний раціон харчування під назвою “Дружба народів”. Селян не лише вигнали з укриття, а й погрожували розстріляти, якщо не видадуть директора школи Миколу Микитчика. Коли прийшов директор, його відразу п’ятеро офіцерів узяли в кільце та забажали отримати центральний сервер.

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Окупанти розуміли, що “красиво” потрапили в історію, оскільки камери спостереження в школі зафіксували їхні обличчя. За словами директора, він зміг під час цієї колотнечі – екскурсії для росіян школою – сховати ноутбук з усіма даними під куртку та забрати із собою, а після звільнення села передав правоохоронним органам.

Микола Микитчик переконує, що у школі розбило свій штаб російське командування, яке вело бойові дії в Гостомелі, Бучі, Ірпені. Там вони воювали, а керували звідси. Тут же, у селі, отаборилися різні підрозділи, які один з одним не контактували. У кожного був свій штаб, який охороняли снайпери.

У покинутому журналі ворога вказано, що тут харчувались до 530 росіян.

У школі досі немає світла та води. В одній з класних кімнат на дошці – “послання”. Каліграфічним почерком і майже без помилок окупант, зокрема, бажає успіхів у навчанні, перепрошує за безлад і божиться, що намагався зберегти школу. Не обійшлося і без повчань, мовляв, “не повторювати помилок, які вчинили старші. Україна і Росія – один народ”.

Фото: Макс Требухов

“Треба 5 мільйонів гривень, щоб усе після них відновити. Коли я зайшов у школу, то відчув сморід. Мені здається, що від самих рашистів так смердить, це дух їхній. Вони їдять і гадять в одному місці. Школа повністю розікрадена. Вони вивозили, вигризали все поспіхом. У класах жодного світильника немає. У комп’ютерному кабінеті рашпілями розкурочили комп’ютери, вивезли материнські плати й жорсткі диски, від 51 комп’ютера залишились лише коробки. Навіщо вони розбили піаніно в актовій залі? Покрали обладнання з їдальні, де був капітальний ремонт. Купа елітної випивки валялося. Дикуни чортові! Гнітюче, гидке враження від того, що вони торкнулися нас. Звірі – це живі істоти з поняттями, а цих ні звірами, ні орками неможливо назвати. Бо в орків хоч якась ідея є”, – обурюється директор школи.

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

“Не голосуйте за Зеленського, а голосуйте за Путіна”

Його колега, пані Галина, розповідає, що російські військові повсякчас намагалися агітувати цивільне населення і розповідали, що Україна здалась і просить змилуватися.

“Якось окупанти кажуть: “Ваша країна викинула білий прапор”. Ми мовчимо, хоч знаємо, що цього не сталось. У нас у погребі було радіо, ми знали, де й що робиться. Але їх дурили, що не знаємо. Росіяни питали: “У вас є радіо?” Ми казали: “Ой, та ми такі дурні, що ні телефонів, ні радіо немає”. Росіяни також агітували: “Ви не голосуйте за Зеленського, бо він клоун, а голосуйте за Путіна”. А кума їм відповіла: “Тю, а в Україні такого прізвища немає…” А ще вони постійно шукали живого Бандеру. Ми їх питали, хто такий Бандера? А вони не знають. У мого кума висів портрет Степана Бандери та прапор Правого сектору. Вони побачили, але нічого не забрали. Вони не знають навіть, як Бандера виглядає”, – розповідає шкільна працівниця.

Фото: Макс Требухов

А ще в одному підвалі школи ворог тримав полонених: учасників Антитерористичної операції на Донбасі, місцевих активістів, молодь, яка порушувала встановлену окупантами комендантську годину.

За словами пані Галини, із сусідніх Бородянки та Клавдієвого звозили людей; їх били в Бородянці, у лісі, дорогою сюди. Усіх допитував працівник ФСБ на прізвисько Нємєц. Вона розповідає, що за написаним від руки списком росіяни розшукували чотирьох місцевих атовців. Кількох не знайшли, одному окупанти дали дві години на збори та втечу зі села, а ще одного взяли в полон.

У підвал, де тримали полонених, нас не пускають, бо там Служба безпеки України збирає біологічні зразки окупантів і документує їхні злочини.

На подвір’ї школи бачимо вцілілий спортивний майданчик. Поруч ведуться ремонтні роботи. “Вони дітей не допускали до спортивного майданчика, повитягували зі спортзалу наші м’ячі й самі грали ними, на самокатах катались. Люди ремонтують, бо поставили на вулиці свої туалети з дірками, як у “кацапурії”, та пошкодили людям каналізацію”, – коментує пані Галина.

Трохи далі бачимо, як молода сім’я розглядає капонір і чухає за вухом великого худого пса. У перший тиждень повномасштабного наступу їм вдалося виїхати. Кажуть, що Тузик дуже боявся обстрілів. Пса тоді відпустили з повідця, він дуже схуд за час окупації і ось знову знайшов господарів.

Фото: Макс Требухов

Подружжя йде до школи, щоб забрати підручники своєї дитини. Жінка каже, що вони відбулися легким переляком.

“У нас закінчувалась їжа. Я не могла дати собаці їсти, а воно ж живе… Виїзд був необхідний. Мала дуже боялась літаків. Росіяни нагло ховались за людьми. На наших військових любо глянути, красиві чоловіки, а тут такі дрібні стояли… Воно в кросівках, штанішечки з тонкої паршивої плащівки, ізолєнтою до ніг примотані, і ти мене приїхало, скотино, “освобождать”? – обурюється вона. – Коли стояли чеченці, то жінки та дівчата на вулицю не виходили. Я зняла з малої срібло й поклала собі в кишеню. Бо думаю, що йому все одно з кого здирати, а якщо закопаю, то собака вигребе. Усе як один довгий дурний сон”.

Розповідаючи, вона постійно курить. Без упину в неї тремтять руки.

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

“Вони мені відверто сказали, що прийшли по “живого Бандеру”

Одного з місцевих жителів росіяни хотіли примусово вивезти з України. “Живим Бандерою” вони охрестили місцевого жителя, члена ВО “Свобода”, викладача Катюжанського вищого професійного училища Віктора Порхуна. Ворог погрожував йому депортацією до Росії чи Білорусі, бо начебто за “бандерівця” обіцяли дати мільйон рублів.

Віктор Порхун

Фото: Макс Требухов Віктор Порхун

ФСБ неодноразово обшукувала та допитувала чоловіка, а потім посадила в підвал. Пан Віктор розповідає, як йому вдалося психологічно переграти ворога:

«Через півтора тижня після повномасштабного вторгнення до мене прийшли окупанти із ФСБ. Зайшли в квартиру та спитали моє прізвище. Дістали свій журнал і звірилися. Тобто їхня окупаційна служба знала, куди йти. Вони відверто сказали, що прийшли по “живого Бандеру”. Далі були обшук і допит чотири з половиною години. Вони знайшли в мене книгу “Бандерівські читання” та прапорець з написом “Я бандерівець, і я цим пишаюсь”. Працівник ФСБ з позивним Нємєц з Ленінградської області сказав: “Вот ты, батя, мне и нужен”.

“Вивели з хати та повели до криниці. Там поклали вниз головою. Я тримав книжку “Бандерівські читання”. Вони почали стріляти вверх. У цей час зайшло дві сусідки по воду і мене врятували. Патріотична вчителька Ніна Вовченко це все стримала, а її сестра зомліла, – згадує пан Віктор. – Потім мене повели в хату, знову допитували та психологічно тиснули. Обшукували все, навіть до жіночої білизни торкались. Після допиту сказали: “Чи поїдемо в підвал?” Я кажу: “Ваше право”. Вони відповіли, що в підвалі сидить 42-річна жіночка, тому сумно не буде. А потім просто пішли. Я залишився вдома й гадав, що робити. Втікать? Думав до родичів піти сховатися, а потім вирішив, що буде то буде, лишуся”.

А зранку чоловіка таки забрали в шкільний підвал.

“Там до мене понад добу ніхто не приходив. А далі прийшов Нємєц і каже: “Ну что, батя, разденемся?” Я відчув, що або наступить смерть, або мене вивезуть до Росії чи Білорусі. Він погрожував: “Такой ценный кадр нужен нам. За тебя, живого бандеровца, миллион рублей дадут”. Вони вважали, що я такий. А в мене на лівому плечі на фоні червоно-чорного прапора написано на тризубі “Слава Україні! Героям слава!” Але сталося так, що я його психологічно переграв, хоч він і з ФСБ. Як? Своїм посвідченням інваліда війни. Він прийняв мене за афганця. А далі мені треба було йому довести це, бо посвідчення датоване 2020 роком. Він мені каже: “Ти бомбив Донбас”. Я відповідаю: “Ні, хоч у тебе й вища освіта і ти з ФСБ, але тебе, мабуть, мало у школі вчили”. Я йому розповів про наші законодавчі акти. Він забрав посвідчення й пішов. За три години прийшов солдат, розв’язав мені руки і каже: “Сьогодні Нємєц добрий”. Мене відпустили, і я на три дні зник зі села. Вони могли передумати. Ось таке було в моєму житті випробування на міцність і кмітливість”, – каже Віктор Порхун.

Фото: Макс Требухов

Окупанти тиснули на пана Віктора тим, що він начебто проводив антиросійську пропаганду та виховував юне покоління в українському дусі. Чоловік переконаний: без місцевого інформатора не обійшлося.

“Цю інформацію, на превеликий жаль, їм надали зі села. Хоч я своїм патріотичним вихованням лише робив усе для добра нашої української нації, усіх мешканців, незалежно від їхніх поглядів. Бо ми всі українці на своїй, Богом даній землі. Це наша рідна Україна. Я був і залишусь таким, яким є. Буду і надалі проводити державну політику. Мене ніхто не змінить до кінця мого життя”, – цими словами закінчує розмову викладач.

“Мабуть, кожна людина в селі зіштовхнулась з тим, що була під дулом автомата”

Його колега, майстер виробничого навчання Катюжанського училища Марина Петрова теж весь час була в окупації та приглядала за навчальним закладом, доки тут понад місяць хазяйнували близько двох сотень кадировців, бурятів і штурмові групи російського ОМОНу.

Марина Петрова

Фото: Макс Требухов. Марина Петрова

В училищі був їхній адміністративний корпус, командування тут відпочивало ротаціями – тиждень через тиждень. У гуртожитку жили рядові солдати. Усі розповідали, що у війні винен наш президент, а вони прийшли з добром. Пропонували забрати в Росію й говорили, що це їхня земля. “Усі ми були налякані. Мабуть, кожна людина в селі зіштовхнулася з тим, що була під дулом автомата. Після кадировців заїхали буряти, вони вибивали двері, крали техніку та обладнання. Ніхто наше майно не зберігав. Вони напивалися, вмикали музику, відчували себе господарями. Вони жили в бруді. Проживали в їдальні, поруч два санвузли, але вони йшли до шеф-кухаря в кабінет, ставили пакетик у кутку й справляли туди природні потреби. У них не було розуміння, що санвузлами можна користуватися”, – розповідає пані Марина.

“Вони настільки недолугі, що залишили документальні свідчення проти себе”

Уже коли вони тікали звідси, додає жінка, то необережно ставились до своїх цінних речей і залишили викривальну документацію. Нею зараз займаються правоохоронні органи.

Вочевидь, це притаманний росіянам почерк, бо пригадуємо, як нам розповідали про величезну кількість доказів російської агресії проти України, що їх окупанти покинули в першій точці нашого маршруту – школі.

“Вони настільки недолугі, що залишили документальні свідчення проти себе: копії своїх військових квитків, контрактів, відмови від служби, поіменні списки з підписами та печатками, хто рядовий, а хто полковник”, – запевняє директор.

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Також заступниця директора з господарської роботи розповідала, що у щоденнику росіян була “маячня божевільних”: записи про те, якого числа окупанти зайшли в Україну, що їх підняли по тривозі начебто на навчання, що Київ візьмуть за три доби. Писали також свої фантазії про те, як війна закінчиться їхньою перемогою, і що буде далі.

От лише все сталося інакше. За словами пані Галини, росіяни, які базувались в школі, 31 березня о 4-й ранку швидко посхоплювались, кинули все й пішли геть. Вони так поспішали, що не встигли за своїм звичаєм замінувати село.

“На шкільному подвір’ї біля спортивного майданчика сідали гвинтокрили й забирали офіцерів. Також пакували “трупаків” з Гостомеля: навантажений «камаз» приїжджав, відкривався багажник – і вбитих вантажили до гвинтокрилів. Туди важку техніку тягнули на тягачах, а назад вона йшла своїм ходом. Коли росіяни тікали, то везли все: генератори, велосипеди, собачу будку, возик для гною, ковдри, подушки. У бронемашині між кабіною та кузовом наскладали килими. Згодом ми прочитали, що машина з килимами згоріла, і дуже сміялись. Без горя тоді теж не обійшлося. У сусідній Савинці стріляли у трьох дітей: 18-річну дівчинку вбили, а двох хлопців поранили. Одному чоловікові ноги прострелили, і він зійшов кров’ю. Наші хлопці зі Збройних сил України не обстрілювали село, бо розуміли, що тут 4,5 тисячі місцевого населення. А ці не встигли нас масово повбивати, бо швидко втікали. Вони заходили колонами по 350 одиниць на Київ, а коли виходили назад, то колони було по 30-50 одиниць. Наступного дня наші ЗСУ проїхали на танку – тут було радості й крику! З 19 квітня ми відновили дистанційне навчання. Ми й школу відбудуємо, усе зробимо. Головне, аби вони більше не приходили”, – каже пані Галина.

“Я взяв лом, вибив замок і сказав їм розбігатися заячими стежками”

Уже в селищі Димер на зворотній дорозі ми потрапили на територію малого металургійного підприємства, де був ще один російський штаб і знана серед місцевих катівня. Росіяни зайняли завод 24 лютого.

На території – розбиті, подекуди покриті іржею бойові та цивільні машини з маркуванням “V”. Тут воєнна поліція Міноборони Росії та повітряно-десантні війська РФ ремонтували техніку, бо раніше в цьому місці була велика ремонтна майстерня. В офісі сиділи працівники ФСБ. Робітники також розповіли, що в компресорній заводу, поруч із цехом, допитували від 15 до 30 полонених.

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

На стелі приміщення бачимо сліди від двох пострілів зі стрілецької зброї. На стінах – зарубки по днях щодо кількості утримуваних в полоні людей.

До нас підходить Владислав Жуков. Він працює на заводі 10 років. Весь час жив у вагоні при окупантах. Каже, спочатку прийняли його за свого через російське прізвище та російськомовність, далі не чіпали, бо багато знав, а потім не пристрелили при відході, мабуть, тому, що дуже поспішали.

Фото: Макс Требухов

Саме цей чоловік одного дня звільнив з полону 15 цивільних жителів. Попри те, що доступ до цехів йому був заборонений.

“Я бачив, як приводили полонених. Феесбешники спочатку їх допитували, а далі вели сюди. Потім допитували прямо тут, де ми стоїмо. Їх дуже били. Був навіть один чоловік з простреленою рукою. Але тут людей не вбивали. Останніх 15 людей я відпустив. Це сталося тоді, коли виїхали звідси дві командно-штабні машини росіян. На території нікого не було. Я побачив на дверях замок, спитав, чи є люди. Сказали, що є. Я взяв лом, вибив замок і сказав їм розбігатися, поки нікого немає. Серед них була літня жінка. Вони спитали, куди йти. Я порадив бігти заячими стежками. Не знаю, чи всі вибрались, але дехто вижив. Виявилося, що я їх випустив тоді, коли росіяни ще були в Димері. Коли вони дізнались, що полонених вже немає, то махнули рукою, позабирали акумулятори та готувались їхати звідси. Росіяни дуже поспішали, бо після того, як їхній склад з боєприпасами вибухнув, їм тут воювати не було чим”, – розповів пан Владислав.

Він пригадує, що було дуже багато битої техніки, яку росіяни намагались зібрати докупи після невтішних для них боїв з українськими військовими. Чоловік водить нас по території й беземоційно показує, де жили ремонтники, де були зв’язківці окупанта, де розміщувались працівники ФСБ.

“Чому мене не пристрелили при відході, я не знаю. Може, тому що вони вважали, що я “рускій”, хоч і родом з Туркменістану. На заводі давно працюю. Що з мене взяти? Роботяга, та й по всьому. Я все життя спілкуюсь російською мовою, живу в Україні з 1994 року й жодного нациста тут не бачив. Але в них своя пропаганда, хіба їм щось доведеш?” – міркує на прощання Владислав Жуков.

Фото: Макс Требухов

І додає, що окупанти в Димері мали штаб у сусідній будівлі – на території заводу з виробництва металопластикових систем “VIKNALAND”.

Ще здалеку ми помічаємо сліди від численних прильотів з артилерії – наші армійці вибивали противників. Заходимо всередину приміщення і відчуваємо лютий сморід. Урешті стають зрозумілими слова директора школи сусідньої Катюжанки, як це, коли “руським духом тхне”.

З небаченого раніше на місцях стоянок росіян – стоси газет “Красная Звезда” за 9 та 11 березня. У кабінеті їхнього командування на столі – український алкоголь, DVD-диски колись популярного в РФ низькосортного серіалу “Диверсант” та, вочевидь, зняті з місцевих жінок срібні каблучки. І на кожній пляшці, чашці, стакані – сліди від взяття відбитків для ідентифікації злочинців країни-агресора. Прийде час – і Україна знайде кожного злочинця.

Фото: Владислав Кузніченко

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Владислав Кузніченко

Фото: Владислав Кузніченко

Фото: Владислав Кузніченко

Фото: Владислав Кузніченко

Фото: Владислав Кузніченко

Фото: Макс Требухов

Фото: Владислав Кузніченко

Фото: Владислав Кузніченко

Фото: Макс Требухов

“Я вкрав російський бензовоз і віддав нашій 72-й бригаді”

Через кілька днів ми розшукали чоловіка, якого робітник заводу випустив з полону. Виявилось, пан Валентин потрапив у неволю, бо його здала сусідка – повідомила росіянам, що той нібито передавав ЗСУ координати позицій російських військових, коли возив гуманітарку через ворожий блокпост.

“За 700 метрів від хати мене пов’язали в полон, – каже співрозмовник. – А сусідка виїхала до Росії”.

пан Валентин

Фото: Катерина Петренко. пан Валентин

Розповідає, що росіяни зв’язали скотчем руки та замотали очі, випитували інформацію про атовців, розміщення зброї: “Мене дуже били два дні”. Ми зробили в полоні перекличку і так зрозуміли, що нас 25 людей. У полоні взагалі тримали ні за що. Одну жінку пов’язали за те, що в неї дитячого дрона знайшли в хаті. А батька з сином били кожного дня, бо вони мали броньовик. Росіяни думали, що ним перевозили зброю”.

“Але якби вони знали, що я зробив насправді, то розстріляли б одразу. Я вкрав російський бензовоз і віддав нашій 72-й бригаді. Це сталося ще тоді, коли росіяни підбирались до Димера і їх наші добряче обстрілювали, – додає пан Валентин. – До мене приїхала сусідка й каже: “У тебе ж колись був такий «урал», то поїхали, заберемо”. Я кажу: “Поїхали!” На її машині ми приїхали, я завів «урал» та й поїхав. Дизель зцідив і віддав трохи лікарні, будинку для літніх людей у Ясногородці, роздав усім, кому треба”.

Автор: Катерина Петренко:  LB.ua

Читайте также: