«Калаші» — позавчорашній день. Нам потрібна натівська стрілецька зброя»

Чому наших хлопців не відправляють на ротацію? Чому на передову посилають необстріляних хлопчиків? Де західна зброя, яка має рятувати? Люди, які перебувають далеко від війни, постійно повторюють ці запитання й нагнітають паніку, як і плач про “голих — босих — голодних в окопах”, який триває від 2014 року.

Про те, як самі бійці бачать ситуацію, журналісти видання ТЕКСТИ розмовляли з командиром розвідгрупи на псевдо Вірус. Вірус не розкриває свого імені, ми також вирішили приховати обличчя його та побратимів на фото.

24 лютого о 7 годині ранку він з побратимами з добровольчого батальйону був зарахований до 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Спочатку виконували завдання на півночі, у Київській області. Зараз капітан Вірус готує новобранців для нового батальйону, з якими доганятимуть свою бригаду на сході.

“За 20 днів можна вивчити непоганого стрільця”

– Пане капітане, вам не здається, що 21 день підготовки – це надто мало, щоб виховати хорошого солдата?

– За 20 днів можна вивчити непоганого стрільця з навичками інженерної справи. Тобто навчити закопуватися та стріляти в потрібному напрямку.

У військо зараз приходять вмотивовані люди, які знають, чого хочуть, – це величезний потенціал. Вишколи бувають різними: від 7 до 20 днів. Залежить від особи та попереднього досвіду добровольця.

Ми тренуємо максимально ретельно. Інструктори працюють у режимі 24/7, а часу та інструкторів усе одно бракує. Буває, що підготовка підрозділу лягає на їхніх прямих командирів. Я не скажу, що це проблема, але це додаткове навантаження.

Звісно, найефективнішими є війська спеціального призначення, так звані ССО (Сили спеціальних операцій України – авт.) і десантно-штурмові війська. Вони найбільш навчені. Але піхота – сіль землі. Вони закопуються, вгризаються в ґрунт, тримають оборону та захищають важку техніку.

“Наш підрозділ озброєний на 5 з 10”

– A що скажете про вашу зброю?

– Зброя — важливий компонент, якого нам дуже не вистачає.

— Зараз на полі бою в Україні використовують сучаснішу й ефективнішу західну зброю, особливо далекобійну артилерію. У вас така є?

– Західної зброї в нашому підрозділі поки що немає. Усе найкраще насамперед іде на фронт. Ми тренуємося на значно старішому обладнанні. Сподіваюся, краща зброя наздожене нас дорогою на передову.

– Як ви оцінюєте озброєння вашого підрозділу за 10-бальною шкалою?

– Наш підрозділ озброєний на 5 з 10.

– Чому так?

– Зміни в озброєнні відбуваються, але не так швидко, як нам хотілося б. Моя військова кар’єра почалась у серпні 2014 року, а у 2016-му наш батальйон розформували. Далі я знав про армію, як усі, тільки з новин. Зараз, коли знову опинився тут, то, делікатно кажучи, неприємно здивований рівнем нашої армії. Не все так добре, як розхвалювали. Є проблеми з усім: з оснащенням, постачанням, бронею, особистою зброєю.

Форму нам справді видають, індивідуальний захист також. Наш особовий склад цим оснащений на 100%, і навіть є запас. Іноді логістика кульгає, не вистачає якихось розмірів, але це нормально, це дрібниці. Я, як людина вмотивована, можу воювати навіть у джинсах і светрі. Однак мушу мати добру зброю.

“З натівською зброєю кожен стає влучним стрільцем”

Захід допомагає нам, бо має вже готову техніку. Але Україна теж могла б повернути свої потужності у військово-промисловому комплексі. Зразки нашої зброї непогані. Ті самі “Стугни”, “Корсари”, “Верба”, гаубиця “Богдана” під натівський снаряд – це дуже хороше озброєння для нашого театру воєнних дій. Де вони? (Завод на якому виробляли систему наведення для “Стугни” й “Корсара”, був в Ізюмі, нині його зруйновано — ред.).

– У ЗСУ начебто багато стрілецької зброї.

– Так, у нас багато автоматів Калашнікова часів після Другої світової війни. Я цікавлюся військовою справою. Ця стрілецька зброя дуже далека від натівських зразків. Це не вчорашній, а позавчорашній день. Зброя Україні потрібна дуже.

У мене була рота — майже 90 осіб. Даєш стріляти з автомата Калашнікова чи іншої совєтської зброї, результати посередні: на трієчку за п’ятибальною шкалою. Даєш хорошу зброю натівського зразка чи навіть наш Форт-221 – кожен стає влучним стрільцем і снайпером. А це багато на що впливає: на боєздатність, на бойовий дух, на витрату набоїв.

– Є міф, що автомат Калашнікова – надійний, а натівська стрілецька зброя надто делікатна.

– Це якраз міф, що “Калаш” такий чудовий. За кожною зброєю треба слідкувати, чистити. Я маю досвід з сучасними зразками зброї, тому скажу, що зброя натівських зразків, навіть та, яку продають як мисливську, виграє в АК. Автомат Калашнікова — дуже застаріла розробка, а тактико-технічні характеристики, які там закладено, далекі від правди.

Було б добре, якби країни-друзі змогли помогти нам також із персональною стрілецькою зброєю та набоями. Витрати набоїв дуже великі.

– Наскільки?

– Залежить від ситуації на полі бою та навченості стрілецькій справі. Я особисто вистрілюю небагато – бо вчився і тренувався стрільбі. Водночас ношу на собі, м’яко кажучи, чимало амуніції.

– Скільки саме?

– Вісім магазинів і всі підсумки набито набоями. Це від 27 кг до 35 кг без власне автомата й без води. Продуктів на завдання ми не беремо, максимум — шоколад або енергетичні батончики.

Згідно з нормами, на одного бійця на вихід іде 4 магазини по 30 набоїв плюс у планках ще 60 набоїв. Разом 180 набоїв. В інтенсивному бою цього вистачає на кілька хвилин вогню. Зараз у гарячих точках боєкомплекту йде дуже багато. На одного бійця на добу йде цинк патронів — 1200 штук.

– Ваш підрозділ розвідки, здавалося б, мав би мати все найкраще.

– Певна річ, розвідувальний підрозділ має свою специфіку. У нас інше оснащення. Те, що хтось вважає дорогими забаганками, цяцьками – приціли, прилади нічного бачення, тепловізори, спеціальні окуляри, біноклі – для нас життєво необхідні речі. І тут я до землі вклоняюся волонтерам. У мене та моїх хлопців є все. Сьогодні ми також отримали кілька вкрай необхідних коліматорних прицілів (дає змогу користувачеві бачити прицільну цятку, яка наводиться на ціль — ред). І це не прикраси для зброї, а те, що значно покращує її ефективність.

Загалом дуже важливо не нехтувати, здавалося б, дрібними речами: мати другий комплект одягу, шкарпетки, правильну білизну, хорошу складну лопатку, добрий ніж… Це потрібно для виживання й виконання завдання. І це ми маємо завдяки волонтерам.

З приємностей — нам можна носити патріотичні майки. Волонтери нам привозять і це. Наче дрібнички, однак бадьорять і додають настрою.

“Заводить, коли чуємо запах пороху”

– А що надихає до бою?

– Наші всі вмотивовані та рвуться в бій. Заводить, коли чуємо запах пороху. Чи є страх? Страх є в усіх. У екстремальних умовах з людей виходить різне: і лайно, й прекрасне. Допомагають жарти та прості речі: розкласти вогонь, нагріти банку тушонки. Підтримуємо один одного десь жартом, десь іронією. Матюків у нас немає. Алкоголю теж немає й близько. Колектив рівняється на командира.

– Як часто вам вдається сходити з вогневих позицій на відпочинок?

– Нам, розвідці, – після виконання завдання. Ми можемо мати кілька днів перепочинку перед новим завданням. Піхота й десант працюють постійно. Багато залежить від командирів підрозділів. Можна, наприклад, потримати взвод два-три тижні в окопах і зробити ротацію. Але це також дуже залежить від обстановки на конкретному відрізку фронту, злагодженості підрозділів і командування. На Київщині, коли була гаряча фаза, ніхто не мав жодних ротацій – працювали всі.

Вишкіл у підрозділі

– Чи правда, що деякі підрозділи відмовляються виходити на позиції, бо, наприклад, відомо, що певні позиції пристріляні?

– У регулярній армії такого немає. Принаймні я не знаю жодного випадку. Наказ — це наказ. Може, трапляються випадки з теробороною (це теж підрозділи ЗСУ — ред), яка готувалася захищати свій регіон і ментально не була готовою опинитися на передовій.

Росіян не можна недооцінювати, їм не можна вірити

– Як розвідка, ви, мабуть, бачите ворога ближче, ніж інші. Який він?

– Російські солдати дуже різні. Є спеціально підготовлені, а є не дуже вмотивовані. Цю армію не варто недооцінювати. Їм не можна вірити, особливо командирам. Росіяни добре знають, з ким вони воюють. Бої між нами бувають на дистанції 40 м. Вони також добре знають, куди ціляться, коли стріляють по цивільних. Українська армія ніколи не стоїть у населених пунктах, ми завжди закопуємося попереду, у лісочках, якомога далі, не по прямій. Росіяни свідомо сіють терор і нищать населені пункти.

– Вам вдається відстежувати новини?

– Коли є вільна хвилина, то й командири, й солдати відстежують новини та загальну інформаційну ситуацію. Дуже допомагають офіційні телеграм-канали: Генштабу, ГУР, Сухопутних військ. Завдяки старлінкам є інтернет. Але де гаряче, там і мобільного зв’язку немає.

– Як часто спілкуєтеся з родиною?

– Зараз намагаюся щодня. Додзвонитися хоча б на секунду й побажати доброго ранку. Дружина запевняє, що цього достатньо.

– Розповідаєте про реальний стан справ чи запевняєте, що все добре?

– … переважно “все добре”.

“Купила б чоловіку добру зброю, якби це було можливо”

До речі, нам теж вдалося поспілкуватися з дружиною капітана Віруса. В Олени сяють очі, коли вона розповідає про чоловіка. Подружжя 27 років разом, має дітей та онуків. Олена запевняє, що підтримує чоловіка в усіх починаннях: мотоцикли, лижі, кожен екстрим. Війна не стала винятком.

— Чи знаєте, чим займається ваш чоловік на війні?

— Добре уявляю. Була на його тренуваннях. Хотіла поїхати дуже-дуже. Навчалася маскуванню та стрільбі. Тож розумію потреби його підрозділу.

— То ви і є тими магічними волонтерами, які все можуть дістати?

— (сміється). Усього вчимося в інтернеті. Постійно шукаємо необхідне на фронт. Як тільки чоловік каже, що щось потрібно, — намагаємося якнайшвидше придбати. Спочатку були лопати, потім аптечки, згодом ліки. Бронежилети, каски, пластини – це все ми. Купили тепловізор у Німеччині, прилад нічного бачення, який чіпляється на шолом, приціли.

Він каже: треба знайти тактичну білизну. Ми – ого, навіть така буває? Виявляється є, і ми знайшли. Купуємо одразу на всю його групу. У 2014 році робили так само. Допомагають друзі з Німеччини, Італії, Британії.

Якби реально було купити добру зброю, продала б наш улюблений гоночний “Сузукі” й купила б. Щоб тільки швидше перемогли і щоб чоловік повернувся додому.

“Ми повернемо свої території. Я це знаю точно”

Про перемогу ми запитали в капітана Віруса:

– Як вважаєте, яким буде завершення війни?

– Я ще з АТО повернувся з твердим переконанням, що мирного порозуміння між нами та росіянами не буде. Війна визрівала всі ці роки. Так, ми повернемо собі наші території. Вийдемо на державні кордони України. Я не просто в це вірю, а точно знаю.

Під час активної фази бойових дій емоції і запал кажуть дійти до Москви і спалити її. І тут я висловлю свою думку на спокійну голову: єдиний спосіб здобути спокій у Європі та світі — це розвалити Росію.

Щупальця КГБ є по всьому світі. Росія починає війни, де їй заманеться. Здолати цю імперію зла можна тільки спільними зусиллями: через політичні обмеження, крах російської економіки, посиленням її внутрішніх протиріч — і аж до розпаду системи.

Автор: Олена Бондаренко; ТЕКСТИ