Мешканка Маріуполя провела три місяці за ґратами у Оленівці: крики, гімн Росії, побиття і пекло

Раніше там була виправна колонія, яку в 2010-му законсервували. “Військові [ДНР] її ніби розконсервували, просто позривали замки, – пояснює Ворошева. – Перше, що впало в очі, [точніше] не в очі, – це сморід і холод. Це абсолютно непридатні навіть для короткочасного перебування там приміщення”.

Мешканка Маріуполя Ганна Ворошева провела у полоні в Оленівці три місяці й звільнилася з колонії на початку липня, за три тижні до вибуху. За чотири дні до удару, в якому Україна і Захід з одного боку, а Росія з іншого звинувачують один одного, жінка розповіла ВВС про те, що їй довелося пережити.

Її розповідь допомагає відновити картину того, у яких умовах в Оленівці утримують полонених.

• Волонтер розповів про те як окупанти знущаються з полонених в Оленівській колонії: Найбільше діставалося військовим з «Азову»

Маріуполь: туди і назад

До вторгнення Росії в Україну 45-річна Ганна Ворошева працювала флористом і аеродизайнером – оформлювачем свят. Вона мала власний бізнес, зокрема, магазин повітряних кульок у центрі Маріуполя площею 140 квадратних метрів та бутафорську майстерню. Останнє замовлення Ворошева видала у своєму магазині увечері 24 лютого.

За кілька днів Ворошева приєдналася до волонтерів у маріупольському центрі “Халабуда”. “Власники продуктових магазинів привозили продукти, власники взуттєвих – взуття, аптеки привозили ліки, тому що розуміли, що це все або розмародерять, або люди на тлі небезпеки будуть все безладно брати в необмежених кількостях, тому вони усвідомлено вивозили свої товари, звозили у хаб, і організація волонтерів допомагала, щоб це безплатно отримали люди якось організовано”, – каже жінка.

Як згадує Ворошева, ситуація у Маріуполі погіршувалась швидше, ніж мозок встигав до цього адаптуватися. Світло зникло у перші ж дні після вторгнення, і майже відразу за ним у різних частинах міста зник газ.

“Закостеніла свідомість входить у такий транс, що у голові навіть думки не було, що все, це кінець. Усі чекали, що просто зараз щось хтось відремонтує. Дуже було ілюзорне уявлення про усі ці жахіття”.

У ніч з 1 на 2 березня зникли залишки зв’язку в центрі міста. Багато хто, згадує Ворошева, тільки тоді усвідомив, що не знає напам’ять жодного номера телефону своїх родичів. Сама вона в останні години зв’язку телефонувала дорослій доньці, яка була в Харкові у бомбосховищі, й давала їй інструкції, як вибиратися із зони бойових дій.

“Ще ми домовлялися, що з собою треба мати чорний маркер, і якщо ти розумієш, що прийдеш у дуже небезпечне місце, то треба на своєму тілі написати ім’я, прізвище, свої дані, щоб якщо буде тіло, його могли упізнати”.

Незабаром весь Маріуполь почав шукати дрова – на багаттях готували їжу. “Але всі знову стикаються з тим, що у звичайній міській родині у 2022 році ніхто не тримає пилку, якою можна спиляти дерево. Такого немає в побуті. Фен є, пральна машина є, а пилки немає. І пилки доводилось добувати, ними ділилися між дворами”.

• Розслідування CNN довело причетність Росії до вбивства українських полонених в Оленівці

“Але це зима і холод, дерево вологе, дерево не горить, і всі, навіть найстриманіші, найінтелігентніші люди розуміють, що без того, щоб витягнути сухе обладнання з магазинів і розібрати його, ми не виживемо. Усі йдуть на це. Діляться на групи за обов’язками: хтось шукає дрова, жінки готують їжу, ще жінки дивляться за дітьми, щоб правильно і швидко реагувати на звук гармат, що наближаються”.

18 березня Ганні Ворошевій з групою цивільних вдалося виїхати кількома автомобілями з Маріуполя до Запоріжжя.

“Дорогою ми зустріли, не знаю, 50-60 блокпостів, людей у різній формі, абсолютно різних національностей – це були росіяни, це були на вигляд буряти, якісь ще народи з півночі. Всі ці люди говорили дивні фрази про те, що вони вісім років сидять у підвалах. Ми, звичайно, приховували свої почуття, але це нас і обурювало, і веселило, тому що люди абсолютно не орієнтувалися в історії моменту, вони навіть не розуміли, на якій території вони перебувають, і що там, де вони стоять, взагалі не було жодних дій ніколи”.

Майже одразу Ворошева вирішила зібрати гуманітарну допомогу і їхати назад до Маріуполя – за її словами, вона не могла не думати про те, що в місті залишалися ще тисячі людей, зокрема, тих, яких вона знала особисто, та які сподівалися на допомогу.

“Як жити й сказати, що я доїхала, а ви розбирайтесь, як хочете? – пояснює вона. – Однозначно було рішення серця, сумління це організовувати”.

“Друзі-іноземці кричали мені у вотсапі: “Чекай, цим має займатися держава, куди ти їдеш?”

Італійці скидали дані міжнародного центру допомоги. Англійці казали: “Цим мають займатися чоловіки, куди ти їдеш?” Не дивувалися лише дівчата, які знали мій характер”.

Ворошева з напарником завантажили у мікроавтобус харчі, ліки і засоби гігієни. Намалювали на транспорті величезні рожеві серця, щоб наголосити на мирному характері вантажу, і 26 березня вирушили назад до Маріуполя.

На блокпосту в Нікольському – це селище за 20 кілометрів від Маріуполя, що перейшло під контроль “ДНР” за кілька тижнів до цього – волонтерів зупинили військові “ДНР”, опитали, оглянули вантаж і дозволили в’їзд. Там вантаж розподіляли й розвозили вже на легкових автівках у різні райони міста, куди дозволяли дістатись бойові дії.

Наступного дня, 27 березня, волонтерам потрібно було знову перетнути блокпост у Нікольському, і в цей момент їх затримали.

“Близько двадцяти людей з автоматами, одягнені як військові, у зелену форму. Вони представлялися військовими силами “Донецької народної республіки”. Наказали вийти з автомобіля, надати документи. Але коли один з них підійшов до багажника автівки й побачив там запаси палива та ліки, він сказав: “О! Волонтери! Йдіть сюди! Є розмова”.

У Ворошевої забрали телефон і паролі для входу в систему. Військовий відкрив банківський додаток й побачив пожертвування, зокрема, від іноземних громадян.

• Червоний Хрест заявив, що не гарантував безпеку українських полонених з Маріуполя

“Волонтери для них були людьми, які на цьому заробляють. Волонтери були людьми, які заважали. Вперше в житті я почула це слово у такому агресивному виконанні, що зрозуміла: треба добре подумати, чи вживати це слово взагалі – “волонтер”. Реакція була “О, знайшлися ще мені терористи”. Ось це словосполучення “волонтер-терорист” лунало кілька разів за всю цю історію”.

Наступні кілька діб Ворошеву перевозили з допиту на допит. На одному з них, в УБОЗі, вона вперше почула слово “полонені”.

“Сказали: це хто? Їм відповіли: це полонені. Коли я почула це слово, звичайно, було дуже страшно. Ми в XXI столітті живемо. Які полонені? Які пірати? Яка війна? Це мозок відмовлявся сприймати”.

Спочатку Ворошева потрапила у донецькому УБОЗі до слідчої, яка вирішила, що ту незаконно затримали і її потрібно відпустити. Але в останню хвилину втрутилися якісь чоловіки у цивільному – про них сказали, що вони з розвідки – і наказали готувати документи про адміністративне затримання на 30 діб.

Жодних обвинувачень Ворошевій не висували, копію протоколу про затримання не видали. Слідча дозволила зателефонувати дочці, а потім Ворошеву та ще п’ять чи шість жінок залишили ночувати на поверсі на стільцях.

“Вночі нам слідча винесла трохи печива, дала відріз вафельної тканини, який надалі слугував мені рушником, і сказала: “Якщо вам будуть казати спускатися вниз, вам туди не треба. Скажіть, що я, назвала своє прізвище і ім’я, й сказала, щоб ви були тут, бо там унизу, там пекло”, – переказує Ворошева.

“Коли тобі таке говорить працівник цієї структури, який сам те, що відбувається в його структурі, називає пеклом, розумієш, що паралельно відбуваються дуже страшні речі”.

1 квітня Ворошеву привезли в ізолятор тимчасового тримання, де вона добу провела в одній камері з українським парамедиком Юлією Паєвською, відомою як Тайра, – її затримали російські військові на виїзді з Маріуполя в середині березня.

“Вона мене зорієнтувала, що на мене може чекати попереду, які правила, що можуть запитувати, як правильно поводитись так, щоб орієнтуватися в цих обставинах абсурду і відсутності логіки”. Наступного дня Ворошеву перевезли до Оленівки.

• Массовое убийство и пытки украинских военнопленных – еще одно военное преступление путинской армии

Оленівка

У ДІЗО Оленівки Ворошеву та ще п’ять жінок розмістили у крихітній камері розміром 2,5 на 3 метри. Половину займали два дерев’яні лежаки, на другій половині, площею метр на метр, стояв металевий приварений до підлоги столик і лавка.

Місця не вистачало: “Дві дівчини спали на верхній полиці, а решта четверо складали якісь речі під ноги і спали впоперек”. Іноді Ворошева спала, сидячи на крижаному металевому столику, бо була найтепліше одягнена.

При цьому, за словами Ганни, ситуація у чоловічих камерах була ще гірша: у чотиримісній камері перебували до 20 людей, а у восьмимісних – до 55.

“Чоловіки там, де було 55 людей, не те, що спали по черзі, а сиділи по черзі. У туалет там був ланцюжок із людей. Грубо кажучи, ти закінчив цикл і можеш знову ставати в цю чергу, щоб до другого циклу фізіологічного потрапити до цього місця”.

Каналізація в колонії була влаштована за системою зливної ями і не була розрахована на таку кількість полонених.

“У цьому ДІЗО, якщо перерахувати номінальну кількість ліжок, 100-115 людей максимум мало бути, а було 700-800. Не було ні кількості води, необхідної для зливу, ні очищення цієї каналізаційної ями. Вона просто переповнилася, і іноді ця жижа на рівні сім сантиметрів [підіймалася], весь перший поверх був у фекаліях. Виганяли засуджених, які тросами металевими пробивали, відрами вичерпували. Ганчірками слугував одяг, який треба було пожертвувати на це”. Ситуація повторювалася неодноразово.

Камера, куди помістили Ворошеву, була на першому поверсі, і на першому ж поверсі приймали новеньких.

“Абсолютно кожен етап, кожна група чоловіків зазнавали побиття. Це перетворювалося на какофонію нескінченних дзвонів, гавкання собак, криків конвоїрів, благань про допомогу, криків побитих, прохань дати води. Стукали, лупцювали в камеру, кричали “Дайте води”, на що матюками отримували відповіді. Іноді виводили по кілька людей, били і закидали назад для того, щоб іншим не кортіло обурюватися”.

Про побиття полонених чоловіків говорять всі, хто звільнився з Оленівки. Волонтер Віталій Ситников, як і Ворошева, затриманий 27 березня, розповідав виданню “Служба підтримки”: “У ДІЗО ми сиділи на поверсі з військовими, там рідко бувало так, щоби когось цілий день не гасили жорстко”.

За його свідченнями, боєць батальйону “Азов” із сусідньої камери, ймовірно, після трьох днів безперервного побиття помер.

Ще один волонтер, Станіслав Глушков, на пресконференції після звільнення також згадував систематичні побиття військовополонених: “Це були тортури, важчі за ті, що застосовували до нас. І ми нічого не могли зробити”.

За словами Ворошевої, побиття відбувалися непублічно, але з побаченого їй було зрозуміло, що відбувається: “Бачиш, що людину ведуть у кінець коридору, потім кроки зупиняються і починаються шум, побиття і крики. [Чоловіків] виводили, змушували присідати, і один за одним навприсядки вони прямували в кінець коридору, назад повинні були повертатися в такому ж вигляді, але іноді люди поверталися навкарачки”.

Якось Ворошева через вікно-“годівницю” у дверях камери крадькома бачила, як знесилений чоловік не витримував на зворотному шляху і падав на руки, але його знову і знову змушували рухатися ланцюжком.

Як пояснює Ворошева, били не лише полонених із батальйону “Азов”, яких в середині травня привезли в колонію, а в принципі всіх чоловіків.

Вранці полонених примушували співати гімн Росії. “Чоловіків виводили – якусь камеру, примушували співати саме їх. Не підкоритися було не можна, тому що це – побиття, і вся камера покарана. Камеру могли [залишити] без води, камеру ігнорували”.

“Що ще було жахливим? Був безперервний дзвін. Можна це порівняти з дверним таким потужним-потужним дзвінком. Коли відчиняються двері [колонії], розмикається електрична мережа, і до моменту, поки вона не вимкнеться, дзвонить постійно цей дзвінок”.

• «Вигідні» заручники: чому Росія не хоче повертати українських військових медиків

“Двадцять чотири [години] на сім [днів на тиждень] прибували люди, туди-сюди сновигають охоронці й працівники колонії, холод, вітер – ніби на вулиці в кам’яній кибитці сидиш. І все це ще й дзвенить. І коли 24/7 горить лампочка, до цього теж потрібно звикати”.

На запитання, що допомагало триматися психологічно, Ворошева відповідає так: “Ну, спочатку, ви знаєте, напевно, допомагало те, що ми виїхали з Маріуполя. І допомагала думка, що дочка жива. І я поки ще жива, я вижила там під усіма цими обстрілами, тобто я повинна це витримати і не зламатися. І була така внутрішня злість. Я – українка, і мій характер, моя нація, наші жінки, вони відрізняються, ми силою духу дуже пишаємося. І я не збиралася давати слабину”.

Ще, згадує Ворошева, триматися допомагала зайнятість: “Ми напрошувалися на роботу. Ми просили, щоб нас пустили чистити картоплю. І це була окрема кімната, в якій ми могли чистити 10-12 мішків картоплі, 50 кілограмів. Але це був час поза камерою, і для психіки, для підтримки себе в адекватному стані було важливо виходити з камери під будь-яким приводом, щоб не бачити ґрат, щоб бачити вікно, щоб мати ілюзію пересування й ілюзію свободи спілкування”.

Умови для жінок

У корпусі ДІЗО довго були лише шість жінок разом з Ворошевою, однак пізніше вона дізналася, що у бараку занедбаної санітарної частини тримали ще 21 працівницю поліції. Їх, за даними Ворошевої, відпустили через 30 діб адміністративного арешту.

Пізніше до Оленівки привезли 44 жінки-військовослужбовиці, яких захопили при спробі вийти з маріупольського заводу “Азовмаш” та комбінату ім. Ілліча. За кілька днів більшість з них відвезли далі за етапом.

Усього, за оцінкою Ворошевої, в Оленівці часом перебували у полоні до ста жінок: “Одних привозили, інших відвозили. Але прокладок за весь час жодного разу не видали”.

Її сусідками по камерах були жінки-військовослужбовиці, колишні працівниці української поліції, військова медсестра на другому триместрі вагітності й навіть звичайна мешканка “ДНР” з психічним розладом.

Жінок, зокрема військових, не били. “Нам навіть не натякали, не загрожували побиттям. Нам було страшно в загальній ситуації, але страху фізичної розправи не було взагалі, [до нас ставилися] значно лояльніше. Ми розуміли, що з нами все гаразд просто тому, що ми жінки”.

Крім того, як уточнює Ворошева: “Не було навіть натяку на сексуальне [насильство], навіть жодних жартів”.

При цьому проблемою була повна відсутність гігієнічних засобів. Одного дня, коли Ворошеву викликали до штабу підписати документи про подовження її затримання після закінчення 30 діб, її попросили власноруч написати “Претензій до колонії не маю” і розписатися.

• Навіщо російські загарбники беруть у полон наркозалежних в окупованих містах

“Тут мене прорвало, і я почала у підвищеному тоні вже спілкуватися. Ви взагалі що? Про що ви взагалі думаєте? Як ви збираєтесь утримувати жінок? Душу немає. Води не вистачає. Їжа, як для собак. Дайте хоча б прокладки. Просто хоча б прокладки, тому що третій цикл без засобів гігієни – спробуйте це зробити зі своєю дружиною”.

Як пояснює Ганна, це був єдиний момент, коли вона змогла виплеснути накопичене обурення: “Я розуміла, що удавати із себе тиху покірну жінку не має жодного сенсу, від цього нічого не змінюється”. За її словами, хоробрості їй надавало те, що вона говорила від імені всіх жінок у в’язниці.

Під час слів про те, що жінок не водять у душ, розповідає Ворошева, “піднявся молодший працівник, ніби захищаючи своє керівництво від нападок божевільної, і каже: “Душу немає, попісяй собі в долоні. Ось це якраз тепла вода”.

“Я подивилася: чоловік років тридцяти, я старша за нього вполовину. Я кажу: “Ну, напевно, у тебе вдома з жартів твоїх не сміються. Отож, щоб ти знав, взагалі несмішно. У вас є душ? Викупайте жінок”.

Як згадує Ворошева, співрозмовника це зачепило, і він підвівся: “Я злякалася, але дивлюся, що керівництво стоїть і не обриває ні мене, ні його. Значить, якось так можна. Ну, трохи можна. Ось він підійшов до мене і, знаєте, як сценка у дворі. Він каже: “У нас немає душу”. – “Я знаю, що є у вас душ”. – “Немає душу!” – “Є душ! Конвоїри, ваші хлопці ходять”.

Перепалку почув ще один військовий. За контекстом Ворошева зрозуміла, що він був з Росії. “Він почув цю перепалку і каже: “Вас що, серйозно не купали жодного разу?” – “Ні”. – “Ну, ви ж баби”. Я кажу: “Ну так, баби”.

“І ось він зайшов і наказав. Тоді я зрозуміла, що ця сторона тій стороні [може] давати накази. Він наказав конвоїрам ДІЗО, щоб мене відвели у душ. 29 квітня був мій перший душ з початку цієї дикої подорожі. Крижана вода, але вона видалася чудовою”.

• Херсонські «Бучі»: і забирали машини, і ґвалтували дівчат, і розстрілювали. Історія евакуації людини

Звільнення

Статус волонтерів у Оленівці, пояснює Ганна Ворошева, весь цей час залишався невизначеним: їх не додавали до списків на обмін, оскільки вони не вважалися військовополоненими, і при цьому проти них не висували обвинувачень.

Ворошеву викликали на допит один раз. “Була людина у балаклаві, яка не збиралася представлятися. Я запитала: хто ви, він мені сказав, що Слідчий комітет Російської Федерації. Я почала запитувати, за що мене затримали, чому я тут так довго, чому мені ніхто нічого не пояснює”. Він каже: “Ці запитання не до мене. Це до тих, хто вас затримав”.

Чоловік у балаклаві запитував у Ворошевої, чи знала вона когось із бійців “Азова” та чи має свідчення “про причетність батальйону “Азов” до погромів у місті, до військових дій”, розповідає вона.

“Я нікого не знала, і нікого серед моїх знайомих [звідти] не було. Скажімо так, мої подруги навіть не зустрічалися з хлопцями з батальйону. Але на що він розраховував? Навіть якби я й знала…”

Коли Ворошевій дали підписати протокол, вона звернула увагу, що там не лише не вказані причини її затримання, а й стоять неправильні дати. “Це не має значення взагалі, ви можете навіть не підписувати”, – відповів їй чоловік у балаклаві.

Більше жодних допитів та слідчих дій щодо Ворошевої не проводили.

Звільнення стало несподіванкою – одного ранку, 4 липня, Ворошева почула, що на другий поверх піднялися конвоїри і почали називати “прізвища з речами на вихід”.

“Я ці прізвища знала напам’ять. Це були прізвища волонтерів, я розуміла, що їх звільняють, і в цьому списку могла бути і я”.

Загалом того дня з Оленівки звільнили 22 волонтери. Ворошевій повернули її документи в УБОЗі у Донецьку, видали фільтраційний квиток [дозвіл залишити територію “ДНР”] та папір про відмову у порушенні проти неї кримінальної справи за статтею про тероризм.

При цьому у документі йшлося, що затримали її 6 червня і вже 14-го ухвалили відмову. “Тобто вони мали вже розпорядження прокуратури [мене відпустити], і за розпорядженням своєї ж прокуратури колонія не випускала”, – пояснює Ворошева.

“Перше, що ми запитали [коли вдалося виїхати з території самопроголошеної “ДНР”], – згадує Ворошева, – “Київ, Київ, наш? Київ цілий?” – “Так-так, так”. – “Ура!”

На момент звільнення Ворошевої на початку липня в Оленівці, за її даними, залишалося близько двох тисяч людей.