Репортаж із табору полонених російських окупантів: На утримання кожного з них щомісяця витрачається до 10 тисяч гривень
Всі ці люди прибули до України, щоб грабувати та вбивати українців, руйнувати наші будинки, ґвалтувати наших жінок та красти наших дітей. Але тут це вже не “друга армія світу”. Ба більше, це взагалі не армія. Це натовп похмурих та дуже слухняних чоловіків різного віку, одягнених у однакові сині роби.
Серед них є як слов’яни, так і жителі “національних республік” Росії; Якутії, Туви, Далекого Сходу, Сахаліну, Санкт-Петербурга та Пскова; православні та мусульмани; зеки з російських виправних колоній та прості мобілізовані. Все це російські військовополонені, які перебувають у спеціальному таборі десь на заході нашої країни. З умовами їхнього утримання познайомили журналісти видання “Апостроф“.
До широкомасштабного російського вторгнення цей табір був установою, в якій перебували засуджені, котрі вчинили нетяжкі злочини. Проте, як розповів представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко, після початку великої війни українських в’язнів перевезли до інших місць позбавлення волі, а колонію перепрофілювали для утримання полонених росіян. Персонал табору – це співробітники Держдепартаменту з питань виконання покарань, які пройшли спеціальну юридичну підготовку, пов’язану з вивченням нормативних актів щодо дотримання прав військовополонених.
До речі, Женевську конвенцію тут свято шанують. На стінах деяких будівель табору висять щити з витягами з міжнародних документів (російською мовою – так, щоб міг прочитати кожен із тутешніх “сидельців”), у яких розписуються права військовополонених – на що вони можуть розраховувати та чого з ними не можна робити. За словами Петра Яценка, деякі представники ПВК “Вагнер”, яких рекрутували з російських виправних колоній та обміняли напередодні заколоту Пригожина, називали умови в Україні “туристичною поїздкою”.
Скільки тут військовополонених – ніхто не каже. Як зазначив Петро Яценко – “достатньо”. Кажуть, є ще один схожий табір також десь західніше Києва. Сюди на захід України полонених привозять порціями – по 20, 30, 50 осіб із різних ділянок фронту. Деякі з них чекають обміну кілька місяців, а деякі сидять тут уже набагато більше року.
Спочатку кожен новоприбулий проходить первинний огляд. Як мінімум для того, щоб зрозуміти їхній фізичний стан. Поранених, до речі, чимало. Походивши територією табору, я побачив росіян з ампутованими кінцівками, на візках, на милицях, з осколковими пораненнями та наслідками обморожень. Таких тут поміщають у стаціонар.
Під час первинного огляду у полонених забирають їхню військову форму, прають її, дезінфікують та зберігають у спеціальному приміщенні у мішках. На кожному мішку – ім’я та прізвище власника. Своє майно він отримає назад, коли вийде звідси після обміну. А поки що йому видають ту саму синю робу, взуття, предмети особистої гігієни, деякий інший одяг та поміщають у двотижневий карантин.
Карантин – це не медична ізоляція, просто з полоненим спілкуються психологи, аби зрозуміти, чого від нього чекати та які роботи він здатний виконувати. Народ тут, як йшлося вище, непростий. Були “вагнерівці”, є екс-зеки зі “Шторм Z”, які відбували покарання за тяжкі злочини, скоєні на території РФ. А раптом хлопець агресивний та потребує особливої уваги. До речі, деякі персонажі з російських таборів намагалися тут встановити звичні їм тюремні порядки, але місцевий персонал ці наміри швидко припинив.
Пройшовши периметр, я побачив будівлю з великою картою України в межах 1991 року – дуже правильне нагадування, а також коридор для шикувань – не менш повчальне місце. Тут військовополонених шикують у колони та відправляють на роботи, а також на сніданок, обід та вечерю. Цей коридор примітний тим, що одна з його сторін прикрашена портретами різних українських гетьманів, а інша – портретами політичних діячів новітньої історії України, включаючи Степана Бандеру, Романа Шухевича та Євгена Коновальця.
Втім, деяких персонажів навіть “перевзувати” безглуздо. Російська пропаганда заварила у їхніх мізках настільки круту кашу, що, дивлячись на портрет Степана Бандери, вони стверджували, що перед ними – молодий Володимир Путін.
Життя військовополонених у таборі підпорядковане чіткому розкладу. Підйом завжди о 6 ранку, відбій – завжди о 22.00. Всі повинні мати безперервний сон, який, втім, може бути перерваний повітряною тривогою, наприклад, через масовану нічну ракетну атаку. Тоді військовополонених необхідно відвести до бомбосховища – такими є вимоги безпеки.
Те саме треба зробити, якщо тривога оголошується через польоти МіГ-31. Наш візит тривогами не переривався, але офіцери персоналу табору розповідали, що в цих випадках колони полонених масово спускаються до сховища. Поранені шкутильгають на милицях, котяться в інвалідних візках, декого, хто не здатен пересуватися самостійно, несуть на ношах його ж товариші. Дивне видовище. Причина виникнення цих повітряних тривог росіянами сприймається дуже своєрідно. “Хоч би вже по нас одного разу влучили”, – кажуть деякі з них.
Розклад будніх та вихідних днів відрізняється тим, що в будні (у таборі ми були в четвер) військовополоненим необхідно працювати. Чим саме вони тут займаються – мені показали пізніше. Але і у будні, і у вихідні для військовополонених передбачений особистий час, можливість відправляти релігійні потреби, відвідувати бібліотеку, переглядати телепередачі та зв’язуватися з рідними.
Рідним на воїнів-денацифікаторів, м’яко кажучи, начхати. Майже за два роки існування табору, ніхто з російських родичів не спромігся відвідати своїх чоловіків та синів, навіть попри існування спеціальних програм… Втім, здається, була одна з жінок, але це скоріше виняток із правил. В основному, родичі кажуть приблизно таке: “Ми бачимо, що ти в хороших умовах та й по всьому”.
Щоправда, вони можуть допомагати (і дехто допомагає) своїм чоловікам грошима, які перераховуються на спеціальний рахунок, відкритий за кожним військовополоненим. Туди ж капає і зарплата, яку росіяни одержують за виконання робіт у таборі – приблизно 10 гривень на день. На ці гроші вони можуть купувати деякі товари, які продаються в спеціальній крамниці, влаштованій на території. Тут можна придбати каву, чай, воду, цигарки, солодощі, канцелярське приладдя, шкарпетки, спідню білизну, наручні годинники й навіть ковбасу різних сортів.
На утримання кожного з військовополонених щомісяця витрачається до 10 тисяч гривень. Вони надходять із держбюджету. Як ви вже встигли зрозуміти, кожен із росіян отримує на руки дуже малу частину цих коштів, та й то їх потрібно ще заробити. Інші гроші йдуть на супутні витрати, які так чи інакше пов’язані з їхнім утриманням.
Але ми відволіклися. Як я вже казав, у будній день кімнати для сну та відпочинку пустували. У кімнаті для відпочинку я побачив великий телевізор, що висів на стіні, а під ним стопку “Нових Завітів” та книгу про потойбічне життя. Тут же кухня із холодильником, який був забитий різною їжею та ігрова кімната. На столах – шахи та нарди. Нарди зроблені дуже вміло й, мабуть, своїми руками. На коробці майстерно вигравіруваний лев.
У сусідньому приміщенні військовополонені сплять. Велика зала нагадує казарму зразкової військової частини. Акуратно заправлені ліжка, на кожному висить бирка з ім’ям та прізвищем людини, котра на ній спить. Біля кожного ліжка – тумбочка. На деяких тумбочках лежать книги.
Літературні смаки у військовополонених різні. Ось книга, яка так і називається: “Петро Перший”, ось Біблія, ось детектив Дарії Донцової “Жаба з гаманцем”, а ось хтось розумний цікавиться електротехнікою. Все це можна взяти тут в бібліотеці. Книги видає один із військовополонених (відібраний у результаті бесід із психологами під час карантину). Літератури тут чимало. Крім художніх видань, є підручники з алгебри та історії України. Але особливої популярності користуються знову ж таки детективи, книги про спорт, а також Біблія та видання з релігійної тематики.
У стаціонарі з пораненими вже можна поспілкуватися з першими військовополоненими, які проходять тут лікування. До їхніх послуг навіть стоматологічний кабінет та медична апаратура, яку не у кожній центральній районній лікарні знайдеш. Просто так із розпитуваннями до військовополонених чіплятися в жодному разі не можна. Якщо хочеш поспілкуватися – обов’язково спитай у них дозволу. Якщо тобі відмовили – ти зобов’язаний поважати цю відмову, а якщо дозволили – дуже бажано цей дозвіл якось зафіксувати.
Але більшість не проти спілкування. Ось відносно новий “пасажир”, 30-річний Дмитро зі Пскова. Військова кар’єра в нього від початку не задалася. Після місячної підготовки, що зводилася, зокрема, до копання бліндажів, його було кинуто в бій, який завершився для нього полоном 21 січня, десь на Луганщині. “Нас відправили на штурм позицій ЗСУ, так я і потрапив у полон”, – розповів росіянин, лежачи на ліжку й закутавшись ковдрою так, що видно було тільки руки та зеленувате обличчя з дрібними вусиками.
– Навіщо ти взагалі прийшов сюди? Грошей заробити?
– Ага, – відповів Дмитро.
– І багато тобі обіцяли?
– 190 тисяч рублів на місяць.
– Встиг одержати?
– Ні, тільки підйомні, – заявив Дмитро. Перша та остання “зарплата” була йому видана у вигляді осколкових поранень та обморожених кінцівок – наразі їх приводили до ладу українські лікарі.
Надворі теж поранені, мабуть ті, яким за станом здоров’я дозволили гуляти. Багато хто покалічений. Багато хто з апаратами Ілізарова на понівечених кінцівках. Хтось сидить на лавках, деякі просто стоять біля стін, спершись на милиці або сидячи в інвалідних візках. Побачивши журналістів, вони притихли.
Ось 28-річний Олександр із Сахаліну. Стояти він може лише на милицях. У полоні опинився 23 вересня минулого року, приблизно через півроку після того, як вступив на службу за контрактом за 195 тисяч рублів на місяць.
– А я працював вантажником у магазині й чудово себе почував. В армію не збирався, – охоче розповідає Олександр. – Але мене ніхто не питав. Прийшла повістка та забрали.
– Тобто як забрали, – дивуюся я. – У вас же часткова мобілізація мала ще 4 листопада 2022 року закінчитися. Путін про це говорив.
Олександр знизав плечима, даючи зрозуміти, що попри публічні запевнення Путіна, мобілізація в таких місцях, як Сахалін, тривала і в 2023 році. Причому бойовою та спеціальною підготовкою колишнього вантажника особливо не напружували – відразу після військкомату хлопця забезпечили стріляючим залізяччям та відправили прямісінько на фронт, де він врешті-решт й потрапив у полон під Авдіївкою…
При подальшому спілкуванні з військовополоненими я переконався, що ми не завжди вірно уявляємо ситуацію із російською мобілізацією. Наприклад, в Україні чомусь вважають, що до армії гребуть переважно десь у російській глибинці, у тому ж Пскові чи на Сахаліні, а у Москві чи Пітері нікого не чіпають. Доля 25-річного Олександра із Санкт-Петербурга спростовує цей стереотип. Його забрали 6 жовтня 2022 року в розпал “офіційної” часткової мобілізації. Місяць поганяли полігоном, а потім запхали під Кремінну (восени 2022 року там було досить “гаряче”), а потім під Курдюмівку на ще “жорсткіший” Бахмутський напрямок. З-під Курдюмівки, через рік служби, він перемістився в набагато безпечніші для життя та здоров’я умови українського табору для військовополонених.
Розмови з деякими з військовополонених здатні спалити певну кількість нервових клітин. Ось 20-річний хлопець, Кирило. Він потрапив до підрозділу “Шторм Z” із виправної колонії №8 десь на Далекому Сході. Там він відбував покарання за подвійне вбивство із розбійним нападом. Проте вербувальники з міноборони РФ пообіцяли йому повну реабілітацію за шість місяців служби. Чому ж не піти, якщо за це ще й платять гроші. За словами Кирила – від 105 до 220 тисяч рублів на місяць. Воював у районі Вугледару, де відбиваючи контрудар підрозділів ЗСУ, потрапив до оточення й опинився тут.
Порядки у “Шторм Z”, за твердженням Кирила, нічим не відрізняються від порядків у “звичайних” російських підрозділах. “Наш комбат був зеком”, – зазначає хлопець.
– Коли ти повернешся додому за обміном, що ти розповіси своїм про війну?
– Війна – це погано.
– І тільки? Це ж ви на нас напали.
– Ми захищали свою країну.
– Від кого? Хіба хтось на вас нападав?
Виразної відповіді на це питання не було. Хлопця, чия доля зараз складалася набагато краще, ніж могла скластися у далекосхідній ВК-8 або в окопах під Вугледаром, забрали.
Далі нам показали виробництво.
Сюди полонені також потрапляють у результаті психологічного відбору. Фахівці з’ясовують навіть те, із якого, так би мовити, місця у кожного ростуть руки. Тут ми бачимо цех з виробництва плетених меблів – столів та крісел. Роботи ведуться безліччю людей вручну та виробляються на замовлення підприємств, які платять гроші та розміщують їх у різних місцях. У тому числі й у виправних установах та навіть у таборі для утримання військовополонених. Отож, якщо ви десь купите плетене крісло – знайте, його міг зробити полонений російський солдат.
Ідемо по робочих рядах, й зустрічаємо нашого співвітчизника – мешканця Луганської області, 44-річного Євгена. Він потрапив у полон внаслідок контрнаступу ЗСУ у Харківській області та перебуває тут з осені 2022 року. Удома залишилася дружина.
– Обміну чекаєш?
– Ага.
Це був один із мобілізованих у так звані “корпуси народної міліції”. Сидить тут уже півтора роки й швидше за все сидіти йому до кінця війни. Росіянам на обмін такі не потрібні. У того ж Кирила зі “Шторм Z” потрапити додому набагато більше шансів. До речі, мобілізовані з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей тут також є. Деяких життя майже нічому не навчило. Один із мешканців Донецької області розповів, що змушений був здатися в полон, оскільки залишився без набоїв, а бійці ЗСУ вже збиралися закидати його гранатами. “Я захищав свою землю!”, – впевнено, попри все, стверджував він…
Час обідати. Колона військовополонених вишикувалася в тому самому коридорчику, боязко втиснувши голову в плечі під суворим поглядом Степана Бандери, який дивився на них чи то з портрета, чи то з небес. Склавши руки за спиною та згорбившись вони потопали в їдальню – мити руки та їсти.
Військовополонені готують самі собі (знову ж таки результат психологічного відбору). У них тут є навіть своя хлібопекарня. Цього разу на обід подавали борщ, пшоняну кашу з котлетою з натурального м’яса та салат. На вечерю очікувалася риба з картоплею. Їжу я скуштував. Порція солідна та ситна. Звісно, не київський ресторан, борщ не завадило б посолити, але нема чого вже балувати тих, хто прийшов завойовувати твою країну. Кажуть, що тут із без того у кожного другого (хто не поранений й не лікується) зайва вага.
І тут я поставлю крапку у своєму оповіданні. Щоб не злити читача, який, діставшись цього місця, напевно запитає – а чому вороги, які прийшли сюди грабувати та вбивати, за наші ж гроші жеруть від пуза та ще й отримують медобслуговування, яке не в кожному районному центрі знайдеш. Не кажучи вже про те, в якому стані повертаються з російських катівень наші хлопці.
Не кажучи вже про те, скільки наших полонених взагалі розстріляли… Питання справедливі. Але у війни є звичаї та правила. І якщо ми їх порушуватимемо, відповідаючи російським військовополоненим тією ж монетою, то чим же ми тоді відрізнятимемося від наших ворогів? Нам необхідно будь-що повернути додому наших хлопців, які потрапили в російський полон. І нам необхідно показати, що ми є гуманною європейською країною, якій і далі потрібно надавати допомогу. Адже добро завжди має перемагати зло.
Автор:
Джерело: “Апостроф“
Tweet
