Що у рашистів з виробництвом танків і артилерії, чи достатньо їх для ведення війни?
Під час наступу Сил оборони України російські військові втрачають значну кількість техніки. Зокрема, на загальному тлі виділяються втрачені одиниці артилерії і бронетехніки – за добу, за даними Генштабу ЗСУ, може йтися про десятки одиниць. Чи здатний російський військово-промисловий комплекс компенсовувати втрати армії, яка проблема для російської артилерії найболючіша та що втратила російська воєнна промисловість разом із посиленням санкцій?
На ці запитання Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) відповів знавець російської армії, старший науковий співробітник The Jamestown Foundation та Center for European Policy Analysis Павло Лузін.
– Під час українського наступу ми бачимо тенденцію, що знищується багато російської артилерії, в тому числі далекобійної. Наскільки її відновлення для Росії проблематичне? Адже, як і танків, її багато на базах зберігання.
– Найбільша проблема на кінець 2022 року – це стволи, знос стволів. Тому що ствол має ресурс, що вимірюється кількістю пострілів. У танкового ствола від 125 до 800 пострілів, залежно від типу снарядів: бронебійно-підкаліберні – 125 [разів] стріляє, осколково-фугасними – буде близько 800. Ну, може, 1000. Зрозуміло, що танк не стріляє лише одним типом снаряда. Відповідно, це постійно різниться.
А є артилерія. У неї до 2000 пострілів або близько того ресурс ствола, якщо ми про гаубиці говоримо. Це за умови, що ствол правильно експлуатується, що там до пострілу додають спеціальні хімічні компоненти, які його зберігають.
Стволи – гаубичні, танкові, виробляються на рік у кількості, що вимірюється ліченими десятками одиниць. Тобто 30 чи 50 стволів, можливо. Заводів, які їх виробляють, лише два: один виробляє гаубичні стволи, інший виробляє танкові. І врахуйте варіації: тому що є танки, є «Нони» (120-мм радянська артилерійсько-мінометна установка — ред.) самохідні установки і таке інше. Номенклатуру можна, звичайно, обговорювати, але генерально – два заводи. А Росія втратила артилерію на тисячі одиниць. Лише втратила – без урахування того, що зносилося.
Зношене намагаються компенсувати тим, що знімають зі зберігання старі гаубиці. Одиниці з них потрапляють прямо на фронт – з 40-х років. Але це, радше, виняток. А правило в тому, що знімають із зберігання гаубиці, однотипні тим, які застосовують зараз, знімають з них стволи, і ставлять на діючі. Чому знімають столи? Тому що в гаубиці ж, крім цього, є ще гідравлічні системи. Ці механізми на час зберігання заповнюються спеціальними мастилами і це, відповідно, треба все звідти викачати, залити нове мастило і так далі. Дуже багато проблем із цим.
Гідравлічні системи зазнають жахливих навантажень, вони відповідають за відкат ствола. А його простіше зняти, поставити на діючу гаубицю. Тому йде зношення і це не виправити тим, що виробляється.
Втрати російської артилерії, що зросли протягом останніх майже вже 4 місяців, разом зі зносом самих установок, не дозволяють Росії реалізовувати те, до чого вона готувалася десятиліттями – тактики «вогневого валу» і такого іншого.
Плюс є дефіцит певних снарядів. Тож тут чудес не буває. Заповнити це неможливо, а перейти на високоточні гармати, високоточні снаряди Росія намагається, але в неї це не дуже добре виходить. Тому що це вимагає певної промислової бази, мізків, і технологій. Адже Росія успадкувала радянську систему, де тисячі гармат і «тупих», звичайних снарядів.
Захід давно перейшов на іншу парадигму з невеликою кількістю гаубиць. Он Франція взагалі мала кілька десятків CAESAR, наприклад. В Америці, зрозуміло, більше, але і там сотні, а не багато тисяч тисяч різношерстих, різномастих, що зберігаються з 40-х років. Росія навряд чи зможе перейти на новий тип гармат, тому що, крім промислової бази, потрібна інша армія. Потрібен взагалі інший підхід навіть у системі шкільної освіти.
– Видання Reuters не так давно писало про те, що РФ спроможна виробляти 200 танків на рік. Яке тут співвідношення знятих зі зберігання і вироблених з нуля? Адже спостерігаємо ешелони нових Т-90М, є модернізації Т-72Б3 зразка 2022 року. Тобто йдеться не лише про техніку зі зберігання?
– Усі Т-72 і Т-80, а також усі їхні модифікації – це все знято зі зберігання та модернізовано на заводах. Ця логіка працювала усі 30 пострадянських років. Тому що «наклепали» за радянських часів, у 70–80 роки, танків дуже багато. Багато тисяч. І десь по 150-170 штук на рік, з кінця нульових років, брали і везли до Нижнього Тагілу, а якщо Т-80 – до Омська, та ремонтували і модернізували: ставили тепловізори, нові системи зв’язку тощо. Нових танків цих типів вони не виробляли.
Тобто 150 Т-72, 30 Т-80 – це модернізація на рік. Те саме з Т-90. Тому що Т-90А в 90-і роки і на початку нульових були вироблені – в цьому їх дуже підтримували індійські замовлення. Невеликими кількостями – сумарно кілька сотень було виготовлено за 15 років, а зараз вони модернізуються. Тобто теж беруть існуючий танк, відвозять на завод, там «шаманять» його і модернізують до Т-90М. І коли, скажімо, модернізуємо Т-90, кількість Т-72 трохи знижуємо. Тому що у заводу є певна пропускна здатність. Теж вище голови не стрибнеш.
Суто нових танків, які відлили з катка, зібрали трансмісію і все інше – штук 30 на рік. Ну ось, двісті на рік вони роблять: нових 30 та модернізованих 150-180. Для рівного рахунку округлимо до 200, тому що тут про точну цифру без заводської відомості важко говорити, але 200 штук. І зараз кажуть знову про двісті штук.
Де російська влада намагається продемонструвати нам дива? Медведєв кілька місяців тому казав, що зроблять 1500 танків? Путін говорив трохи по-іншому – 600. Це саме танки, що знімаються зі зберігання. Це і Т-62, і Т-55 навіть.
Від депутата Держдуми Гурульова була інформація, що «105-й бронетанковий ремонтний завод» має замовлення на 800 танків Т-62 за три роки. Їх знімають із далекосхідних баз зберігання, везуть у Забайкальський край і там приводять їх до тями. Але цей завод більше ніж 100 танків на рік ніколи не ремонтував. Ні за радянських часів, ні за пострадянських. Тож виходить 200 Т-72, Т-80, Т-90 і 200 Т-62. От і можна вже звітувати. Плюс щось десь дозбирують.
Величезна маса танків не підбивається, а ламається. Ще по першій Чеченській кампанії ми маємо абсолютно чіткі пропорції, що на один підбитий танк – 2 танки поламані. Росія в боях у 1995–96-х втратила 67 танків, а всього, за підсумками першої Чеченської кампанії, списала на брухт 200 танків.
Ми знаємо, скільки в Росії танків знищено чи захоплено – або дані Генштабу ЗСУ, або дані Oryx – кому що більше подобається. Суть у тому, що танки зношуються , а потім відновлюються. Плюс із зберігання знімають частину, які йдуть на розбір, на запчастини. З двох збирається один, або з трьох збирається один. Чи можна так про 600 танків заявити? І навіть отримати їх, але це ті ж самі танки. Вони проводяться через завод і щоразу пишуть, що «ми виробили» стільки-то.
Із відновленням Т-62 чому простіше? Росія навіть проти Грузії воювала на Т-62. Вони навіть у хроніку потрапляли. Тобто їх зняли з озброєння у 2009-10 році і вони ще не встигли стати повністю непридатними. З Т-55 складніше, але, знову ж таки, ви берете кілька танків і збираєте один.
Танк – це залізо, але хто сидить усередині танка? Багато людей недооцінюють роль шкільної системи освіти. Бо ж воюють вчорашні школярі. Танкіст, навіть якщо він мобілізований і йому 35 років, у нього часто школа або технікум за плечима. А російська школа – деградувала у путінський час. З неї виганялася свобода. Замінювалася пластиковою перемогою, православ’ям, самодержавством, народністю. В українській школі такого не було. Українська школа, можливо, не ліцей благородних дівчат – латину та грецьку не вивчають, але це нормальна школа. Там є дух волі. І, відповідно, там є гнучкість мислення. Саме тому танкіст-українець, в середньому, на голову вищий за танкіста російського, який не ухвалює рішень, він на це не здатен.
– А як щодо виробництва боєприпасів, там є зміни? У цьому російська армія на полі бою досі має перевагу над українською.
– Багато разів про це говорив і, поки що, оцінки свої сильно не переглядаю. Росія виробляла з нуля десь 1-1,2 млн снарядів всіх типів на рік. Всіх типів – це не тільки 152 та 122 калібр, а починаючи від 30 мм. Це все артилерія. Росія відновлювала 500-600 тисяч снарядів на рік. Відновлювальний ремонт розпочався масовий у 2014 році.
Що таке відновлювальний ремонт? Беруться радянські запаси (у 90-і роки практично нічого не виробляли, а в Чечні воювали радянськими боєприпасами) і ремонтується. Тому що термін життя снаряда на зберіганні в Росії досить короткий – 10-15 років для 122 та 152 мм. Звідки ми це знаємо? Справа в тому, що ще в другій Чеченській війні 2002 року артилеристам заборонили використовувати снаряди, які були зроблені раніше 1987 року. Ось і 15 років. В американських снарядів, наприклад, 20-25 років. Це за інформацією, яка опублікована. Відповідно, треба щось робити, із цим снарядом. Наприклад, змінювати деталі, що зазнали корозії.
Ось і виходить у сумі 1,7-1,8 млн снарядів усіх типів на рік темпами з 2014 року, коли відновлювальний ремонт вийшов на повну потужність і коли заводи більш-менш працювали. Плюс щось робили в нульові роки теж. Не в тих, можливо, обсягах, але виробляли. Тобто ми можемо приблизно порахувати те, скільки там у Росії було зроблено, більш-менш нового, до 2022 року.
Якщо говорити про якісь складніші снаряди, то, наприклад, у 2017 році «Ростех» поставив російській армії 10 тисяч 122-мм реактивних снарядів для системи «Град». Не 100 тисяч, не пів мільйона. А 10 тисяч. А темпи виробництва реактивних снарядів, наприклад, для системи «Смерч» – які із наведенням, приблизний аналог HIMARS – їх можна зіставити як за дальністю, так і за бойовою частиною, то наприкінці 2010 року це від 150 до 250 штук. Не 1500, не 15 000. Від 150 до 250.
Я так розумію, приблизно такі ж темпи у снарядів «Краснополь» (коригований артбоєприпас калібру 152-мм – ред. ) – з другої половини 90-х вони з’явилися, але у якихось дуже незначних кількостях. Див не буває і тут. Основна маса снарядів, які вироблялися Росією – це звичайні снаряди. Без збільшеної дальності, без збільшеної точності і так далі. Чи могла Росія збільшити виробництво? Теоретично – могла.
Ми, за непрямими даними, за Росстатом, бачимо, що екстенсивно праця збільшується. Зміна, скажімо, не 8 годин, а 12 годин. Оплата години не зростає, тобто збільшується експлуатація. Але ж паралельно з цим збільшується експлуатація обладнання, відповідно, прискорюється його амортизація.
Устаткування імпортне. І по всіх типах снарядів збільшити [виробництво] не можете одночасно. Ви намагаєтеся збільшити щось більш пріоритетне. Припустимо, 122/152 мм. Оцінити збільшення дуже складно, бо коли там Шойгу чи Мантуров, кажуть, що щось виросло «в рази», то, найчастіше, роблять застереження – «за окремими типами».
За якими типами зросла? Не у відсотках не в рази, а конкретну кількість назвіть, будь ласка. Ми знаємо, що «Ростех» у 2017 році 10 000 «Градів» поставив. Скільки він поставив у 2022-му? Якщо він скаже, «ми поставили 20 тисяч», тоді можна сказати, що, вау, вдвічі збільшили. Але ці 20 тисяч – це на один день [війни] Росії, чи на два?
Тому я думаю, що приблизно до 2 млн виробництво нових і відновлення старих боєприпасів вони, в теорії, могли збільшити. Я думаю, що ставка робиться на відновлення, тому що це швидше і простіше. Вище голови не стрибнеш. Збільшити щось «в рази» в рамках економічної моделі, яка існує в Росії, можна тільки те, що раніше знизилося в рази.
– Можемо припустити, що російський військово-промисловий комплекс значною мірою перейшов на воєнні рейки. Він залишиться залежним від західних комплектуючих, обладнання, верстатів після цього?
– Що таке перехід на воєнні рейки? У Росії є закон «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Там загальна мобілізація, воєнний стан і це означає, що будь-який завод можна зобов’язати щось виробляти [для потреб армії] під страхом кримінального покарання, якщо відмовишся. Він працюватиме на практиці? Ні, не буде. Навіть на державних заводах мобілізаційні потужності існують лише на папері. Вони були за радянських часів, але це все було розпродано за попередні 30 років.
Зобов’язати приватний завод виробляти щось для військових – можна. Якість якою буде? Адже є поняття ланцюжка постачання. Наприклад, компанія виробляє військовий безпілотник – не з китайських комплектуючих з аліекспрес, зібраний на коліні, а більш-менш якісний, де кілька десятків субпідрядників та постачальників. Вони також збільшили виробництво? Не схоже на те. Збільшення виробництва, або ця «мобілізація» ВПК, йде за рахунок попередньо зроблених запасів і підвищеного зносу людей та устаткування. У моменті можна щось збільшити, а в довгостроковій перспективі – проблематично.
Щодо залежності від електроніки та електронних компонентів, санкцій. Проти лазівок боротимуться, але вони завжди будуть. Чому? Тому що частка Росії на глобальному ринку електроніки – один відсоток або навіть нижче.
Сховати дерево у лісі дуже просто – вам треба тоді партії возити не через Туреччину, а цю партію роздробити на 5 підпартій і возити через В’єтнам, Малайзію тощо. Так, складно та дорожче. Тобто витрати зростатимуть і надалі, але електроніка буде надходити. Те, що коштувало «x» буде коштувати 5х. Зараз воно коштує 3x, а коштуватиме 5x. Те, що коштувало 5х, буде коштувати. 7x. Умовно. В цьому і суть – підвищити витрати.
Тому що всі розуміють, що дуже складно запобігти постачанню електроніки. Особливо з огляду на те, що у багатьох російських системах озброєння вона стоїть звичайна. Не якась військова, стійка і з підвищеним ресурсом, а звичайна споживча електроніка. І це не найбільш болюче. Усі фокусуються на ній, але не треба. Варто методично працювати, підвищувати витрати і розуміти, що вона однаково надходитиме на російський ринок.
Що не буде надходити на російський ринок? Верстати. Німеччина, США, Японія, Тайвань, Південна Корея, трішки Франція, трішки Італія. Ось це не поставлятиметься і вже не поставляється. Навіть якийсь завод цивільний, який ніколи в житті не займався військовим виробництвом і не буде, тому що у нього специфіка продукції інша. Він у 2022 році від виробника обладнання отримував його через Узбекистан та Казахстан і виробник обладнання знав, куди воно йде, що завод точно не військовий, і за старими домовленостями співпрацював уже не один десяток років. А в 2023 році перестав. Це один приклад, про який я знаю. Не можу сказати про всі цивільні заводи, які не виробляють нічого військового.
– Чи не буде у випадку з верстатами тієї ж ситуації, що і з мікросхемами, які Росія використовує для виробництва ракет? У певний момент було сподівання, що санкції перешкодять Росії у можливості їх виробляти.
– З приводу електроніки для ракет – так щось постачається до Росії, але Росія зробила запас. Вона завжди робить запас – так бюрократично влаштована ця галузь, що у вас є контракт на 5 років і, відповідно, на 5 років у заводу мають бути критичні комплектуючі заготовлені на початок виконання цього контракту. Так не завжди буває на практиці, але на папері це має бути так. Якщо договір на 3 роки — відповідно, 3 роки. Якщо програма на 10 років, то і комплектуючі на 10 років. По супутниках якихось, наприклад. На папері воно саме так. Тому те, що виробляють зараз – це виробляють із запасів, здебільшого зроблених до 2022 року, але з розрахунком на 23, 24 і 25 роки.
Ви не провезете верстат. Його провезти дуже складно. Верстат – це річ дорога і, незважаючи на те, що вони виробляються в якійсь кількості, їх можна вирахувати і відстежити. Це як літак. Він коштує дешевше, звісно, але порядок виробництва приблизно такий. Обладнання – це досить штучна історія, особливо якщо це якийсь складний верстат.
Росія намагалася імпортозаміщати – силами Ковровського механічного заводу, великого верстатобудівного холдингу СТАН, підприємства «Протон-ПМ», але ви будете колупатися, дивитися каталоги і витратите купу часу і все одно побачите один простий факт: від російського там, переважно, тільки корпус і верстат-піддон для стружки. Решта там імпортне: система управління – імпорт. Фрези, якщо це фрезерний верстат — імпортні. Можливо, щось робиться у Росії, але мастильно-охолоджувальна рідина – імпортна. Тому що в Росії, звісно, роблять якісь мастильні рідини, але якість не та.
Все, що Росія зробила для імпортозаміщення верстатів, насправді, засноване на імпортних комплектуючих, системах управління, компонентах, мастильно-охолоджуючих рідинах і так далі. І, втративши доступ до цього, Росія навіть навряд чи буде здатна замістити верстати, що вибувають.
Крім обладнання, яке в Росію не надходить і контрабандою його завозити дуже складно, є інша дуже велика проблема — це двигуни для всього: танків, літаків, крилатих ракет. Тому що це дуже складно, там неможливо масштабувати. Ви намагаєтеся створити двигун, наприклад, для ударного вертольота за імпортозаміщенням, тому що раніше двигуни купувалися у «Мотор Січі», але з’ясовується, що комплектуючі аж до березня 2022 року все одно надходили з України, щоб забезпечувати серійне виробництво в Санкт-Петербурзі – за що Богуслаєв (ексдиректор «Мотор Січі» В’ячеслав Богуслаєв, з жовтня 2022 року офіційно підозрюваний у пособництві державі-агресору, колабораційній діяльності, а також сприянні діяльності терористичної організації – ред.) зараз взятий за причинні місця.
Чи може Росія сама виробляти? Може, тільки не в тих кількостях, які їй потрібні. Теоретично, звичайно, можна робити бойові вертольоти за рахунок зниження виробництва цивільних вертольотів. Ви не Мі-17 виробляєте, а Мі-28. Але, відповідно, ви втрачаєте ринок. Плюс авіоніка потрібна імпортна або комплектуючі для цієї авіоніки. Двигуни для безпілотників. Усі російські безпілотники військові – вони на імпортних двигунах.
Спроби імпортозаміщення почалися ще до 2022 року – і досі нічого немає. Електроніка – це лише частина. Фундаментальна проблема – це те, про що говорили розумні професори ще 10-15 років тому, Росія деіндустріалізується. Санкції прискорюють процес деіндустріалізації – вона не може робити. Тому що нікому і немає на чому. Зараз багато хто пише про те, що в Росії дефіцит у промисловості робочої сили. Він посилився, але він був уже давно.
Про дефіцит кадрів у промисловості говорять на найвищому рівні. З 2012–2013 року говорять про те, що дефіцит. І він вимірюється по ВПК сотнями тисяч людей. Росія ж що робила – ресурси фокусувала на багатьох різних проєктах. Є гроші – давайте безпілотник, літак, вертоліт.
Той же Іран, дрони якого бомбардують українські міста, він же не випендрювався. Він зміг зробити ці убогі дрони. Серійне виробництво. Тупо, дешево, але будь-який повстанець-хусит або член «Хезболли», який ледве читати вміє, може цей дрон запустити. А чи може повстанець «Хезболли» запустити вже цей, інший дрон? Відповідно, російський військовий може зробити те саме. Тому що порівнюваний рівень інтелекту та культури.
Сфокусувалися на одному завданні – завдання виконали. А Росія останні 10-20 років фокусувалася на безлічі завдань. І це все призводило до розпорошення ресурсів, а в умовах, коли у вас скорочується кількість інженерного персоналу, Росія не зможе нічого виробляти, тобто їй треба буде обирати, щоб робити хоча б щось. Це не буде щось просунуте та суперпередове, але для терору цивільного населення цього вистачить, наприклад. Але для регулярної війни, регулярної армії – вже не вистачить.
І велике ж питання не тільки до звичайних озброєнь, все те ж саме відбувається в ядерних озброєннях. Таке ж спрощення: спрощення людей, проблеми з обладнанням і так далі, і так далі. А там що відбувається? А це взагалі таємниця, вкрита мороком.
Автор: Роман Пагулич
Джерело: Радіо Свобода
Tweet
