Ветеран американської армії про російський полон: “Я – живий доказ жахливих речей, які вони роблять з людьми”
Ветеран американської армії, вихідець зі штату Алабама, Александр Дрюке поїхав на війну в Україну добровольцем на початку повномасштабного вторгнення, бо, як каже, вважав це своїм обов’язком. В Україні Александр зустрів свого земляка, ще одного добровольця з Алабами Енді Г’юна. Як досвідчений військовий, Александр, зокрема, брав участь у тренуваннях українських захисників, а в червні разом із земляком поїхав на бойове завдання на Харківщині, де обоє чоловіків потрапили в російський полон.
Військових катували і погрожували смертною карою. В інтерв’ю Українській службі Голосу Америки Дрюке розповів, що такої жорстокості, як у російської армії, він не бачив всі 12 років досвіду військової служби та участі у воєнних кампаніях в Іраку. У катівнях Александр втратив 14 кг ваги. Через три місяці він дочекався звільнення, яке росіяни теж проводили з тортурами.
Александра, його товариша Енді та ще вісьмох іноземців звільнили в рамках великого обміну 21 вересня 2022 року, під час якого з російського полону загалом повернули 215 захисників і захисниць України. Тоді президент України Володимир Зеленський заявив, що звільнення десятьох іноземних громадян із російського полону було “питанням честі для України, питанням вдячності за допомогу нашій державі.” В інтерв’ю Голосу Америки Александр Дрюке розповів про жахи полону, і про те, як він продовжує боротися за Україну навіть під час реабілітації.
Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Минуло більш ніж півроку, як ви повернулися додому після російського полону і тортур. Ви схудли на 14 кг у в’язницях і вам поставили діагноз “посттравматичний стресовий розлад”. Як проходить ваша реабілітація? Як ви почуваєтеся зараз?
Александр Дрюке: Загалом, відновлення проходить добре. У нас є хороша лікарня в Алабамі, в Таскалузі. Я раніше проходив там огляд як ветеран війни в Іраку. Тож вони дуже добре піклуються про мене, більшість моїх медоглядів показують хороший результат. Усе, що трохи непокоїть, із часом має покращитися, вони над цим працюють. Я мав кілька місяців на роздуми та самоаналіз над цим досвідом і мій настрій насправді, як не дивно, дуже хороший. Я почуваюся набагато впевненіше та відчуваю більше внутрішнього спокою. І я відчуваю набагато більше сил, щоб мати змогу продовжувати відстоювати інтереси України.
І.Ш.: Чи можете ви порівняти ваш досвід служби в Іраку з досвідом війни в Україні?
А.Д.: Я прослужив 12 років в армійському резерві, з 2002 по 2014 рік. У мене було два тури в рамках кампанії «Свобода Іраку»: з 2002 по 2006 і з 2008 по 2009 роки. В Сухопутних силах до моєї спеціальності входили хімічна, біологічна, радіологічна та ядерна загрози. А це означало, що мені ніколи не доводилося виконувати роботу за фахом, і це добре. Під час мого другого туру ми були мотопіхотинцями, і супроводжували колони. І саме там у мене спочатку розвинувся посттравматичний стресовий розлад. Мені знадобився деякий час, щоб усвідомити це і фактично почати лікуватися у ветеранському шпиталі. І я почав лікуватися ще до того, як поїхав в Україну. І це дуже добре, бо так я навчився деяким навичкам, які були дуже корисними під час перебування в полоні.
Щодо відмінностей у війнах, вони кардинально різні. В Іраку не носять уніформу, тому не можна було розпізнати, чи це цивільний, чи ворог, аж поки іноді не було надто пізно. І ми там часто спостерігали, як певні особи зневажали людське життя. На війні в Україні, на щастя, росіяни носять уніформу, тож це допомогло, було легше виявити ворога. Але в них дуже, дуже жорстока насильницька культура. І це не просто неповага до людського життя чи зневага до людського життя. Це відкрита злоба до людського життя. І тому жорстокість, яку ми бачили, яку чинили росіяни, не зрівняти з поганими речами, які робили повстанці в Іраку.
І.Ш.: Як і чому ви вирішили поїхати в Україну?
А.Д.: Коли я побачив, що відбулося вторгнення, я відчув, що змушений поїхати. Це не було питанням вибору. Для мене це було тим, що я мав зробити. Я служив в Сухопутних силах, у мене є бойовий досвід, у мене є досвід управляння, і я був добре знайомий з багатьма різними системами озброєнь НАТО, і системами, які надсилалися в Україну. Тому я справді відчував, що маю певні навички, певний досвід і певні знання, які дійсно допоможуть у боротьбі. І це боротьба проти чистого зла, це неспровокована війна, це незаконне вторгнення. Це абсолютно неправильно в усіх сенсах. І я хотів переконатися, що я вчиняю правильно.
І.Ш.: В яких українських підрозділах ви служили та який досвід роботи маєте з ними? Ви приєдналися до Міжнародного легіону?
А.Д.: Фактично я служив у двох різних батальйонах. На початку війни це було трохи схоже на ситуацію на Дикому Заході. Там було багато хлопців, багато людей із західних країн, і добре, що вони були там. А були й такі, яких там, напевно, не мало б бути. І тому вийшло цікаве поєднання. Ми залишили наш перший батальйон, тому що нам сказали: “Знаєте, той трохи організованіший, вони роблять абсолютно нову програму інтеграції західних сил в українські сили”. Ми сказали, що це звучить набагато краще і пішли туди. Згодом ми почали отримувати запити на навчання. Нас було троє – невелика група – десь за півтора місяця ми об’їхали всю Україну, майже кожне велике місто, і працювали безпосередньо з Національною поліцією, Силами територіальної оборони, українською армією, тренували їх.
Потім знайомий сказав, що з’явилося кілька місць в іншому підрозділі в Харкові. Це був підрозділ Головного управління розвідки. І ми вступили в той підрозділ. А потім відбулася перша місія, на яку ми вирушили з ними. І наша команда з восьми осіб виявила, що перед нами цілий механізований батальйон – кілька сотень військових, танки, БМП, та ін. І оскільки нас значно переважали, ми розділилися.
Ми з Енді (військовий доброволець з Алабами Енді Г’юн, – ред.) були новачками в підрозділі, i не знали точно, де перебуваємо, наші розвіддані показували, що село поблизу було дружнім. І тому ми вирішили: добре, давайте пройдемося через ліс, ухиляючись від артилерії, танків і всього іншого. Давайте спробуємо дістатися до того села і знайдемо своїх. Але коли ми туди приїхали, росіяни вже захопили село. Тож їм вдалося схопити нас. Вони протримали нас близько 24 годин на своєму посту, а потім почали процес відправлення.
І.Ш.: Розкажіть будь ласка, що було з вами в перший день полону та коли і куди вас відправили далі?
А.Д.: Наші викрадачі дуже хотіли, щоб ми сказали, що ми потрапили в полон до представників “Донецької Народної Республіки”. Я думаю, що вони не хотіли нести жодної відповідальності за нас у полоні. Але я можу зі стовідсотковою впевненістю сказати, що нас захопили російські військові, вони були в російській формі, розмовляли російською, врешті-решт вивезли нас до Росії.
Отже, це були російські війська, які зрештою захопили нас, це був взвод, який зумів зробити засідку на мене та мого друга Енді, значно нас переважаючи. Тож довелося скласти зброю. Хлопці нижчого рангу, які були солдатами, ставилися до солдатів як до солдатів, вони казали: «Я випив води, можливо, він хоче води, або я хочу цигарку, тож дам і їм цигарку». Вищі офіцери однозначно хотіли нас вбити. І вони кілька разів були дуже близькі до цього. Але, на щастя, втрутився командир взводу. І ми думаємо, що він просто сказав їм: “Це дуже цінні люди, нам потрібно залишити їх живими та використовувати як розмінну монету». Так нас протримали 24 години, а потім вивезли в Росію на тиждень.
Ми не знаємо, де саме, але знаємо, що ми були в Росії, ми перетнули кордон. Того тижня були сильні допити і тортури, речі, які, як я думав, трапляються лише в кіно. Вони клялися, що ми ЦРУ, бо я був хіміком в армії. Вони думали, що я ходив Україною, навчаючи людей виготовляти біологічну зброю, і незалежно від того, що ми їм казали, вони хотіли вірити в цю брехню так сильно, що сподівалися просто вибити її з нас.
Зрештою вони відправили нас кудись у так звану “Донецьку Народну Республіку.” І протягом того місяця були більш інтенсивні допити, інтенсивні тортури, наприклад вони чотири рази підключали мене до автомобільного акумулятора, бо думали, що я про щось брешу. Я був в ізоляторі. Я виживав на дієті з брудної води з чимось плавучим у ній, а також цвілим хлібом протягом місяця.
Ми знаємо, що були десь у “ДНР”, бо вони проводили нас через свою судову систему, щоб винести нам смертну кару. Навіть мій призначений судом адвокат сказав: “Ми збираємося вчинити смертну кару, ми плануємо вбити вас”. Тож ми були майже впевнені, що помремо. Але врешті-решт вони перестали нас мучити і перевезли до місця, яке, як ми вважаємо, було колишньою українською в’язницею. Я думаю, що це була тюрма “Ізоляція”.
Там було три камери з англомовними людьми, і раз на день вони виводили нас на те, що ми називали прогулянкою, тож ми могли кричати через стіни іншим англомовним і мати можливість спілкуватися та співчувати. І це справді добре підносило дух. Тож там нас перестали катувати і бити.
Але умови життя були жалюгідними. Ми не мали доступу до чистої води. І багато разів у нас не було води по сім-вісім днів поспіль, нам доводилося вживати брудну воду. Наша їжа була в переважно вівсяною кашею з частинами тварин, нутрощами кишечника, будь-якими органами, які тільки можете собі уявити. Отже, це було дуже, дуже погано. Ось чому я так сильно схуд, приблизно на 14 кг. Там була сильна антисанітарія. Ми не мали доступу до Червоного Хреста, ми не отримували жодної інформації, вони все ще намагалися провести нас через той фальшивий судовий процес.
А потім нас відпустили, але це не було, просто, знаєте, 20-30 хвилин їзди до аеропорту, сісти й полетіти. Вони відвели нас у велику камеру. Ми були там пару годин. Вони вдягнули нам на голови поліетиленові пакети, замотали туго-туго руки скотчем, взяли цей скотч і потім тісно замотали очі. А потім нас посадили в кузов військової машини в незручних позах. І протягом доби ми залишалися в цих жахливих, болісних позах, не знаючи, куди їдемо. Ми припускали, що це, мабуть, буде просто масова страта. Але зрештою зауважили, що нас привезли до Росії в маленький міжнародний аеропорт, де чекав великий літак Saudi Air.
І ми тоді казали, що це нереально, що вони насправді не пустять нас у той літак. А потім нас пустили в літак. І ми думали, що коли ми злетимо, вони підірвуть нас. Але потім представники Саудівської Аравії в літаку сказали: «Ви в безпеці, ми вас звільняємо, ми відвеземо вас у безпечне місце». Вони дали нам чистий одяг, нам дали поїсти, дали нам цигарки. Саудівці дуже добре подбали про нас, вони негайно відвезли нас до лікарні, я мав погану реакцію на те, що таким чином був зв’язаний скотчем. Коли його зняли, моє обличчя настільки опухло, що накопичилася рідина, мої очі повністю заплющилися. І тоді у шпиталі в місті Ер-Ріяд, я був фактично сліпим, я не знав, що відбувається навколо, і був майже впевнений, що росіяни прийдуть мене вбити.
Я досі маю пошкодження нервів на руках через скотч. У мене оніміла зовнішня сторона рук, хоча нині стало краще, ніж місяці назад. Я знаю, що в Америці багато людей кажуть, що це все пропаганда, що Росія насправді не вчиняє воєнних злочинів. І моя відповідь їм: прийдіть, поговоріть зі мною. Я – живий доказ жахливих речей, які вони роблять з людьми. І я можу вам сказати, що це по-справжньому.
І.Ш.: Ви вже частково розповіли про психологічні тортури, яким був ваш моральний стан у полоні?
А.Д.: Я був в одиночній камері близько півтора місяця. І єдині взаємодії, які я мав, це були люди, які просто били мене без причини, вони просто били мене, вони тріщали по моїх ребрах без причини. Ви знаєте, вони змусили мене стояти в одному положенні 18 годин протягом ночі без води. І це, знаєте, неймовірно важко для тіла. І єдина перерва у нас була з тих 18 годин, це було близько третьої години ночі, прийшла нова зміна і нас просто били кийками. Але це було чудово, тому що я подумав: «Так, моя спина не спазмована, тому що ти б’єш мене кийком». Тож було зневоднення, позбавлення сну. Вони використовували музику як форму тортур. Але насправді це вийшло чудово. Ми з Енді обоє намагалися порахувати. І думаємо, що в їхньому плейлисті було близько 80 пісень, які вони грали, приблизно двічі-тричі на день, щодня один і той же плейлист.
Але це було дуже схоже на американську метал-музику, яку мені забороняли слухати в середній школі. І я любив цю пісню.Вони думали, що це тортури, бо це була дуже гучна й агресивна музика. А я казав: ні, я люблю це. Тож це було чудово. А потім з якоїсь причини музика припинилася і це було гірше. Оскільки я був у камері без вікон, світло горіло цілодобово, я не знав, коли буду спілкуватися з людьми, не було встановленого розкладу. Навіть мій маленький шматочок запліснявілого хліба, який я отримував, іноді приносили вранці, іноді за годину до сну, я не мав можливості відзначити час. Тож поки звучала музика, я міг зрозуміти, що більшість пісень тривають три-чотири хвилини. І якщо я порахував пісні, то міг отримати приблизне уявлення про те, скільки часу минуло. Тому для мене це був спосіб визначити час. І коли музика припинилася, я не міг зрозуміти, чи минуло 30 секунд, чи 30 хвилин, чи три години. Було досить важко не мати з чим взаємодіяти, крім власного розуму. Тому я справді рекомендую людям, які, можливо, мають хоч якісь шанси опинитися в такій ситуації, мати багато хобі, мати багато інтересів. Читайте, дивіться багато фільмів, тому що вам доведеться все це повторювати і переробляти в голові. Це єдиний спосіб залишатися здоровим.
І.Ш.: Також росіяни змусили вас казати пропаганду на телебаченні. Що вони змусили вас говорити і що погрожували зробити, якби ви відмовилися?
А.Д.: Я насправді не пам’ятаю багатьох деталей, які вони хотіли, щоб я сказав. Але їхня загальна ідея була в тому, що вони хотіли використати мене, щоб я сказав, що українці бомбили житлові квартали на Донбасі. І що, знаєте, Росія не вчиняла всіх цих воєнних злочинів, просто очевидну брехню. І я зробив усе можливе, щоб не сказати. Але шість чи вісім хлопців, як тільки я виходив із кімнати, просто збиралися вибити це з мене. Вони були в кімнаті і спостерігали, і щоразу, коли я не робив те, що вони хотіли, вони записували це, і я платив за це. Для мене важливіше було зберегти честь, а не поширювати брехню про Україну. І я радше хотів бути побитим, ніж брехати.
І.Ш.: Зараз Україна готується до контрнаступу. Що, на вашу думку, потрібно українцям для перемоги?
А.Д.: Власне, для цього я приїхав у Вашингтон на український саміт (Ukraine Action Summit, – ред. ). Це коаліція багатьох організацій, які підтримують Україну. І ми ходимо, розмовляємо з нашими представниками Конгресу та нашими сенаторами, щоб наголосити, що зараз потрібно Україні, не лише в гуманітарних питаннях, але, я як військовий і колишній український легіонер зосереджуюсь на воєнній складовій та на контрнаступі. І я хочу сказати їм, що ми повинні дати Україні те, що їй потрібно. Україна казала, що їй потрібні танки, а ми говорили, що ні, але потім через три місяці ми даємо їм танки, і що нам потрібні Хаймарс, – ні, але потім, через шість місяців, ми даємо їм Хаймарс.
І в цей момент вже занадто пізно. Тому ми повинні дати їм те, що їм потрібно, щоб виграти цю війну, – ракети великої дальності, артилерію, снаряди, літаки, танки, медичне обладнання, бронежилети, все, що їм потрібно. Я думаю, що багато американців починають відчувати втому від війни. Вона триває занадто довго. Але я вважаю, що вони повинні розуміти: якщо ви втомилися надсилати обладнання, якщо ви втомилися надсилати гроші, відповідь на це: “Надішліть все це зараз, надішліть саме те, що зараз потрібно Україні, усе те, що їм зараз потрібно, тому що вони збираються виграти війну”. Українці – якісь затяті борці, вони вражають. Вони кваліфіковані. Вони дуже швидко навчаються. І вони абсолютно налаштовані виграти цю війну. І вони зроблять це, якщо ми продовжимо надавати їм необхідні для цього засоби.
І.Ш.: Ви з Алабами, зі штату, де переважають республіканці. Чи відчуваєте ви, що підтримка України у вашому штаті серед місцевих жителів спадає?
А.Д.: У нас в Алабамі є суміш демократів і республіканців, але так, більшість – республіканці. Перш за все, ми спілкуємося з представниками обох партій, які є дружніми до України, тож ми можемо сказати: «Зв’яжіть нас із вашими колегами, які не є дружніми до України».
Я роблю все, що можу, на місцях, я даю численні інтерв’ю для ЗМІ, я виступаю з промовами, я проводжу бесіди зі школярами, викладаю уроки. Тож, сподіваюся, працюючи з обох боків, ми можемо справді донести до жителів Алабами та решти країни, наскільки ця війна важлива не лише для України, а й для світу. Ви знаєте, якщо Путін не зупиниться на цьому, він не буде задоволений. Він збирається захопити Молдову, він забере країни Балтії, зрештою він почне йти до Польщі.
Я думаю, що Америка повинна усвідомити, що якщо ми будемо чекати занадто довго, є дуже велика ймовірність, що Росія опиниться біля нашого порогу, і ми почнемо цю війну. Тому нам потрібно зупинити це зараз. Не тільки для того, щоб нам не довелося з цим боротися, а щоб українці перестали з цим боротися, і щоб українці перестали гинути.
Автори:
Джерело: Голос Америки
Tweet
