Як начальниця ДСНС смт. Іванкова пройшла через російський полон: “окупанти питали чому в наших селах є асфальт, освітлення, водопровід”
Смт Іванків та прилеглі до нього села на Київщині одними з перших зазнали атаки російських загарбників. Звідси їхні колони прямували на Київ. Разом із земляками в перший же день війни опинилися в облозі й вони – іванківські пожежники на чолі з Наталією Поливач, начальником відділу місцевого ДСНС. Окупанти схиляли пожежників до співпраці, погрожували розстрілом. Врешті ув’язнили в полон пані Наталю. Одначе на співпрацю так ніхто з іванківських рятувальників принципово не пішов.
Це історія, яку розповідає видання “Новинарня“, про те, як мужня жінка на чолі дружнього колективу вогнеборців протистояла російській навалі, опинившись на окупованій території.
“Думали: а що, коли це все на роки?..”
Сьогодні пожежна частина, як і всі мешканці в Іванкові, оговтується від обстрілів російської армії та окупації, яка тривала до початку квітня. Про пережите нагадують зруйновані будинки, розбиті шибки та напівспалена будівля адміністративної споруди пожежної частини.
“24 лютого о 5:30 ранку нам зателефонували й повідомили, що ми, весь офіцерський склад, маємо зібратися в частині, – розповідає Наталія Поливач, начальник відділу профілактичної роботи Вишгородського районного управління Головного управління ДСНС України у Київській області. – Була вказівка: два караули залишаються на чергуванні, а два йдуть додому. У ніч із 24-го на 25 лютого я теж перебувала в підрозділі зі своїм колективом. І приблизно о 22-й годині ми вже зустріли перших “гостей” – бронетехніку з буквою V. Так зрозуміли, що ми в окупації”.
Селище Іванків під окупацією. Кадр відео
На той час не вщухали обстріли, електроенергії не було, лінія “101” уже не працювала. Рятувальники Іванкова фактично опинилися заблокованими у своїй частині: всі вулиці, що вели до неї, перекрила військова техніка.
“Ми не могли ризикувати персоналом. Обстріли не вщухали, а в наших хлопців – ні шоломів, ні бронежилетів”, – розповідає Наталія Михайлівна.
Пожежники згадують: серце розривалося від безпорадності.
“Було образливо, що ми нічого не можемо вдіяти і врятувати людське майно, – розповідає Роман Захожий. – У ці дні у моєї бабусі також згорів будинок, а я нічого не зміг зробити! Ми ось Сергієм стояли, пригадую, в гаражі – від вибухової хвилі вікно на нас вилетіло. Гатили – дай Боже! Тяжко було… І з кожним днем все гірше й гірше ставало. Особливо, коли місяць пройшов, а змін на краще не було. І ти думаєш: а що, коли тут буде так, як на Донбасі? Що, коли це все на роки?”
Через відсутність електрики в іванківських будинках не стало води – насосні станції не працювали. Навколишні колодязі спорожніли. І мешканці почали просити рятувальників, які мали свердловину й генератор, допомогти з водою.
Частина ДСНС в Іванкові
“Я поїхала на найближчий блокпост і мусила вести перемовини з російськими військовими, – розповідає пані Наталя. – Кажу їм: людям потрібна вода, ми маємо їм допомогти. Російські військові дозволили завезти воду. І так ми вперше під конвоєм поїхали, наші хлопці носили воду в каністрах, баклажках. Спершу люди боялися ту воду брати, думали: а раптом отруєна? Але оскільки мене і наших хлопців усі знали в обличчя, то воду взяли. Відтоді це було для нас звичним завданням – розвозити воду”.
“Але вже наступного дня росіяни зайшли до нашої частини. І приїжджали до нас щодня, як на роботу. Спершу агітували нас, щоб ми виконували функції їхньої поліції – чергували, здавали людей зі зброєю. І щоб розвозили їхню гуманітарну допомогу. Звісно, ми відмовилися! – розповідає Поливач. – Я аргументувала це тим, що ми пожежні й маємо виконувати свою роботу. Потім спробували нас купити “шаленою” зарплатою. Запропонували 50 доларів на місяць і продуктові набори. Уже й блокнотик відкрили, щоб записувати охочих. Переговори вела я і відповіла їм: ми отримували достойну заробітну плату й будемо її отримувати. А харчі нам ваші не потрібні, бо люди ми сільські, і все у нас є з городу, їжте своє самі!”
Наталія Поливач та її співробітники
Коли окупанти зрозуміли, що іванківські ДСНСники на співпрацю “по-доброму” не йдуть, змінили тактику.
“До нас у частину приїхав чоловік у цивільному. Дуже жорстко, некрасиво пішов у наступ: от будете виконувати те, що ми скажемо – і все! Я йому знову за те, що в нас інші функціональні обов’язки, що в нас дуже мало людей… На що він мені відрізав:
“БАБА КОМАНДУВАТИ ТУТ НЕ БУДЕ! ХТО СТАНЕ ВИКОНУВАТИ ЇЇ ВКАЗІВКИ – БУДЕ РОЗСТРІЛЯНИЙ”.
Так у мене забрали посвідчення і дали п’ять хвилин на те, щоб я покинула частину. Наступні кілька днів у частині я не з’являлася, щоб нікого не наражати на небезпеку, із хлопцями зустрічалась за її межами”.
“До російського сухпайка я не доторкнулася”
А вже за кілька днів додому до пані Наталії приїхали російські військові.
“Спершу посадили в мою машину, довезли до лісосмуги біля села Сукачі. Там одягли маску на голову й повезли у невідомому напрямку. І почалися допити.
Наталія Поливач та її співробітники
Вимагали сказати, де є працівники місцевої поліції, СБУ, прокуратури, де волонтери живуть, атовці. Кажу: нікого не знаю, в гості ні до кого не ходжу. І ніхто до мене не ходить.
Спочатку кинули мене у погріб – смердючий такий, брудний. А потім перевели в приміщення якогось дитсадка, швидше за все. Бо там висіла “менюшка” для дітей. Принесли мені їхній сухпайок у зеленій коробці й воду нашу, “Знаменівську”. До їхньої їжі я не доторкнулася, а воду нашу пила.
Що відбувалося поза приміщенням, де мене тримали, я не бачила, чула лише, як працюють генератори. Їхня умова була: двері відчиняються – і я швидко зав’язую очі.
Вони ж все про мене знали. Як і те, що брат мій, Василь Проява, атовець… Він був великим патріотом. Із 2014-гого року служив на Донбасі. Окупація застала його тут, і він не встиг піти у військкомат. Для нього це була трагедія, що він не може приєднатися до своїх, що не може бити росіян, опинився в окупації. Поки був зв’язок, він передавав відомості військовим. Останній раз ми його бачили 3 березня. А через місяць знайшли тіло… Василя застрелили в голову…”
Пані Наталію не били, але пресували психологічно: не пускали в туалет, постійно “анонсували” її розстріл.
“І я готувалася до нього, до розстрілу, – каже пані підполковник, ледь стримуючи сльози. – Єдине, що мене тримало, що спонукало боротися, це двоє моїх онуків. Боялася, що вже не побачу, як вони ростуть”.
Наталія Поливач
А потім сталося неочікуване.
“Мене привели на черговий допит. І російський військовий дозволив зняти пов’язку з очей. Ще й сам зняв свою балаклаву, – розповідає пані Наталія. – І тоді сказав: “Я б віддав усі гроші, щоб швидше поїхати звідси. Але я не можу!”
ЦЬОГО РАЗУ ЙОГО ЦІКАВИЛИ ДИВНІ РЕЧІ: ЧОМУ В НАШИХ СЕЛАХ Є АСФАЛЬТ, ОСВІТЛЕННЯ, ВОДОПРОВІД?
Чому в приватних будинках так гарно, як у квартирах? І ванна, і туалет є. Запитував навіть, яка в мене є побутова техніка вдома?! Кажу: у мене і посудомийка, і електром’ясорубка є. Це його неймовірно здивувало: це отака м’ясорубка, що в ній крутити треба ручку? І рукою так показує, крутить. Кажу, та ні, це та, що в розетку вмикається…
Він похитав головою і такий: як же ви гарно живете!”
Наталія Поливач
Без пояснень, після тієї розмови, пані Наталію знову повезли у невідомому напрямі.
“Очі зав’язали пов’язкою, на голову куртку смердючу накинули, щоб я нічого не бачила. Викинули з машини зі словами: “Сука, бєгі!” Але відпустили. А вже за кілька днів відбулася деокупація Іванкова”, – пригадує Наталія Поливач.
Увесь цей час, поки вона була в полоні, колеги пані Наталії відмовлялися співпрацювати з окупаційними військами. Хоча й добре знали долю своєї керівниці.
Обстріляна росіянами будівля відділення ДСНС в смт Іванків
Сьогодні, пригадуючи свій болючий досвід, вони кажуть: найважче було – жити у невідомості. Адже зв’язку не було, ніхто не знав, що відбувається у Києві та навколо. Чи надовго прийшли російські війська? Що буде з кожним із них за відмову служити окупантам, що буде їхніми родинами?
Але попри загрозу життю, співробітники сектору ДСДС Іванкова переховували свою пожежну техніку, під конвоєм розвозили воду односельцям, ліки, допомагали волонтерам.
“Я вдячна своєму особовому складу, хлопцям, які не боялися, весь час мене підтримували, – каже Наталія. – І ми відбивалися, як могли. Були, як єдиний кулак”.
Наталія Поливач та її співробітники
Автор: Марина Ткачук, з Київської області; НОВИНАРНЯ
фото автора
