Як виживало місто Бородянка в російській окупації: «Спочатку були росіяни, потім чеченці і буряти»

“Нас виводили на “построение”. Спочатку були росіяни, потім чеченці, потім буряти. Найбільше запам’яталися чеченці: вони були наче щойно з барбер-шопу: із зачісками, бородами і у нових берцях та формі”, – розповідає Катерина, яка разом з мамою пережила окупацію у Бородянці.

З їхнього вигляду і розмов, каже вона, скидалося на те, що вони планували бути у селищі лише проїздом, а через кілька днів вже дістатися до переможеного Києва. Проте російська армія лишилася у Бородянці на місяць, перетворивши її на руїни і вбивши сотні людей. Доля багатьох з них не відома й через два роки після звільнення селища, зазначає видання ВВС Україна.

Усі ці 30 днів Катерина та її мама ховалися у погребі сусідського будинку. Бо їхній був пошкоджений і головне – стояв за кілька метрів від дороги, по якій безперервно рухалася російська техніка. Як їм вдалося виживати в екстремальних умовах і що відбувалося у ті дні? Ми намагалися відтворити картину трагедії з їхньою допомогою.

***

У лютому і березні 2022 року саме через Бородянку пройшов один з головних шляхів російської армії під час наступу. Бронетехніка заходила з північно-західного напрямку по найдовшій вулиці селища – Центральній.

Саме на цій вулиці, на околиці, звідки якраз в’їжджали російські війська, стояв будинок Катерини та її мами-пенсіонерки (на їхнє прохання ми не називаємо прізвище). Жінки були одними з перших, хто “зустрів” російські танки і БТР.

Катя побачила перший танк у вікно 26 лютого, коли розмовляла з подругою телефоном. Спочатку подумала – мабуть, ЗСУ.

• «Кадирівець» утримував 500 цивільних у Бородянці як «живий щит»

Перший шок і “коктейлі Молотова” у дворах

І вже цього дня стався перший “приліт” російської ракети – вона влучила у будинок поліцейського Івана Сімороза і вбила усю його родину. Загинуло шестеро людей, найменшій, доньці Івана Поліні, був один рік. Він на той час був не вдома, тому залишився живий.

Це вбивство стало шоком для місцевих. Той, хто не встиг виїхати із селища у перші години після вторгнення Росії, намагалися втекти. Евакуювалися місцеві органи влади, відділення Нацполіції.

На той момент у Бородянці військових підрозділів не було. Місцеві чоловіки вже 24 лютого ставали у чергу до військкомату. Але виявилося, що зброї, патронів, спорядження на всіх не вистачає. Добровольці взяли до рук ту зброю, яку мали, готували “коктейлі Молотова”.

Чоловіки згадали досвід Майдану і перекрили дорогу, підпаливши шини. Як розповідали герої документального фільму “Гострі ножі. Бородянка”, була мета – зупинити техніку на краю селища, не пустити її далі.

Роті охорони вдалося знищити декілька танків і на деякий час пригальмувати рух першої колони. Але у наступні дні у Бородянку входили нові.

“28 лютого колона зупинилася, і один з танків впритул розстріляв будинок наших сусідів, за три метри від нашого. Ми лежали на підлозі, мама, я і кішка. Наш будинок без підвалу і без погреба, отже, що нам робити, ми не знали. Просто ревіли”, – розповідає Катерина.

“Сусідський будинок горів, ми всі разом намагалися його гасити, але нічого не могли вдіяти. Вогонь все знищив. А від ударної хвилі у нашій хаті повилітали всі вікна, заклинило двері, попадали шматки стелі”, – каже дівчина.

Другу колону росіян, яка пішла в обхід селища, теж зупинили. Окрім добровольців росіянам протистояли вже також бійці Сил спеціальних операцій.

• Репортаж из Бородянки после российской оккупации. Теперь там хоронят убитых, а вместо домов руины

Помста за спротив

Як розповідають свідки, після того, як росіянам не вдалося швидко проїхати через селище у бік Києва, розстріли житлових будинків стали безперервними. Здавалося, ніби росіяни мстяться за спротив добровольців, якого вони не чекали.

Бомбардувальники скидали бомби прямо на будинки, обстрілювали хати з гармат і кулеметів.

Найжорстокішими днями стали 1 і 2 березня. Багатоповерхівки валилися від авіабомб.

Коли місцеві жителі намагалися вручну відкопувати людей з-під завалів, прилітав вертоліт і їх розстрілював. Впродовж кількох тижнів люди чули стогони і крики потерпілих, але витягти їх звідти не давали – російські військові погрожували розстрілом.

За даними місцевої влади і правоохоронців, під завалами тоді загинуло понад 40 людей, їхні тіла дістали тільки після звільнення Бородянки.

Внаслідок бомбардувань вісім багатоповерхівок були зруйновані повністю, ще понад 50 – пошкоджені. Руйнувань зазнали також 400 приватних садиб.

На початку березня добровольці ще кілька днів нищили техніку, але повністю зупинити колони вже не могли.

Багато хто з них загинув. Вони, а також поховані під завалами люди були лише першими жертвами російського вторгнення у Бородянці.

Через тиждень російські війська повністю окупували Бородянку. Але зусилля місцевих добровольців не були марними: навіть незначна затримка колон дала час військовим ЗСУ підготуватися до бою поблизу Макарова.

А на іншому кінці вулиці Центральної мешканці приватних будинків практично не мали ніякої інформації про те, що відбувається. Вони лише чули нескінченні вибухи і постріли.

“Наш будинок встояв, але вже був непридатний для життя. До того ж він стоїть буквально за кілька метрів від автошляху, яким їхали танки. Тому ми перебралися з мамою та кішкою до погреба сусідів, трохи вглиб вулиці”, – розповідає Катерина.

Це був погріб, у якому Катя з мамою, разом з сусідкою і двома її дорослими синами прожили 30 днів, до моменту звільнення Бородянки.

Бородянка после нашествия “русского мира”. Что спасет от бездны боли…

“Вы люди простые”

У селищі почалися обшуки – шукали по хатах і погребах тих, хто чинив опір росіянам і хто їм допомагав.

Практично весь час Катя з матір’ю і сусідами ховалися у погребі, але до них теж прийшли.

“Першим до хати зайшли росіяни, спецназ. Двері їм не відкрили, то вони розбили вікно. “Выйти, построиться!”- і під дулами автоматів нас усіх вивели з погреба на вулицю. Вони перевіряли документи, нишпорили у шафах, шукали військову форму, якісь ознаки, що людина налаштована проти них”, – каже Катерина.

Ще через кілька днів прийшли кадировці, також “построение”, з тими самими питаннями про “націоналістів”, про місцевих депутатів, про тероборону. Найбільше вона запам’ятала саме їх.

“Зброя начищена, берці нові, чисті, форма наче щойно з воєнторгу, бороди, стрижки – так ніби з барбер-шопу вийшли”, – розповідає Катерина.

У мами в паспорті вказане місце народження – Ворошиловградська область. (Стара назва Луганської області. – Ред.) Можливо, це якось вплинуло, бо казали: “Не хвилюйтеся, ви люди прості, потерпіть, через три дні ми увійдемо в Київ, звільнимо вас від нацистської влади і все буде добре”. Таке враження, що вони вже їхали на парад у Київ”, – згадує вона.

“Потім були буряти. Але вже не допитували і не перевіряли нічого. Лише з автоматами по двору ходили з таким виглядом, наче тепер вони тут “влада”, – згадує вона.

“Ще з 2014 року я займалася волонтерством, мала багато знайомих серед волонтерів і військових. Сидячи у погребі, я різала на дрібні шматочки шеврони, які мені дарували військові, розбила цеглиною ноутбук, смартфон, бо без електрики стерти інформацію не могла. Якби вони це знайшли – думаю, нас би всіх розстріляли, як і багатьох “підозрілих”, – додає Катерина.

За час окупації Бородянки окрім понад 40 загиблих під завалами багатоповерхівок та оборонців селища, ще близько 200 тіл знайшли у братських могилах.

У Національній поліції тоді казали, що переважна більшість з них загинули насильницькою смертю – у них були прострелені голови, зв’язані руки. Кілька десятків людей і досі вважаються зниклими безвісти.

• Зафіксовані факти зґвалтування літньої жінки та дітей під час окупації у Бородянці – Генпрокурор

“Я думала про своїх тваринок”

Коли я запитую, як можна витримати 30 днів у погребі, під постійними обстрілами, Катерина каже лише одне: я думала про своїх тваринок, як вони виживуть. Окрім кішки, у дворі їхнього будинку до війни жили вуличні кіт і собака. Їх занесли у пошкоджений будинок Катерини, де було трохи тепліше, ніж на вулиці, і весь місяць через вікно, іноді підповзаючи, вони самі чи сусіди клали їжу та воду.

У неглибокому сирому погребі з цвіллю на стінах стояти можна було лише зігнувшись. П’ятеро людей мусили сидіти щільно один біля одного.

“Але і там вибухи і рев техніки ми добре чули і вже тілом розрізняли, що їде – танк, БТР, самохідка”, – згадує Катерина.

Спали весь місяць на мокрих ковдрах, не знімаючи зимових пальт та взуття. У туалет ходили так само у погребі.

“Через якийсь час на кілька хвилин почали підійматися на подвір’я чи у хату. Нам здавалося, що обстріли відбувалися в одні і ті самі години, з невеликими проміжками. Одного разу це мало не коштувало життя мамі – осколок пролетів над нею, коли вона нагнулася, і влучив у холодильник сусідів”, – каже вона.

“Що ми їли? По-перше, у нас були деякі запаси тушенки, вермішелі, печива. Були свічки, ліки. Я готувалася не до окупації, а до дефіциту, бо всі вже розуміли слова Путіна про захист “соотечественников”. Але так само як і всі я думала, що Росія може піти наступом на Донбасі, але не на Київщині”, – розповідає Катерина.

“Іноді сусіди добиралися один до одного, ділилися, обмінювалися тим, що було. Ще був молоденький хлопець. Я не знаю, як йому це вдавалося, але він проникав до тих, хто сидів по підвалах і погребах, і весь місяць був наче зв’язківцем по потребах. В одних брав, іншим відносив те, що було вкрай потрібне”, – розповідає Катя.

• Генпрокурор про жертв Росії на Київщині: Найгірша ситуація – в Бородянці

Гробова тиша 1 квітня

“Одного дня ми побачили, як російська техніка рухається у зворотному напрямку, туди, звідки прийшла. У колоні були вже також маршрутки, завантажені краденими генераторами, побутовою технікою.

При цьому продовжували стріляти. Ми не розуміли, що відбувається, бо давно втратили зв’язок зі світом, не знали ніяких новин. Чи вони вийшли надовго, чи десь у лісах зупинилися. А 1 квітня настала гробова тиша, і це теж було дивно”, – згадує вона.

Потім заїхали українські військові. А 4 квітня Катя домовилася із сусідом, аби він вивіз їх машиною із селища.

“З трьома рюкзаками і кішкою ми залишили Бородянку. Як потім дізналися, ми виїжджали по замінованій росіянами території і не зрозуміло, як ми не підірвалися”, – каже вона.

Вони поїхали до знайомих на захід України. Хвороби, отримані у сирому погребі, стали хронічними.

За два роки після звільнення Бородянки Катя та її мама жодного разу туди не поверталися. Лише надсилають гроші сусідам на корм для тварин.

Вони досі панічно бояться будь-яких гучних звуків і не хочуть думати про те, як житимуть далі.

***

Колаж Ангеліни Корби