Ув’язнені довічнно не втекли з покинутого без варти Херсонського СІЗО: «Ми хочемо українського правосуддя!»

Коли в місто почали заходити українські війська, представники адміністрації закладу — а це призначені росіянами колаборанти — віддали ключі від камер своїм помічникам із числа в’язнів, а самі втекли. За кілька годин із чотирьохсот п’ятдесяти в’язнів у СІЗО залишилося десять. Чотири з них — довічники. Люди, які вважають себе несправедливо засудженими і при цьому не мають жодного шансу на звільнення або перегляд судового рішення, не скористалися можливістю просто розчинитися у вирі воєнного хаосу.

Вони дочекалися українських військових, адже “хочуть бути вільними за законом”. Ми з’їздили до слідчого ізолятора Миколаєва, де зараз тримаються довічно засуджені з Херсонського СІЗО і поспілкувалися з Варданом Маглочаном, Олександром Пижовим, а також іще одним в’язнем, ім’я якого ми не називатимемо. Його рідні досі перебувають на окупованій території.

У камери кидали гранати

Вардан Маглочан відбуває покарання вже 26 років. Каже, що злочину не скоював. Його звинуватили у вбивстві людини, яка зникла і яку так і не знайшли. Пан Маглочан розповідає, що від дня, коли почалося повномасштабне вторгнення, ув’язненні СІЗО чекали, що їх вивезуть на територію подалі від фронту. Багато з в’язнів виявили бажання стати на захист України.

— Нас у камері на той час сиділо четверо, ми в письмовому вигляді написали заяву, щоб нас призвали до лав ЗСУ. Потім відправили на електронну пошту Міністерства юстиції таке послання, депутатам відправили. Це було в перші дні війни, — згадує довічник.

Вже першого березня Херсон було окуповано. Попри це, персонал СІЗО продовжував підтримувати в установі український правопорядок та зв’язок із державною владою. Засуджені розповідають, що деякий час їм навіть вдавалося передавати українським військовим інформацію про розташування ворога.

— Деякі співробітники з адміністрації приходили й казали, що вони знають, де перебувають російські солдати, але не можуть переслати цю інформацію нашим, тому що в них росіяни перевіряють телефони, їх обшукують, допитують, — каже N. —  Адміністрація знала, що в засуджених є телефони і розповідала все їм. Засуджені по своїх каналах сповіщали, де ворог. У мене в телефоні була інформація, в якій я описував, де знаходяться російські солдати, що відбувається в СІЗО. Потім я злякався, що вони можуть цю інформацію відстежити, свій телефон зламав і викинув у туалет.

Більш-менш стабільною ситуація залишалася до 11 травня. Того дня на території СІЗО пролунали автоматні черги, постріли, вибухи. До установи увірвалися російські військові.

— 11 травня ці, як їх назвати, орки, сволота, божевільні, зайшли до СІЗО після обіду, — розповідає інший довічник, Олександр Пижов. — Ішли із супроводом, кричали матом: “Обличчям у підлогу!”. В’язень один ходив по камері… Він росіян чи не почув, чи проігнорував, не знаю, яка причина…  Він відносно був недалеко від мене, в сусідній камері — тільки на першому поверсі, я на другому. Це все чутно було, бо поруч. Вони просто вистрілили йому в голову. Так у камері його і поклали. Потім почали кидати гранати, забігати в камери і бити калашами. Кричати, що тут Росія, а не Україна, і таке інше.

— 11 травня окупанти проходили по всіх камерах і знущалися з усіх засуджених, — розповідає N. —  Шукали тих, хто перебуває в СІЗО за 115-ою, 121-ою статтями, гвалтівників. І в перший день вони нашу камеру не змогли відчинити, тому що наша камера мала електричний замок. Наступного дня, коли вони зайшли, вони нас поклали обличчям у підлогу і почали бити ногами. Прикладами. Взуттям ставали на обличчя. Це тривало з 11 травня понад три тижні… Мене поставили на коліна, росіянин приставив мені автомат до голови, пересмикнув затвор і сказав, що я маніяк, гвалтівник і що мене зараз вб’ють. Потім мене підняли з колін, поставили поміж стіною і ліжком, де незручно було розвертатися, і почали бити кулаками по ребрах. Били за те, що ми українці. За те, що ми не хотіли отримувати їхні паспорти.

Забирали навіть ношені труси

Коли Херсонське СІЗО перейшло під контроль російських військових, представники адміністрації на чолі з начальником установи не захотіли йти на співпрацю з окупантами і залишили свої посади. Росіяни змінили в СІЗО персонал, призначивши колаборантів. Життя в’язнів стало нестерпним.

— Ставлення до нас було дуже агресивне. Автоматники заходили до камер, починались словесні знущання, приниження, — розповідає Вардан Маглочан. — Тих, хто починав із ними сваритися чи виказувати невдоволення, виводили в коридор і жорстоко били. На прогулянку, починаючи з вересня, почали виводити таким чином, що багато хто відмовлявся гуляти. Ці прогулянки супроводжувалися дуже жорстоким побиттям і морально-психологічним знущанням. Ведуть у кайданках, задирають, б’ють. 5-6 осіб, веселі, задоволені, сміються, відбивають ноги. Мені ноги так відбили, що рани почали гноїтися. І при цьому всьому їм було дуже весело. Кожен намагається образити, принизити, вкрити матом. Таке ставлення до нас було в СІЗО.

— Били за кожне зайве слово, — каже N. — Я, наприклад, розмовляю і українською, і російською. Як заходять, перевірку зроблять і йдуть, то кажуть: “До свидания”. А я їм відповідав: “До побачення”. Після чого вони повертались і починали знову бити. Через те, що я розмовляв українською мовою.

Нова “адміністрація” установи постійно обкрадала в’язнів, кажуть наші співрозмовники.

— Вони забирали лікарські засоби, навіть у хронічно хворих, — каже пан Маглочан. — У мене захворювання серцево-судинної системи після інфаркту, і я потребую постійного вживання препаратів. Під час війни дуже важко було їх дістати. Це було дуже виснажливо. Вони забирали ці препарати собі. Вони відбирали у в’язнів останні цигарки, цукерки….Що мені про них сказати, щоб надати характеристику… Хто це такі? Які це виродки? Понабирали колаборантів! Вони навіть забирали ношені футболки, труси, шкарпетки у в’язнів. Зрозуміло, якби ще нове… Але коли почали ношене відбирати, ми були шоковані.

— Звичайно, в них немає законодавства, це дуже складно. Психологічно, — каже Олександр Пижов. — Так, я засуджений, нічого проти не маю, є свої права, свої норми, давайте будемо цього дотримуватись, а у них цього немає. Для них людина — це нікчема, гірше собаки.

Росіяни стали звозити в установу проукраїнськи налаштованих містян. СІЗО стало однією з  багатьох херсонських катівень

— Хлопців били в камері. Інших — може, вони були засуджені, може, були патріотами, — водили в будівлю розібрану, — пригадує N. — Я з вікна бачив, як їх ведуть. Там стріляють, чутно автоматні черги… Назад ідуть і сміються. Назад ті люди (яких водили під конвоєм у будівлю – ред.) не повертались.

Дивитися на свободу не через ґрати

11 листопада росіяни втекли. А з ними — і частина колаборантів. В’язні почули клацання замків: хтось відкривав усі камери поспіль.

— Ми напружилися і зрозуміли: відбувається щось незвичне, — пригадує Вардан Маглочан. — Десь за дві-три хвилини почали клацати замки нашої камери, відчинилися двері. Ми побачили потік людей, які виходили з усіх камер у коридор. І нам засуджені, які двері відчиняли, сказали: “Всі виходять і ви виходьте. Вихід в місто вільний”. Ми спитали, що відбувається. Виявилося, колаборантська адміністрація дізналася, що штурмовики ЗСУ вже зайшли в місто, підбігли до камер, де сиділи їхні однодумці серед засуджених. Відчинили їх, кинули їм ключі. І сказали: робіть, що хочете, а ми побігли. Ці засуджені прийняли рішення відчиняти всі камери. І випускати засуджених.

Понад чотири сотні ув’язнених Херсонського СІЗО розбіглися хто куди. Вардан Маглочан теж вийшов, але пішов недалеко — посидіти в парку біля СІЗО.

— Там парк Слави, — каже чоловік. — Я дивився на цю свободу не через ґрати… Але потім заходив назад у СІЗО.

— Скільки днів це тривало?

— Більше двох діб. Увечері 13-го до СІЗО зайшли українські штурмовики, дуже спритні хлопці. Дуже значного вигляду… Вони найперші пройшли по території СІЗО. Впевнились, що немає росіян. Тому що у місті ще залишки були. Десь ще перестрілки були. Росіяни, які “своїх не кидають”, залишили деяких прикривати і забули про них. Українські військові впевнились, що в СІЗО нікого немає. Зайшли, подивились і поїхали у своїх справах.

— У вас весь цей час був вільні вихід і вхід?

— Абсолютно.

Такий самий вибір зробив і N. Залишаючись у СІЗО, він час від часу виходив до парку подихати повітрям свободи.

— У мене була можливість утекти і в мене навіть був на руках паспорт, — каже N. — Мій брат живе в Ростові.  Але я громадянин України, я тут народився, я люблю свою країну, як би вона до мене погано не ставилась. У мене тут є тітка. Я подумав, що якщо я поїду до тітки, це сприймуть як втечу. Всі камери були відчинені, я вийшов до парку. Коли побачив українських військових, підійшов до них і сказав, хто я і звідки. “Заберіть мене, відвезіть десь!” На що мені відповіли: “Зараз не до вас, тут багато роботи. Залишайся тут у парку чи йди назад у СІЗО!” Я пішов у СІЗО.

В установі залишилися кілька довічників і шість осіб, які були на стадії слідства. Готували собі їсти на багатті посеред двору. Доїдали ті мізерні запаси, що мали. Крім того, в’язням допомогли волонтери: вони приносили на територію СІЗО консерви і хліб.

Мені сподобалось у ЗСУ

— Я вийшов із СІЗО і пішов до ЗСУ, оскільки я знав з телеграму, що наші підійшли до Дар’ївського мосту. Українські військові сказали, що вони не слідчі, не прокурори і їм взагалі байдуже. Я сказав, що я прийшов не для того, щоб вони мене звідси відправляли, а через те, що я боявся в місті залишатися. Чому боявся? Тому що велика маса ув’язнених вийшла і міг початися хаос.

Майже тиждень Олександр залишався поряд з військовими. Потім із поліції приїхала людина і відвезла його до СІЗО.

— Мені сподобалось у ЗСУ. Там взагалі класно, по-своєму. Там люди мирні — то дров підрубаєш, то прибереш, то ще якось допоможеш. Спокійне, адекватне життя, мене це влаштовувало. Який сенс тікати?.. Мені ця спокуса не потрібна. Свобода добре, але не такою ціною вона має бути отримана. Коли ти вийшов, в тебе є документи, ти починаєш життя спочатку, починаєш людське життя. А не будеш кудись бігти, ховатися. Куди, навіщо?

Довічники не жалкують, що замість втечі обрали українське правосуддя. Хоч воно і було до них несправедливим. Імовірність перегляду їхніх вироків — мізерна. Але вони все ще плекають надію.