Домашнє насильство в Україні: «Різав ножем. Ламав пальці. Душив. Ударив сокирою в лице»
За минулий рік до поліції звернулися майже 300 тисяч жертв домашнього насильства. Це на 20% більше, ніж 2022-го. На третину більшає адміністративних і ледь не вдвічі — кримінальних справ. У 2024-му очікується така сама картина, зазначає hromadske.
З одного боку, це свідчить про те, що такі злочини ідентифікуються краще і самими постраждалими, і правоохоронцями. Більш відкритими стають перші й більш компетентними — другі. З іншого боку, жінки часто не звертаються в поліцію до «останнього». А на сплеск насильства накладає відбиток війна.
Коли здається, що нікуди йти, є шелтери — тимчасові притулки для жінок із дітьми, які потерпають від домашнього насильства. В Україні таких декілька десятків, але вибір є: їх відкриває держава, а також громадські, благодійні чи релігійні організації. Ми побували в одному з них.
Як це місце об’єднує важкі жіночі долі, від яких стигне кров у жилах, та що робити, якщо в котрійсь із них ви впізнали себе, — дізнайтесь у матеріалі hromadske.
***
Куток біля стіни між холодильником і столом. За ноутбуком сидить жінка. У яскравій футболці, має яскраву зовнішність. Вітаючись, жартує про погоду і розпливається в усмішці, — так, що в око не відразу впадає незагоєний шрам на лівій щоці.
Пів року тому вона, мов поранений звір, забилась у тому самому кутку. Дивилася на всіх спідлоба. Щільніше натягала капюшон, аби закрити розпухле від побоїв обличчя. Насторожено на неї дивилися й соцпрацівники шелтеру. Були певні — ця жінка в них довго не пробуде.
«Я сюди приїхала в жахливому стані. Без нічого, без жодної копійки. Одне око повністю запливло. Була щойно зашита щока, половина зубів вибита… — на цих словах її голос, видаючи незаліковані рани, починає тремтіти. Підступні сльози сковують горло. — Озираюся назад і плачу. Бо я навіть не уявляла, що в нас в Україні є такі місця».
Ми розмовляємо з Алісою її останнього дня в шелтері святої Ольги — прихистку для жінок, які страждають від домашнього насильства. Зрештою, вона тут прожила 6 місяців.
Аліса у шелтері святої Ольги. Київська областьОлександр Хоменко / hromadske
«Клянуся: я хотіла вистрибнути з 9-го поверху»
Алісі — 37. І вона єдина, чиє обличчя буде відкритим, а ім’я й факти з біографії не будуть змінені задля безпеки — з її дозволу. Хоча каже: чоловік досі переховується від поліції.
Зараз вона говірка й сипле жартами. Та лиш заходить мова про пережите — миттю змінюється в обличчі. Ясні очі враз стають залитими по вінця.
«Він просто прокинувся в поганому настрої. Сказав: “Мені наснився сон, що ти мені зрадила”. Я намагалась заспокоїти, що це лише сон, але бачила, як йому застилає очі агресія. Він почав трощити в кімнаті все, що бачить. Серед інструментів схопив сокиру й почав трощити все вже нею. Я злякалась і в самій білизні вискочила за двері. Але він затягнув до квартири й почав бити кулаками. Аж ось у нього в руках знову з’явилась сокира. Обухом він вдарив по голові й по щелепі… А вістрям розрубав лице й тут…» — жінка намацує ще один великий шрам на грудній клітці.
Закривавлена, вона вискочила на незасклений балкон 9-го поверху.
Клянуся: я хотіла вистрибнути. І єдине, що мене зупинило, — це те, що на балконі лежав сніг. Я просто підсковзнулася, й це мене протверезило. Схоже, його теж. Я стала благати заспокоїтись. Бо розуміла: він зараз або заспокоїться, або мене доб’є. Тоді його погляд змінився, він смикнув за плечі й сказав: «Ти сама у цьому винна». Аліса, постраждала від домашнього насильства
Скориставшись моментом, вона втекла. Вибігла з під’їзду вся в крові. Кричала, аби хтось викликав «швидку». Більшість удавали, що не помічають. Доки один чоловік не показав рухом — мовляв, телефонує, куди треба. Вона забігла назад у під’їзд і принишкла в незачиненому тамбурі між поверхами — боялася, що її чоловік прийде по неї.
Від втрати крові відчувала запаморочення. Але зі схованки наважилась вийти лише тоді, коли почула, як підіймаються лікарі «швидкої» та поліція.
Аліса показує своє фото з лікарні одразу після нападу. Київська областьОлександр Хоменко / hromadske
Чоловік проходив реабілітацію від наркозалежності й мав неконтрольовані напади агресії. Спочатку ображав. Потім штовхнув. Підняв руку. «Де тут у мене…» — шукає ще один шрам на руці Аліса. Це сталося в січні — на третьому році подружнього життя.
«Тут ножем — раз. Пальці зламані — два. Це він мене душив, а я намагалася себе розтиснути… Так, — відповідає на моє хитання головою жінка. — Це все дозволялось. Я ображалась, плакала, він вибачався, а я прощала».
Побачити історії цих жінок
Шелтер святої Ольги — це приватний будинок на два поверхи, який на цій вулиці мало чим різниться серед інших. У дворі акуратно й зелено. І не скажеш, що два роки тому тут палало та що село пережило понад місяць окупації. У шелтері тоді уламком пробило дах, його швидко відновили своїми силами.
За будинком нині — дитячий майданчик, висаджені квіти й навіть клаптик городу: височіють із піднятими головами соняшники, росте картопля, наливаються помідори.
На воротах не знайти адресної таблички. Та й адреси у відкритому доступі — теж. Найбільш точна географія буде такою: Київська область, Бучанський район. Таємничість вимушена — кривдники можуть розшукувати жінок, які наважились на втечу.
«Дівчата, коли сюди потрапляють, взагалі підписують угоду про нерозголошення місця перебування. Але бувають такі ситуації… Просочиться інформація, і хтось вичислить, де перебуває жінка, — таке бувало. Тут бувають різні випадки…» — розповідає директорка шелтеру Марина Севостьянова, показуючи будинок.
«Це наша простора кухня. В нас дівчата самі чергують, самі прибирають, самі готують. Ось ігрова кімната. Та ми ще будемо її переобладнувати. А дівчата мешкають у чотирьох кімнатах на другому поверсі».
Зараз у шелтері лише три жінки, дві — з малечею. Директорка каже: влітку завжди менше людей. Максимально ж тут можуть проживати 15 жінок разом із дітьми — до трьох місяців. Хоча за потреби термін перебування продовжують удвічі. Як, до прикладу, Алісі.
Жінка всередині шелтеру святої Ольги. Київська областьОлександр Хоменко / hromadske
Цей прихисток був першим, який три роки тому відкрили під егідою Православної церкви України. На відкритті був особисто митрополит Епіфаній. Дістав чорний маркер і лишив на стіні в холі послання: «Любов зцілює, адже Бог є Любов». Відтоді стіни перефарбували, але місце з написом і його фото — недоторкані. Оздоблені в рамки.
Напис, назва шелтеру й ікона святої княгині Ольги у вітальні — це й усе, що пов’язує будівлю з релігійною структурою. Тут сфера роботи соціальних працівників, які чергують цілодобово. Є штатний психолог.
Напис митрополита Епіфанія на стіні шелтеру святої Ольги. Київська областьОлександр Хоменко / hromadske
«Тут свобода у всьому. Не обов’язково бути віруючою чи невіруючою людиною, щоб потрапити до нас. Можна мати свої погляди», — говорить священник Сергій Дмитрієв, військовий капелан і голова громадської організації «Елеос-Україна», що зокрема розвиває напрям соціального служіння в ПЦУ.
Саме він відкривав, залучав і продовжує залучати кошти з різних міжнародних і благодійних організацій для будівництва таких прихистків. Відкрив таких уже шість у всій Україні. За три роки допомогли більш як тисячі жінкам.
Це також була адвокація свого часу — щоб церква почала займатися будь-якою соціальною справою. Бо багато релігійних організацій в Україні є надто консервативні. Ну, по-перше, розлучення, так? Церква ж проти розлучення. А наша мета — забрати жінку від аб’юзера, людини, яка її б’є. Ми вилучаємо її з родини фактично. І щоб це зрозуміти, щоб священники почали змінювати свої консервативні погляди, — треба побачити історії цих жінок.Сергій Дмитрієв, військовий капелан, голова правління мережі «Елеос-Україна»
«Я втекла, коли він перерізав мені шию»
У тихому залитому сонцем приміщенні раптом стає гамірно. До вітальні забігають троє засмаглих малих: старший хлопчик і дві дівчинки, найменшій — рочки зо два. Щойно повернулися з озера. Одразу помічають гостей.
– Ви будете общатися з мамою? Мааам! — не дочікується відповіді середня. — Тут зараз будуть розмовлять з тобою!
— А можна телефон подивитись? Тут TikTok є? — підключається старший.
Разом із ними заходить мама і ніби й усміхається, але якось відсторонено, у погляді — втома.
Олена з дітьми в шелтері святої Ольги. Київська областьОлександр Хоменко / hromadske
Олені (ім’я змінене) — 32. У шелтері вона із дітьми місяць. Але потрапила сюди не з власної волі — направили соцслужби. За те, що діти жили в неналежних умовах. До шелтера вони рік тіснилися в однокімнатній квартирі Олениної мами й вітчима. Відколи жінка втекла від чоловіка-садиста.
«Він не одразу проявився. Десь на третій рік, коли я завагітніла. У мене було вже двоє дітей, і я думала: може, дійсно я комусь іще потрібна. Потім терпіла побої. Він бив з кулака й по голові… Я прощала, дурочка, боялася. Остання крапля була, коли він перерізав мені шию».
Приїхала мама, щоб мене забрати. Він схопив кухонний ніж і приставив до горла. Сказав: «Якщо не мені, то нікому!». І перерізав…Олена, постраждала від домашнього насильства
Жінку врятували. Її обличчя, шия, руки — всі у шрамах. До попередньої власної квартири вона повертатися боїться. Де чоловік — не знає. Та й повертатись, каже, фактично нікуди: там усе побите, немає меблів. Грошей на ремонт теж.
Олена в шелтері святої Ольги. Київська область / Фото: Олександр Хоменко / hromadske
Найменша дівчинка Олени в шелтері святої Ольги. Київська область / Фото: Олександр Хоменко / hromadske
Обережно запитую про довжелезні шрами на руках. Імовірно, це були спроби самогубства. «Ой, не хочу… — після паузи, відповідає тремтячим голосом. — Це було давно. Мені було 16».
Зізнається, що тиранію бачила з дитинства. Рідний батько від неї відмовився ще коли вона була зовсім малою. А колишній вітчим дуже бив маму. Діставалося і їй.
— Вам психолог допомагає? — запитую я, розуміючи: аби розірвати це коло насильства — без цієї допомоги ніяк.
— Ну, я в принципі не потребую…
«Мені не треба психолог, я ж не хвора на голову»
«Треба багато працювати, щоб, як барон Мюнхгаузен, витягати себе за волосся із цієї прірви. Бо дуже-дуже складно змінити своє життя. Не завжди й не всі це усвідомлюють. Дехто з дівчат кажуть: “Мені не треба психолог, я ж не хвора на голову”. Іноді опускаються руки», — зізнається Ірина Бородіна, психологиня, що працює в шелтері.
Ми працюємо над тим, щоб підвищити жінкам самооцінку, щоб вони побачили інший спосіб життя. Це, знаєте, як посадити зерно. Але тих жінок, які можуть змінитися, — ну, може, третина. Це важкі числа. Але це чесно.Ірина Бородіна, психологиня шелтеру святої Ольги
В більшості випадків, з якими вона стикається, йдеться саме про фізичне насильство. Суто через психологічне насильство, каже, — жінки звертаються рідше.
Психологиня Ірина Бородіна з хлопчиком у шелтері святої Ольги. Київська областьОлександр Хоменко / hromadske
Загалом на сплеск насильства наклала відбиток і війна. Жінок, які звертаються до шелтерів, стало більше. Тепер це ще й переселенки, які втратили все (для них організація відкрила спеціалізований шелтер), а також жінки, які постраждали від сексуального насильства під час війни.
Я всім кажу, що залишатися наодинці в жодному разі не можна. Треба до когось звертатися. Не мовчати. Звертатися до відповідних служб. І не соромитися казати близьким людям чи тим, кому довіряєш, що ти страждаєш від насильства. Ірина Бородіна, психологиня шелтеру святої Ольги
Не боятися робити перший крок
— Ірина Іванівна — моя друга мама! — каже мені Аліса.
Психологиня і її підопічна сміються. Уява забігає наперед і вже бачить, яким щемким за кілька годин буде момент їхнього прощання.
Аліса в шелтері стала найяскравішим прикладом особистісної трансформації. Вона, як ніхто, оцінила надану їй допомогу. До Ірини ходила, як на сповідь, і підбивала всіх дівчат звертатися до психолога.
Аліса (ліворуч) із психологинею Іриною в шелтері святої Ольги. Київська областьОлександр Хоменко / hromadske
«Я й чути не чула, що є такі місця, де людям надають і психологічну, і медичну допомогу. Мені полікували зуби, все це безплатно. Соціальні працівники — вони для нас усі як мами. Вже мовчу про різні заходи. Я за пів року побувала у стількох місцях і на такій кількості майстеркласів, скільки не бачила за життя!» — натхненно розповідає Аліса.
Я на тисячу відсотків впевнена, що дуже багато жінок навіть і не знають, що щось подібне є. І сидять собі у своїх маленьких світах, де над ними знущаються і вони бояться піти, бояться зробити перший крок. Просто тому, що думають, що їм нікуди буде піти.Аліса, постраждала від домашнього насильства
Шелтер для неї став другим домом. На стінах і вікнах тут усюди її декор і малюнки. Аліса — дизайнерка комп’ютерної графіки. Вирішила — житиме недалеко, в Бучі. «Але я назавжди залишуся із цими людьми, із цим місцем. Тут моє серце і душа».
Творчість Аліси на стінах шелтеру святої Ольги. Київська областьОлександр Хоменко / hromadske
Аліса підіймається до кімнати, де в клунках зібрані речі. Окидає оком і показує — мовляв, дивіться, як обжилася. Пів року тому вона приїхала сюди з однією чорною сумкою із парою штанів, курточкою й змінною білизною.
Аліса із забраними речами в шелтері святої Ольги. Київська областьОлександр Хоменко / hromadske
«Я тут підготувала пост подяки… з фото “до” і “після”» — каже насамкінець Аліса, відповідаючи на моє запитання, чи почувається вона нині морально геть іншою людиною. — Я вам зачитаю».
А я вам — із її згоди — залишу його тут без змін:
«Це наочний приклад того, як я змінилася на краще зовні. Як добре, що є можливість візуально порівняти результати. Але за фотографіями не зрозуміти того, що змінилося всередині. З перших днів перебування тут я була здивована абсолютно всім, що мене оточувало — починаючи з того, що є такі приголомшливі місця і такий рівень допомоги і підтримки для жінок, закінчуючи тим, як перемикається свідомість, сприйняття соціуму і яке перезавантаження відбувається в житті взагалі.
Шелтер для мене — це найкращий приклад того, як має бути правильно і певною мірою ідеально. Жіночий колектив Шелтеру — уособлення жінки у всіх її проявах: хазяйновитості, щирості, вміння володіти собою, правильно виховувати, пізнавати нове, керувати, виражати емоції і думки, контролювати процеси, планувати, мріяти і втілювати в життя задумане. З вами я зрозуміла, що таке бути жінкою по-справжньому і бути щасливою. Кожна з вас стала для мене прикладом, авторитетом.
Я безмежно вдячна долі за ці прекрасні 6 місяців, за можливість бути частиною цього маленького, але неймовірно корисного і значущого місця, за досвід, який не проп’єш, хоч спроби і були; за неймовірний внесок, який кожен приніс із собою. Пишу і не стримую сліз. Днями переглядала всі фотографії за цей час і освіжила в пам’яті все, що відбувалося зі мною і навколо мене. Скажу так: це неймовірна і незабутня пригода. І всім вам я кажу від щирого серця: дякую. А тепер мені час вперед і тільки вперед».
Контакти для звернень:
- Шелтер святої Ольги, Київська область — +380 98 389 7706 (цілодобово).
- Всеукраїнський кол-центр «ВАРТОЖИТИ» — 5522 (в будні з 11:00 до 19:00).
- Урядова гаряча лінія з протидії торгівлі людьми, запобігання та протидії домашньому насильству та насильству стосовно дітей — 1547 (цілодобово).
- Гаряча лінія громадської організації «Ла Страда Україна» — 116 123 (з мобільних) або 0 800 500 335 (зі стаціонарних) — цілодобово.
Авторка: Оксана Іваницька
Джерело: hromadske
Tweet
