Тепер Наталя намагається навчитися жити заново у Києві, а також як телевізійниця записує інтерв’ю з тими, чиї долі також назавжди змінила війна.
Про те, як вона вижила у Маріуполі, про втрату близької людини, про історії, якими з нею діляться земляки, а також про настрої в окупованому місті, Наталя розповіла журналістам “Реальної газети“.
Сім снарядів на трьох: історія Наталки та її родини
52-річного чоловіка Наталії Віктора вбили у власній квартирі під час обстрілу. Жінка згадує, що вона дуже турбувалася за сина, який виводив дідуся. Коли вони вийшли з квартири, Наталка помітила, що Віктора немає.
“Він так там і залишився лежати у квартирі. На оранжевому пуфі. Уламок снаряда потрапив у сонну артерію. Він помер миттєво”, — згадує Наталя.
Потім родина ховалася у приватному будинку разом з майже 30 маріупольцями, дім також постійно обстрілювали.
Після загибелі чоловіка у свою квартиру Наталка більше не потрапила, двері відчинити вона не змогла, їх заклинило. Підійти до гаража, де знаходилася машина, яку водив Віктор — також.
Маріуполь Наталя з сином Сашком, мамою, квартиру якої розбомбили вщент, свекром та котом покинули 16 березня 2022 року.
Спершу Наталя з мамою та сином поселилися на Хортиці на Запоріжжі у пансіонаті. Однак війна дістала їх і там: на пансіонат росіяни скинули 4 ракети. Корпуси були зруйновані. Родина виїхала до Києва.
“7 снарядів на трьох. Якось забагато на одну родину”, — каже Наталя.
Увесь цей час Наталя продовжувала шукати тіло свого чоловіка. Вона дізналася, що 26 березня 2022 року в їхню напівзруйновану квартиру у Маріуполі увійшли росіяни. Житло пограбували, а тіло Віктора вони вивезли і поховали, як невідомого.
“Ідентифікувати Вітю вдалося завдяки моєму колезі. Він поїхав у прокуратуру Мангуша (селище у Маріупольському районі, – ред.), де були світлини загиблих невідомих маріупольців. На одному з них він упізнав Вітю. Коли я вже на українській території робила свідоцтво про смерть, було дуже важко. Судді не розуміли, чому ми не викликали “швидку” чи поліцію в тих умовах”,— каже Наталя.
У цьому році колишні друзі родини вирішили поставити на могилі Віктора пам’ятник. З його вдовою нічого не узгодили: ані напис, ані фото. На пам’ятнику загиблого написали російською мовою: “загинув при обстрілі”.
“Я не знала про цю ініціативу. Мене просто поставили перед фактом, і надіслали фото вже встановленого пам’ятника. Коли я спитала, хто давав на це дозвіл, мені ніхто не відповів. Ці “друзі” відремонтували і забрали нашу машину, яку я їм дала у тимчасове користування. Напевно, вони вирішили, що цим пам’ятником компенсують мені збитки”, — говорить Наталя.
Підвали ставали братськими могилами
Наталя і досі не розуміє, як жити далі після смерті коханого чоловіка. Вона тримається заради сина, а ще робить дуже важливу справу – з квітня 2022 року вона записує “голоси мирних”.
Саме так називається проєкт, в якому бере участь журналістка. Вона записує історії тих, чиї долі змінила війна. За два роки Наталя записала майже 600 таких історій.
“Кожна історія — унікальна. Спілкуючись з маріупольцями, я розумію, що є люди, які вижили просто дивом. А є ті, смерть яких була неочікуваною. Здавалося б, люди не мали загинути, адже спускалися у підвали, ховалися. Однак ті підвали ставали їхніми братськими могилами”, — розповідає Наталя.
За даними міського голови Вадима Бойченка, станом на квітень 2022 року йшлося про 20 тисяч загиблих містян. Наталя Дєдова припускає, що кількість загиблих набагато більша, однак ніхто їх не рахує. Адже тіла знаходять досі.
Так на початку 2024 року в окупованому місті почали розбирати завали у будинку зв’язку на проспекті Миру, у центрі міста. Там знайшли тіла і рештки загиблих, ідентифікувати які наразі неможливо.
“Маріуполь бомбили і вбивали 24 години на добу з лютого по травень. Березень був пекельний і саме тоді загинуло найбільше людей”, — говорить журналістка.
Оскароносний фільм “20 днів у Маріуполі” Наталя подивилася. Каже, що багато з того, про що там йдеться, бачила на власні очі.
“Віталік загинув. Надя у лікарняному підвалі. Допоможіть!”
Наталя Дєдова на своїй сторінці у соціальній мережі публікує щоденник загиблої мешканки Маріуполя Каті Савенко, якій було 40 років.
З 24 лютого до 29 березня Катя вела щоденник. Вона описувала, що відбувається у місті, де жила вона, її чоловік Віталій, дочка Надя і собака.
Віталій загинув 29 березня. Коли снаряди прилетіли поряд з будинком, він побіг на вулицю, щоб загасити ймовірну пожежу. У той час прилетів другий снаряд і вбив його.
Катя отримала важкі поранення і померла 4 квітня, після того, як 2 квітня вистрибнула з вікна охопленої полум’ям лікарні. Її донька у той час перебувала у підвалі цієї ж лікарні. Катя до останнього спілкувалася з дочкою, набирала на телефоні їй повідомлення одною рукою, бо друга була травмована.
“Катя турбувалася про те, щоб поховали Віталіка. А ще просила рідних вивезти її щоденник. Що вони і зробили”, — каже Наталка.
Як згадує донька Каті Надія, у день, коли вбили її батька та важко поранили матір, вона перебувала у бабусь.
Коли чоловіки наступного ранку віднесли Катю у лікарню, Надя пішла з нею. Як тільки Катю занесли до палати, розпочався обстріл. Надія дісталася до укриття, і протягом чотирьох днів бігала в палату до мами.
“Щоб хоч якось їй допомогти: вколоти, напоїти. Вона сильно мучилась. 2 квітня загорілося наше відділення. Лежачі залишилися на горі, згоріли. Ми з підвалу ледве вибралися”, — згадує дівчина.
21-річна Надія врятувалася. Через Новоазовськ вона виїхала в Росію. Звідти в Румунію, де зустріла рідну тітку, а потім — в Україну. Якийсь час вони прожили в Нікополі, але після посилення обстрілів переїхали під Київ.
Остання записка Каті була адресована її мамі.
“Мамо, я поранена. У міськлікарні №1. Лікарі всі пішли. Поламана нога і розірване обличчя. Віталік загинув. Надя у лікарняному підвалі. Допоможіть!” – написала Катя.
Записку передав мамі Каті невідомий чоловік. Матір знайшла Катю під будівлею лікарні, але було вже запізно. І за два дні у підвалі якогось будинку Катя померла у неї на руках.
“Коли читаєш цей щоденник, дивишся на ці літери і почерк, і розумієш що людини вже нема… Катя просила врятувати Маріуполь, ділилася, як вони не вірили, що буде жах”, — каже Наталя.
Журналістка розповідає, що вона не раз записувала історії маріупольців, які втратили своїх рідних, зокрема дітей. Багато хто з них ніколи не знайде могили своїх близьких, бо їх немає.
Як зараз живуть люди в окупованому Маріуполі?
Наталка також спілкується з маріупольцями, які залишилися у місті.
Деякі задоволені тим, що у місті тепер — “руський мир”. Кажуть, що тепер у міському транспорті — безкоштовний проїзд, а дехто — отримує більшу зарплату.
“Чи розуміють вони, що росіяни прийшли їх вбивати? Не всі. Хтось сидів і чекав росіян, думаючи, що зараз вони вб’ють всіх українських військових і настане мир. Треба тільки потерпіти. А тепер начебто все нормально у них, треба жити, “не все так однозначно”, — каже Наталя.
Жінка говорить, що деякі її сусіди, навіть ті, що бачили, хто знищував місто, зокрема, авіацією, під впливом пропаганди переконують себе, що цього не було.
“Мої друзі намагаються з’ясувати, чиї снаряди прилетіли у наш будинок. “Чому ти вирішила, що вони були російські?” — питають. Інший мій друг ображений, що Україна його не евакуювала своєчасно. “А на Росію, яка тебе прийшла вбивати, ти не ображений?” — кажу йому”, — розповідає Наталя.
Деякі маріупольці поділяють проукраїнські позиції, однак не їдуть з міста через те, що їм немає, де жити в Україні, і коштів на оренду квартири. Інших тримають батьки похилого віку, яких неможливо вивезти.
Є і ті, які намагаються “тримати баланс” між Україною та Росією.
“Маю знайомих, діти яких ходять до російської школи і паралельно навчаються онлайн в українській”, — говорить журналістка.
Також деякі повертаються у Маріуполь, навіть з-за кордону. Їхні діти, які навчалися у Європі, будуть вимушені ходити в російські школи. Одна з причин повернення містян — політика окупантів щодо житла.
Якщо ти не приїздиш і не показуєш документи на квартиру, у тебе можуть її забрати та націоналізувати. Оформити свою квартиру на себе можна лише при наявності російського паспорта.
Як відомо, в окупованому Маріуполі активно торгують покинутою нерухомістю. Рієлтори заходять у шикарні квартири з видом на море чи парк, та виставляють їх на продаж. Доля господарів — невідома, вони, ймовірно, вбиті, можливо — виїхали.
До Маріуполя переселяються мешканці російських регіонів, де поганий клімат та немає роботи. На вулицях лунає чужа мова та ходять чужі люди.
Чому так сталося з Маріуполем
Наталя вважає, що трагедія Маріуполя полягала в тому, що його дуже швидко заблокували. У багатьох людей після повномасштабного вторгнення спрацювали асоціації з 2014 роком: тоді у місті так звана “ДНР” проіснувала 2 місяці. То ж люди вважали, що і цього разу все швидко закінчиться.
“Наш мер нас заспокоював, говорив: тримайтеся, все буде добре, але не сказав правди, що сам виїхав з міста і перебував у Запоріжжі”, — каже журналістка.
У звільнення міста від окупантів найближчим часом Наталка та інші маріупольці, з якими вона спілкувалася, не вірять.
“Взяли місто страшно. Він для окупантів як вишенька на торті. Щоб його деокупувати треба багато сил і зброї. Я всіх своїх героїв питаю, як і коли закінчиться війна. Якщо раніше більшість казала, що швидко і нашою перемогою, то тепер всі бачать, що війна затягується”, — говорить жінка.
Утім, повертатися жити до рідного Маріуполя навіть після звільнення від росіян, Наталя не планує.
“Я б хотіла поїхати до міста, але жити я там не зможу. Це — зовсім інший Маріуполь, там інші люди. Як жити з людьми, які зараз говорять, що Україна сама накликала на себе цю війну, і сама винна, що Путін напав? Я не знаю, як жити у тому місті, де я була щаслива разом з чоловіком, якого більше немає”, — каже Наталя.
Авторка: Яна Осадча
Джерело: Реальна газета
