Війна для Чернігова два роки тому і зараз: Танки біля будинків, нічні бомбардування

Бібліотекар за професією Оксана Трухан під час облоги в лютому-березні 2022 року лишалася в Чернігові разом зі своєю сестрою та її дітьми. Її чоловік вступив до лав ЗСУ в перші ж дні масштабного вторгнення. Район, де перебувала Оксана з рідними під час блокади – один з тих, що постраждав найбільше. Про це свідчить кількість розтрощених будівель. Там і сьогодні можна побачити руїни лікарні, управління поліції, житлових приватних будинків, згорілі та заржавілі автомобілі.

Не дають забути про жахи дворічної давнини і сигнали тривоги, які лунають в місті фактично кожного дня, та новини про щоденні обстріли прикордоння.

«Сьогодні я живу надією. Я надіюся на перемогу, мрію про мир і повернення мого коханого додому. Я чекаю свого чоловіка. Це мій герой. Він дуже надихає мене триматися попри все. Не завжди мені це вдається. Накриває, коли він не виходить на зв’язок. Але я намагаюся триматися. Це війна кожного з нас, не тільки наших захисників, волонтерів, рятувальників. Ми зобов’язані щось робити для того, щоб наблизити перемогу, для того, що підтримати тих, хто цю перемогу наближає. Я багато працюю, намагаюся долучатися до різних ініціатив, зборів для ЗСУ, різних важливих заходів. Працювати і жити мене надихають наші люди», – розповідає нині Оксана Трухан.

Саме робота рятує сьогодні чернігівку від безнадії та відчаю.

Оксана багато років працює в Чернігівській обласній бібліотеці для дітей, яка розташована недалеко від будинку жінки – на проспекті імені Левка Лук’яненка. Саме туди вона в першу чергу прибігла разом із чоловіком вранці 24 лютого 2022 року.

Здавалося, що після звільнення Чернігова, все буде добре. Але через два роки місто знову живе хвилюваннями через інформацію про можливий повторний наступ російських військ.

Як виживали тоді і чого бояться сьогодні мешканці Чернігова? Розповідає бібліотекарка Оксана Трухан.

• Шість видів воєнних злочинів проти дітей вчиняють на території України російські окупанти

Оптимізм та надія на перемогу

Після двох років війни, постійного хвилювання за чоловіка та рідних, чернігівка не втрачає оптимізму. Вона в усьому прагне бачити позитив.

«Коли я приходжу до своєї сестри, в квартиру, в якій ми жили під час облоги, у мене не виникають неприємні відчуття, говорить жінка. – Мене не «накриває» спогадами чи важкими думками. Мабуть це тому, що стіни цього будинку захистили нас в ті страшні часи. А тоді дійсно було дуже страшно! Ми не впевнені були, що виживемо. Не знаю, звідки бралася якась там надія. Але саме там у мене з’являється відчуття захищеності».

Оксана майже нічого не фотографувала під час облоги Чернігова. Причина, пояснює – страх та внутрішні забобони.

«Я тепер дуже шкодую, що тоді не фіксувала це все – як ми жили, цей увесь побут, – розповідає бібліотекарка. – Але ще на початку стався випадок, який активував мої внутрішні страхи. Щоб відволікти дітей від обстрілів та вибухів, ми вирішили їх трохи розважити. Сіли за стіл, почали робити якісь поробки. І так було тихо, так було затишно. У нас навіть склалася ілюзія миру, спокою. Я сфотографувала цей момент, коли ми сидимо за столом. Сфотографувала і одразу відправила рідним. І як тільки я це зробила – стався приліт десь недалеко. Ми були дуже налякані. І чомусь так все поєдналося в моїй голові, психіка так спрацювала, що у мене з’явилися страшні забобони – я вирішила не фіксувати взагалі нічого. Я дуже не хотіла фіксувати війну. Ніби цим я хотіла її стерти!»

Але стерти спогади про ті найстрашніші в її житті тижні навряд чи вдасться, підсумовує Оксана Трухан. Вона пам’ятає кожен обстріл, кожен ризикований похід по воду, кожну ніч, коли прилітав російський літак і бомбив мирне місто.

«Напередодні [масштабного] вторгнення у нас вже було відчуття, що війна наближається. Ми готувалися до війни. Ми не знали, в який день це почнеться, але ми готувалися. У нас був зібраний рюкзак. Мій чоловік пішов на заняття ТРО. Я планувала ще на якісь медичні тренінги піти… але просто не встигла», – каже вона.

24 лютого 2022 року

«24 лютого рано-вранці мені подзвонила моя подруга. Сказала: «Все, вставай, вже спати ніхто не буде. Почалась війна».

Ми швидко встали з чоловіком. Спочатку було дуже страшно. Ми не знали, що робити. Ми нібито готувалися, але сподівалися, що все буде не так швидко.

Чоловік не пішов на роботу. Ми разом з ним пішли в бібліотеку, де я працюю. Ми вирішили, що з того моменту будемо скрізь разом. Боялися втратити один одного.

В бібліотеці була моя директорка, дуже стурбована. Багато хто з колег не вийшов тоді на роботу. Вона була дуже розгублена, ми намагалися її якось підтримувати.

Ми розуміли, що все раптом змінилося. На роботу йти не треба тепер. Але треба щось робити в цих реаліях. Є війна, і ти ще не знаєш, що буде з тобою, але повинен до чогось готуватися. Ми складали знову рюкзак, бігали по магазинах, намагались якісь важливі речі зібрати, домовитися, що ми будемо робити.

Ми вже чули звуки вибухів. Емоція, яка просто заповнювала все єство – це був страх.

Не було ніяких інструкцій, як чинити в подібних ситуаціях. Ми розуміли, що може бути все, що завгодно. Ми почали зв’язуватись з рідними, одне одного підтримували. Намагалися якось скомунікувати. Все питали: «Ти як? Ти як?» Переживали і за своє життя, і за життя своїх близьких – як так зробити, щоб їх тримати в полі зору».

• Репортаж из Чернигова, пережившего российскую осаду: самолет бомбил микрорайон три ночи подряд в одно и тоже время

Чому лишилися в місті?

«Взагалі не було такої думки – їхати. Навпаки – я дуже не хотіла з Чернігова їхати.

У перший день, 24 лютого, ми ще їздили разом із сестрою до наших батьків в село біля Чернігова. Розуміли – невідомо, коли ми побачимося, і треба було якось їх підтримати. Коли поверталися назад у Чернігів – ледь встигли проїхати, бо вже перекривали дороги. Наші хлопці ставали на блокпости. А по тій дорозі, по якій ми їхали назад, там вже хлопці готувалися до бою. Вже стояли танки, стояла наша техніка. І мені здається, я бачила, як військові ставали на коліно – готувалися стріляти».

25 лютого 2022 року

«Чоловік ще до вторгнення сказав: «Ти мені і не смій скиглити, не смій і слова сказати, бо я піду на війну. Я піду. І щоб ти мені нічого не казала».

Я сприйняла це. Я розуміла, що він це зробить.

25-го числа ми разом з чоловіком пішли до військкомату, але він чомусь був закритий. Коли чоловік знову пішов до них наступного дня, йому відмовили, сказали – дуже багато людей. Але він був налаштований рішуче».

Пробіжка під обстрілами

«Ще напередодні ми домовилися з сестрою, що при першій такій небезпеці у нас – ми біжимо до неї. Вони живуть трохи далі по проспекту Левка Лук’яненка. Там у них більш захищений будинок.

26 лютого ми поверталися до будинку. Бачимо – танки. Розуміємо, що наші готуються до вуличних боїв. І якраз перед нашим будинком вже танк став, щоб давати відсіч.

Ми забігли в квартиру, схопили рюкзаки, посадили кішку в переноску, і хотіли було вже бігти на вулицю, але не встигли. Прилетіло десь поряд, у нас повністю вилетіли шибки в під’їзді. Ми перечекали і хотіли знову бігти, а тут – другий приліт. Мені було страшно, я не могла вийти. Ми знову перечекали трохи. Потім чоловік каже: «Все, вибігаємо, ось зараз!»У мене в руках кицька, якась сумка, у чоловіка рюкзаки. Ми біжимо.

Це був жах! Якраз все так літало! Ми дивом добігли цілі до будинку сестри. Лишилися там з чоловіком на кілька днів.

А 28 лютого чоловік знову пішов у військкомат. А потім подзвонив мені такий щасливий, каже: «Мене взяли в ЗСУ!»

І пішов він воювати. А я лишилася жити у сестри. З нами ще було двійко її дітей – хлопчик і дівчинка».

• «Російський пілот-вбивця Красноярцев гірше серійного маніяка»

Трималися заради дітей

«Хотілося заритися кудись і плакати. Але ми собі цього не дозволяли, бо були діти. Ми трималися з усіх сил, не показували їм страху та відчаю. Ми хотіли, щоб вони поряд з нами почувалися у безпеці.

Для нас головне тоді було – вижити. Для цього потрібно було мати їжу, якісь запаси, воду. У нас з усіх благ цивілізації був тільки газ. Світло певний час було, потім зникло. Вода теж недовго була. Речі, до яких ми звикли в мирному житті, раптом стали розкішшю».

Російський літак – нічний жах чернігівців

«Будинок сестри розташований буквально за Чернігівською районною лікарнею. Коли був приліт туди – це був жах. В лікарню дві бомби влучило. І ми якраз на той момент в квартирі перебували. Слава Богу, будинок не зачепило. Просто хвилею вибило вікна в будинку ззаду».

«У сестри квартира на першому поверсі. Ми в підвал не спускалися. Дотримувалися правила кількох стін. Увечері виносили в коридор всілякі матраци, ковдри. Туди дітей ховали, накривали, вони у нас там спали. А ми, дорослі, спали в залі. Спали по черзі. Чатували на той літак.

Він прилітав щоночі зазвичай двічі – десь близько опівночі та о 4-й ранку. Його чутно було здалеку – дуже специфічний звук. Тоді ми з сестрою одразу бігли до дітей. Лягали на них. З нами коти. А потім ми матюкалися в небо, молилися, тикали дулі. Оце я пам’ятаю, як я тикала дулі! Це ніби оберіг такий відомий український. Просили Бога, вірували в усе, що нас могло врятувати. І матюкалися до жаху на того, хто летів у літаку. І його збили потім. То й добре».

• Три дні з життя міста Чернігова в березні 2022 року в осаді російської орди: Бомби, літаки, смерть і помста

«Мені чомусь запам’яталася ще одна ніч. Всі вже спали. А я чую, як знову нас з артилерії починають обстрілювати. І вони все летять, і летять, не припиняються… Так довго… А всі чомусь сплять, і ніхто не реагує на цей звук. Навіть коти. І коли вже почало сіріти на вулиці, я наважилася трохи відкрити вікно. Тоді і зрозуміла, що то вітер робив ті страшні звуки: «Вжух-вжух!»… А я всю ніч думала, що то обстріли, і що ми не виживемо. Таке було враження, що ми божеволіємо. Кожного дня божеволіємо».

Це був марафон

«Вранці ти прокидаєшся і думаєш – треба зарядити десь телефони, треба десь дістати воду, треба десь купити їжу і приготувати її. Це мінімум.

Вода. Поки у нас в машині ще був бензин, по воду ми їздили у приватний сектор з пляшками. Там у людей у дворах ще збереглися колонки. Вони дозволяли всім набирати ту воду. Там були великі черги, але ми стояли, потім вантажили воду в машину і поверталися. Це для їжі вода була, для пиття. А ще ж потрібна була технічна вода. Нас багато в квартирі у сестри – і ми, і діти, і коти … То ми ходили на річку. Брали відра і разом з сусідами ходили до Десни, набирали воду. Йшли повз зруйновані будинки. Деякі ще догорали, тліли…»

«Так само ми їздили і шукали, де зарядити телефони. Інколи у двори привозили генератори, щоб люди могли підзарядити техніку. Треба було шукати по місту такі локації.

Єдине, з чим нам пощастило, то це газ! Він був. Ми обігрівалися газом. Він у нас постійно був увімкнений. Було ж надзвичайно холодно! Лютий-березень – це такі найхолодніші місяці, а тут опалення немає. І ти увесь такий спиш у пальті, в шапці, на тобі купа ковдр, коти…»

Їжа

«Суп варили. Старалися, щоб суп був завжди. Запаси майже ніде було поповнити. Ми, знову ж таки, ходили, шукали де які магазини працюють в місті. Нам пощастило, в нашому районі працював постійно магазин «Риба». Власниця якось знаходила постачальників, звідкись був товар. І що цікаво, якщо людина не мала коштів, то вона могла безкоштовно дати продукти Це людина з великим серцем. Вона їздила на своїй машині під обстрілами. Розповідала, що кілька разів ледь залишилася живою.

Інколи відкривалися й інші магазини. Працювали між обстрілами. В черзі постоїш, якщо не прилетить нічого, то можна було щось купити…»

Хліб

«Хліба не було довго. Потім волонтери почали возити його потроху. Сестра якось дізналася, що буде приїжджати машина і будуть продавати хліб по 25 гривень за буханку.

Наш перший хліб в облозі був білий, овальний, щось середнє між батоном і білим. Дуже добре він пахнув! Я якось не дуже за хлібом страждаю, я не звикла його багато їсти. А от люди старшого покоління, коли цей хліб перший отримали – вони його цілували. Я бачила жінку, яка цілувала цей хліб. Для них була ця історія з хлібом дуже важлива!

Моя сестра завжди намагалася набрати багато хліба, щоб потім роздати людям маломобільним – стареньким, хто сам залишився. У нас в будинку, де ми жили, в основному залишилися люди більш старшого віку».

Страхи

«Боялася рідних втратити. Боялася не почути голос мами. Часто зв’язок обривався. А їхнє село вже окуповане було.

Хвилювалася за чоловіка, не знала чи він живий… Він був на нулі, рідко писав.

Ми настільки були зосереджені на власному виживанні, що я інколи про всіх забувала. Я думала – як нам вижити ось тут? Мені, сестрі, дітям, нашій маленькій сім’ї? Попри страх треба було сподіватися, що виживеш. Мені чоловік сказав: «Як хочеш, але треба вижити!» І я пообіцяла йому.

А ще боялися, що російські війська можуть зайти в місто. Ми з сестрою говорили, що треба буде найперше сховати нашу племінницю, бо вона красива дівчинка. Вона тоді була в 7-му класі. І моя сестра переживала саме через те.

Ми не знали, як ми будемо поводитися, якщо місто паде. Думали, що будемо сидіти тихо, як миші. Дуже сподівалися, що цього не станеться!

Поки я була в Чернігові, у мене було враження, що я захищена. Я не знаю, чому у мене було таке переконання. Я думала: як тільки я хоч трохи виїду за місто – у мене не буде ніякого захисту. Чомусь я була переконана, що ми просто загинемо в дорозі, ми нікуди не доїдемо».

Кінець блокади

«Окрім літаків, по нас стріляли ще й з «Градів». Мені мама розказувала, що в їхньому селі під Черніговом російські військові розставляли ці установки артилерійські між людськими будинками. І моя мама чула, як ці «Гради» стріляють по Чернігову. Мама дуже плакала, бо з нами тоді не було зв’язку.

Вона в своїй хаті навіть зробила іконостас: на покуті наставила ікон, а між іконами поставила наші фотографії – дітей, онуків. І коли починали обстрілювати Чернігів, вона забігала в хату, ставала навколішки і просила Бога, молилася всім святим. У неї був жахливий стрес.

• Чорна діра в «руській мір». Як вбивали чернігівців російські льотчикі

Пам’ятаю, коли вже російські війська відійшли, ми поїхали до батьків у село. І в одному місці нам довелося зупинитися і підмітати дорогу віниками – стільки там було битого скла! Не знаю звідки у нас в машині взявся той віник… То було скло зі скляних зупинок громадського транспорту.

Ми коли заїхали в село, на нас дивилися люди, як на прибульців. Бо по тому, як обстрілювали Чернігів, вони думали, що місто знищено. Стільки обстрілів було!

Я дякую ЗСУ, що вигнали російські війська, що не пустили в Чернігів, що звільнили Чернігівщину».

Але обстріли північного регіону тривають і сьогодні. Російські військові обстрілюють прикордоння кожну добу. Про це інформує речниця Чернігівського прикордонного загону. Найбільше потерпають від обстрілів Новгород-Сіверська, Семенівська та Сновська громади. Російська армія обстрілює села Чернігівщини некерованими авіаційними ракетами, атакують прикордонні населені пункти зі ствольної артилерії та мінометів, розповідають прикордонники.

Російські військові скидають на українські громади поблизу кордону вибухівку з дронів, інформує департамент цивільного захисту та оборонної роботи Чернігівської ОВА.

В сам Чернігів останній раз ракета з боку російського кордону прилітала кілька тижнів тому.