Переведення засуджених між установами покарання як спосіб тиску: закон, який працює проти людей

Переведення засуджених між установами покарання як спосіб тиску: закон, який працює проти людей

Переведення засуджених між установами виконання покарань має служити забезпеченню їхньої безпеки, але на практиці часто стає інструментом ізоляції та тиску, особливо проти тих, хто свідчить про порушення або співпрацює з правозахисниками. Остання ситуація з переведенням із Софіївської колонії №45 до установ Харківської області яскраво демонструє, як система, прикриваючись законом, фактично створює небезпеку замість її усунення.

31 серпня 2024 року у Софіївській колонії сталися події, які, за словами Державного бюро розслідувань (ДБР), призвели до відкриття кримінального провадження.  Здавалося б, усе відбувається в рамках закону, але що насправді стоїть за переведенням?

На підставі матеріалів, поданих адміністрацією колонії 12 вересня 2024 року, Центральна комісія ухвалила рішення про переведення групи засуджених, серед яких свідки катувань, до колоній аналогічного рівня безпеки. І тут виникає ключове питання: як безпекові міркування можуть бути підставою для переведення до установ, де права людини систематично порушуються?

Стаття 10 Кримінально-виконавчого кодексу України чітко визначає право засуджених на особисту безпеку. У другому пункті зазначено, що засуджені мають право звернутися із заявою до посадової особи з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів для її забезпечення. Однак ключовим моментом є те, що законодавство не передбачає автоматичного або одностороннього рішення про переведення без відповідної заяви від засудженого.

Щоправда, пункт 3 статті 10 вказує, що адміністрація може ініціювати переведення з безпекових міркувань, але лише за наявності реальної загрози життю чи здоров’ю. Важливо, що такі дії мають бути виключенням, а не звичною практикою. Інакше це призводить до маніпуляцій, як у випадку з Софіївською колонією.

Попри положення закону, переведення із Софіївської колонії не супроводжувалося заявами засуджених. Натомість рішення ухвалювалося адміністрацією, яка, ймовірно, спиралася на безпекові аргументи, вигідні їй самій. Але це суперечить судовій практиці.

Одним із яскравих прикладів порушення прав засуджених є рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 січня 2020 року у справі №640/10153/19. Суд розглядав позов засудженого та його дружини до Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС) щодо скасування рішення Центральної комісії про переведення засудженого з Білоцерківської виправної колонії №35 до Північно-Східного міжрегіонального управління.

Суд встановив, що переведення було здійснено без заяви засудженого, на підставі припущень про загрозу його життю.

Окружний адміністративний суд наголосив, що стаття 10 Кримінально-виконавчого кодексу України вимагає, щоб забезпечення особистої безпеки здійснювалося або за заявою засудженого, або у виняткових обставинах, коли він самостійно не може звернутися. У даному випадку суд не знайшов підстав для застосування виняткових обставин. Як результат, рішення про переведення було визнано протиправним та скасовано.

Суд також підкреслив, що переведення має відбуватися лише за наявності обґрунтованих і задокументованих фактів загрози життю, які мають бути підтверджені відповідними розслідуваннями. У випадку засудженого, матеріали службового розслідування, як і належно складений висновок, були відсутні.

Цікаво, що навіть такі прецеденти не зупиняють системи. У відповіді Департаменту виконання кримінальних покарань, щодо переведення з Софіївськоъ виправної колонії, йдеться, що рішення про переведення досліджували «різні державні органи», які встановили його законність. Але чи була ця «законність» справді забезпечена дотриманням прав засуджених?

Нагадаємо, що Харківські установи виконання покарань давно мають репутацію місць, де активно переслідують засуджених за допомогою статті 391 Кримінального кодексу України («злісна непокора вимогам адміністрації»). У таких установах права засуджених ігноруються, а адміністрація використовує кожну можливість для посилення контролю та ізоляції.

Цифри говорять самі за себе. У 2022–2023 роках до Темнівської виправної колонії №100 було переведено лише 5 осіб, але вже у першому півріччі 2024 році ця цифра зросла до 23. Аналогічно Харківська колонія №43 прийняла 7 осіб за той самий період, але в першому півріччі 2024 році — вже 23.

Цинізм ситуації полягає в тому, що стаття 10 КВК, яка мала б захищати засуджених, перетворилася на інструмент тиску. Замість реального захисту безпекові міркування стають приводом для ізоляції, залякування та порушення прав людини. А відсутність відповідальності з боку посадових осіб лише посилює це свавілля.

Правозахисні організації неодноразово наголошували на необхідності змін у системі виконання покарань. Потрібен прозорий механізм ухвалення рішень про переведення, незалежний моніторинг установ і реальна відповідальність для тих, хто порушує закон. Інакше подібні випадки, як із Софіївською колонією, продовжуватимуться, залишаючи людей беззахисними перед системою, яка має їх захищати.

Автор: Ганна Скрипка

Джерело: Protection for Prisoners of Ukraine

You may also like...